ЭТО ИЛИ НИЖЕ…

С начала XX в. в социологии утверждаются различные направления и школы, определились важнейшие теоретические ориентации, концепции. Утверждаются и приобретают широкое распространение социологические школы: неопозитивизма, прагматизма и политического реализма, модер­низма социальных систем и др.

Неопозитивизм в социологии – теоретико-методологическая ориентация, опирающаяся на философское положение логического позитивизма. Несмотря на кризис неопозитивизма в 60-е годы XX в., его основополагающие идеи, в частности, так называемая стандартная концепция науки, остаются главной методологической базой социологии на Западе, а с конца 80-х годов и на Востоке. Основные принципы неопозитивизма в социологии состоят в признании того, что,

во-первых, социальные и политические явления подчиняются законам, общим для всей действительности – природной и социально-исторической (натурализм);

во-вторых, методы социального исследования должны быть такими же точными, строгими и объективными, как методы естествознания;

в-третьих, субъективные аспекты человеческого поведения можно исследовать только через открытое поведение (бихевиоризм);

в-четвертых, истинность научных понятий и утверждений должно устанавливаться на основе эмпирических процедур;

в-пятых, все социальные явления должны быть описаны и выражены количественно; социология как наука должна быть свободна от ценностных суждений и связи с идеологией.

Неопозитивизм в социологии не представляет единой школы. Это скорее некоторая общая и весьма влиятельная ориентация, сторонники которой называются представителями научной политической социологии или естественнонаучного направления в политической социологии. Возникнув первоначально на базе Венского кружка – физикализм и концепция эмпирической политической социологии Отто Нейрата и независимо от него в русле эмпирической социологии США (Ландберг, Стив Чэпин, Стив Додд, Рэм Бейн и др.) – это течение, отказавшись от твердого, строгого намерения соблюдения принципов, оказало значительное влияние на развитие эмпирической политической социологии. Неопозитивистские установки разделяют многие видные социологи: Поль Лазарфельд, Герберт Зеттерберг, Губерт Блейлок. Их влияние на практику социологических исследований двойственное. С одной стороны, неопозитивизм подвергает справедливой критике объективно-идеалистические, иррационалистические концепции, отстаивает применение научных, в частности математических методов исследования, а с другой, сужает границы и возможности социологического исследования, пытается оторвать политическую социологию от политики, выступает против историзма и абсолютизирует математические методы в исследовании.

В период после второй мировой войны неопозитивизм нашел широкое распространение в странах Западной Европы и особенно в США, что обусловлено расширением масштабов эмпирических исследований, использованием результатов социальных исследований в технократических и либерально-реформистских программах.

Школа прагматизма и политического реализма возникла и нашла наибольшее распространение в США. Видные ее представители Чарльз Сандерс Пирс (1839–1914) – американский философ и логик, основатель прагматизма, Уильям Джеме (1842–1910) – профессор Гарвардского университета, ученые Чикагского университета Чарльз Мариам, Генри Моргентау и др. Прагматизм политический – установка на достижение непосредственных преимуществ, игнорирующая нравственное содержание и отдаленные последствия действий. В трудах Джемса прагматизм формулируется как метод разрешения философских и социологических споров путем сравнения практических последствий, вытекающих из той или иной теории, и как теории истины: истина есть то, что лучше работает, что лучше всего подходит к каждой части жизни и соединимо со всей совокупностью опыта. Представители школы прагматизма настойчиво доказывали необходимость укрепления связи социальных и политических наук с практикой, с реальной жизнью. Социальные и политические науки, по их мнению, должны обращаться к исследованиям, которые могли бы быть полезными деловым и политических кругам Америки, даже если круги относятся к политическим и социологическим наукам недоверчиво. В современных условиях прагматизм в социологии выступает в форме экспериментального натурализма, соединяющего субъективный идеализм с антимарксизмом (Сидней Хук) или в форме неопрагматизма, объединяющего прагматизм с неопозитивизмом (Чарльз Моррис).

