2.1. Система національної безпеки та економічна безпека держави.
Найвищим рівнем в системі безпеки держави є національна безпека. Це складна система, що визначає стан і параметри життєздатності не лише соціально-економічного комплексу, а – нації як історичної спільності людей, що складається в ході формування спільності їх території, економічних зв’язків, літературної мови, особливостей культури і характеру, які визначають її ознаки.
Написание контрольных, курсовых, дипломных работ, выполнение задач, тестов, бизнес-планов http://dipplus.com.ua/
Відтак, національна безпека охоплює характеристики (1) держави як організаційно-керівного утворення, створеного суспільством для організації та управління країною з метою забезпечення суспільних потреб, потреб населення та кожного її громадянина; (2) стану безпеки національної економіки; (2) політичного сектору; (4) силової або військової захищеності; (5) збереженості екології; (6) інформаційної безпеки та (7) наявності можливостей для формування, розвитку і ефективного використання інтелектуально-кадрового потенціалу нації. Власне, ці компоненти й утворюють структуру національної безпеки, слугують її структурними складовими (рис. 2.1).
Національна безпека – стан (1) захищеності життєво важливих інтересів громадян, суспільства і держави, за якого забезпечуються (2) сталий розвиток суспільства, (3) своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам.
Якщо розглядати суто економічні аспекти національної безпеки, то їх характеризує стан захищеності такої структурної складової як «економічна безпека держави», актуальність як прикладного, так і загальнотеоретичного вирішення проблем якої посилюється здебільшого в періоди соціально-економічної нестабільності, економічного спаду та криз. На це звернув увагу свого часу К. Маркс, ввівши в перелік власних наукових інтересів дослідження економічних криз та дійшовши висновку, що кризи закономірні, циклічні і мають матеріальну основу, піддаються прогнозуванню і пом’якшуються ефективним державним регулюванням.
Вивчення проблем економічної безпеки свого часу стосувалося також теорій: ризиків (дослідження Ф. Найта, Дж. Кларка), катастроф як масштабних загроз суспільного розвитку задля обґрунтування способів їх подолання та недопущення соціальних криз (праці Т. Оліва, Е. Ласло), конфліктів як всередині, так і між суспільними групами, окремими індивідами, державою (результати наукових пошуків А. Дмитрієва, Р. Дарендорфа), системного упорядкування та самоорганізації (які розвивали Р. Барталанфі, Г. Хакен, І. Блауберг).
Необхідність та завдання гарантування економічної безпеки відображалися і у економічній теорії добробуту А. Бергсона, А. С. Пігу, В. Парето, Дж. Бентама, Г. Сіджвіка та ін. Зокрема, було запропоновано типологію станів розвитку національного господарства з погляду суспільства за різних комбінацій індивідуальної корисності (від безпечного до небезпечного). Оптимальним було визначено таке співвідношення, за якого економіка як система застрахована від потрясінь.
Розвиваючи теорію економічного порядку, В. Ойкен довів, що процес реформування національного господарства апріорі загрозливий для інтересів держави, а тому потребує ґрунтовного прогнозування і планування на предмет забезпечення економічної стабільності і стійкості.
Дотичними до етимології економічної безпеки варто визнати наукові доробки інституціоналізму (праці У. Мітчелла, Дж. Коммонса, Р. Моргентау, Т. Ілгена, Дж. Гелбрейта), зокрема при дослідженні таких категорій як економічна потужність, її компоненти та детермінанти; пошуку шляхів підвищення економічної міцності держави, до яких Р. Моргентау відніс вигідність географічного розташування, наявність природних ресурсів, потенціалу промисловості, стану розвитку війська, ефективність систем державного управління та регулювання, дипломатії, національної самосвідомості та моральності суспільства. У подальшому Ч. Кіндльбергер виокремив такі складові потужності національного господарства, як продуктивність економіки та розвиненість технологій, конкурентоспроможність продукції, обсяги національного доходу і золотовалютних запасів, рівень економічної спеціалізації, наявність передумов для модернізації та розвитку економіки.
