Гуманістична психологія

• Гештальт-терапія Перлса. У гештальт-терапії вважається, що розвиток особистості іде від опори людини на інших людей та від регуляції середовища до опори на себе і саморегуляції. Основним шляхом такого розвитку є усвідомлення потреб власного організму і здатність діяти у відповідності з цими потребами.

• Клієнтцентрована терапія Роджерса. У терапії Роджерса важливе місце займає проблема актуалізації. На думку даного вченого кожній людині притаманна вроджена потреба у актуалізації, тобто потреба у максимальній реалізації своїх можливостей, нахилів. Актуалізація особистості за Роджерсом, приводить до розвитку повноцінно функціонуючої людини. Результатом актуалізації є «хороше життя», під яким Роджерс розуміє не життя наповнене насолодами, багатством в Ладою, не повний контроль над собою, а здатність людини слідувати тим шляхом, який обрав її організм.

• Концепція самоактуалізації Маслоу. Маслоу вважає, що людина в процесі свого особистісного зростання повинна слідувати більш високим потребам. У ієрархічній системі потреб, які розробив Маслоу найвищою потребою є потреба самоактуалізації. Проте людина здатна задовольняти вищі потреби лише тоді, коли вона подолала домінування нижчих потреб (потреби у безпеці та потреби у визнанні).

• Системно-діяльнісний історико-еволюційний підхід у вітчизняній психології у вітчизняній психології. Вітчизняні психологи обґрунтували положення про те, що основою та рушійною силою розвитку особистості є діяльність людини і її спілкування та взаємодія з іншими людьми. Співвідношення між поняттями «індивід», «особистість» та «індивідуальність» виражається своєрідною формулою: «Індивідом народжуються, особистістю «стають», індивідуальність захищають».

2.Структура особистості.

Петровський виділяє такі три підсистеми особистості:

1. внутрішньоіндивідна (інтроіндивідна) охоплює структуру темпераменту, характеру, здібностей, звичок, тобто структуру індивідуальності людини;

2. міжіндивідна (інтеріндивідна) включає в себе ті якості, які людина виявляє при безпосередніх контактах з іншими людьми в процесі спілкування та спільної діяльності;

3. надіндивідна (метаіндивідна) підструктура - це ті впливи, які виходять за межі органічного тіла індивіда і за межі безпосередніх міжіндивідних зв’язків. Такі впливи виявляються у внесках, які здійснює людина у внутрішнє життя інших людей, тобто вона ніби продовжує себе як особистість в інших людях. Таке явище як продовження себе як особистості в інших людях така ідеальна представленість людини у житті інших людей називається перелокалізацією.

Платонов у своєму системно-діяльнісному підходові запропонував таку структуру особистості:

1. підсистема спрямованості, яка включає в себе спрямованість, прагнення, ставлення та моральні якості особистості. Ця підсистема формується в процесі виховання і є соціально обумовленою.

2. підсистема власного досвіду включає знання, звички, навички, вміння. Які формується під впливом досвіду людини шляхом навчання, але вплив на них біологічно обумовлених структур більш значний, ніж на першу підсистему.

3. підсистема форм відображення, яка включає в себе якості пізнавальних процесів та психічних функцій як форм відображення. На цю підсистему ще сильніше діють біологічно зумовлені підструктури.

4. біологічно зумовлена підсистема, яка включає будову темпераменту, здібностей та патологічні зміни і визначається фізіологічними та морфологічними характеристиками мозку. На ці основні підсистеми накладаються ще дві підсистеми: підсистема характеру і підсистема здібностей.

К. К. Платонов називає запропоновану структуру особистості основною, загальною, динамічною, функціональною і психологічною. Основною тому, що окрім цих чотирьох головних виокремлюють ще дві накладені на них підструктури – характеру та здібностей; загальною – оскільки вона властива кожній особистості, але кожна конкретна особистість має свою індивідуальну структуру; динамічною – тому, що не залишається незмінною в жодної конкретної особистості: з дитинства і до смерті вона змінюється; функціональною ь- тому, що вона як ціле та її складові елементи розглядаються як психічні функції; психологічною – позаяк узагальнює психічні властивості особистості.

3.Активність особистості та її життєва позиція.

Під активністю особистості розуміється здатність людини здійснювати суспільно-значимі перетворення оточуючої дійсності, які виявляються у спілкуванні, спільній діяльності та творчості. Активність людини проявляється у задоволенні певних потреб, які орієнтують діяльність і забезпечують досягнення соціально-цінних цілей цієї діяльності. Найбільш загальною, інтегральною характеристикою активності людини є її життєва позиція. Виділяють два види життєвої позиції:

1. Активна життєва позиція - здатність діяти у відповідності зі своєю принциповістю, зі своїми прагненнями та переконаннями. Виділяють два види активності:

а) нормативна активність передбачає здійснення діяльності, яка є обов’язковою для даної особистості (наприклад, коли студент виявляє активність при виконанні вимог учбової діяльності);

б) наднормативна активність виявляється тоді, коли людина виконує діяльність, яка не є обов’язковою для неї, але яка відповідає її ідеалам та цінностям, соціально значимим цілям її діяльності.

2. Пасивна життєва позиція виявляється в байдужості людини до оточуючої дійсності, в її зацикленості лише на власних інтересах та переживаннях, відсутності прагнення брати активну участь в громадському житті.

Активність виявляється у її спрямованості.

4.Спрямованість особистості як система мотивів її поведінки

Спрямованість – це сукупність стійких мотивів, які орієнтують діяльність і є відносно незалежними від конкретних ситуацій.

Мотив – це спонукання до дії. Виділять такі групи мотивів, які утворюють спрямованість особистості:

І. Усвідомлювані мотиви:

1. інтереси;

2. переконання;

3. прагнення (мрії та ідеали).

ІІ. Неусвідомлювані мотиви:

1. установки;

2. потяги.

І. Усвідомлювані мотиви

1. Інтерес – це мотив, який сприяє її орієнтуванню у певних сферах знань, спонукає до пошуку нового, більш повному і глибокому відображенню дійсності. Роль інтересів в процесах діяльності дуже велика: інтереси є спонукальним механізмом пізнання, змушують особистість шукати шляхи та засоби задоволення жадоби знань, яка виникла у людини. Задоволення інтересу, який виражає спрямованість особистості, як правило, не приводить до його згасання, а внутрішньо перебудовуючись, збагачуючи та поглиблюючи його, викликає виникнення нових інтересів, які відповідають більш високому рівню пізнавальної діяльності.

Класифікація інтересів:

1. За змістом:

а) змістовні – це інтерес людини до тих об’єктів її пізнавальних потреб, які мають суспільну і особистісну цінність;

б) незмістовні - це інтерес людини до тих об’єктів її пізнавальних потреб, які не мають суспільної та особистісної цінності, і не сприяють особистісному зростанню людини.

2. За цілями:

а) безпосередні інтереси викликаються емоційною привабливістю значимого об’єкта («Мені цікаво це знати, бачити, розуміти», - говорить людина). Люди, мотивом діяльності яких є безпосередній інтерес, мають так звану ділову спрямованість і дістають задоволення від самого процесу роботи, тобто їх цікавить не лише результат діяльності, але й хід виконання;

б) опосередковані інтереси мають місце тоді, коли реальне суспільне значення чогось (наприклад, учіння) і суб’єктивна значимість його для особистості співпадають («Мені це цікаво, тому що це важливе для мене!» - говорить у цьому випадку людина). Опосередкований інтерес виникає щодо результату діяльності, а сам її процес не є цікавим для суб’єкта.

Оптимальним для результату діяльності людини є поєднання безпосередніх та опосередкованих інтересів.

3. За глибиною:

а) глибокі інтереси виявляються у здатності людини виявляти глибинну сутність, природу тих об’єктів, які її цікавлять. Наприклад, людина, яка цікавиться кіномистецтвом, має знання про особливості творчої манери режисерів, акторів.

б) поверхові інтереси виявляються тоді, коли людина цікавиться лише зовнішніми поверховими неістотними ознаками відповідних об'єктів. Наприклад, людина заявляє, що цікавиться кіномистецтвом, а її інтереси обмежуються лише збиранням фотографій та відомостей про особисте життя зовнішньо привабливих акторів.

4. За широтою:

а) широкі інтереси розподілені між багатьма сферами знань;

б) вузькі сконцентровані в одній галузі.

Цінна риса особистості – багатофокусність інтересів людини у кількох не пов’язаних одна з одною сферах діяльності. Оцінка вузькості чи широти інтересів визначається, зрештою, їх змістом.

5. За стійкістю:

а) стійкі інтереси характеризуються тривалістю збереження їх інтенсивності. Стійкий інтерес є показником здібностей людини;

б) нестійкі інтереси характеризуються швидкою змінюваністю. Нестійкість інтересів, коли вони набувають характеру пристрасних, але короткочасних захоплень, є віковою особливістю, яка стимулює пошук покликання й допомагає виявити здібності.

2. Переконання – це система усвідомлюваних потреб, які спонукають діяти відповідно до своїх поглядів, принципів, світогляду. Переконання є спонукальною силою поведінки, що змушує переживати свої вчинки.

Переконання це система знань, пропущених через почуття. Переконана та людина, в якої ідеї поєдналися з почуттям і волею. Вона не здатна на вчинок, що суперечить її принципам.

Якщо знання й переконання утворюють упорядковану й внутрішньо організовану систему поглядів, вони становлять світогляд особистості.

3. Прагнення – усвідомлювані мотиви поведінки, в яких виявлена потреба в чомусь, що може бути досягнута вольовими зусиллями. Якщо людина чітко усвідомлює не лише мету, до якої прагне, але й засоби її досягнення, то прагнення набуває характеру намірів.

ІІ. Неусвідомлювані мотиви:

1. Потяг – це спонукання до діяльності, що є недиференційованою, недостатньо чітко усвідомленою потребою, невиразна потреба в чомусь. Він швидкоплинний: потреба або згасає, або перетворюється в прагнення. Потяги характерні для юнацького віку як провісники майбутніх прагнень усвідомлюваних мотивів.

2. Установка – це неусвідомлюваний особистістю стан готовності до певної діяльності чи поведінки. Наприклад, установка щодо вчительки першого класу у формі готовності виконувати всі її вимоги. Установка часто є результатом квапливих, недостатньо обгрунтованих висновків з фактів особистого досвіду або некритичного засвоєння стереотипів мислення (стандартизоване судження, усталене у певній рупі).

Види установки:

а) позитивні (наприклад установка хворого щодо виконання всіх вказівок лікаря )

б) негативні – це установки, які набувають характеру упередження (наприклад щодо працівників торгівлі)

5. Самосвідомість особистості.

Усвідомлене ставлення людини до своїх потреб і здібностей, потягів і мотивів поведінки, переживань і думок називають самосвідомістю особистості.

В основі самосвідомості лежить здатність відокремлювати себе від власної життєдіяльності. Ця здатність виникає в спілкуванні при формуванні свідомості, мислення, розуміння, ставлення до свого буття, вона опосередкована спільною діяльністю, що сприяє формуванню певного уявлення про себе, свою здатність до суспільно значущих дій та вчинків.

Уявлення про себе(суб’єктивний образ свого «Я») виникає під впливом оцінного ставлення інших людей при співвіднесенні мотивів, мети і результатів своїх вчинків та дій з соціальними нормами поведінки, які прийняті в конкретному суспільстві.

Результатом процесів самосвідомості є «Я-концепція» особистості.

«Я-концепція» - це динамічна система уявлень людини про себе, яка включає усвідомлення своїх фізичних, інтелектуальних ,та інших особливостей; самооцінку та суб’єктивне сприймання зовнішніх факторів, які впливають а особистість.

«Я-концепція» є системою установок, яка включає три структурні компоненти:

1. когнітивний – образ «Я», який характеризує зміст уявлень про себе;

2. емоційно-оцінний, афективний, що відображає ставлення до себе загалом чи до окремих боків своєї особистості, діяльності й проявляється в системі сам оцінок;

3. поведінковий, який характеризує прояви перших двох елементів у поведінці.

