ЗМІСТОВИЙ МОДУЛЬ 1

Тема 1. Державна мова – мова професійного спілкування

1. Українська мова – державна мова українського народу.

Мова – це „характерний для людського суспільства специфічний вид людської діяльності, який полягає у застосуванні історично усталених у певній етнічній спільноті артикуляційно-звукових актів для позначення явищ об’єктивної дійсності з метою обміну між членами спільноти інформацією”¹.

Вона є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Мова – найважливіший, універсальний засіб спілкування, організації та координації всіх видів суспільної діяльності: галузі виробництва, побуту, обслуговування, культури, освіти, науки.

Українська мова – єдина національна мова українського народу. Нею послуговуються також українці, які проживають за межами України: у Росії, Білорусі, Казахстані, Польщі, Словаччині, Румунії, Канаді, США, Австралії та ін. країнах. Українська мова входить до найпоширеніших мов світу, нею розмовляє близько 45 мільйонів людей. Вона належить до східної групи слов’янських мов, що входять до індоєвропейської мовної сім’ї.

Конституцією України, прийнятою Верховною Радою 28 червня 12996 р., українську мову проголошено державною. „ ... держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”.

Державна мова – „закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики”².

Термін „державна мова” з’явився в часи виникнення національних держав. Звичайно, в одно національних державах немає необхідності конституційного закріплення державної мови. В багатонаціональних країнах статус державної закріплюється за мовою більшості населення.

Українська мова мала статус, близький до державного, вже у 14 - першій половині 16 ст., оскільки функціонувала в законодавстві, судочинстві, канцеляріях, державному і приватному листуванні.

Утвердження української мови як державної неможливе, як зазначають учені, „без органічної взаємодії принаймні двох засад:

1) створення такої мовної ситуації, за якої українська мова мала б усі можливості безперешкодного вживання, вияву комунікативних функцій, властивих іншим високо розвинутим літературним мовам у сучасних цивілізованих суспільствах;

2) ефективного вивчення на різних ділянках освіти у поєднанні з мовним вихованням”³.

2. Предмет, мета і завдання курсу

„Українська мова професійного спрямування”.

Важливою складовою частиною майбутньої діяльності, іміджу та успіху є вміння спілкуватися, адже спілкування – один з неодмінних елементів спільної діяльності людей в усіх сферах, яки полягає у взаємодії як мінімум двох суб’єктів з метою передачі інформації, взаємовпливу. Проте мова є не лише засобом спілкування. Це також засіб сприймання світу, відтворення його у свідомості людини.

Спілкування – це обмін інформацією, передача певної інформації однією людиною іншій. Адже життя людини 2 це спілкування. В усі часи завжди цінувалося вміння спілкуватися. І це не дивно, адже діяльність людей так чи інакше пов’язана з їхніми комунікативними здібностями, і чим розвиненіші ці навички в особи, тим успішніше вона досягає поставленої мети.

Спілкування як процес і продукт життєдіяльності людей має багате минуле, а як результат наукових досліджень – коротку історію. Одним із перших описав спілкування на території нинішньої України ще у 5 столітті Геродот. Він розповідав, як наші пращури спілкувалися при світлі вогнища, розповідали казки та байки.

Мудрі настанови щодо спілкування дав прийдешнім поколінням Володимир Мономах. У своєму „Повчанні” він писав, що людина повинна мати „душу чисту та непорочну, бесіду лагідну і дотримуватися слова Господнього, при сторонніх мовчати, мудрих слухати, старшим коритися, не шаленіти словом, не засуджувати мовою, небагато сміятися”.

Українська мова професійного спрямування – це форма сучасної української літературної мови, специфіку якої зумовлюють особливості спілкування у тій чи іншій діяльності.

Мета професійного спілкування – врегулювання ділових стосунків у державній, виробничій, професійній сферах життя через організацію, стимул, контроль, реакцію.