Глобалізація та посилення залежності між національними економіками, які спостерігалися з середини ХХ ст., привели до активізації наукових досліджень, в яких економічна безпека трактувалася з огляду на так званий економічний суверенітет, як напрям із акцентом на державну зовнішньоекономічну політику функціонування національних економік в умовах світових економічних криз (праці Я. Тінбергена та Ч. Кіндльбергера). Варто зауважити, що на цих ранніх етапах кристалізації економічної безпеки як окремого напряму економічної науки її проблеми зводилися в основному до військової сфери та доступу до природних ресурсів. Зокрема, застосування військової сили вважалося вирішальним аргументом у системі міжнародних економічних відносин.
У концепції так званого нового міжнародного економічного порядку було висунуто гіпотезу про недієздатність сучасних політичної та економічної систем у контексті вирішення складних проблем міжнародної економіки, що призводить до негативного наслідку – внутрішньо-економічної дестабілізації. Відтак, навіть економічно розвинені держави не спроможні повноцінно стверджувати про стан високої економічної безпеки в умовах істотної взаємозалежності та взаємопов’язаності національних економік. Ключем до вирішення цієї проблеми прихильники концепції визначають спільність інтересів та участь країн у реалізації спільних стратегій міжнародного економічного співробітництва і розвитку задля їх безпеки.
На сучасному етапі розвитку науки сутнісні характеристики економічної безпеки перебувають вже не на стадії становлення, а на стадії уточнення сутнісно-системних характеристик на різних рівнях управління як у загальнотеоретичному плані, так і у теоретико-прикладному аспекті, спрямованих на зміцнення безпеки у стратегічно важливих сегментах економіки, зокрема у її реальному секторі.
Концептуальні характеристики економічної безпеки держави не обмежуються лише проблемами економічного зростання в умовах глобалізації та конкуренції, але відображають багатофакторний соціально-економічний феномен, визначаються особливостями державного регулювання відносин власності, інноваційно-інвестиційної модернізації, комерційно-господарського середовища, створення умов та мотиваційних механізмів галузево-секторального розвитку, розвитку людського капіталу.
Теоретичні пошуки у сфері забезпечення економічної безпеки соціально-економічних систем часто зводилися до обґрунтування відповіді на питання, чи цей процес взагалі може бути керованим, а якщо так, то яким чином і якою є роль держави. Очевидно, що саме органи державного управління є головним суб’єктом управління економічною безпекою на макро- та мезорівнях системної ієрархії, а її гарантування потребує створення адекватних умов. Відтак, за кожної конкретної ситуації у тій чи іншій країні утворюється певна модель поведінки суб’єктів (а вони часто також виступають і у ролі об’єктів) економічної безпеки.
За сучасних умов розвитку світогосподарських відносин посилюються такі загрози застосування тотальної фінансово-господарської закритості, як уповільнення процесів обміну (з країнами партнерами по зовнішньоекономічних відносинах) товарами (послугами), капіталами, об’єктами інтелектуальної власності, результатами інноваційної діяльності; забезпечення конкурентоспроможності валового національного продукту потребує все більшої концентрації власних фінансово-інвестиційних ресурсів; послаблення конкуренції на внутрішньому споживчому ринку за недостатнього державного контролю врешті-решт призводить до погіршення якості споживчих товарів і послуг, що запускає механізми зниження рівня якості життя населення з негативними наслідками посилення соціальних проблем та погіршення демографічної ситуації.
Теоретико-методичні основи економічної безпеки досліджувалися у багатьох вітчизняних та зарубіжних наукових публікаціях та потрібно зробити важливий висновок про те, що на сьогодні відсутній єдиний усталений підхід до трактування сутнісних характеристик цієї економічної категорії. За результатами їх узагальнення є підстави стверджувати про найпоширеніші підходи до трактування сутності економічної безпеки держави. Зокрема, ця категорія спершу була застосована при характеристиці глобального військово-стратегічного протистояння найбільш економічно розвинених країн світу в часи «холодної» війни, коли безпека розглядалася як забезпечення життєздатності економіки країни в умовах військових дій.
Багаторічний світовий досвід свідчить, що потужність і національна безпека характеризуються передусім станом економіки, її фінансовими можливостями як у воєнний, так і в мирний час. Тому акценти щодо підходів до трактування економічної безпеки держави все більше зміщуватися у бік забезпечення виживання країни у разі природних лих або екологічних катастроф, а в науковій літературі достатнього поширення набув підхід, за якого економічна безпека розглядалася як забезпечення життєздатності національної економіки в умовах світових економічних криз.