З погляду змісту і характеру уявлень про себе виділяють «Я-минуле», «Я-теперішнє», «Я-майбутнє», а також «Я-динамічне» (як особистість змінюється, якою вона прагне стати), «Я-уявлюване», «Я-маску», «Я-фантастичне» тощо. Розбіжності між «ідеальним Я» та «реальним Я» є джерелом розвитку особистості. Разом з тим суттєві суперечності між ними можуть призвести до внутрішнього конфлікту й негативних переживань.

Важливою функцією «Я-концепції» є забезпечення внутрішньої погодженості особистості, стійкості її поведінки. Розвиток особистості, її діяльність і поведінка зазнають впливу «Я-концепції».

«Я-концепція» формується під впливом життєвого досвіду людини, насамперед стосунків у сім'ї, проте досить рано вона сама набуває якості активності й починає впливати на інтерпретацію цього досвіду, на мету особистості, систему її очікувань та прогнозів щодо свого майбутнього, на оцінку своїх досягнень і тим самим на її ставлення до самої себе.

6. Самооцінка та рівень домагань особистості.

Центральним компонентом «Я-концепції» є самооцінка особистості. Самооцінка – це та цінність, значущість, якої надає індивід загалом та окремим бокам своєї особистості, діяльності, поведінки.

Самооцінка виконує регуляційну і захисну функції, впливає на поведінку, діяльність і розвиток особистості, її стосунки з іншими людьми. Відображаючи рівень задоволення чи незадоволення собою, самооцінка створює основу для сприймання власного успіху чи неуспіху в діяльності, досягнення мети певного рівня, тобто рівня домагань особистості.

Рівень домагань особистості – це прагнення до досягнення мети тієї складності, на яку людина вважає себе здатною. В основі рівня домагань лежить самооцінка (чи своїх можливостей, потенціалу в окремій сфері, чи себе як особистості загалом).

Самооцінки розвиненого індивіда утворюють складну систему, яка включає в себе як загальну самооцінку (вона відображає рівень самоповаги, прийняття чи неприйняття себе), так і часткові самооцінки, що характеризують ставлення до окремих сторін своєї особистості, вчинків.

Самооцінка може мати різний рівень усвідомлення. Її характеризують за такими параметрами:

1. за рівнем виділяють високу, середню та низьку самооцінку;

2. за співвіднесенням з реальними успіхами – адекватну та неадекватну (завищену чи занижену);

3. за особливостями будови – конфліктну та безконфліктну.

Для розвитку особистості ефективною є досить висока загальна самооцінка, що співвідноситься з адекватними частковими сам оцінками різного рівня. Стійка і разом з тим досить гнучка самооцінка, яка за необхідності може змінюватися під впливом нової інформації, набутого досвіду, оцінок інших людей, є оптимальною як для особистісного зростання, так і для продуктивної діяльності. Негативно впливає на них надмірно стійка, ригідна самооцінка, а також надто нестійка, така що змінюється за найменших впливів.

Самооцінка формується на основі оцінок оточуючих, оцінки результатів власної діяльності, а також на основі співвіднесення реального та ідеального уявлення про себе.

Збереження сформованої, звичної самооцінки стає для людини потребою, і порушення її породжує такий само оцінний феномен, як афект неадекватності.

Афект неадекватності – це стійкий негативний емоційний стан, який виникає у зв’язку з неуспіхом у діяльності і проявляється в тому, що індивід або не усвідомлює, або не хоче визнати його. Афект неадекватності настає за умов, коли в суб’єкта є потреба зберегти завищену самооцінку та завищений рівень домагань. Він виступає як захисна реакція, яка дає змогу вийти з конфлікту ціною порушення адекватного ставлення до дійсності: індивід зберігає завищений рівень домагань та завищену самооцінку, уникаючи при цьому усвідомлення того, що причиною неуспіху є він сам, і відкидаючи сумніви щодо своїх здібностей.

Діти в стані афекту неадекватності проявляють підвищену образливість, недовір'я, підозрілість, агресивну поведінку, негативізм. Тривале перебування дитини в стані афекту неадекватності призводить до формування відповідних рис характеру.

Самосвідомість особистості чутливо реєструє на основі механізму самооцінки співвідношення власних домагань і реальних досягнень. Важливим компонентом образу «Я» особистості є самоповага, яка визначає співвідношення власних домагань і реальних досягнень. Важливим компонентом образу «Я» особистості є самоповага, яка визначає співвідношення справжніх досягнень і того, на що людина претендує, розраховує. Американський психолог У. Джемс запропонував формулу, за якою в чисельнику представлені реальні досягнення індивіда, у знаменнику – його домагання:

Самоповага = успіх \ домагання

Як бачимо, для збереження самоповаги є два шляхи: досягати успіхів в обраних галузях або знижувати рівень домагань.

7.Психологічний захист особистості.

Ще один варіант збереження самоповаги – пасивний психологічний захист «Я-образу». Це особлива регулятивна система, яку використовує особистість для усунення психологічного дискомфорту і переживань, що загрожують «Я-образу», та збереження його на рівні, бажаному й можливому за даних обставин. Захисні механізми вступають у дію, коли досягти мети нормальним шляхом неможливо.

Вся активність людини побудована на тому, щоб задовольняти свої потреби. Якщо з певних причин потреби не задовольняються включаються психологічні механізми захисту, які спрямовані на подолання розладів особистості, на збереження самоповаги, що є дуже важливим моментом у житі людини.

Механізми захисту

1. Заперечення –інформація, яка турбує особистість, яка може призвести до внутрішніх конфліктів заперечується. Виявляється в тому, що інформація, яка тривожить і може призвести до конфлікту, не сприймається. Наприклад, під час масового соціологічного дослідження дорослим людям ставили питання, чи переконали їх матеріали преси про те, що паління спричиняє рак легенів. Позитивну відповідь дали 54% тих, хто не палить, і лише 28% курців. Більшість з них заперечувала достовірність наведених фактів, оскільки висловлення їм довіри означало б визнання серйозної загрози для здоров'я.

2. Витіснення – (найчастіше використовується) – зі свідомості витісняється неприємна інформація, ситуації, буває так, що вона замінюється на хибну. Це найуніверсальнійший спосіб уникнення внутрішнього конфлікту завдяки активному вилученню із свідомості несприятливого мотиву чи неприємної інформації. Так, ми легко забуваємо неприємні для нас факти нашої поведінки. Цікаво, що найшвидше людина витісняє не те погане, що їй зробили інші, а те що, вона заподіяла собі й іншим. З витісненням пов’язана невдячність, а також усі різновиди заздрощів і комплекси власної меншовартості. Чудовий приклад витіснення наведено в романі Л. М. Толстого «Війна і мир» в епізоді, де Микола Ростов зі щирим натхненням розповідає про свою хоробрість на полі бою. Насправді він виявив боягузтво, але витіснення було настільки сильним, що оповідач сам повірив у свій подвиг. Важливо, що людина не робить вигляд, а справді забуває небажану інформацію, яка повністю витісняється з її пам'яті.

3. Проекція – несвідомий перенос на іншу особу певних рис, способів поведінки, яких людина не бажає приписувати собі з причин соціальної несприйнятості. Наприклад, наговоривши грубощів комусь, людина намагається спростувати позитивні якості того, хто постраждав.

4. Ідентифікація – перенос на себе якостей і почуттів особистості, які притаманні іншому, але бажані для себе. Так діти несвідомо прагнуть бути схожими на батьків і тим самим заслужити їхню любов та повагу.

5. Раціоналізація – псевдо розумне пояснення людиною своїх бажань, вчинків, насправді зумовлене причинами, визнання яких загрожувало би втратою самоповаги. Часто це пов’язане зі спробою зменшити цінність недоступного; не одержавши бажаного, ми переконуємо себе, що не дуже й хотіли. Прикладом раціоналізації є «кислий виноград» у байці Езопа «Лисиця й виноград».

6. Заміщення – перенос дії спрямованої на недоступний об’єкт на дію з доступного об’єкту, тобто якщо людина не може досягти цілі, вона її спрощує. Воно знімає напруження, але не приводить до бажаної мети. У житті часто буває, що людина переносить свої роздратування, гнів, прикрощі, спричинені однією людиною, на іншу.

7. Ізоляція – обмеження у свідомості травмуючи людину факторів, починає діяти, коли людина переживає емоційне напруження. Неприємним емоціям блокується доступ до свідомості. З цим механізмом пов’язані описані в літературі випадки розщеплення особистості, тобто наявності в людини двох «Я», двійника. Двійник утілює те, що невластиве першому «Я», те, до чого він ставиться зі страхом чи відразою.

8. Включення – це механізм захисту, близький до раціоналізації, коли також переоцінюється значущість чинника, що травмує Прикладом є катарсис – зменшення внутрішнього конфлікту під час співпереживання. Бачачи чужі страждання, сильніші, аніж особистісні неприємності, і співчуваючи їм, людина починає і власні біди сприймати по-іншому, не лише полегшують його страждання, а й сприяють зміцненню свого психічного здоров’я.

Узагальнюючи, можна сказати, що дія механізмів психологічного захисту спрямована на збереження внутрішньої рівноваги шляхом витіснення зі свідомості всього того, що серйозно загрожує системі цінностей людини. Однак вилучення зі свідомості такої інформації заважає самовдосконаленню особистості.

8. Формування особистості.

Особистість формується в умовах конкретно-історичного існування людини, в діяльності (трудовій, учбовій та інше). Провідну роль в процесах формування особистості відіграють навчання та виховання, які реалізуються в групах та колективах.

Поняття «формування особистості» вживається в двох смислах. Перший – формування особистості як її розвиток, його процес та результат. В цьому розумінні поняття формування особистості є предметом психологічного вивчення, до задач якого входить прояснення того, що є і що може бути в особистості що розвивається в умовах цілеспрямованих виховальних впливів. Це і є психологічний підхід до формування особистості.

Другий сенс – формування особистості як її цілеспрямоване виховання. Це педагогічний підхід до виокремлення певних задач та формування особистості. Педагогічний підхід передбачає необхідність прояснити , що та як повинно бути сформоване в особистості, щоб вона відповідала соціально обумовленим вимогам, які висуває до неї суспільство.

Неможна допускати змішування психологічного та педагогічного підходу до формування особистості, інакше може відбутися заміна бажаємим дійсного.

Задачею психології є вивчення первинного рівня сформованості особистісних якостей у конкретних школярів в конкретних колективах, виявити, які саме результати виховної роботи, тобто, що реально сформовано, а що так і залишилось задачею, які фактичні зміни особистості підлітка виявились продуктивними та суспільно-цінними, а які - непродуктивними, як проходив процес формування особистості (з якими труднощами довелося зітнутися, наскільки він був успішним та інше).

Педагогічний та психологічний підходи до формування особистості не тотожні один одному, а утворюють в сукупності одне ціле.

Проблема розвитку особистості розв’язується у психології неоднозначно.

Фундаментальною ідеєю більшості вітчизняних досліджень є ідея про те, що особистість людини (так само як потреби і свідомість) створюється тими суспільними за своєю природою відносинами, в які людина вступає у своїй діяльності. Ситуація розвитку дитини, як відзначав Л. С. Виготський, з самого початку є соціальною і культурною ситуацією: всі відносини дитини зі світом опосередковуються для неї стосунками з іншими людьми, і насамперед із дорослими.

Поява самосвідомості означає новий етап у розвитку особистості, позаяк стає можливим оволодіння ( Л. С. Виготський ) процесом розвитку власної особистості, активне й цілеспрямоване її самовиховання ( С. Л. Рубін штейн ). Інакше кажучи, поява самосвідомості означає радикальну зміну самого типу розвитку особистості.