Головна мета практичного курсу – сформувати високий рівень комунікативної культури у сфері професійного спілкування в його усній та писемній формах; виробити навички практичного володіння мовою у різних видах мовленнєвої діяльності в обсязі тематики, зумовленої професійними потребами, формування національно свідомої, духовно багатої мовної особистості, яка вільно володіє усіма засобами рідної мови у процесі комунікації, відзначається свідомим ставленням до мови, високою мовною компетентністю і готовністю до подальшого професійно орієнтованого навчання.

Відповідно до поставленої мети головним завданням курсу є:

1) здобути знання про основи професійного спілкування, його форми та правила, шляхи їх застосування;

2) оволодіти особливостями української літературної мови, дотримання вимог усного й писемного мовлення, навичок комунікативно виправданого користування засобами мови у різних життєвих ситуаціях під час створення висловлювань із дотриманням українського мовного етикету; формувати національно-мовну свідомість і духовність;

3) сформувати вміння і навички використання мовних знань на практиці;

4) виробити вміння сприймати мову як мистецьке явище, що має етичну й естетичну цінність;

5) виховувати повагу до української літературної мови, її культури, формувати мовленнєву компетентність.

Завдання курсу полягає у використанні лінгвістичних методів аналітичного опрацювання фахових текстів, дидактичних можливостей їх для розвитку мовленнєвої компетентності студентів, формування комунікативних якостей культури професійного спілкування, одержання потрібної професійної інформації.

Володіння мовою професійного спілкування – це, по-перше, знання власне мови професійного спілкування (крім норм сучасної української літературної мови, це і спеціальна термінологія, й особливості побудови синтаксичних конструкцій, тексту), тобто сформованість мовної компетенції; по-друге, вміння використовувати ці знання на практиці, доречно поєднувати вербальні (словесні) та невербальні (вираз обличчя, поза, жести, інтонація) засоби спілкування відповідно до ситуації, мети, тобто сформованість комунікативних навичок.

Отже, мова професійного спілкування – це засіб мовного професійного спілкування, успіх якого залежить від:

1) мовця як особистості з індивідуальними якостями;

2) його знання сучасної української літературної мови як основи професійного спілкування (мовна компетентність);

3) уміння використовувати ці знання і втілювати інформацію у текст залежно від мети чи ситуації (комунікативні навички). При опанування цих засобів можна досягти поставленої мети.

3. Мова як засіб професійного спілкування.

Усім відомо, що мова – це знакова система, за допомогою якої люди передають інформацію. Мова є універсальним засобом передання інформації про природу та всі сторони буття людини і людського суспільства, а також про саму себе. Мова є засобом зберігання та передання інформації, одним із важелів керування. Вона є мірилом осмислення всього реального й абстрактного. У ній зафіксовано історичний досвід попередніх поколінь, неповторний менталітет етносу, його духовні надбання. Мова допомагає краще зрозуміти людину в її минулому і сьогоденні, є засобом духовного зростання.

Мова – найкоштовніший скарб людей. Зникнення будь-якої мови є величезною втратою для всієї світової культури, адже втрачається один із засобів пізнання, один із аспектів світобачення. Тому слід зазначити, що мова є необхідною умовою як існування самого народу, так і його культури.

Мова – це система звукових, письмових знаків або символів, що служать засобом людського спілкування, мисленнєвої діяльності, засобом вираження самосвідомості особистості.

Люди говорять не для того, щоб відтворювати мову і демонструвати свої мовленнєві здібності, а для того, щоб передати інформацію чи вплинути на інших учасників комунікативного акту.

Мова – це система знаків, які виражають ідеї, а тому її можна порівняти з письмом, з азбукою для глухонімих, із символічними обрядами, з формами ввічливості, з військовими сигналами. Ці знаки – матеріальні. Вони виступають у процесі пізнання і спілкування у ролі замінника (представника) іншого предмета і використовуються для одержання, зберігання і передання інформації.