Втім, у міру зростання обсягів та посилення терористичних загроз у світі змінився вектор безпеки, яку почали розглядати з акцентуванням на таких аспектах, як: протидія економічній підтримці тероризму; розкриття руху фінансових потоків, пов’язаних із цими діями (розкриття інформації про розрахункові банківські рахунки терористичних структур, про відмивання кримінальних грошей та ін.); забезпечення прозорості економічної інформації про вливання фіктивного капіталу; недопущення корупційних банкрутств і виявлення порушень, пов’язаних із капіталізацією і власністю.
Наступним став підхід, що ґрунтується на концепції національних інтересів і національної сили. Тобто йдеться про визнання того, що сила, передусім військова, виступає пріоритетним інструментом забезпечення економічної, зокрема міжнародної, безпеки країни.
Наприкінці ХХ ст. тенденції розвитку національних та світової економіки стали малопрогнозованими з використанням концептуальних моделей неокласичної економічної теорії. Це розглядається як одна з причин започаткування так званої інституційної концепції економічної безпеки держави, в основі якої – інститути або економічні «правила гри».
Таким чином у наукових публікаціях, присвячених проблемам економічної безпеки держави, подаються різноманітні підходи до її трактування. Проте, незважаючи на певні відмінності в акцентах визначення досліджуваного поняття, обґрунтування більшості з них передбачає використання таких характеристик, як економічна незалежність, захист національних інтересів, економічне зростання, соціальна спрямованість політики. Відтак, є підстави стверджувати, що поняття «економічна безпека держави» складне та багатогранне, зумовлюється впливом багатьох об’єктивних і суб’єктивних чинників.
Разом з тим, за будь-якого підходу основоположними характеристиками економічної безпеки держави є:
1) розвиток (якщо національне господарство не розвивається, то його можливості до життєздатності та протидії внутрішнім і зовнішнім загрозам різко знижуються);
2) стійкість (як міцність і надійність структурних елементів складної системи «економіка», вертикальних, горизонтальних та інших зв’язків у її межах, здатність витримувати внутрішні і зовнішні навантаження);
3) надійність і здатність об’єкта безпеки до виживання і розвитку в умовах дії внутрішніх та зовнішніх загроз, а також непередбачуваних, часто непрогнозованих чинників (рис. 2.2).
Відтак, основні елементи економічної безпеки загалом характеризують здатність країни володіти достатнім економічним потенціалом, необхідним для самостійного, стійкого, динамічного розвитку; самодостатньо відтворювати і забезпечувати населення життєво необхідними благами, гарантувати належний рівень життя; зберігати високий рівень стабільності в умовах дії економічних, політичних, соціальних, природних і техногенних загроз. Безпосередньо об’єктами економічної безпеки виступають економічна система та інституціональні перетворення, а предметом – методи, механізми, інструменти і технології функціонування економічних систем та інституціональних перетворень.
Одним з найбільш поширених є підхід до розгляду категорії економічної безпеки держави як стану економіки та інститутів влади, при якому забезпечуються гарантований захист національних інтересів, соціально спрямований розвиток країни та достатній оборонний потенціал, особливо в умовах несприятливого розвитку внутрішніх і зовнішніх процесів; застосування цієї економічної категорії відображає готовність і здатність інститутів влади створювати механізми реалізації та захисту національних інтересів задля розвитку економіки, підтримки соціально-політичної стабільності суспільства.
Втім, зустрічаються підходи, коли її трактують як сукупність умов, за яких зберігається спроможність країни ефективно захищати свої економічні інтереси; задовольняти у довготривалому режимі потреби суспільства і держави; генерувати інноваційні зрушення в економіці з метою підтримання її конкурентоспроможності; протистояти зовнішнім економічним загрозам; якнайповніше реалізовувати національні конкурентні переваги у міжнародному поділі праці.
Поняття економічної безпеки держави також визначено і на офіційному державному рівні, зокрема в Конституції України та в Методиці розрахунку рівня економічної безпеки України Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, де її визначено як стан національної економіки, за якого зберігається стійкість до внутрішніх та зовнішніх загроз і здатність задовольняти потреби особи, сім’ї, суспільства та держави її зміст, основні положення та складові елементи. Проте, в науковій літературі зустрічаються й підходи до трактування економічної безпеки держави з позиції здатності до розвитку, ефективності функціонування економіки тощо. Підбиваючи висновки з узагальнення теоретико-методичних засад категорії економічної безпеки держави (рис. 2.3), зауважимо, що саме вона є головним елементом у системі управління національним господарством.