Розвиток особистості на цьому етапі визначається не лише тим, як вона сприймає себе на сьогодні, а й тим, як вона усвідомлює своє минуле, як бачить ближні й віддалені життєві перспективи ( О. М. Леонтьєв ).

У стабільному соціальному середовищі розвиток особистості опосередковується внутрішніми психологічними закономірностями і проходить фази адаптації, індивідуалізації та інтеграції ( А. В. Петровський ).

Народження свідомої особистості – це початок тривалого і драматичного шляху розвитку особистості дорослої людини.

Людина впродовж життя переживає вісім психосоціальних криз ( за Е. Еріксоном ), специфічних для кожного віку. Сприятливий чи несприятливий вихід з них визначає можливість подальшого розвитку особистості. Термін «криза» грецького походження і в перекладі означає «момент прийняття рішення». криза – це розвилка на дорозі. Один шлях веде до успіху, інший – до невдачі. У медицині криза – це поворотний пункт, після якого пацієнт може почати одужувати або його стан серйозно ускладниться. Інакше кажучи, за будь-якою кризовою ситуацією завжди приховано дві можливості.

Ідеалом різнобічно розвиненої людини є гармонійна особистість. Гармонійні відносини між особистістю і світом означають гармонію між тим, чого особистість вимагає від інших, і тим, що вона може й повинна дати їм.

Гармонійна особистість – це людина, яка перебуває в єдності зі світом, людьми і сама з собою. Вона є, безперечно, моральною особистістю. Причому структура особистості набуває гармонійності не у зв’язку з розвитком усіх її рис, а внаслідок максимального вдосконалення тих здібностей людини, які утворюють домінуючу спрямованість її особистості, роблять змістовними життя і діяльність.

Дисгармонійна структура особистості складається тоді, коли у свідомості переважають високі самооцінки і домагання, бажання за всяку ціну бути на рівні своїх уявних можливостей як у власних очах, так і в очах інших людей, а в царині несвідомого – невпевненість у собі, яку людина не допускає до свідомості.

З віком в одних людей з'являється потреба виправдати свої дії, вони починають перетворювати «пороки в чесноти», тобто ставитися до своїх вад як до цінностей.

Чим вищий відсоток правильних позитивних уявлень людини про себе, тим безпроблемніше її життя. Позицію справжнього щасливця можна сформувати за допомогою позитивного мислення. Сутність його в тому, щоб, з одного боку, закріпити позитивний образ власного «Я» під впливом вдалих вчинків, а з іншого – не дати йому зруйнуватись у разі невдач. Справжній оптиміст не сварить себе, навіть коли в чомусь програє, зазнає невдач, а аналізує, шукає помилки і прорахунки. Таким чином, у подальших діях успіхи закріплюються, а невдачі виконують корегуючи функцію. Посилюється координація «Я», що фактично означає особистісне зростання.

Тема: Увага

1. Сутність та фізіологічні основи уваги.

2. Види і форми уваги.

3. Структура (властивості) уваги.

4. Шляхи керування увагою учнів.

1.Сутність та фізіологічні основи уваги

Увага є важливою і необхідною умовою для здійснення будь-якого виду діяльності людини, насамперед учбової та трудової діяльності. Основною властивістю всіх психічних процесів людини є їх вибірковий характер. Така вибірковість свідомості людини пов’язана з її властивістю свідомості і уваги. Увага, на відмінність від інших пізнавальних процесів (відчуття, сприймання, пам'ять, мислення, уява) свого власного особливого змісту не має, а виступає динамічною стороною умови протікання цих пізнавальних процесів. Увага – це спрямованість і зосередженість свідомості людини, яка передбачає підвищення сенсорної (перцептивної) інтелектуальної чи рухової активності. Спрямованість свідомості означає її вибірковість, мимовільний чи довільний вибір тих об’єктів, які відповідають потребам людини, цілям та завданням її діяльності. Зосередження свідомості (її концентрація) на певному об’єкті означає відволікання у даний період часу від усіх інших впливів оточуючого світу стає більш повним і чітким. Це означає, що увага у її вищих формах забезпечує активну регуляцію пізнавальних процесів людини та її свідомої поведінки. Розуміння фізіологічних механізмів уваги тісно пов’язане з працями видатних вчених – фізіологів – Павлова та Ухтомського. Павлов ще при розгляді орієнтувальних рефлексів висунув думку про рефлекторну природу мимовільної уваги.

У відповідності з ідеями Павлова та Ухтомського явище уваги пов’язане з осередками підвищеної збудливості у корі великих півкуль головного мозку при взаємодії процесів збудження та гальмування. Павлов висунув положення про те, що в кожен момент часу в корі великих півкуль є осередок, в якому створюються найсприятливіші умови для виникнення збудження. Цей осередок Павлов назвав оптимальним осередком збудження. Він виникає в результаті дії закону індукції нервових процесів, у відповідності з яким виникнення збудження в одній ділянці мозку приводить до гальмування в інших ділянках. Павлов називав цей оптимальний осередок збудження творчим відділом півкуль, оскільки саме в даний момент часу найлегше утворюються нові умовні рефлекси. Цей осередок збудження є динамічним.

Для розуміння фізіологічних умов уваги важливе значення має принцип домінанти, висунутий Ухтомським. На його думку, у мозку завжди існує домінуючий панівний осередок збудження, який його назвав домінантою. Головною властивістю домінанти є її притягнення до себе вже існуючих осередків більш слабкого збудження, ще більше посилюючись за їхній рахунок і ще більше домінуючи над ними. Цей принцип домінанти дозволяє зрозуміти механізм існування тривалої інтенсивності уваги, оскільки така домінанта є стійкою.

Сучасні дослідження довели, що увага можлива лише при повному рівні активності мозку, а тому у виникненні уваги важливі роль відграє неспецифічна система мозку (ретикулярна формація, дифукаталомічна система, гіпоталамічна структура – гіппокамп). Функцією цієї неспецифічної системи мозку є забезпечення неспецифічної активації мозку. Мимовільна увага пов’язана з загальними формами неспецифічної активації мозку, а довільна увага передбачає як підвищення рівня активності мозку в цілому, так і суттєві зміни в активації різних відділів мозку. Сучасні дослідження довели також повідну роль кори великих півкуль у виникненні уваги, а на рівні кори мова йде пор існування спіральних нейронів уваги.

2. Види і форми уваги

За характером походження і за способом здійснення виділяють такі види уваги:

• мимовільна;

• довільна;

• після довільна.

Мимовільна увага виникає незалежно від свідомих намірів і цілей людини і не вимагає вольових зусиль для свого підтримання. Мимовільна увага викликається характеристиками подразника та особистості людини:

1. новизна подразника для людини;

2. сила подразника;

3. цікавість матеріалу;

4. об’єкти, які відповідають потребам людини;

5. об’єкти, які відповідають загальній спрямованості особистості. Основною функцією мимовільної уваги є швидке і правильне пристосування до постійно змінюваних умов оточуючого середовища, виділення тих об’єктів, які найбільш важливі для людини в даний момент часу.

Довільна увага виникає у відповідності зі свідомими намірами та цілями людини і потребує докладання вольових зусиль для тривалого інтенсивного зосередження уваги на потрібному об’єкті. Довільна увага виникає на основі мимовільної і пов’язана не з безпосередніми інтересами людини, а з опосередкованими. Основною функцією довільної уваги є активна регуляція пізнавальними процесами.

Післядовільна увага виникає, коли людину цікавить не лише результат діяльності, а і сам процес змісту цієї діяльності. При після довільній увазі існує свідомо поставлена мета зосередити увагу на певному матеріалі, для цього докладаються певні вольові зусилля, але пізніше людина настільки захоплюється самим процесом і змістом. Що необхідність у вольових зусиллях відпадає.

Післядовільна увага являє собою окремий вид уваги, який не може бути зведений ні до мимовільної, ні до довільної уваги.

Виділяють в залежності від об’єкту зосередження такі форми уваги:

• сенсорна (перцептивна) увага, коли об’єктом зосередження виступають предмети, які відчувають або сприймають;

• інтелектуальна, коли об’єктом зосередження виступають думки, образи, уява;

• моторна (рухова) увага, коли об’єктом зосередження виступають певні рухи предметів. Найкраще вивчена сенсорна форма уваги, насамперед зорова і слухова форми уваги.

3.Структура (властивості) уваги

Увага має певні особливості, які називають властивостями уваги. Ці властивості знаходяться в тісному взаємозв’язку, утворюючи структуру уваги. До властивостей належать:

• стійкість уваги;

• переключення уваги;

• розподіл уваги;

• обсяг уваги.

Стійкість уваги – це її часова характеристика, яка передбачає тривалу концентрацію інтенсивності уваги людини. Стійкість залежить як від тривалості, так і від рівня зосередження на певному матеріалі.

Умови стійкості уваги. Увага залежить від:

1.особливостей матеріалу, на якому вона зосереджується:

• від змінюваності матеріалу;

• від ступеня складності;

• від відповідності матеріалу потребам, цілям людини;

2.від активності людини при роботі з даним матеріалом:

• увага буде більш стійкою, якщо людина буде мати можливість здійснювати проект дії з певними предметами або розумової дії з певним матеріалом;

• у межах стійкості уваги виділяють коливання (фрустрації уваги) – мимовільні, короткочасні зміни стійкості уваги.

Переключення уваги – це свідоме перенесення уваги з одного виду діяльності на інший, переднамірний перехід від однієї дії до іншої.

Розподіл уваги – це властивість ваги успішно зосереджувати увагу одночасно на двох і більше і видах діяльності.

Обсяг уваги – це кількість об’єктів, на яких людина здатна зосередити увагу ена протязі одиниці часу.

4.Шляхи керування увагою учнів

При організації навчально-виховного процесу в школі необхідно враховувати особливості всіх видів уваги. Важливу роль в навчальному процесі відіграє мимовільна увага. Дуже велика роль увазі приділяється в початкових класах, так як в молодших школярів слабо розвинена здатність до зосередження. В шкільній практиці, спираючись на мимовільну увагу, виховують довільну. Важливою умовою формування уваги школярів є правильна і чітка організація всього навчального процесу. Зосередженню уваги сприяє голос вимови, живе, динамічне і разом з тим логічно побудоване питання викладу, а поті проявляється важливою вимогою забезпечення уваги школярів на уроці.

Увага присутніх на уроці виявляється по побудові питання, а також вивченню питання так, як подасть вчитель.

Велике значення для вияву у школярів уваги має цілеспрямоване використання нагляду (картин, муляжів, таблиць, схем), демонстрація і самостійне проведення дослідів, застосування технічних засобів навчання. Тому для підтримки уваги і виховання велике значення має організація уроку, чіткий початок уроку, нарахування обов’язкових умов для праці, слід виділити темп проведення уроку. Важливу роль в організації уваги учнів відіграє послідовна, систематична вимогливість вчителя. Радянський психолог Гальперін і інші вважають і розуміють увагу як особливу психологічну дію контролю.

Тема: Відчуття і сприймання

1. Поняття про відчуття. Фізіологічне підґрунтя відчуттів.

2. Класифікація видів відчуттів.

3. Загальні особливості та закономірності відчуттів.

4. Поняття про сприймання та його рефлекторну природу та характерні особливості.

5. Сприймання як дія. Спостереження і спостережливість.

6. Класифікація видів сприймання.

1.Поняття про відчуття. Фізіологічне підґрунтя відчуттів

Пізнавальна діяльність – це відображення у мозку людини предметів та явищ оточуючого світу може здійснюватись у двох основних формах:

1. у формі чуттєвого пізнання;

2. у формі абстрактного пізнання.

Чуттєве пізнання здійснюється через відчуття і сприймання. Необхідною умовою такого пізнання є безпосередній вплив матеріальних подразників на органи чуття людини. За допомогою відчуттів і сприймань людина отримує відомості про зовнішні особливості та властивості предметів оточуючого світу, які можуть безпосередньо відчуватись та сприйматись.