Володіння мовою багато в чому визначає характер першого враження від особи та впливає на її авторитет у подальшому спілкуванні. Про те, наскільки людина володіє цим інструментом, свідчить зміст мови, її зрозумілість, виразність, дієвість.

Зміст мови визначається обсягом думок, що містяться у повідомленні. Зрозумілість забезпечується добором матеріалу та доступною формою його передачі слухачеві. Виразність залежить від емоційної насиченості, інтонації, акцентів. Дієвість визначає вплив на думки, почуття, поведінку особи.

Життя людини – це спілкування. У свою чергу, спілкування – це взаємодія двох або більше людей, спрямована на узгодження й об’єднання зусиль з метою налагодження взаємин для досягнення загального результату. Без спілкування неможливе існування людського суспільства.

Люди, як правило, починають спілкуватися з будь-якого приводу. При цьому їхні дії пов’язані з предметом спілкування, який визначає його сутність, дає змогу визначити спрямованість. Існує спілкування професійне, ділове, інтимне. Змістом професійного спілкування є професійні інтереси, з приводу яких виникає й розвивається взаємодія.

Професійне спілкування – це усний контакт між співрозмовниками, які мають для цього необхідні повноваження і ставлять перед собою завдання з’ясувати чи розв’язати конкретні проблеми.

Ефективність такого спілкування залежить від безперервності зв’язку між співрозмовниками, кожен з яких повинен не лише говорити, а й реагувати на повідомлення: кивком голови, короткою реплікою давати зрозуміти, що він говорить. Той, хто передає інформацію, не повинен перенасичувати мову складними зворотами. Як нестача інформації, так і її надлишок однаково небажані. Якщо слухач не отримує відповіді на своє запитання, він починає домислювати сам або шукати її у різних джерелах. Якщо інформації занадто багато, слухач може пропустити головне.

Основні компоненти мовного професійного спілкування. Розглядаючи курс „Українська мова (за професійним спрямуванням)”, слід зазначити, що основними компонентами мовного професійного спілкування є:

1) особистісний чинник у професійному спілкування;

2) мова як засіб професійного спілкування;

Зокрема, особистісний чинник у мовному професійному спілкуванні передбачає визначення і формування таких якостей мовця, як самостійний і творчий склад мислення; орієнтування в ситуації; орієнтація на мові співрозмовника; мовна пам’ять; правильний і доречний добір мовних засобів; правильна побудова висловлювання (тексту); відповідна дикція; вміння слухати.

Труднощі, що виникають під час донесення або сприймання інформації, часто є наслідком вікових, соціальних та інших розбіжностей; комуні кант і реципієнт можуть мати різні темпераменти, характери, переконання, освіту. Подолати ці розбіжності дає змогу мовний етикет (сукупність стандартних словесних формул, уживаних у стандартних ситуаціях), реалізований через мовну етикетну поведінку. Усе це спростить і поліпшить процес спілкування фахівців у певній галузі і в будь-якій мовній ситуації.

Мова як засіб професійного спілкування. Цей розділ передбачає актуалізацію здобутих раніше мовних знань з акцентом на особливостях функціонування сучасної української літературної мови у сфері професійної діяльності та об’єднує наступні розділи:

1. Відомості про сучасну українську літературну мову (СУЛМ) : визначення, походження, функції, державність мови, поняття культури мови.

2. Норми СУЛМ: типи норм, форми їхнього закріплення.

3. Функціональні стилі СУЛМ: причини стилістичної диференціації сучасної української літературної мови, основні характеристики офіційно-ділового та наукового стилів як основи мови професійного спілкування.

4. Специфіка використання мовних засобів СУЛМ у професійному спілкуванні: орфоепічних, орфографічних, морфологічних.

4. Поняття про сучасну українську літературну мову.

Свідоме ставлення до мовних явищ передбачає розуміння змісту багатьох лінгвістичних понять, зокрема таких, як національна мова, українська літературна мова, сучасна українська мова, міжнародна мова, ділова мова, мовна норма, культура мови.

