Б. Гаврилишин. До ефективних суспільств

необхідні реформи. Разом з тим здійснено і спробу виділити напрямок її розвитку. Результати наведені у табл. 4.

Перша ознака адміністративно-командної системи — орієнтація на максимізацію виробництва продукції. Позаяк комунізм визначався як кінцева мета, реалізація фундаментального принципу “кожному за потребами” вимагала спершу створення бази матеріального достатку. Творці цієї системи вбачали найкращий шлях її організації в наданні кожному економічному об’єктові точного кількісного завдання щодо виробництва продукції. Максимізація прибутків розглядалась як засіб експлуатації робітників, а тому вважалась ідеологічно неприйнятною. Отже, замість оцінювання діяльності підприємств і управління ними за створеним прибутком визначалося виконання (або перевиконання) планів виробництва продукції за обсягом і в результаті отримували “показник успіху роботи”.

Такий спосіб оцінювання діяльності підприємств веде до викривлень. Існує безліч шляхів максимізації виробництва продукції через надмірні витрати капіталу, праці, сировини або нераціональне використання обладнання. Викривлення можуть бути особливо значними, якщо продукція не має єдиної провідної характеристики або стандарту якості. Наприклад, можна виробляти заплановану кількість водопровідних кранів, використовуючи нестандартні матеріали і робочу силу низької кваліфікації, в такому разі крани швидше за все працюватимуть ненадійно, потребуватимуть частих ремонтів або вийдуть із ладу. Необхідну кількість дахового заліза можна швидше виготовити, використовуючи дедалі більше прокатних станів, шляхом надмірного витрачання прокату, а отже, витрат сировини, виконуючи марну роботу лудіння заліза чи застосовуючи дорожче обладнання й більше робочої сили. З кількісними завданнями пов’язана інша трудність: оскільки планові органи встановлюють обсяги виробництва, одержавши від підприємств показники їхніх виробничих потужностей, цілком природнім є потяг до заниження цих показників, аби одержати занижені планові завдання. Це веде до тривалих уточнень планів

інавіть досягнення “домовленостей” між різними заінтересованими органами і тими, які визначають плани, що можуть бути заниженими або завищеними порівняно з фактичними виробничими потужностями і наступним неоптимальним використанням засобів виробництва й ресурсів.

Цей внутрішній недолік системи викликав серйозну критику

іспроби виправити становище. На перших порах це досягалося

власність у поєднанні з вільним ринком потребує дотримання принципу економічної ефективності під загрозою банкрутства. Це автоматично породжує стимули до праці й гарантує ощадливе використання ресурсів. В умовах, коли власником усіх підприємств виступає держава, яка водночас ставить неекономічні цілі, зокрема досягнення повної зайнятості, неефективні підприємства можуть функціонувати й далі, що призводить до далеко не оптимального використання ресурсів.

Заходи з метою подолання деяких із цих труднощів вживали принаймні у період переходу до комунізму. Отже, відновлювалися матеріальні стимули, що ґрунтувалися на індивідуальній праці. Підприємствам дозволялося залишати у власності й розпоряджатися частиною створених ними прибутків. Це забезпечувало підприємствам, насамперед їхньому управлінському персоналу, стимули до ефективного функціонування, оскільки від цього також залежать заробітки менеджерів. У сільському господарстві дозволено мати присадибні ділянки, на яких колгоспники можуть вирощувати продукцію для власного споживання і продажу на відносно вільному ринку з метою поповнення своїх неадекватних заробітків, одержуваних за працю в колгоспах. Окремі країни Східної Європи, зокрема Польща, відновили приватну власність на більшу частину земель.

Третя ознака адміністративно-командної системи — керований ринок. Вважалося, що шляхом централізованого вирішення питань — хто і що виробляє; за допомогою яких засобів; кому передає і за якою ціною, і контролю за виконанням їх держава змогла б спрямовувати ресурси у пріоритетні галузі, домагатися повного використання виробничих потужностей, ресурсів і тим самим гарантувати економічну стабільність, повну зайнятість і високий ступінь економічної самостійності. Для Радянського Союзу автаркія здавалась економічно можливою у зв’язку з його масштабами і широким спектром запасів природних ресурсів. Політично вона була бажана, бо відповідала намірам захистити і поширити комуністичну революцію. Ця ознака системи також породжує окремі проблеми. Коли ціни встановлюються централізовано, відповідаючи будь-яким критеріям, крім суто економічного, вони перестають відображати справжні витрати виробництва. Ціни, встановлені таким свавільним шляхом, викликають певні збитки і зловживання дефіцитними ресурсами. Наприклад, з ідеологічних мотивів було вирішено, що не слід застосовувати поняття

Наступна характерна ознака цієї економічної системи — провідна роль уряду у розв’язанні всіх економічних питань. Її логічне обґрунтування полягало в тому, що уряд мусить бути здатним визначати через свої планові органи ясні цілі й пріоритети, надавати верховенство суспільним потребам над приватними і відповідно розподіляти усі ресурси.

На ранніх, первісних стадіях економічного розвитку за наявності кількох пріоритетів уряду значно легше здійснювати тотальний контроль над економічним життям. У міру урізноманітнення економіки відбувається багаторазове збільшення пріоритетних напрямків і ускладнюються планування, управління, контроль. Складність зростає швидше експоненціально, ніж як лінійна функція від збільшення масштабів та різноманітності економіки. Це породжує інформаційне перевантаження

ікомунікаційні труднощі, що спричинює виникнення вузьких місць, тимчасових криз і подальше зростання бюрократичного апарату. Впродовж останніх десятиліть неодноразово вдавалися до певних реформ, щоб подолати зазначені труднощі. До них слід віднести створення економічних районів, наступне їх перегрупування, децентралізацію процесу ухвалення рішень

ізапровадження комерційних взаємин між підприємствами, які виробляють продукцію, і тими, що її розподіляють.

