1. Мовні норми

1.1.Орфоепічні норми

Орфоепічна норма – науково обґрунтоване, соціально узаконене правило вимові звуків, звукових комплексів, організації звукового потоку.

Основа правильної вимови - наявність нормативної артикуляційної бази, уміння правильно вимовляти звуки, інтонувати звуковий потік.

В основі орфоепічних (вимовних) норм літературної мови лежать відповідні фонетичні закономірності, властиві українській мові.

Основні правила української літературної вимови.

1. Відсутність „акання”. Отже, наголошений і ненаголошений голосний [о] в усіх позиціях не наближається до [а]: молоко, вода, додому, голова.

2. Ненаголошені [е] та [и] у вимові зближують і вимовляють як [е (и)] або [и (е)]: [зе(и)ле́ний], [жи(е)ве́], [се(и)ло́], [сте(и)пови́й].

3. Дзвінкі приголосні перед глухими та в кінці слів вимовляють дзвінко: книжка, дуб, сім. Глухо вимовляють лише приголосний [г]: [вохко], [кіхті], [лехко]; пишуть [вогко], [кігті], [легко].

4. Звуки [дж], [дз] вимовляють злито: [джерело], [ходжу], [кукурудза], [дзеркало], [саджу].

5. У небагатьох словах української мови вживають проривний звук [ґ], який вимовляють подібно до російського [ґ]: [ґанок], [дзиґа], [ґніт], [ґудзик], [ґрунт].

6. Усі шиплячі звуки в кінці слова і складу, а також перед голосними [а], [о], [у], [е], [и] вимовляються твердо: [курча́], [ніж], [ніч], [чу́до], [ру́чка], [жи́то].

7. Приголосний [ц’] у кінці слова вимовляють м’яко: [с’т’іле́ц’], [молоде́ц’]; твердо [ц] вимовляється лише в словах іншомовного походження та деяких вигуках: [пала́ц], [шприц], [бац], [клац].

8. Приголосний [р] в кінці слова і складу вимовляють твердо: [л’і́кар], [пов’і́рте], [з’в’ір]. На початку складу [р] буває м’яким: [говор’у́], [бур’а́к], [р’а́сно].

9. У закінченнях дієслів внаслідок асиміляції звукосполучення –ться, -шся вимовляють як [-ц’:а], [-с’:а]: [усміха́jуц’:а], [поверта́jес’:а].

10. Приголосний [в] не оглушується і не переходить у [ф]. після голосних у кінці складів і перед приголосними та у кінці слова вимовляється як [ў]: [зроби́ў], [даўно́], [в’іўто́рок]

Українській мові властива милозвучність (евфонічність), яка виявляється в плавності, мелодійності, інтонаційній виразності мовлення. Потреба милозвучності зумовила спрощення груп приголосних, важких для вимови: [стн], [ждн], [здн], [стл], [рдц], [лнц]: вісник, тижневий, обласний, проїзний, серце, сонце.

Для милозвучності в сучасній українській мові вживають слова:

• із початковим голосним і без нього: ржа – іржа; мла – імла;

• із кінцевим голосним і без нього: знову – знов.

• із приставним приголосним і без нього: вогонь – огонь.

Милозвучності сприяє існування в українській мові фонетичних варіантів окремих слів, які виникають унаслідок чергування звуків [у] - [в], [і] - [й]: уперед – вперед; учений – вчений; іти – йти.

Для усунення важких для вимови збагав голосних і приголосних в українській мові використовують також прийменники з, із, зі (з підручника, зі сходу, із школи); у, ув, уві (ввійшов у квартиру, глянув ув очі, бачив уві сні).

1.2. Акцентуаційні норми

важливе значення для правильності усного мовлення має правильне наголошування слів, тобто дотримання акцентуаційних норм. Видалення у мові певного складу за допомогою фонетичних засобів називають наголосом.

Акцентуаційним зразком сучасної української літературної мови є мова діячів культури та мистецтва, дикторів радіо і телебачення.

Джерелами спотворення акцентуаційних норм є необґрунтоване перенесення діалектних наголосів у літературну мову, неуважність до власного мовлення, незнання основних норм наголошування.

Українській мові властивий динамічний, або силовий наголос, коли наголошений склад виділяють більшою силою голосу.

Словесний наголос – виділення в слові одного зі складів посиленням голосу, а також збільшенням тривалості й зміною тону звучання.

Для української мови характерним є вільний, рухомий наголос, не фіксований на жодному складі. В одних словах він падає на перший склад, в інших – на другий, третій: ве́чір, полі́т, поколі́ння. Крім того, наголос в українській мові може переходити з одного складу на інший: земля́ – зе́млі, крича́ти – кричите́.

За допомогою наголосу часто розрізняють лексичне значення та граматичні форми слів: о́рган – орга́н; на бе́резі – на бере́зі; се́стри – сестри́; му́ка – мука́; доро́га – дорога́.

В українській мові є також слова з подвійним наголосом: алфа́ві́т, весня́ни́й, до́гові́р, про́сти́й, зокре́ма́, по́ми́лка, закі́нчи́ти.

Правильність наголошування слів - обов’язкова ознака культури професійного мовлення, якій слід постійно навчатися. Перевірити наголошення слів можна за орфографічними й орфоепічними словниками, а також за спеціальними словниками наголосів.

1.3. Словотвірні норми

Вибір морфем, їх розташування і сполучення у складі нового слова регулюють словотвірні норми.

Словотвір – творення нових слів наявними у мові способами.

Існують наступні способи словотвору:

1. Морфологічні:

1) префіксальний – творення слів за допомогою префіксів: день - переддень; автор – співавтор;

2) суфіксальний – творення слів за допомогою суфіксів: газета – газетяр; ліс – лісник; учитель – учителька;

3) суфіксально-префіксальний – творення слів за допомогою суфіксів та префіксів: вікно – підвіконник; берег – прибережний;

4) безафіксний – слова творяться шляхом відкидання морфем: молодий – молодь; написати – напис.