Поняття національна мова охоплює загальнонародну мову – як літературну, так і діалекти, професійні слова і спеціальний жаргон, розмовну лексику, тобто все що належить до мовного спілкування народу.

Національна мова - сукупність усіх слів, граматичних форм та особливостей вимови людей, які говорять тією чи іншою мовою. Українська мова в її сучасному стані містить літературну мову, територіальні та професійні діалекти, просторіччя, соціальні жаргони та суржик.

Вищою (зразковою) формою існування української національної мови є літературна мова - оброблена майстрами, відшліфована форма загальнонародної мови, яка характеризується унормованістю, багатофункціональністю, стандартністю, уніфікованістю, низкою розвинених стилів; вона має багатий і різноманітний словниковий склад, розвинені систему форми слів, типів словосполучень та речень, усталеність у наголошенні слів, способах їх творення.

Функціональне призначення літературної мови у житті української нації полягає в обслуговуванні всіх сфер діяльності суспільства. Вона є мовою державного функціонування в Україні, засобом спілкування людей у матеріально-виробничій, культурній сферах, засобом вираження національної культури, національної самосвідомості українців.

Основними тенденціями розвитку української літературної мови є:

1) розширення суспільних функцій літературної мови, входження її у нові галузі знань, у нові види літературної і публіцистичної творчості, у дипломатію та ін.;

2) нівелювання територіальних діалектів під впливом літературної мови, яка, з одного боку витісняє вузькодіалектні риси, а з іншого – вбирає в себе такі діалектні слова, форми і конструкції, які мають виразні семантико-стилістичні чи емоційно-експресивні переваги над стандартизованими одиницями літературної мови;

3) розширення контактів української мови з мовами інших народів України та за її межами, що позначається на всіх рівнях як самої української мови, так і мов, з якими вона контактує.

5. Мовна норма. Типи мовних норм.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної мови характеризується наявністю сталих норм, які є обов’язковими для всіх її носіїв.

Основною ознакою літературної мови є наявність норм, тобто історично усталених і соціально закріплених правил, обов’язкових для всіх носіїв літературної мови незалежно від їх соціальної, професійної та територіальної належності.

Нормативні правила, що стали обов’язковими для носіїв літературної мови, випрацьовувалися протягом віків. Для них обов’язковими є правильність, точність, чистота, ясність, доступність та доцільність висловлювання.

Норма – це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації й ними користуються мовці в усному й писемному мовленні; це закріплений практикою мовний варіант, рекомендований для вживання як обов’язковий для всіх носіїв мовного колективу. Саме унормованість відрізняє літературну мову від інших різновидів національної мови (діалектів, просторіччя, жаргонів, суржику).

Норми охоплюють усі рівні мови. Вони змінюються з плином часу. До нової редакції „Українського правопису” внесено ряд змін, зумовлених безперервним розвитком і вдосконаленням мови. Зокрема, вживання великої літери, уточнення правил написання складних слів, закінчення іменників ІІ відміни Чоловічого роду однини у родовому відмінку, слів іншомовного походження, правила переносу складних прикметників, правила переносу слів. З наявної орфографічної норми усунуто все застаріле, нечітко сформульоване, суперечливе.

За ступенем стійкості літературні норми не є однаковими на різних рівнях мовної структури. Прикладом зміни норми є утвердження конструкції в Україні замість колишньої на Україні. Така зміна пояснюється зміною сутності поняття Україна (назва самостійної держави). Конструкція з прийменником в (у) формує додаткові нюанси значення: у самостійній (суверенній) Україні.

Зміни літературної норми визначаються зовнішніми соціальними факторами та внутрішніми тенденціями розвитку лексичних, граматичних, стилістичних систем. Коливання норми є наслідком взаємодії стилів, літературної мови з діалектами, побутовою лексикою.