Абстрактне пізнання здійснюється насамперед за феноменальне мислення, уяви. В своїх вищих розвинутих формах мислення та уява притаманні лише людині з її свідомістю та здатністю реалізовувати власну активність у діяльності. Функцією мислення та уяви є опосередковане відображення оточуючого світу, тобто узагальнення знань про цей світ на основі відомостей, які вже накопичені у минулому досвіді людини за допомогою пам'яті. Ці знання є результатом розмірковувань, висунення певних гіпотез, узагальнення, тобто є результатом логічної розумової обробки. Це означає, що при абстрактному пізнанні дійсності людина отримує знання про внутрішні особливості та закономірності оточуючої дійсності, які складають глибинну сутність відповідних явищ і не можуть безпосередньо виявлятись за допомогою органів чуття.

В абстрактному пізнанні дійсності важливу роль відіграє також пам'ять. Чуттєве і абстрактне пізнання дійсності тісно пов’язані між собою і тільки їх єдність забезпечує адекватне відображення психікою людини оточуючої дійсності та активну регуляцію на цій основі поведінки людини.

Відчуття – це пізнавальний психічний процес, відображення у мозку людини окремих властивостей предметів і явищ оточуючого світу, а також внутрішніх станів самого організму людини при безпосередньому впливі матеріальних показників на органи чуття людини. Відчуття є найпростішим пізнавальним процесом, вихідною формою пізнання оточуючої дійсності. Вчені довели, що органи чуття людини є єдиними каналами, через які зовнішній світ впливає на свідомість людини. Відчуття виступають суб’єктивним образом об’єктивного світу. Таке відображення світу обумовлюється:

1. природою самих відчуттів як властивості мозку відображати цей світ;

2. психічним складом особистості людини, яка відчуває.

Це означає, що кожна людина у своїх відчуттях відображає один і той же об’єктивний світ, але в кожної ладни це відображення пов’язане з її індивідуальними особливостями, тобто здійснюється своєрідно.

Рефлекторна природа відчуттів

Відчуття являє собою відповідь нервової системи на певний подразник, який діє на органи чуття людини. Відчуття як будь-яке інше психічне явище мають рефлекторну природу. В основі виникнення відчуттів лежать певні нервові процеси, які відбуваються в відповідних аналізаторах. Аналізатор складається з трьох основних частин:

1. периферійної частини – рецептора, який являє собою своєрідний трансформатор зовнішньої енергії подразника у нервовий процес;

2. провідникові нервові шляхи (доцентрові та відцентрові нерви), які переносять нервове збудження від рецептора до центральної частини аналізатора і від неї до робочого органу (ефектору);

3. центральна частина аналізатора – це підкіркові та кіркові відділи головного мозку, у яких відбувається обробка нервових імпульсів, які йдуть від рецептора. Центральна частина аналізатора складається в своєю чергу з ядра та розсіяних клітин. Ядро, яке являє собою скупчення великої маси відповідних чутливих клітин розташовується у певній ділянці мозку, тоді як розсіяні елементи певного аналізатора розташовуються в різних відділах мозку, які суміжні з ядрами інших аналізаторів. Функцією ядра аналізатора є здійснення тонкого аналізу та синтезу, тобто розрізнення подразників за якістю, інтенсивністю. Наприклад, розрізнення звуків за висотою, за тембром за гучністю. Функцією розсіяних елементів є здійснення більш грубого аналізу. Наприклад, розрізнення музичних звуків і шумів. Відчуття є результатом функціонування всіх відділів аналізатора у їх нерозривній єдності. Аналізатор являє собою найважливішу частину рефлекторної дуги, яка складається з рецептора, провідних нервових шляхів, центрального (мозкового) відділу та ефектора.

2.Класифікація видів відчуттів

Оскільки відчуття залежать від подразників та від рецепторів, то класифікацію відчуттів здійснюють за характеристиками діючого подразника і за місцем розташування відповідного рецептора. За характером відображення та за місцем розташування рецепторів виділяють 3 основні групи відчуттів:

1. екстероцептивні відчуття – спостерігається відображення властивостей предметів і явищ оточуючого світу і рецептори знаходяться на поверхні тіла. До екстероцептивних відчуттів належать:

   • дистантні відчуття (зорові, слухові, нюхові) – відчуття, які виникають у відповідь на подразник у певній віддалі від нього;

   • контактні відчуття (смакові, дотикові) – це відчуття, які виникають при безпосередньому контакті з рецептором.

2. інтероцептивні відчуття відображають внутрішні стани організму і рецептори містяться у внутрішніх органах та тканинах. Це органічні відчуття.

3. пропріоцептивні відчуття відображають рухи та стан рівноваги тіла людини і їх рецептори містяться у м’яза та зв’язках. До них належать:

• кінестетичні (кінестезичні) відчуття, які відображають рухи тіла;

• статичні відчуття, які відображають стан рівноваги тіла.

3.Загальні особливості та закономірності відчуттів

Відчуття є реакцією на адекватні подразники, наприклад, зорові відчуття виникають при впливі на органи зору світлових хвиль. Слухові відчуття виникають при впливі на слуховий аналізатор звукових хвиль. Смакові та нюхові відчуття виникають при впливі на смаковий чи нюховий аналізатор хімічних речовин. Дотикові відчуття виникають при впливі на шкіру людини механічних подразників, проте, крім вказаної своєрідності кожного виду відчуттів виділяють і загальні особливості та закономірності всіх відчуттів. До загальних особливостей відчуттів належать:

1. якість відчуттів;

2. інтенсивність відчуттів;

3. тривалість відчуттів;

4. просторова локалізація подразника.

Якість відчуттів – це їх своєрідні особливості, які відрізняють ці відчуття від усіх інших. Наприклад, зорові відчуття розрізняють за кольором та насиченістю, слухові відчуття розрізняють за висотою звуків, їх тембром та гучністю.

Інтенсивність відчуттів є їх кількісною характеристикою і залежить від сили дії подразника та функціонального стану аналізатора, насамперед його рецептора.

Тривалість є часовою характеристикою відчуттів і залежить, насамперед від часу дії подразника, тобто від його тривалості. Відчуття виникає не одразу після початку дії подразника на рецептор, а лише через певний проміжок часу, який називають прихованим (латентним) часом. Точно так відчуття і не щезає одразу після припинення дії подразника. Така інертність відчуттів виявляється у явищі післядії. Це найкраще досліджено при аналізі зорових відчуттів, коли припиняється дія подразника на органи зору слід від такої дії залишається у вигляді послідовного образу. Послідовні образи можуть бути двох видів:

• позитивні послідовні образи мають таке ж забарвлення і світлоту як основний подразник;

• негативний послідовний образ забарвлений у кольори, які є додатковими щодо кольорів основного подразника.

На інерції зорового відчуття побудований кінематограф.

Просторова локалізація подразника. Аналіз у просторі здійснюють дистантні рецептори і це дозволяє визначити положення подразника у просторі. Контактні рецептори визначають положення подразника на основі його безпосереднього контакту з рецептором.

І. Чутливість та її вимірювання

Органи чуття можуть мати більшу або меншу чутливість щодо подразників, які вони відображають, тобто ці органи чуття більш менш точно відображають дані показники. Абсолютна чутливість певного аналізатора визначається такими величинами:

1. Нижній абсолютний поріг чутливості – це мінімальна сила подразника, яка здатна викликати ледь помітне відчуття. Показники, сила яких менше цієї порогової величини називаються підпороговими, вони не поступають до кори головного мозку. Нижній поріг відчуттів знаходиться у зворотній залежності з абсолютною чутливістю аналізатора. Це можна виразити у вигляді формули Е = , де Е – чутливість, Р – порогова величина. Ця формула означає, що чим менший нижній поріг відчуттів, тим вища абсолютна чутливість аналізатора. Вчені встановили, що дуже високу чутливість мають зоровий та слуховий аналізатори.

2. Верхній абсолютний поріг чутливості – це максимальна сила подразника, яка ще здатна викликати адекватне для даного аналізатора відчуття. Подразники, сила яких верхнього порогу відчуттів випливають лише больові відчуття.

3. Органи чуття здатні також розрізнити відмінності у подразниках, які діють на них. Мінімальна відмінність двох подразників, яка здатна викликати ледь помітну відмінність відчуттів називається порогом або диференційним порогом.

Німецький фізіолог Вебер, вивчаючи здатність людини помічати ледь помітне збільшення ваги на правій і лівій руках виявив, що поріг розділення є не абсолютною, а відносною величиною. Це означає, що співвідношення додаткового подразника до основного подразника для певного аналізатора є постійною величиною

Вебер виявив, що виникнення тактильних відчуттів і ледь помітних відмінностей між ними необхідне одне і теж співвідношення додаткового подразника до основного.

П – основний подразник, П1 – додатковий подразник. який викликає до основного подразника ледь помітну відмінність між тактильними відчуттями (ледь помітне збільшення відчуття ваги).

П - П1 = const П - П1 = 1

П П 33

Вчені виявили, що різні аналізатори мають різний диференціальний поріг. Для зорового аналізатора порогова величина , для слухового аналізатора , для тактильного. Чим збільшується основний подразник, тим збільшується додатковий.

Німецький вчений Фехнер, спираючись на результат експериментальних досліджень Вебере встановив залежність між інтенсивністю відчуття та силою подразника у вигляді формули:

де S - інтенсивність відчуття, І – сила подразника, К і С - const

Цей закон отримав назву основного психо-фізичного закону. Іншими словами, якщо сила подразника зростає у геометричній прогресії, то інтенсивність відчуття зростає у арифметичній прогресії (Закон Вебера-Фехнера). Крім вимірювання чутливості у психології виділяють і такі закономірності відчуттів:

ІІ. Адаптація

Адаптація може існувати в трьох основних видах. Адаптація (пристосування) – це зміна чутливості аналізатора під впливом дії певного подразника.

• Адаптація у вигляді певного зникнення відчуття при тривалій дії подразника на рецептор. Коли людина заходить в кімнату з неприємним запахом, спочатку в неї виникає відповідне нюхове відчуття. При тривалому перебуванні людина в цій кімнаті перестає відчувати неприємний запах;.

• Адаптація у вигляді притуплення відчуття під впливом дії сильних подразників. Наприклад, людина при переході з напівтемної кімнати у яскраво освітлену кімнату спочатку ніби сліпне і не може розрізнити предметів, які знаходяться в цій кімнаті, потім чутливість зорового аналізатора різко знижується і людина бачить всі предмети, які розташовані в цій кімнаті. Таке явище в психології називають світловою адаптацією. Ці два види адаптації є прикладами негативної адаптації, оскільки при такій адаптації відбувається зменшення чутливості аналізатора.

• Прикладом позитивної адаптації є адаптація, яка полягає у збільшенні чутливості аналізатора під впливом дії слабких подразників. Наприклад, коли людина певний час знаходиться у темряві, вона поступово починає розрізняти певні предмети.

ІІІ. Взаємодія відчуттів:

• сенсибілізація;

• синестезія.

Взаємодія відчуттів _ це зміна чутливості одного аналізатора при впливі подразників на інші аналізатори. Наприклад, чутливість органів зору підвищується, коли на слуховий аналізатор цієї людини впливають слабкі подразники. Якщо ж на слуховий аналізатор впливають дуже сильні подразники , то це знижує чутливість органів зору.

Виявлено, що на підвищення чутливості зорового аналізатора вати певні запахи. Різкі запахи, які викликають неприємні емоції, можуть знижувати чутливість органів зору.

Сенсибілізація – це підвищення чутливості певного аналізатора під впливом взаємодії аналізаторів або під впливом вправ.