2. Лексико-семантичний - пов’язаний із появою нових значень у слів, які здавна існують у мові: батьківщина – „спадщина від батьків, спадковий маєток”; згодом з’явилося інше значення – „країна, де народився, місце зародження чогось”.

3. Лексико-синтаксичний – конструювання слів шляхом лексикалізації словосполучень, тобто перетворення їх на слова: Перебийніс.

4. Перехід слів з однієї частини мови в іншу. Найбільш розповсюдженим є явище субстантивації – перехід прикметників та дієприкметників у іменники: хворий, учений, операційна, черговий.

Для офіційно-ділового та наукового стилів характерним є використання суфіксів книжного забарвлення. До них належать ті, які утворюють загальні й абстрактні назви, назви опредмеченої дії. Одним із шляхів поповнення лексики такого тику є творення віддієслівних іменників на –ння, -ття від питомих та запозичених основ: передоручення, становлення, повернення, виявлення, відпрацювання, дослідження, формулювання, здійснення, каяття, здобуття. Таке явище можна пояснити прагненням до стислості вислову, що сприяє вираження узагальнення в мові: замість описових конструкцій, які відтворюють процес, дається назва його загалом, нерозчленовано, опредмечено.

Книжними є також слова з греко-латинським суфіксом –їзм [-изм], [-ізм]. Уей суфікс може утворювати нові лексеми як від іншомовних, так і від українських основ: архаїзм, історизм, лібералізм, нігілізм; побутовізм, українізм. Утворення з такими суфіксами – здебільшого наукові терміни, слова з узагальненим значенням, зокрема назви ідеологічних та наукових напрямів. Відтінок книжності мають старослов’янські за походженням суфікси [-ство(о)], [-цтво(о)] та [-ість]. Вони переважають в науковому, офіційно-діловому та пібліцистичному стилях..

Для творення нових слів в офіційно-діловому та науковому спілкуванні використовують запозичені префікси та префіксоїди [анти-], [архі-], [екстра-], [контр-], [псевдо-], [ультра-] та ін., які надають словам книжного відтінку: антинауковий, псевдопатріот, ультраправий, екстраординарний.

При творенні складних слів шляхом з’єднання двох або кількох коренів в одну лексичну одиницю розрізняють основоскладання та словоскладання.

Основоскладання – поєднання компонентів із відмінною семантикою, часто належних до різних частин мови.

Цей засіб словотвору найбільш поширений в офіційно-діловому, науковому та пібліцистичному стилях мови. Як правило, книжно-термінологічний характер мають утворення з іншомовними складниками: гідроканал, демократія, макросистема, мікросвіт. Книжного (але менш інтенсивного) відтінку надають питомі компоненти [само-], [мало-], [багато-]: самозречення, самоаналіз, малозабезпечений, багатократний, багатоплановість. Виразне книжне забарвлення характерне для слів з компонентами [-лог], [-філ], [-фоб], [-ман], [-знавство]: філолог, слов’янофіл, слов’янофоб, графоман, суспільствознавство. Питомі слова, утворені способом основоскладання, часто є кальками лексем іншомовного походження або їх семантичними відповідниками.

Словоскладання – спосіб утворення нових слів без інтерфіксів.

Цим способом творяться наукові терміни: ракета-носій, кіловат-година, інженер-економіст, лікар-стоматолог, мовознавець-лексикограф, технік-механік. Проте більшість таких утворень має яскраво виражену образність.

1.4. Лексикологічні норми. Синоніми і пароніми у фаховому мовленні

Серед найпоширеніших анормативів в усному та писемному мовленні особистості є лексичні помилки. Порушення лексичних норм, які регулюють вибір слова відповідно до змісту й мети висловлювання, часто пов’язане з нерозрізненням лексичного значення слова, помилковим використанням слів-синонімі та паронімів.

Синоніми [гр. synonymos - однойменний] – слова (переважно однієї частини мови), або їх окремі значення, а також стійкі словосполучення, афікси, словотвірні типи, граматичні форми, зокрема синтаксичні конструкції, що при повній або частковій формальній відмінності мають тотожні або майже тотожні значення.

Вони об’єднуються у групи і творять синонімічні ряди. У складі синонімічного ряду одне слово є основним (домінанта), а всі інші групуються навколо нього. Домінанта – найбільш уживане та стилістично нейтральне слово, яке не має додаткових конотацій: демократія, народовладдя, народоправство.

Розрізняють абсолютні та відносні синоніми. Абсолютні синоніми виявляють повний збіг значення, а відносні часто вирізняють лише їх відтінки. Так, слова лінгвістика та мовознавство, азбука і абетка, правознавство та юриспруденція, юрист і правник, громадянство та підданство, майдан і площа вважають абсолютними синонімами. Відносні синоніми можуть розрізнятися за сферою використання (адвокат – захисник, оборонець; дефект – вада, недолік) та за відтінками значень (говорити – ректи, виголошувати). Для те5стів книжного мовлення (офіційно-діловий та науковий) характерне використання таких слів, що забезпечують нейтральність викладу й допомагають точно висловити думку. Отже, при використанні синонімів слід зважати на семантико-стилістичні особливості цих слів, їхні додаткові експресивні відтінки. Книжне мовлення позбавлене цієї експресивності та емоційності.

1 Українська мова: Енциклопедія. – К.: Укр. енцикл., 2000. – С.318.

2 Там же. – С.126.

3 Сучасна українська літературна мова / За ред. А.П.Грищенка. – К.: Вища школа, 1997. – с.3.