Норми літературної мови закріплюють традиції, культурні здобутки минулого і водночас регулюють використання не тільки усталених правил, а й появу нових у процесі мовленнєвої діяльності людей. Вони є єдиними й обов’язковими. Проте нині відхилення від норм у нашому мовленні спостерігається на всіх мовних рівнях.

Орфографічні норми час від часу зазнають змін відповідно до потреб суспільства у кодифікації написання з огляду на нові підходи. Так, за ;-м виданням „Українського правопису” змінам підлягають правила написання слів іншомовного походження з метою наближення їх до української вимови. Отже, орфографічні норми регулюють грамотність написання слів.

Лексичні норми визначають можливості використання слів відповідно до властивого їм значення та його відтінків, доцільність слововживання.

Помилки на лексичному рівні зумовлені недоречними запозиченнями з російської мови, наприклад: любий (будь-який), время (час), открытка (листівка), письмо (лист), карандаш (олівець), минута (хвилина), справка (довідка), сутки (доба) та ін.

Орфоепічні норми регулюють правильність наголошування слів і вимови голосних та приголосних звуків, визначають правила написання слів.

Граматичні норми (морфологічні та синтаксичні) встановлюють літературні форми слів і правила побудови синтаксичних конструкцій - словосполучень і речень.

Часто у мовленні вживаються помилку типу посуда (посуд), гривнів, гривен (гривень), саме краще (найкраще), найбільш цікавий (найцікавіший), п’ятидесяти (п’ятдесяти); не дотримується також правильність вимови слів у кличному відмінку (Іване Михайловичу, Катерино Василівно).

Проте у синтаксичній нормі переважають помилки, які засвідчують слабке знання дієслівного керування та прийменникових конструкцій в українській мові: дякую вас (дякую вам), відповідно плану (відповідно до плану), заступник директора по навчальній роботі (заступник директора з навчальної роботи), прийшов по справі (прийшов у справі), учити мові (учити мови).

Стилістичні норми визначають доцільність уживання мовних засобів відповідно до їх стилістичного забарвлення та стилю мовлення (іспит складають, а не здають; участь брати, а не приймати).

Пунктуаційні норми фіксують правила вживання розділових знаків у тексті.

Норми є необхідною умовою існування літературної мови, її повноцінного функціонування у суспільстві. Вони забезпечують стабільність, уніфікованість, наступність у розвитку мови та її зрозумілість для різних поколінь. Без обов’язковості норм неможливе здійснення ефективної комунікації.

6. Форми сучасної української літературної мови.

На всій території нашої держави українська мова функціонує в усній та писемній формах. Обидві форми свідчать про їх єдність, що зумовлено характером мовного матеріалу, адже будь-яке слово можна реалізувати усно, можна вимовити, а можна і написати.

Обидві форми підпорядковані загальномовним нормам, однак реалізація цих норм має свою специфіку, що пояснюється особливостями функціонування літературної мови у кожній з форм.

Усна форма літературної мови обслуговує переважно поточні потребі спілкування людей, які безпосередньо контактують між собою.

Писемна форма літературної мови використовується переважно у галузі державної, політичної, наукової, господарської та культурної діяльності. Тому в ній використовуються, як правило, повні речення, різного типу складні конструкції, що зумовлено необхідністю точно формулювати думки різної складності.

7. Усне і писемне мовлення.

Мова є всеохоплюючим знаряддям зв’язку між людьми. Вона реалізується у процесі мовлення, тобто в мовленнєвій діяльності.

Мовлення (мовленнєва діяльність) – це сукупність психофізичних дій організму людини, що спрямована на сприймання і розуміння мовлення, а також на реалізацію його в усній і писемній формах.

Мовлення – це втілення мови у діяльності людини; це один з основних видів людської діяльності, де людина реалізується і як індивід, і як індивідуальність. Мовлення відрізняє людей одних від інших, адже у всіх воно різне. За специфікою мовлення здійснюється у сім’ї, у колі друзів, у професійній діяльності.