Синестезія – це виникнення відчуття адекватного одному аналізатору при дії подразника на інший аналізатор. Прикладом синестезії є наявність у певних композиторів (Римського-Корсакова, Скрябіна) «кольорового» слуху. Це означає, що людина чує звуки, які впливають на її органи слуху, а у неї виникають зорові відчуття, які є адекватними для іншого зорового аналізатора. Взаємодія аналізаторів може здійснюватись в 2 основних формах:

1. спостерігається підвищення чутливості одного аналізатора під впливом дії слабких подразників на інший аналізатор;

2. зменшення чутливості певного аналізатора під впливом дії сильних подразників на інший аналізатор.

Сенсибілізація може проявлятися або під впливом необхідності компенсації сенсорних дефектів або під впливом або під впливом вимог професійної діяльності.

4.Поняття про сприймання та його рефлекторну природу та характерні особливості

Сприймання являє собою психічний пізнавальний процес, який полягає у відображенні предметів та явищ оточуючого світу у їх цілісності. На відміну від відчуттів. Які відображають окремі властивості предметів і явищ при сприйманні відображаються цілісні образи об’єктів оточуючого світу при безпосередньому впливі подразників на органи чуття. Сприймання не зводиться до суми окремих відчуттів, а являє собою більш складний, вищий рівень чуттєвого пізнання світу, проте сприймання завжди базується на відчуттях і являє собою узагальнення цих відчуттів.

Характерні особливості сприймання:

1. предметність;

2. цілісність;

3. структурність;

4. константність;

5. осмисленість.

Предметність сприймань виявляється в акті об’єктивації, тобто віднесенні інформації про оточуючий світ до цього світу.

Цілісність сприймання означає, що у людини в процесі сприймання відображаються предмети як цілісні образи в сукупності їх окремих властивостей і якостей.

Структурність сприймання означає, що людина сприймає не окремі властивості об’єктів, а їх узагальнену структуру.

Константність сприймання забезпечується здатністю перцептивної системи пристосуватись до постійно змінюваних умов оточуючого середовища і завдяки цьому відбувається сприймання об’єктів як відносно постійних за формою, розміром, кольором.

Перцептивна система – це система аналізаторів, яка забезпечує сприймання предметів оточуючого світу,

Осмисленість сприймання означає, що сприймання завжди тісно пов’язане з мисленням і сприйняти об’єкт – це значить зрозуміти його сутність і віднести цей об’єкт до певного вже відомого плану об’єктів, позначити його відповідним словом.

На особливості сприймання предметів впливають не лише подразники та стан перцептивної системи, але й особливості самої людини.

Вплив на сприймання предметів особливостей особистості самої людини (її досвіду, інтересів, поглядів) називається аперцепцією.

Сприймання як відчуття мають рефлекторну природу. В основі сприймань лежить функціонування системи аналізаторів, які діють на комплексні подразники. Для виникнення сприймань необхідно 2 види зв’язків:

1. внутрішньо-аналізаторні зв’язки, коли діє подразник однієї і тієї ж модальності.

2. між аналізаторні зв’язки, коли діють комплексні подразники, які впливають на рецептори різних аналізаторів.

5.Сприймання як дія. Спостереження і спостережливість

Сприймання – своєрідна дія, направлена на дослідження об’єкта, який сприймається, створення його копії, його подібного. Суттєвим компонентом сприймання є моторні процеси. До них відносяться рухи руки, яка торкається до предмета, рухи очей, які просліджують контур предмета, рухи гортані, яка створює звуки.

Велику роль відіграють моторні компоненти в акті дотику.

В роботі рук і очей є багато спільного. Око, як і рука послідовно обдивляється, «прощупує» контури малюнка і предмета. Рука «навчає» око своїм прийомам прощупування, «навчає» око своїм прийомам прощупування, «навчає» своєрідній стратегії і тактиці цього ощупування.

Аналіз функцій рухів руки і ока показав, що вони поділяються на 2 великих класи. В перший входять рухи пошукові, установчі і коректуючи. За їх допомогою здійснюється пошук зданого об’єкту сприймання, установка ока (чи руки) в «позицію» коректировка цієї позиції.

В другий клас входять рухи, які беруть участь у побудові образу, в вимірюванні просторових характеристик об’єкту, в пізнанні знайомих об’єктів. Це клас власне гностичних рухів, перцептивної діяльності.

Сприймання – це система перцептивної діяльності і оволодіння ними вимагає спеціального навчання і практики.

Важлива форма сприймання – спостереження передбачене планомірне сприймання предметів чи явищ оточуючого світу. В спостереженні сприймання виступає як мас остійна діяльність. Потрібно навчатись користуватись органами чуттів, навчитись бачити, чути і т.д. Ми часто не розрізняємо окремі звуки іноземної мови, не чуємо фальші у виконанні музичного твору. Спостереженню можна і потрібно вчитись. Успіх спостереження в значній мірі визначається чіткою постановкою задачі. Для успішного проведення спостереження велике значення має попередня підготовка до нього, колишній досвід, знання спостерігача. Чим більший досвід, тим більше у нього знання, тим багатше його сприймання. Щоб забезпечити успішне сприймання нового навчального матеріалу, вчитель повинен підготувати учнів, активізувати їх колишній досвід і допомогти пов’язати його з новим матеріалом, направити сприймання учнів, ставлячи перед ними нові завдання. Тій же меті – організації спостереження учнів і забезпеченню більш ефективного засвоєння нових знань слугує і розроблений в педагогіці принцип наглядності навчання, який досягається використанням спеціальних засобів в поєднанні їх з досвідом вчителя.

6.Класифікація видів сприймання

В основі класифікації сприймання, так як відчуттів, є відмінності в аналізаторах, які беруть участь в сприйнятті. У відповідності з тим, який аналізатор відіграє в сприйманні головну роль, розрізняють: зорові, слухові, тактильні, кінестетичні і смакові сприймання.

Звичайно процес сприймання здійснюється декількома взаємодіючими між собою аналізаторами. Рухові відчуття тією чи іншою мірою беруть участь у всіх видах сприймання.

Різні види сприймання рідко зустрічаються в чистому вигляді, звичайно вони комбінуються і в результаті виникають складні види сприймання. Сприймання учнями тексту на уроці включає зорове, слухове і кінестезичне сприймання.

Основою другого типу класифікації сприймання є форми існування матерії: простір, час, рух. У відповідності з цією класифікацією виділяють сприймання простору, часу і руху.

Сприймання простору відіграє важливу роль у взаємодії людини з навколишнім середовищем, виступаючи необхідною умовою орієнтування в ній людини. Воно являє собою відображення існуючого простору і включає сприймання форми, величини і взаємного розміщення об’єктів, їхнього рельєфу, віддаленості і напрямку, в якому вони знаходяться.

1. Сприймання форми предметів звичайно здійснюється за допомогою зорового, тактильного і кінестезичного аналізаторів.

Найінформативнішою ознакою, яку потрібно виділяти при ознайомленні з формою, є контур. Саме контур слугує роздільною межею двох реальностей, тобто фігури і фону. Завдяки мікрорухам очей можна виділити межу об’єктів (контур і дрібні деталі). Зорова система повинна не тільки виділяти межу між об’єктом і фоном, але і навчитись слідкувати за нею. Це здійснюється безпосередньо рухами очей, які повторно виділяють контур і є необхідною умовою створення образу форми предмета.

2. Сприймання величини предмета. Сприймання величини предмета визначається величиною його зображення на сітківці ока і віддаленістю від очей спостерігача. Пристосування ока людини до чіткого виділення різновіддалених предметів здійснюється за допомогою двох механізмів: акомодації і конвергенції.

Акомодація – це зміна заломлювальної здатності кришталика шляхом зміни його опуклості. Так, при погляді на близько розташовані предмети відбувається м’язеве скорочення, в результаті чого зменшується ступінь натягування кришталика і його форма стає більш опуклою. З віком кришталик поступово стає менш рухомим і втрачає здатність до акомодації, тобто до зміни своєї форми при погляді на рівновіддалені предмети. В результаті розвивається далекозорість, яка виражається в тому, що найближча точка ясного бачення з часом відсувається все далі і далі.

Акомодація зазвичай пов’язана з конвергенцією – зведеням зорових вісей на фіксованому предметі. Певний стан акомодації викликає і певний ступінь зведення зорових вісей, і навпаки, певному зведенню зорових вісей відповідає певний ступінь акомодації.

Кут конвергенції безпосередньо використовується як індикатор відстані, як своєрідний дальномір.

Комбінація двох подразників – величини зображення предмета на сітківці і напруження м’язів очей в результаті акомодації і конвергенції – і виступає умовнорефлекторним сигналом розміру предмету, який сприймається.

3. Сприймання глибини і віддаленості предметів. Акомодація і конвергенція діють лише в невеликих межах, на невеликій відстані: акомодація – в межах 5-6 метрах, конвергенція – до 450 метрів. Людина здатна розрізняти глибину предметів, які сприймаються, і займаного ними простору на відстані до 2 500м.

Сприймання глибини і віддаленості предметів здійснюється головним чином завдяки бінокулярному зору. При бінокулярній фіксації віддалених об’єктів (наприклад, зірок на небі) зорові лінії обох очей паралельні. При цьому зображення віддалених предметів сприймаються нами в одному і тому ж місці простору, незалежно від того, чи падають ці зображення на сітківку правого чи лівого ока чи обох очей. Тому деяким точкам сітківки одного ока відповідають певні точки сітківки іншого ока. Ці симетрично розташовані точки сітківки обох очей називаються кореспондуючими точками. Кореспондуючі точки – такі точки сітківки, які співпали б, якщо б при накладанні однієї сітківки на іншу вертикальні і горизонтальні вісі виявились би суміщеними.

Збудження кореспондуючих точок сітківки дає відчуття одного об’єкта в полі зору. При кожному положенні очей кореспондуюча точка сітківки відповідають чітко визначені точки зовнішнього простору.

Якщо зображення предмета падає на обидва ока на різновіддалені від центру сітківки некореспондуючі, або диспарантні, точки, то має місце один з двох ефектів: виникнення подвійних зображень, або враження більшої чи меншої віддаленості даного об’єкта у порівнянні з тим, який фіксується. В останньому випадку з’являється враження об’ємності, або стереоскопічний ефект.

4. Сприймання напряму – це сприймання напряму, в якому знаходяться об’єкти щодо інших об’єктів чи спостерігача.

Одним з важливих моментів просторового розрізнення виступає сприйняття напряму. Напрямок, в якому ми бачимо об’єкт, визначається місцем його зображення на сітківці ока і положенням нашого тіла щодо оточуючих предметів. Людині характерне вертикальне положення тіла щодо горизонтальної площини землі. Це положення, створене суспільно-трудовою природою людини є вихідним для визначення напряму, в якому людина розпізнає оточуючі предмети. Тому в просторовому баченні, в тому числі і сприйманні напряму, крім зорових відчуттів, велику роль відіграють не тільки кінестезичні відчуття рух очей чи рук, але і статичні відчуття, тобто відчуття рівноваги і положення тіла.

При бінокулярному зорі напрямок баченого предмета визначається законом тотожного напряму. За цим законом, подразники, які падають на кореспондуючі точки сітківки, бачаться нами в одному і тому ж напряму. Цей напрям дається лінією, яка з’єднує перетин зорових ліній обох очей з точкою, яка відповідає середині відстані між обома очима. Іншими словами, зображення, яке падає на кореспондуючі точки, ми бачимо на прямій, яка йде від одного «циклопічного ока», що знаходиться посередині лоба.

Сприйняття напряму, в якому знаходяться об’єкти, можливе не тільки з допомогою зорового, але і нюхового аналізаторів.

Сприйняття напрямку звуку здійснюється при бінауральном слуханні. Основу диференціювання напряму звуку складає відмінність у часі отримання сигналів в кору головного мозку від обох вух.

Сприйняття часу – це відображення об’єктивної діяльності, швидкості і послідовності явищ дійсності. Відображаючи об’єктивну реальність, сприймання часу дає людині можливість орієнтуватись в оточуючому середовищі.