Теории модернизации (модернизм) – совокупность распространенных на Западе в политологии и социологии концепций общественно-экономического и политического развития, объясняющих процесс перехода от стабильного традиционного к непрерывно меняющемуся современному индустриальному и постиндустриальному обществу. Их появление обусловлено формированием критического отношения к традиционной науке о поведении. В 20-е годы достигла расцвета классическая форма бихевиоризма. На тот период приходится пик влияния бихевиоризма на идеи и методы социологии. Хотя бихевиоризм дал положительный эффект в изучении поведения индивидов в малых группах, однако, он совершенно недостаточно применителен к обществу в целом. Отсюда появление новых тенденций в социологии, среди которых важное место и занимает модернизм. Суть модернизма состоит в том, что, не отвергая в целом поведенческий подход к изучению общества, к политике, стремится преодолеть его крайности и недостатки. Модернисты пытаются дополнить поведенческий подход институциональным, то есть изучением политических и социальных институтов и механизмов их функционирования. Стремясь очистить социологический анализ от ненаучных наслоений (оценочных), модернисты ратуют за широкое применение и использование теоретических и эмпирических подходов, использование при исследовании социальных процессов в обществе методов биологии, кибернетики, физики, и особенно математики.

Школа социальных систем и ее влияние в социологии Запада и Востока. Методологической основой социологических исследований используется идея системного анализа и структурного функционализма американского социолога-теоретика Т. Парсонса. Структурно-функциональный анализ стал широко применяться в социологии и политике, начиная с середины 50-х годов. Его сущность состоит в выделении элементов социального взаимодействия, подлежащих исследованию, и определении их места и значения (функции) в обществе. В том или ином виде функциональный подход присутствовал во всех политических концепциях, где общество рассматривалось системно. Возникла и оказалась очень устойчивой аналогия между обществом и организмом. Собственно при исследовании соответственно в обществе изыскивались подобия органов, функционирование которых обеспечивает жизнеспособность целого.

Общественная жизнь понимается структурными функционалистами как бесконечное множество и переплетение взаимодействий людей. Рассматривая общество, политику в терминах структурно-функционального анализа, западные социологи сосредоточивают внимание на факторах, способствующих или препятствующих интеграции и стабильности существующей социальной и политической системы, и даже не ставят вопроса о необходимости ее качественного изменения.

ЭТО ИЛИ НИЖЕ (ЭТО БОЛЬШЕ ВСЕГО ПОХОЖЕ НА ТО, ЧТО ИЗ УЧЕБНИКА)

Провідні школи сучасної соціології

Завдяки концепціям М. Вебера, Е. Дюркгейма, В. Парето було остаточно сформовано предмет, методологію і завдання соціології, яка врешті посіла належне їй місце серед інших суспільних наук. Перед нею розвинулись нові перспективи, які прагнули реалізувати представники соціологічної науки XX ст. Особливостей розвитку соціології на сучасному етапі можна виділити декілька. Основною з них є те що сучасна наука на відміну від позитивізму, котрий був провідним методом у XIX ст. зробила значний поворот до теоретичного осмислення соціальних явищ і процесів. Нарешті виробився симбіоз теорії і практики, який забезпечив поступальний гармонійний розвиток соціології XX ст. Наука стала не суто практичною, якою була раніше, і перестала лише встановлювати соціальні факти, а й почала аналізувати їх, визначаючи механізми і закономірності функціонування різноманітних соціальних систем. По-друге, важливе значення мало те, що роботи учених XX ст. були не розрізненими як раніше, а будувались у тісній співпраці, що визначило їх більшу обґрунтованість і досконалість. Таким чином, у соціології формуються справжні школи учених, провідними серед яких були школи Німеччини та

США. По-третє, сучасна соціологічна наука визначається великою різноманітністю шкіл і течій, що свідчить про її популярність і суспільну корисність, а також про наукові пошуки удосконалення соціологічної теорії і практики.

У широкому значенні під школою в соціології розуміють групу соціологів, яка працює в межах вироблених нею самою дослідницьких традицій [11, с 45]. В більш вужчому значенні школа в соціології — це група дослідників певного спільного кола проблем що опираються на певні традиції і перебувають у стосунках особистого спілкування.

Школи у соціології у їх класичному варіанті почали формуватись у міжвоєнний період. Одними з перших були Французька, до якої входили передусім послідовники Е. Дюркгейма та Чиказька, що виникла на базі соціологічного факультету Чиказького університету. Дещо пізніше постала Франкфуртська школа, яка вела свою діяльність на базі Франкфуртського інституту соціологічних досліджень.