В усному повсякденному мовленні часто вживаються неповні речення, обірвані, синтаксично нечленовані конструкції; тут ширше використовуються діалоги. Взаєморозумінню під час усного мовлення сприяють інтонація, жести, міміка, а також ситуація, в якій відбувається розмова.

Усне мовлення – форма реалізації мови, що виражається за допомогою звуків і є процесом говоріння. За походженням усне мовлення – первинна форма існування мови. Його вимогами є: ясність, логічність, смислова точність, відповідність між змістом мовлення та мовними засобами, стильова однорідність тексту, нешаблонність слів в оцінках, порівняннях, ефективність мовлення, красномовство з урахуванням його доречності, милозвучність, виразність, відповідність між темпом мовлення, силою голосу і ситуацією мовлення.

Писемне мовлення – мовлення, зафіксоване на папері. воно є вторинною формою існування мови , але воно спирається на усне мовлення, як на своє джерело. Це мовлення розраховане на зорове сприйняття.

	Усне	Писемне
1.	первинне	вторинне
2.	діалогічне	монологічне
3.	розраховане на певних слухачів, які виступають співрозмовниками	оформлене графічно
4.	непідготовлене заздалегідь	пов’язане з попереднім обдумуванням
5.	живе спілкування	старанний добір фактів
6.	інтонація, міміка, жести	добір мовних засобів, чітке впорядкування стилю
7.	імпровізоване	повний і ґрунтовний виклад
8.	чітко індивідуалізоване	поглиблена робота над словом
9.	емоційне й експресивне забарвлення	редагування думки і форми написаного
10.	повтори, зіставлення	самоаналіз написаного

8. Кодифікація мови.

Будь-яка мова потребує охорони і турботи. Піклуватися про мову повинна кожна людина і суспільство в цілому. Свідома турбота про мову називається кодифікацією мови.

Кодифікація – це упорядкування, приведення до системи, до цілісного несуперечливого зводу (кодексу). У мові кодифікація – також уніфікація, упорядкування, відкидання всього чужого для літературної мови і прийняття всього, що її збагачує.

Засоби кодифікації мови – це словники, довідники, підручники, посібники з мови, наукові дослідження, що встановлюють норми, взірці мовлення людей, які досконало володіють українською мовою і мають високий соціокультурний авторитет.

Кожний мовець, який володіє літературною мовою, є прикладом для інших. Свідомий громадянин України несе відповідальність за долю української літературної мови, і цей обов’язок, насамперед, виявляється в роботі над удосконаленням особистої культури мовлення.

9. Місце мови у комунікативній деонтиці педагога

Комунікативна деонтика (КМ) (гр. обов’язок, належне) – сукупність нормативних приписів, які визначають поведінку людини при користуванні словом для досягнення будь-якої мети. Основи КМ були закладені ще Сократом, Платоном та Аристотелем „Говорити – одна з дій, - навчав Сократ. – Цю діяльність створює думка і розум, а тому вона прекрасна”.

Втілюючи у звуках і словах назви речей, ми вчимося самі і навчаємо інших: коли людина розмовляє, їй необхідно також і міркувати про те, що вона говорить. Сила мовлення полягає у впливі на душу. Слово можна повернути і так, і навпаки, можна примусити означати щось зовсім протилежне – слово може мати подвійну природу. Словом можна виразити добру волю, дати пораду, проте можна й обманути.

Мовлення, як зазначає Л.Чулінда, - це особлива інтелектуальна діяльність, підпорядкована певним правилам. Деякі з цих правил стосуються мови – вимови звуків і написання слів, добору граматичних форм та поєднання їх у речення з метою побудови текстів; інші правила пов’язані із соціально-психологічними закономірностями, з тим, як відображаються у мовленні наші взаємини. Відповідно до цього, вирізняють дві частини комунікативної деонтики:

1) норми мови (правила мови – система фонетичних, лексичних і граматичних засобів);

2) норми використання мови у соціальному контексті (правила мовного вживання, орієнтовані на стосунки між людьми у процесі їх спільної діяльності (зокрема, професійної).