Орієнтування в часі у людини здійснюється за допомогою кіркових відділів мозку. В основі сприймання часу лежить ритмічна зміна збудження і гальмування, згасання процесу збудження і гальмівного процесу в центральній нервовій системі, у великих півкулях головного мозку. Сприймання часу змінюється і в залежності від емоційного стану. Позитивні емоції дають ілюзію швидкого плину часу, а негативні – суб’єктивно дещо розширюють часові проміжки. Встановлено, що найточніша оцінка часових проміжків досягається за допомогою слухових і рухових відчуттів. При сприйманні часу виявлено схильність перебільшувати невеликі й применшувати великі проміжки часу.

Сприймання тривалості часу залежить від змісту діяльності людини. Час, заповнений цікавими, значимими справами, спливає швидко. Учні не помічають, як «летить час» на уроці, коли вони зайняті активною розумовою діяльністю. І навпаки, урок «тягнеться» довго, якщо не стимулюється активність учнів.

На оцінку часу здійснює влив установка особистості. Людині, котра очікує неприємних подій, час здається швидкоплинним. При очікуванні приємного зазвичай здається, що ця подія довго не настає.

При згадуванні минулого спостерігається інша оцінка часу. Час, наповнений у минулому переживаннями, діяльністю, згадується як більш тривалий, ніж він був насправді, а тривалі періоди життя, позначені малоцікавими й одноманітними подіями, згадуються як швидкоплинні.

Ступінь суб’єктивізму в оцінці часу залежить також від віку людини: дітям здається, що час минає повільно, дорослим, навпаки, здається, що він летить. Суб’єктивізм у сприйманні часу переборюється досвідом і практичною діяльністю людини. Деякі види професійної діяльності виробляють уміння дуже точно оцінювати проміжки часу. Так, досвідчений учитель без годинника вільно орієнтується у часі на уроці й точно оцінює проміжок часу тривалістю 45 хвилин.

Сприймання руху – це відображення зміни положення, які об’єкти займають в просторі. Сприймання руху має життєво важливе значення. Для деяких тварин рухомі об’єкти слугують сигналом небезпеки чи потенційної їжі, викликають швидку відповідну реакцію.

Основну роль в сприйманні руху відіграють зорові і кінестезичні аналізатори.

Людина може отримувати відомості про переміщення об’єктів в просторі двома різними шляхами, безпосередньо сприймаючи акт переміщення і на основі умозаключення про рух об’єкта, який певний час знаходився в іншому місці. Сприймання руху можливе за допомогою слухового аналізатора.

Ілюзія руху може виникнути за відсутності реального руху предмета, при фіксованому погляді. Якщо через незначні проміжки часу показувати ряд зображень, які відтворюють етапи рухів предмета, то складається враження руху. Це явище дістало назву стробоскопічного ефекту. На його основі здійснюється сприймання руху при перегляді кінофільму. Дослідження В.П. Зінченка показали, що знання про рух предметів виникають як при фіксованому погляді, так і при стеженні поглядом за рухомим предметом.

Сприймання руху здійснюється зоровим, слуховим і кінестезичним аналізаторами. Сприймання руху допомагає осмислення змін у навколишньому середовищі на основі індивідуального досвіду і знань особистості.

Тема : ПАМ'ЯТЬ

1. Поняття про пам'ять. Теорії механізмів пам'яті.

2. Види пам'яті.

3. Запам'ятовування і його види. Умови ефективності запам'ятовування.

4. Відтворення і його види. Уявлення пам'яті, їх особливості.

5. Забування і збереження. Боротьба із забуванням.

6. Індивідуальні особливості в процесах пам'яті. Типи пам'яті

1. Поняття про пам'ять. Теорії механізмів пам'яті

Враження, що їх одержує людина, відображаючи об’єктивну дійсність через свої органи чуття чи у процесі розумової діяльності, не зникають безслідно, а фіксуються в мозку і зберігаються в ньому у вигляді образів, уявлень про об’єкти та явища, що сприймалися раніше. У разі потреби набутий досвід може бути відтворений і використаний у діяльності.

Закріплення, зберігання та наступне відтворення людиною її попереднього досвіду називається пам’яттю.

Пам'ять є підґрунтям психічного життя людини. Завдяки пам’яті людина може здобувати необхідні для діяльності знання, вміння та навички. Пам'ять – неодмінна умова психічного розвитку людини. Нові зрушення в її психіці завжди ґрунтуються на попередніх досягненнях, на здобутках, зафіксованих у пам’яті. Завдяки пам’яті зберігається цілісність «Я» особистості, усвідомлюється єдність її минулого та сучасного. Без запасу уявлень пам’яті неможливими були б розумова діяльність, створення образів уяви, орієнтування в навколишньому середовищі взагалі. Позбавлена пам’яті людина, зауважував І.Сєченов, постійно перебувала б у стані новонародженого, була б істотою, не здатною нічого навчитися, ніщо опанувати.

У пам’яті розрізняють такі основні процеси: запам’ятовування, зберігання, відтворення та забування.

Перші спроби науково пояснити феномен пам’яті на психологічному рівні були зроблені асоціативним напрямом психології. Центральним в асоціативній психології є поняття асоціації, що означає зв'язок, з’єднування. Асоціація – обов’язковий принцип усіх психічних утворень. Механізм асоціації полягає в установленні зв’язку між враженнями, що одночасно виникають у свідомості. Залежно від умов, необхідних для їх утворення, асоціації поділяються на три типи: за суміжністю, схожістю та контрастом.

Асоціація за суміжністю – це відображення в мозку людини зв’язків між предметами та явищами, які йдуть один за одним у часі (суміжність у часі) або перебувають поряд один з одним у просторі (суміжність у просторі). Асоціації за суміжністю виникають при згадуванні подій, свідком яких була людина, при заучуванні навчального матеріалу тощо.

Асоціація за схожістю спостерігається тоді, коли в мозку відображуються зв’язки між предметами, схожими у певному відношенні (помилкове сприймання схожої людини як знайомої).

Асоціація за контрастом утворюється при відображенні в мозку людини предметів та явищ об’єктивної дійсності, що пов’язані між собою протилежними ознаками (високий – низький, швидкий – повільний, веселий – сумний тощо).

Пояснюючи механізм різних типів асоціацій, асоціанізм як напрям не пояснював, чим саме детермінований цей процес, що зумовлює його вибірковість.

Рішучої критики асоціативна теорія зазнала від гештальт-психології. Центральним поняттям нової теорії був «гештальт» - образ як цілісна організація структури, яка не зводиться до суми її окремих частин. Тому утворення зв’язків ґрунтується на організації матеріалу, що визначає й аналогічну структуру слідів у мозку за принципом подібності за формою.

Фізіологічна теорія пам’яті тісно пов’язана з важливими положеннями вчення І.Павлова про вищу нервову діяльність.

Згідно з вченням І.Павлова, матеріальним підґрунтям пам’яті є пластичність кори великих півкуль головного мозку, її здатність утворювати нові тимчасові нервові зв’язки, умовні рефлекси. Утворення, зміцнення та згасання тимчасових нервових зв’язків є фізіологічним підґрунтям пам’яті. Запам’ятоване зберігається не як образ, а як «слід», як тимчасові нервові зв’язки, що утворились у відповідь на дію подразника.

Фізіологічне підґрунтя пам’яті тісно пов’язане із закономірностями вищої нервової діяльності. Вчення про утворення тимчасових нервових зв’язків – це теорія запам’ятовування на фізіологічному рівні. Умовний рефлекс – це акт утворення зв’язку між новим і раніше закріпленим змістом, що становить підґрунтя акту запам’ятовування. Для розуміння причинної зумовленості пам’яті важливого значення набуває поняття підкріплення. Підкріплення – це досягнення безпосередньої мети дії індивіда, або стимул, що мотивує дію, це збіг знову утвореного зв’язку з досягненням мети дії, а якщо тільки зв'язок збігся з досягненням мети, він залишився й закріпився (І.Павлов).

У поясненні механізмів пам’яті є ще так звані фізична, біохімічна та хімічна теорії пам’яті.

Згідно з фізичною теорією пам’яті проходження будь-якого збудження через певну групу клітин (нейронів) залишає після себе фізичний слід, що призводить до механічних та електронних змін у синапсах (місце стикання нервових клітин). При зоровому сприйманні предмета відбувається немовби його обстеження оком по контуру, що супроводжується рухом імпульсу по відповідній групі нервових клітин, які немовби моделюють сприйнятий об’єкт у вигляді просторово-часової нервової структури. Цю теорію називають ще теорією нейронних моделей. Процес утворення та активізації нейронних моделей і є засадовим стосовно процесів запам’ятовування, відтворення та збереження.

Біохімічна теорія пам’яті виражається гіпотезою про двоступеневий характер процесу запам’ятовування. Суть його полягає в тому, що на першій стадії, одразу ж після впливу подразника, у мозку відбувається короткочасна електрохімічна реакція, яка викликає зворотні фізіологічні процеси у клітині. Друга стадія виникає на ґрунті першої – це власне біохімічна реакція, пов’язана з утворенням протеїнів. Перша стадія триває секунди (або хвилини) і є механізмом короткочасної пам’яті. Друга стадія, яка характеризується необоротністю хімічних змін у клітинах, вважається механізмом довготривалої пам’яті.

Прихильники хімічної теорії пам’яті вважають, що специфічні зміни, які відбуваються в нервових клітинах під впливом зовнішніх подразників, і є механізмами процесів закріплення, збереження та відтворення слідів одержаних вражень.

2. Види пам’яті

Види пам’яті виділяють за такими критеріями.

I – За змістом.

Залежно від того, що запам’ятовується і відтворюється, розрізняють чотири види пам’яті:

1. Рухова пам'ять. Рухова пам'ять полягає у запам’ятовуванні та відтворенні людиною рухів. Виявляється вона в різних видах ігрової, трудової, виробничої діяльності, у діях художника, балерини, друкарки. Вона є підґрунтям утворення різних умінь і навичок, засвоєння усної та письмової мови.

2. Емоційна пам'ять. Емоційна пам'ять полягає у запам’ятовуванні та відтворенні людиною емоцій та почуттів. Запам’ятовуються не самі емоції, а й предмети і явища, що їх викликають. Наприклад, переживання почуття ностальгії при спогадах про країну, в якій людина виросла, але з якихось причин залишила її.

3. Образна пам'ять. Образна пам'ять виявляється в запам’ятовуванні образів, уявлень конкретних предметів, явищ, їх властивостей, наочно даних зв’язків і відносин між ними.

4. Залежно від того, якими аналізаторами сприймаються об’єкти при їх запам’ятовуванні, образна пам'ять буває зоровою, слуховою, дотиковою, нюховою тощо.

5. Словесно-логічна пам'ять. Зміст словесно-логічної пам’яті – це думки, поняття, судження, умовиводи, які відображають предмети та явища в їх істотних зв’язках і відносинах, у загальних властивостях. Думки не існують без мови, тому пам'ять на них і називається словесно-логічною. Цей вид пам’яті ґрунтується на спільній діяльності першої та другої сигнальних систем. Словесно-логічна пам'ять є специфічно людською на відміну від образної, рухової та емоційної, що властиві також тваринам.

II – За цілями:

1. Мимовільна пам'ять. Про мимовільну пам'ять говорять тоді, коли людина щось запам’ятовує та відтворює, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати або відтворити.

2. Довільна пам'ять. Коли людина ставить на меті щось запам’ятати або пригадати, йдеться про довільну пам'ять.

III – За тривалістю.

1. Короткочасна. Короткочасною називають пам'ять, яка характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу, його відтворенням і не6тривалим зберіганням. Вона, як правило, обслуговує актуальні потреби діяльності й обмежена за обсягом.

2. Довготривала пам'ять. Довготривала пам'ять виявляється в процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на їх тривале збереження та наступне використання в діяльності людини.

3. Оперативна пам'ять. Оперативною називають пам'ять, яка забезпечує запам’ятовування та відтворення оперативної інформації, потрібної для використання в поточній діяльності (наприклад, утримання в пам’яті проміжних числових результатів при виконанні складних обчислювальних дій). Виконавши свою функцію, така інформація може забуватися.