Та все ж провідною серед них була саме Чиказька школа, оскільки лідируюче положення у соціології міжвоєнного періоду належало Сполученим Штатам.

М. Чикаго стало одним з передових індустріальних центрів у США, і провідним — на Середньому Заході. Бурхливий розвиток індустрії та кредитно-фінансової діяльності сприяв розбудові міста швидкими темпами. У пошуках роботи до Чикаго прибували потоки іммігрантів з різних куточків світу. Це сприяло формуванню особливої культури, побудованої на засадах американського способу життя але з вкрапленням особливостей національних культур народів, вихідці яких опинились у Чикаго. Проблеми міжетнічної взаємодії укупі з різким збільшенням населення, боротьбою окремих соціальних груп за свої громадянські права у нових індустріальних умовах стали візитною карткою Чикаго. Бурхливий ріст індустрії загострив також питання екології навколишнього природного середовища. Усі ці обставини створили сприятливе підґрунтя для практичних і теоретичних соціологічних досліджень, метою яких було вивчення вказаних соціальних проблем, їх усебічний аналіз а також об ґрунтування шляхів їхнього подолання. Ось основні об'єктивні передумови того, що саме Чикаго стало центром створення провідної соціологічної школи першої половини XX ст. у світі. Суб'єктивним фактором є те, що Чикаго був визнаним науковим центром США на той час, адже Чиказький університет у цілому був третім за величиною і потужністю наукових кадрів у країні, а на соціологічному факультеті, зокрема, працювали блискучі учені зі світовим ім'ям. Соціологічний факультет у Чиказькому університеті, що був створений у 1892, став одним із перших у світі, а першим керівником його був А. Смолл. З цього часу розпочинається підготовчий етап формування Чиказької соціологічної школи, що тривав до 1915 p., який пов'язаний з діяльністю таких науковців як А. Смолл, Дж. Вінсент, Ч. Хендерсон та У. Томас. Хоча у них не було єдиної дослідницької програми, вони створили відповідне теоретичне підґрунтя для своїх послідовників. Теоретичними джерелами формування школи стали також роботи видатних американських соціологів кінця XIX - поч. XX ст. - Ф. Л. Уорда, Е. Гідцінса, Ч. Кулі, Е. Росса, У. Самнера. Чималий вплив на "чиказців" мала чиказька філософська школа, що ґрунтувалася на прагматизмі і була представлена В. Джемсом, Дж. Дьюї, та М. Болдуїном.

Початком фактичного існування Чиказької школи вважається написання і опублікування п'ятитомної праці У. Томаса та Ф. Знанецького "Польський селянин у Європі та Америці" (1918-1920). Засновниками ж школи і її науковими лідерами були У. Томас та Р. Парк.

Основною характерною рисою Чиказької школи було тоді ще не традиційне гармонійне поєднання теорії і практики, яке лише згодом стало візитною карткою соціології XX ст. Емпіричні дослідження у "чиказців", як правило, передбачали наступний теоретичний аналіз. Гіпотези, які формувались на основі подібного аналізу, пізніше знову ж перевірялись емпіричними дослідженнями. Така поетапність не лише сприяла органічному поєднанню теорії і практики, професійному росту учених, що брали участь у практичних і теоретичних дослідженнях, вона дозволяла встановлювати системність і достовірність наукових концепцій "чиказців".

Яскравим прикладом у цьому контексті є згадана робота У. Томаса та Ф. Знанецького "Польський селянин у Європі та Америці", яка побудована на органічному поєднанні емпіричних соціологічних досліджень з теоретичним узагальненням їх результатів. Предметом дослідження у даній праці були типові для Чикаго міжвоєнного періоду явища соціальної дійсності — імміграція, расові конфлікти, злочинність, соціальне розшарування. Вчені чи не вперше у соціологічній науці зробили висновок, що у сучасному суспільстві на відміну від традиційного регулювання соціальних процесів здійснюється не стихійно, а усвідомлено. Соціальні відносини і соціальна взаємодія дедалі ускладнюються. За таких умов засоби соціального управління повинні бути не стихійними, а усвідомленими. Тож завданням соціологічної науки на сучасному етапі вчені вбачають можливість оптимізації соціальної поведінки на основі розуміння суспільного устрою і суспільного порядку.