Правила першої групи дають можливість розуміти один одного – ми говоримо і пишемо не будь-як, а відповідно до певних загальноприйнятих норм, стандартів національної мови. Такому стандарту – мовній нормі – з необхідністю підпорядковується навіть досить індивідуалізоване мовлення, інакше ми втратимо здатність до спілкування, перетворимося в неорганізований і нерозумний наповз.

Правила другої групи спрямовані на те, щоб навчити свідомо жити у вільному суспільстві – спілкуватися один з одним, виявляти повагу до гідності особистості, бути щирими, доброзичливими, прагнути до взаєморозуміння, відповідати за свої слова і вчинки.

У професійному спілкуванні освітян вирізняють такі мовні ситуації:

1. Безпосереднє персональне спілкування – мовлення безпосередньо спрямоване на одного конкретного співрозмовника (учень, який звернувся з питанням, за консультацією, один із батьків, колега, директор школи та ін.).

2. Безпосереднє спілкування з групою – мовлення адресується певній соціальній групі (учні, що слухають пояснень учителя, батьки, колеги в ситуаціях виступу на конференціях, зібраннях).

3. Масове спілкування – мовлення адресується невизначеній кількості осіб (публікація новаторських статей, презентація новітніх технологій навчання, викладені у науково-методичних виданнях).

4. Інтраперсональне спілкування – діалог із самим собою у процесі прийняття рішення, обдумування плану уроку чи виступу).

Отже, поняття комунікативної деонтики передбачає врахування залежності мовлення віж немовних факторів, які позначають терміном „мовленнєва ситуація”. У свою чергу, мовленнєва ситуація – це комплекс фізичних, соціально-психологічних і культурних умов, за яких відбувається акт мовленнєвого спілкування.

Виконуючи професійні обов’язки, педагог постійно вступає у безпосередні чи непрямі мовні контакти з людьми, причому завжди у ролі авторитетного співрозмовника, слова якого сприймаються як керівництво до дії, як оцінка знань учнів або кваліфіковане роз’яснення навчального матеріалу. Професійна мовленнєва діяльність педагога значною мірою впливає на формування загальної та мовної культури, без яких не може існувати цивілізоване суспільство. Усе це означає наявність підвищених вимог до моральних та інтелектуальних якостей працівника освіти, зокрема до його мовної поведінки у професійному спілкуванні.

Головна вимога комунікативної деонтики – під час спілкування виявляти неупередженість і повагу до особистості співрозмовника. Це означає:

1) бути ввічливим, коректним, стримувати емоції навіть за умови значних психологічних перевантажень, які супроводжують професійну педагогічну діяльність;

2) говорити рівним голосом, без іронії у будь-якій ситуації – при спілкування з учнями та батьками, колегами.

Отже, мова і мовлення для працівника освіти – це інструмент і засіб педагогічної діяльності. Саме тому педагог має бути готовий до спілкування в усіх його можливих виявах, уміти орієнтуватися у будь-якій ситуації, правильно вибирати оптимальний напрямок спілкування.

ВИСНОВКИ

Вивчення української мови за професійним спрямуванням у вищих навчальних закладах України є в наш час винятково актуальним. Мова набуває державного значення, оскільки безпосередньо стосується підготовки національної інтелігенції. Консолідуючи українське суспільство у націю, українська мова як вияв його саморозвитку є знаряддям побудови найвищої форми його організації для здійснення найвищих прагнень.

Отже, мовник як носій культури має спиратися насамперед на літературну мову та правила граматики. Мовлення, що містить багато помилок, не тільки створює негативне враження про самого мовника, а й утруднює сприйняття будь-якої інформації, промови, виступу, відволікає від теми.

Сьогодні українська літературна мова та її норми мають посісти належне місце у незалежній Україні. Адже мовна культура – це важлива ознака високої культури педагога, а висока культура мови – це повага до свого народу і його багатовікових традицій.