IV – За ступенем усвідомленості матеріалу:

1. механічна пам'ять – це вид пам’яті, при якому людина не розуміє сутності того матеріалу, який запам’ятовує. Механічна пам'ять діє у тих випадках, коли не досягається розуміння заучуваного матеріалу, а навмисне чи ненавмисне запам’ятовуються речі, які до кінця не усвідомлюються. Матеріал запам’ятовування не має певного місця в індивідуальному досвіді, і його доводиться туди втискати силою, або ж він вразив пізнавальний інтерес суб’єкта незвичною оригінальністю, важливістю для розв’язання проблеми

2. смислова пам'ять – це вид пам’яті, при якому людина розуміє сутність матеріалу, який потрібно вивчити. Смислова пам'ять пов’язана з розумінням того змісту, що запам’ятовується. Вона спирається на смислові зв’язки, які вже утворили системи словесних і образних асоціацій і становлять основу досвіду людини. Запам'ятовуваний матеріал логічно обробляється, узагальнюється, аналізується, порівнюється, класифікується, пов’язується з досвідом і тому без особливих зусиль включається в наявні системи зв’язків, довше зберігається і легше відтворюється.

Засвоюваний матеріал найчастіше буває більш або менш зрозумілим. Тому в кожному випадку необхідне поєднання смислової й механічної пам’яті. Робота пам’яті людини в переважній частині пізнавальної діяльності спирається на смислові зв’язки й тільки в окремих випадках їй доводиться звертатися до відносно механічного запам’ятовування.

3. Запам’ятовування і його види. Умови ефективності запам’ятовування.

Запам’ятовування – це мнемічний процес, який полягає у засвоєнні нового матеріалу шляхом пов’язування його з набутим раніше. Види запам’ятання класифікують за такими критеріями:

I – За цілями:

1) Мимовільне запам'ятання – вид запам’ятання, при якому людина запам’ятовує матеріал, не ставлячи перед собою спеціальної мети щось запам’ятати і не докладаючи для цього вольових зусиль.

2)Довільне запам'ятання – вид запам'ятання, який є результатом спеціальних мнемічних дій, тобто таких дій, основною метою яких буде запам’ятання певного матеріалу і докладання для цього відповідних вольових зусиль.

II – За тривалістю:

1) Короткочасне запам’ятання характеризується швидким запам’ятовуванням матеріалу після одноразового його сприймання, його негайним відтворенням і нетривалим зберіганням.

2) Довготривале запам'ятання виявляється в процесі набування й закріплення знань, умінь і навичок, розрахованих на їх тривале збереження та наступне використання в діяльності людини.

3) Оперативне запам'ятання забезпечує запам’ятовування оперативної інформації, потрібної для використання в поточній діяльності (наприклад, утримання в пам’яті проміжних числових результатів при виконанні складних обчислювальних дій). Виконавши свою функцію, така інформація може забуватися.

IІІ – За ступенем усвідомленості матеріалу:

1) механічне запам'ятання – це вид запам’ятання, при якому людина не розуміє сутності того матеріалу, який запам’ятовує.

2) смислове запам'ятання – це вид запам’ятання, при якому людина розуміє сутність матеріалу, який потрібно вивчити. Воно пов’язане з розумінням того змісту, що запам’ятовується.

Умови ефективного мимовільного запам’ятання матеріалу

1. яскравість, емоційна забарвленість об’єктів. Усе, що емоційно сильно впливає на людину, запам’ятовується нею незалежно від наміру запам’ятати.

2. наявність інтересу до матеріалу, який засвоюється. Усе, що цікавить людину, запам’ятовується нею значно легше й утримується у свідомості довше, ніж нецікаве.

3. контрастність матеріалу на загальному фоні.

4. схожість матеріалу на вже засвоєний раніше.

5. якщо матеріал входить в зміст основної мети діяльності, він запам’ятовується краще, ніж у тому випадку, коли він включений в умови та способи досягнення цієї мети.

6. матеріал, який займає місце основної мети в діяльності, запам’ятовується тим краще, чим більш змістовні зв’язки встановлюються в ньому.

Довільне запам’ятовування відрізняється від мимовільного рівнем вольового зусилля, наявністю завдання та мотиву. Воно має цілеспрямований характер; у ньому використовуються спеціальні засоби та прийоми запам’ятовування.

Умови успішного довільного запам’ятовування:

1. бадьорий стан нервової системи;

2. достатня кількість кисню у приміщенні;

3. активність сприймання матеріалу;

4. залучення якомога більшої кількості аналізаторів до засвоєння матеріалу (зорового, слухового, рухового);

5. чітка постановка мети запам’ятання (диференціація мнемічних завдань, тобто визначення того, який матеріал яким чином потрібно запам’ятовувати: визначення, правила, теореми запам’ятовувати дослівно; характеристику властивостей певних об’єктів – близько до тексту; конкретні приклади – в загальних рисах);

6. мотиви, які спонукають до запам’ятання матеріалу (якщо людина усвідомлює, що певний матеріал дуже важливий і значимий для неї, вона буде проявляти значно більшу активність при його запам’ятанні);

7. установка на запам’ятання матеріалу (якщо людина дає собі установку запам’ятати матеріал на тривалий проміжок часу, то цей матеріал набагато міцніше запам’ятовується і значно повільніше забувається);

8. раціональні прийоми смислового запам’ятання матеріалу:

а) розподіл матеріалу на частини, виокремлення в ньому смислових одиниць як опорних пунктів для запам’ятання;

б) використання порівняння як прийому логічного запам’ятання матеріалу;

в) складання плану матеріалу, який запам’ятовується;

г) розуміння матеріалу – необхідна умова його логічного, усвідомленого запам’ятання;

д) опора логічної роботи над матеріалом на образні зв’язки;

ж) активна розумова робота над матеріалом, його узагальнення, класифікація та систематизація;

з) чергування запам’ятання матеріалу з його частковим відтворенням, яке виступає у формі переказу самому собі змісту, який запам’ятався.

9. використання спеціальних мнемонічних прийомів:

а) використання прийому ритмізації – переведення інформації у вірші, пісеньки, рядки, пов’язані певним ритмом чи римою;

б) застосування прийому асоціацій;

в) активне викликання у себе яскравих наочних образів;

г) утворення смислових фраз і початкових літер інформації, що запам’ятовується;

д) метод тренування зорової пам’яті.

10. багаторазове розумно зорганізоване й систематичне повторення, а не механічне, що визначається лише кількістю повторень, використання правильного способу повторення:

а) частковий спосіб – повторення здійснюється шляхом поділу цілого матеріалу на окремі частини та їх ізольованого вивчення. При такому способі відсутня орієнтація на загальний зміст цілого, що приводить до швидкого забування засвоєного;

б) цілісний спосіб, при якому використовується загальний зміст матеріалу, який полегшує розуміння і запам’ятання окремих частин у їхньому взаємозв’язку. Цей спосіб більш ефективний, ніж частковий, проте частини матеріалу можуть відрізнятия за ступенем складності, а це не враховується при даному способі. Крім того, середина матеріалу завжди запам’ятовується гірше, ніж його початок і кінець, що потребує більшої кількості повторень цієї середини;

в) комбінований спосіб, коли спочатку усвідомлюється весь матеріал у цілому, в процесі чого виділяються і його окремі частини, а потім засвоюються окремі частини, особливо більш складні, і, нарешті, матеріал знову повторюється у цілому. Такий спосіб засвоєння є найбільш ефективним, оскільки найбільшою мірою відповідає структурі мнемічної дії.

4. Відтворення і його види. Уявлення пам’яті, їх особливості.

Відтворення – процес пам’яті, в результаті якого відбувається актуалізація закріпленого раніше змісту психіки шляхом вилучення його із довготривалої пам’яті та переведення в оперативну. Воно є показником міцності запам’ятовування і разом з тим наслідком цих процесів. Засадовою стосовно відтворення є активізація раніше утворених тимчасових нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку.

Види відтворення:

1. Впізнавання. – це найпростіша форма відтворення. Впізнавання є відтворенням, що виникає при повторному сприйманні об’єктів. Впізнавання, в свою чергу, поділяється на такі види за ступенем своєї визначеності, чіткості і повноти:

а) повне впізнвання - повторно сприйнятий об’єкт одразу ототожнюється з раніше відомим, повністю відтворюється час, місце та інші деталі попереднього ознайомлення з ним. Повне впізнавання спостерігається, наприклад, при зустрічі добре знайомої людини або при ходінні добре відомими вулицями.

б)неповне впізнавання характеризується невизначеністю, утрудненням співвіднесення об’єкта, що сприймаються, з тим, що було в попередньому досвіді. Так, почувши мелодію, людина може переживати почуття знайомого, проте буде неспроможною ототожнити з конкретним музичним твором.

2. Згадування (власне відтворення) є складнішою формою відтворення. Особливість згадування полягає в тому, що воно відбувається без повторного сприймання того, що відтворюється.

Види згадування:

а) мимовільне згадування - коли образи чи відомості спливають у свідомості без будь-яких усвідомлених мотивів. Такими є явища персеверації. Під персеверацією розуміють уявлення, які мають нав’язливий характер. Образи персеверації з’являються після багаторазових сприймань певних предметів чи явищ або коли спостерігається сильний емоційний вплив на особистість.

До мимовільного відтворення належить явище ремінісценції, або «виринання» у свідомості того, що неможливо було пригадати одразу після його запам’ятовування. Засадовим стосовно ремінісценції, на думку І.Павлова, є зняття втоми нервових клітин, яке настає після виконання складного мнемічного завдання. Через деякий час ця втома зникає, і продуктивність відтворення зростає.

б) довільне згадування зумовлюється актуальною потребою відтворити необхідну інформацію, наприклад пригадати правило при написанні слова чи речення, відповісти на запитання.

3. Пригадування - особлива форма довільного відтворення запам'ятованого матеріалу. Потреба у пригадуванні виникає тоді, коли в потрібний момент не вдається пригадати те, що необхідно. У цій ситуації людина докладає певних зусиль, щоб подолати об’єктивні та суб’єктивні труднощі, пов’язані з неможливістю пригадати, напружує волю, вдається до пошуку шляхів активізації попередніх вражень, до різних мнемічних дій. Пригадування може бути складною розумовою діяльністю, яка передбачає поетапне відтворення всіх обставин та умов, за яких відбувався процес запам’ятовування об’єкта чи явища. Від уміння пригадувати залежить ефективність використання здобутих знань, розвинення пам’яті як психічного процесу загалом. К.Ушинський одну з основних причин «поганої пам’яті» вбачав саме у лінощах пригадувати.

4. Спогади – це локалізовані в часі та просторі відтворення образів минулого. Вони є одним із різновидів довільного відтворення. У спогадах етапи життя людини співвідносяться нею із суспільними подіями, з важливими в особистому житті датами. Об’єктом спогадів як специфічної форми відтворення є життєвий шлях конкретної особистості в контексті історичних умов певного періоду, до яких вона так чи інакше була причетна безпосередньо. Це зумовлює насиченість спогадів різноманітними емоціями, які збагачують і поглиблюють зміст відтворення.

5. Забування і збереження. Боротьба із забуванням.

Забування – процес, протилежний запам’ятовуванню та збереженню. Забування виявляється в тому, що втрачається чіткість запам'ятованого, зменшується його обсяг, виникають помилки у відтворенні, стає неможливим відтворення і, нарешті, унеможливлюється впізнавання.

Чинники, які впливають на забування матеріалу:

1. Час.

Забування – функція часу. Засадовим стосовно забування є згасання тимчасових нервових зв’язків, що тривалий час не підкріплювалися. Якщо здобуті знання тривалий час не використовуються і не повторюються, то вони поступово забуваються. Те, що забування залежить від часу, вперше експериментально встановив німецький психолог Ебінгауз, який показав, що забування особливо інтенсивно протікає одразу після заучування матеріалу, а потім сповільнюється. Він представив це графічно у вигляді кривої забування.