Основу структури розглянутої економічної системи становили суто політичні міркування, тобто зміна стосунків власності й створення матеріальної бази комунізму. Таке підґрунтя зумовило чотири основні її структурні ознаки, а саме: максимізація виробництва продукції, державна власність, керований ринок і провідна роль уряду. Кожна з цих ознак окремо й у взаємодії з іншими зумовила виникнення певних деформацій. Спроби подолати їх приводили до застосування ортодоксальних економічних критеріїв у процесі ухвалення рішень. Головним серед них є прибуток, як найкращий і найпростіший критерій визначення результатів діяльності підприємства й ціноутворення, що адекватно відображає вартість і забезпечує раціональніше використання дефіцитних ресурсів. Часткове застосування в економіці цих та інших “об’єктивних економічних законів” — важливий напрям розвитку системи. Окремі країни, що створили свої економічні системи на кшталт радянської, наприклад, Угорщина, здійснили навіть глибші економічні реформи.

Зусього цього, очевидно, можна зробити висновок, що, з одного боку, адміністративно-командна система все ще істотно відрізняється від системи вільного підприємництва, якщо

•відсутність конкурентоспроможності на світовому ринку, за винятком експорту сировини та відносно простих товарів.

Цілком логічно припустити, що економічна система адмі- ністративно-командного типу може бути ефективною:

•у країні з наявним широким спектром ресурсів, а отже,

зпотенціальною автаркією;

•у країнах з надлишком робочої сили, в яких зайнятість людей навіть у низькопродуктивних сферах це краще, ніж масове безробіття;

•за надзвичайних ситуацій, коли раціонування і розподіл ресурсів — єдиний шлях задоволення основних потреб;

•в умовах необхідності швидкого проходження ранньої стадії індустріалізації, особливо на етапі економічного піднесення.

У міру того, як країна досягає вищих щаблів індустріального розвитку і могла б перейти до стадії масового споживання, економічна система командно-адміністративного типу стає громіздкою і несприйнятливою до змін — вона більше стримує розвиток, ніж сприяє йому. Лише за наявності численних центрів ухвалення економічних рішень і прояву ініціативи система може відгукнутися на різноманітні потреби й вимоги населення. Водночас можна стверджувати, що після проходження країнами стадії масового споживання і надання більшої ваги суспільним потребам в економічному житті дедалі зростатиме роль уряду; отже, окремі ознаки економіки адміністра- тивно-командного типу можуть бути ефективнішими за відповідні ознаки системи чисто вільного підприємництва, в якій вільний ринок виступає єдиним розподільником.

Розподільчий соціалізм

Ця економічна система — своєрідне поєднання соціалістичних цілей і, в основному, системи вільного підприємництва. У різних варіантах вона існує у Скандинавських країнах, але для цього конкретного дослідження, мабуть, найбільше підходить приклад Швеції. Основоположний принцип системи полягає у розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства і його розподілу. Перша здійснюється приватним сектором за принципами вільного підприємництва. Друга — шляхом прямого втручання уряду, щоб компенсувати і виправити способи, визнані як несправедливі у розподілі, які відрізняються від механізмів вільного ринку. Основні ознаки системи, її окремі проблеми і наслідки представлено у табл. 5.

Дещо докладніше розглянемо головні структурні ознаки системи розподільчого соціалізму. Максимізація прибутку є мотивом і основним критерієм оцінювання діяльності підприємств. Прибутки розглядаються як міра перевищення обсягів випуску продукції над витратами виробництва, отже, як свідчення раціонального використання ресурсів. Країні не загрожують методи максимізації прибутків за рахунок мінімізації заробітної плати, завдяки силі профспілок і їхній підтримці соціалістичним урядом, що перебував при владі понад сорок років. Це знайшло відображення у законодавстві, яке запобігає всякій формі експлуатації та зловживанню владою, що нею наділені підприємства.

Занепокоєність і проблеми, які виникли у зв’язку з максимізацією прибутку, зосереджені на труднощах збереження відповідного рівня рентабельності, щоб забезпечити інвестиції та нововведення для збереження тривалої життєздатності. Рентабельне функціонування підприємства, окрім іншого, потребує значного стимулювання людей, які на ньому працюють. Оскільки існують, з одного боку, високе прогресивне оподаткування, а з іншого — істотний рівень соціального забезпечення, праця приносить менші матеріальні винагороди і перестає бути жорсткою економічною необхідністю, в результаті послабляючи стимул до праці. Аби запобігти цим негативним проявам, вживалися численні заходи на рівні приватних фірм, а також на державному макрорівні у вигляді відповідного законодавства. Основна увага згаданих заходів зосереджувалася на компенсації послабленої зовнішньої мотивації (висока платня за сумлінну працю) посиленням внутрішньої мотивації до праці. Цього було досягнуто шляхом розширення можливостей робітників впливати на рішення, які позначаються на їхній праці, підвищенні її якості, поліпшенні умов праці, зростанні соціальних винагород за роботу, спрямовану на більшу самостійність робочих груп; зменшення ієрархічних відмінностей, тобто на посилення почуття гідності людини праці. Після проведеного експерименту участь робітників у керівництві підприємством на рівні його правління було закріплено законодавством. Мета такого заходу — виділити істотнішу “частку” тих, кого найбільшою мірою торкається діяльність підприємства, посилити почуття їхнього обов’язку, відповідальності й, таким чином, підвищити економічну ефективність підприємства.

Приватна власність протистоїть соціалістичній ідеології, яка обстоює громадську, колективну або державну власність.