Претендує на об’єктивність висновок про те, що кожен із вказаних підходів має право на існування, а їх поєднання являє собою доволі комплексну системно-структурну характеристику економічної безпеки держави. Попри те, як оцінювання стану, так і напрями політики забезпечення економічної безпеки можуть формуватися не за функціональним, а за проблемно-цільовим підходом.
Написание контрольных, курсовых, дипломных работ, выполнение задач, тестов, бизнес-планов http://dipplus.com.ua/
За результатами конвергенції наукових трактувань змісту категорії «економічна безпека держави» є підстави визначити в якості операційних цілей забезпечення державної політики такі, як розвиток інституційної інфраструктури (державної та громадської), гарантування безпеки, зростання національної економіки та вдосконалення її структурних характеристик, розвиток зовнішньоекономічної діяльності та зміцнення конкурентних позицій економіки на зовнішніх ринках, покращення місця національної економіки у міжнародному поділі праці, забезпечення економічної і політичної стабільності, покращення якості життя населення, системи його соціальної підтримки і захисту, задоволення потреб населення у товарах і послугах, підвищення рівня ресурсної незалежності та збільшення обсягів інвестицій в економічну модернізацію на інноваційних засадах, збереження навколишнього середовища, природних, матеріальних та духовних цінностей; ощадливе та екологічно орієнтоване використання сировинних і природних ресурсів.
Як і на мікрорівні політика забезпечення економічної безпеки держави також опирається на декомпонування на окремі структурні складові, що дозволяють системно виявляти стан та напрями посилення системи безпеки (рис. 2.4).
Державна політика повинна використовуватися для забезпечення конкурентоспроможності національної економіки із врахуванням параметрів економічної безпеки. Без ідеології розвитку та культивування необхідного для цього промислового і науково-технічного потенціалу пріоритетні завдання безпеки, що стосуються наповнення бюджетів, забезпечення зайнятості та соціальної захищеності населення, підвищення якості життя, вирішити неможливо.
Втім, тут існує ще один важливий аспект. Ідеться про те, що національна економіка є складною системою, утвореною величезною кількістю структурованих підсистем та елементів у їх межах. Більшість із них взаємодіють та є взаємозалежними. Тому важливо планувати і реалізовувати завдання розвитку з нижчого до вищого рівнів системної ієрархії управління. Важлива роль відводиться і державній регіональній політиці з виокремленням інституційних та модернізаційних пріоритетів у межах загальнодержавної стратегії економічних реформ.
Держава являє собою сукупність взаємодіючих між собою регіональних і місцевих соціально-економічних формувань, які входять до складу національної економіки та є її продуктивними комплексами. Відтак, соціально-економічна система «регіон» є цілісним утворенням, частиною єдиної системи держави, забезпечує дотримання балансу місцевих, регіональних і національних інтересів. Але ця система сполучена вертикально-горизонтальними та функціональними зв’язками з видовою, галузевою і секторальною системами, які у свою чергу, утворені сукупністю економічних агентів та їх об’єднань, в основі яких – соціальний та матеріальний капітал. Відповідно, системи (підсистеми) економічної безпеки соціуму, господарського суб’єкта, галузі, регіону також розглядаються як складові (підсистеми) економічної безпеки держави (рис. 2.5).
Причому послідовність результатів політики забезпечення економічної безпеки держави є наступною: формування інституційного базису безпеки сукупності підприємств реального сектора економіки → забезпечення життєздатності стратегічно важливих (для національного господарства) підприємств → реалізація заходів, спрямованих на демонополізацію економіки → стимулювання ділової активності населення → посилення інноваційно-інвестиційної активності підприємств базових видів економічної діяльності з метою посилення конкурентоспроможності економіки держави → покращення та забезпечення структурно збалансованого розвитку національного господарства → зміцнення структурних складових елементів та узагальнюючого рівня економічної безпеки держави.
Написание контрольных, курсовых, дипломных работ, выполнение задач, тестов, бизнес-планов http://dipplus.com.ua/