Узагалі соціальна проблематика міста є ключовою у теоретичній і практичній діяльності представників Чиказької школи. І це природно, тому що їм випала унікальна можливість бути очевидцями і дослідниками тих соціальних явищ, що виникли на зламі двох епох, викликаних передусім урбанізацією. Незважаючи на те, що об'єктом дослідження "чиказців" було суто місто, вони розглядали його крізь призму соціальних явищ у суспільстві взагалі, справедливо зауважуючи, що тенденції соціального розвитку сучасного суспільства у політичній, економічній, культурній сферах найбільш яскраво простежуються саме у місті, Недарма Р. Парк, Е. Берджес і Р. Маккензі у своїй праці "Місто" (1925) писали: "Місто з точки зору нашого дослідження є чимось більшим аніж проста сукупність людей і соціальних зручностей..., воно також є чимось більшим, аніж сузір'я інститутів і адміністративних механізмів... Місто — це скоріше стан душі, сукупність звичаїв і традицій... Місто — це не просто фізичний механізм, штучне утворення. Воно є складовою частиною життєдіяльності людей, що його населяють, це продукт природи, насамперед людської природи"[8,с. 116]. Отже дослідники об'єктивно встановили, що в першу чергу місто є виразником нових соціальних настроїв, а відтак об'єктом їхнього дослідження було не тільки і не стільки місто, як соціальні процеси і явища узагалі.

Праця "Місто" заклала фундамент для створення окремої галузі соціологічної теорії — екологічної (інвайоронментальної) соціології — теорії, що досліджує закономірності і форми взаємодії суспільства з середовищем проживання.

Серед інших проблем, що були предметом наукового інтересу представників Чиказької школи можна виділити аналіз соціальної структури американського суспільства (У. Уорнер, "Американське місто") вивчення впливу "великої депресії" на суспільне життя (Р. і X. Лінд, "Середнє місто"), дослідження міжрасових і міжетнічних відносин (Л. Вірт, "Гетто", Р. Карван "Негритянська родина у Чикаго") та ін.

Чиказька школа була провідною у США протягом 20-30-их pp. XX ст., проте після того, як у 1934 р. її залишили провідні дослідники Р. Парк та Е. Берджес, вона не змогла зберегти своїх лідерських позицій, поступившись потужністю Колумбійському та Гарвардському університетам. Після другої світової війни школа фактично припинила активну діяльність відповідно до її традиційних принципів. її значення збереглося тільки в галузі екологічної соціології.

Іншою значною соціологічною школою, що постала у міжвоєнний період, стала Франкфуртська школа, яка була заснована на базі Франкфуртського інституту соціальних досліджень. Засновниками та провідними дослідниками її були переважно вихідці з єврейських родин (М. Хоркхаймер, Ф. Поллок, А. Левенталь, В. Бенджамін), Офіційна діяльність школи розпочалась у J93J, коли М. Хоркхаймер, очоливши інститут соціальних досліджень, налагодив співпрацю з відомими на той час німецькими соціологами М.Адорно, Е.Фроммом, Г. Маркузе.

Теоретичним витоком франкфуртської школи є наукова концепція марксизму, який "франкфуртці" намагалися очистити від пізніших вкраплень, надати йому первозданного вигляду; саме тому представників цієї школи часто називають неомарксистами. На ґрунті цього постає критика буржуазного (індустріального) суспільства та немарксистської науки.

Враховуючи особливості політичних та наукових поглядів представників франкфуртської школи, а також національне походження більшості її представників видається цілком природним те, що з приходом у Німеччині до влади нацистів школа продовжила свою роботу за межами країни. З 1934 по 1939 "франкфуртці" продовжували свою роботу у Женеві, а потім у Парижі на базі Вищої нормальної школи. З 1939 р. учені-франкфуртці переїхали до США, де працювали у Колумбійському університеті. Тут вони видають низку праць, присвячених антифашистській тематиці ("Авторитарна особистість" Т. Адорно, М. Хоркхаймера та Е. Фромма, "Діалектика просвітництва" М. Хоркхаймера та Т.Дцорно, "Ерос і цивілізація" Г. Маркузе). У цих роботах фашизм пояснюється як закономірність розвитку капіталістичного суспільства на його останній стадії.

Після закінчення другої світової війни частина дослідників Франкфуртської школи, зокрема, М. Хоркхаймер і Т. Адорно повертаються до Західної Німеччини. Діяльність Франкфуртської школи сприяла формуванню у 60-их pp. так званої критичної (ліворадикальної) соціології, побудованої на принципах неомарксизму.

На ґрунті марксизму формувалися і методологічні засади "франкфуртців". Так, вони повністю відкидають принципи позитивістської і всієї традиційної науки, як природничої так і суспільствознавчої, вважаючи їх втіленням буржуазної ідеології.

Неоднозначність наукової теорії Франкфуртської школи, певна розбіжність у наукових і політичних поглядах її представників, насамперед її молодшого покоління, і особливо смерть визнаних лідерів школи — М. Хоркхаймера, Т. Адорно, Г. Маркузе, призвели до фактичного припинення її існування у 70-их рр. ХХ ст.

ИЛИ ЭТО

3.3 Основные школы и теории современной социологии

Развитие различных социологических школ было обусловлено осознанием необходимости разработки макротеорий, способных обобщать эмпирические данные, полученные в различных странах и относящихся к разным сторонам социальной структуры.

3.3.1 Функционализм и его разновидности

Одним из важнейших направлений в социологии ХХ века стал функционализм. Функциональный подход в социологии – один из основных методологических подходов. Его сущность состоит в выделении исследуемого социального объекта, как целого, его элементов, определении их места и значения, функций, а также функциональных зависимостей межу составными элементами и социальным целым. В том ином виде функциональный подход присутствовал во всех социальных концепциях, где общество рассматривалось системным образом.

Один из сторонников абсолютного функционализма, английский антрополог польского происхождения Бронислав Малиновский (1884-1942), для доказательства данного теоретического постулата первым среди современных учёных использовал метод антропологического опроса в полевых условиях. Малиновский жил вместе с примитивными народами, которых изучал. В результате наблюдения он пришёл к выводу, что каждое общество, каждую культуру следует рассматривать как целостность, состоящую из взаимодействующих элементов. Их назначение можно объяснить в контексте их места в системе. Данная целостность организована, элементы её расположены в определённом порядке. Каждый из них выделяет нужную для целостности функцию, обеспечивает функционирование всей системы.

В рамках этой социологической теории сложилось направление, основанное на критическом отношении к тезису о том, что абсолютно у каждого элемента системы можно обнаружить нужную функцию. Это направление получило название релятивистского функционализма, а наиболее ярким представителем его стал Роберт Кинг Мертон (1910-2003). Он попытался выявить условия стабильности, то есть состояние функционального единства системы. Оно обусловливается универсальным характером всех форм культур, на основе которых функционируют социальные институты, социальные роли, социальная структура, средства социального контроля. Именно они придают обществу устойчивость, стабильность.

Р.Мертон вводит в анализ общества ряд новых понятий, прежде всего «функциональный заменитель» и выявляет условия, которые ограничивают стабильность, применив для этого термин «дисфункция».

Автор теории релятивистского функционализма доказал, что в своём проявлении функции могут иметь две формы: «явную» (понятную и признанную) и «латентную» (скрытую). Это третье понятие, которое вводит в научный анализ общества учёный. По Мертону «явные функции есть объективные последствия, которые способствуют регулированию и адаптации системы, являются осознанными «признанными» участниками системы. Латентные функции – соответственно такие, что не являются ни осознанными, ни признанными».

В своих исследованиях Мертон акцентирует внимание не на достижении социального порядка и стабильности, а на выявлении дисфункциональности системы. С этой целью он использует понятие «аномии» и девиантного (отклоняющегося) поведения.

Итогом кропотливой работы Мертона явилось его исследование, касающееся определения типов индивидуальной адаптации. В зависимости от способов усвоения, принятия или отрицания господствующих в обществе культурных норм Мертон выделяет пять типов индивидуальной адаптации: конформизм, инновационность, ритуализм, ретритизм и мятеж.