скан кривую

2. Вік.

Найбільш сенситивним періодом для розвитку словесно-логічної пам’яті є вік від 15 до 25 років. Чим старшою стає людина, тим більше вона забуває певний матеріал.

3. Ступінь міцності запам’ятовування.

Чим міцніше людина запам’ятала матеріал, тим довше він буде зберігатися у її пам’яті. Причиною забування є також недостатня міцність запам’ятовування. Щоб запобігти забуванню, потрібно добре заучувати матеріал.

4. Обсяг матеріалу, який запам’ятовується.

Відсоток збереження засвоєного матеріалу після певного відрізку часу знаходиться в оберненій залежності до обсягу цього матеріалу при умові якісно і кількісно однакової роботи з ним. У зв’язку з цим дуже важливо дозувати матеріал, який дають учням для запам’ятання.

5. Зміст діяльності, її організація та умови, за яких вона відбувається

Причиною, що погіршує запам’ятовування, може бути негативна індукція, зумовлена змістом матеріалу. Схожий, складний матеріал попереднього заняття ускладнює утворення тимчасових нервових зв’язків, знижує ефективність запам’ятовування.

Негативний вплив раніше запам'ятованого матеріалу на оволодіння новим характеризується як проактивне (таке, що діє наперед) гальмування. З погляду психології недоцільно після математики вивчати фізику чи хімію. Негативний вплив наступної діяльності на зв’язки, вироблені в попередній діяльності, називається ретроактивним (таким, що діє зворотно) гальмуванням.

Тимчасовою причиною труднощів відтворення може бути зумовлений ситуацією сильний імпульс пригадати, який індукує гальмування. Прикладом може бути стан студента на іспиті, коли він намагається одразу пригадати відповіді на запитання в білеті і через хвилювання не може цього зробити. Гальмування знімається переключенням думки на інші об’єкти.

Тимчасове забування може бути викликане позамежним гальмуванням, яке наступає внаслідок перенапруження відповідних кіркових клітин. Цим пояснюється різке зниження запам’ятання у стомленому стані. Після відновлення нормально роботи нервових клітин, те, що забулось, може бути відтворено. З тимчасовим забуванням, яке може викликатись негативною індукцією і позамежним гальмуванням, пов’язане явище ремінісценції, коли відтворення одразу після запам’ятовування не таке повне, ніж відстрочене відтворення.

6. Ефект краю.

Означає, що краще запам’ятовуються і довше зберігаються у пам’яті початок і кінець матеріалу, який вивчається, а середина цього матеріалу запам’ятовується гірше, забувається швидше. Це відбувається тому, що середина матеріалу піддається негативному впливу і проактивного, і ретроактивного гальмування, саме тому середина матеріалу потребує більшої кількості повторень.

Збереження – це процес утримання в пам’яті відомостей, одержаних у ході набування досвіду.

Чинники, що впливають на збереження матеріалу:

1. Наявність інтересу до матеріалу, який засвоюється.

Такий інтерес веде до більш тривалого збереження матеріалу у пам’яті.

2. Ступінь участі матеріалу у діяльності особистості.

Швидше забувається та інформація, якій належить другорядна роль у змісті виконуваної діяльності. Тривалий час утримується інформація, що несе основне смислове навантаження при виконанні діяльності.

3. Ступінь значимості, важливості матеріалу для людини.

Стійко значимий матеріал, пов’язаний своїм змістом з потребами людини, з її глибокими інтересами, з метою її діяльності, забувається повільніше. Багато із того, що має для людини велике життєве значення, взагалі не забувається.

4. Якість засвоєння матеріалу.

Для тривалого утримання в пам’яті інформації важливо з самого початку забезпечити міцне її запам’ятовування і закріплення шляхом повторення в перші дні після того, як її було одержано.

5. Глибоке усвідомлення людиною матеріалу, розуміння його змісту.

Усвідомленість матеріалу, його розуміння сприяють більш тривалому його збереженню у пам’яті.

5. Індивідуальні особливості в процесах пам'яті. Типи пам'яті

Кожна особистість має індивідуальні відмінності (особливості) пам’яті, які виявляються в різних сферах її мнемічної діяльності.

У процесах пам’яті індивідуальні відмінності виявляються у швидкості, точності, міцності запам’ятовування та готовності до відтворення.

Швидкість запам’ятовування визначається кількістю повторень, необхідних людині для запам’ятовування нового матеріалу.

Точність запам’ятовування характеризується відповідністю відтвореного тому, що запам’ятовувалося, і кількістю зроблених помилок.

Міцність запам’ятовування виявляється у тривалості збереження завченого матеріалу (або у повільності його забування).

Готовність до відтворення виявляється в тому, як швидко та легко в потрібний момент людина може пригадати необхідні їй відомості.

Індивідуальні відмінності пам’яті можуть бути зумовлені типами вищої нервової діяльності. Швидкість утворення тимчасових нервових зв’язків пов’язана із силою процесів забування та гальмування, що зумовлює точність і міцність запам’ятовування. При сильному, але недостатньо рухливому гальмуванні диференціація вражень відбувається повільно, що може позначатися на точності запам’ятовування. Якщо у людини сформовані раціональні способи мнемічної діяльності, вироблені відповідні звички – акуратність, точність, відповідальність, то негативні прояви, що зумовлюються типологічними особливостями нервової системи, можуть коригуватися. Індивідуальні відмінності пам’яті виявляються і в тому, який матеріал краще запам’ятовується – образний, словесний чи однаково продуктивно як той, так і інший.

З огляду на викладене у психології розрізняють такі типи пам’яті:

1. наочно-образний;

2. словесно-абстрактний;

3. змішаний, або проміжний.

Ці типи зумовлені частково співвідношенням першої та другої сигнальних систем у вищій нервовій діяльності людини, але головне – умовами життя та вимогами професійної діяльності.

Так, наочно-образний тип пам’яті частіше зустрічається у художників, письменників, музикантів, словесно-абстрактний – у вчених, філософів. Змішаний тип пам’яті зустрічається у людей, у діяльності яких не спостерігаються помітні переваги наочно-образного чи словесно-абстрактного типу. Ураховувати індивідуальні відмінності пам’яті важливо в навчальній роботі, щоб максимально продуктивно використовувати потенційні можливості кожного учня та всебічно розвивати їх пам'ять.

Тема: мислення

1. Поняття про мислення, його фізіологічні основи.

2. Процес розуміння. Розумові дії та мислительні операції.

3. Форми мислення. Процес засвоєння понять.

4. Мислення в процесі розв'язування задач.

5. Види мислення та його індивідуальні особливості.

1. Поняття про мислення, його фізіологічні основи

Пізнавальна діяльність людини починається з відчуттів і сприймань. Проте такої інформації про об’єктивний світ людині недостатньо для задоволення різноманітних потреб практичної діяльності, яка потребує глибокого і всебічного знання об’єктів, з якими доводиться мати справу. Вичерпні знання про об’єкти дійсності, їх внутрішню, безпосередньо не дану у відчуттях і сприйманнях сутність людина одержує за допомогою мислення – вищої абстрактної форми пізнання об’єктивної реальності. Уявне відображення дійсності характеризується низкою особливостей:

1. Одна з цих особливостей виражається в опосередкованому характері уявного відображення дійсності. До опосередкованого пізнання людина вдається тоді, коли безпосереднє пізнання виявляється неможливим через недосконалість людських аналізаторів або недоцільність, що зумовлюється складністю процесу пізнання. Опосередкованість мислення виявляється і в тому, що всі його акти відбуваються за допомогою слова та попереднього досвіду, який зберігається в пам’яті людини.

2. Ще одна ознака мислення полягає в тому, що завдяки йому в об’єктах відображаються не будь-які, а істотні ознаки та властивості, що ґрунтуються на об’єктивних відносинах і закономірних зв’язках, репрезентованих у самих предметах та явищах.

3. Ще однією особливістю мислення є узагальнений характер відображення дійсності. За допомогою мислення людина пізнає істотні ознаки, що виявляються спільними для споріднених у тому чи іншому відношенні об’єктів, і уявляє їх узагальнено, оперуючи поняттями.

Мислення – це процес опосередкованого й узагальненого відображення людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності в їх істотних зв’язках і відношеннях.

4. Мислення людини нерозривно пов’язане з мовою, яка є знаряддям формування і способом існування думки. У слові закріплюються нагромаджений пізнавальний досвід, який людина використовує в разі потреби.

5. Розумова діяльність органічно пов’язана з практикою. Практика є джерелом розумової діяльності. Мислення породжується потребами людської практики і розвивається у процесі пошуку шляхів їх задоволення. Значення мислення в житті людини полягає в тому, що воно дає можливість наукового пізнання світу, передбачення і прогнозування розвитку подій, практичного оволодіння закономірностями об’єктивної дійсності, постановку їх на службу потребам та інтересам людини.

6. Розумова діяльність людини, що спрямована на пізнання закономірностей об’єктивного світу, має суспільну природу. Суспільно-історична зумовленість мислення виявляється в тому, що в кожному акті пізнання дійсності людина спирається на досвід, нагромаджений попередніми генераціями, оперує тими засобами пізнання, які були створені ними. До таких засобів насамперед належать мова як знаряддя вираження, узагальнення та збереження результатів пізнавальної діяльності людей, а також наука і суспільна практика.

2. Процес розуміння. Розумові дії та мислительні операції.

Результатом розумової діяльності є розуміння людиною предметів та явищ об’єктивної дійсності. Розуміння – це складна аналітико-синтетична діяльність мозку, спрямована на розкриття внутрішньої сутності об’єктів, на усвідомлення зв’язків, відносин, залежностей, які в ній відображуються. Залежно від характеру пізнавального завдання та його змістовної структури розуміння може виявлятись у співвіднесенні нового об’єкта з відомим як такого, що має з ним спільні ознаки, у з’ясуванні причини явища, визначенні вихідних принципів і логічних засад розуміння факту, у розумінні підтексту мовного висловлювання, мотивів змісту та значення вчинку тощо. Необхідна умова розуміння будь-яких фактів – достатні знання та життєвий досвід людини, які є ключовими компонентами цього процесу.

Важливе значення для розуміння має поєднання слова з наочними образами, особливо тоді, коли предметом розуміння є функціональні характеристики об’єктів.

Критерієм розуміння є сформульована у слові думка, яка відображує знання істотних ознак об’єкта чи явища. Вміння охарактеризувати словами те, що словами осмислюється, свідчить про правильне розуміння.

Важлива роль у розумінні належить розумовим і практичним діям, що виконуються у зв’язку з розкриттям сутності об’єкта пізнання. При розумінні наукового тексту треба виокремити понятійний апарат, визначити його логічну структуру, скласти тези, зробити узагальнення. При вивченні механізмів і принципів їх роботи показником розуміння стає вміння вільно їх розбирати та складати. Надійним показником розуміння є зміст відповідей на нестандартні запитання щодо суті засвоєння знань, вміння варіювати формулювання думок, реконструювати текстову основу змісту, передавати його у більш стислому чи розгорнутому вигляді. Свідченням розуміння вважається також уміння застосовувати на практиці сформульовані у словесній формі принципи, наводити оригінальні приклади, що ілюструють явище.

Щоб зрозуміти певний об’єкт, треба знати факти, що його характеризують. Перехід від фактів до розкриття їх сутності, до узагальнюючих висновків відбувається за допомогою розумових і практичних дій.

Розумові дії – це дії з об’єктами, відображеними в образах, уявленнях і поняттях про них. Ці дії відбуваються подумки за допомогою мовлення. Перш ніж діяти з предметами (розбирати їх, складати, щось будувати з них), людина робить це подумки, не вступаючи в контакт із цими предметами і не змінюючи будову самого об’єкта. При цьому залежно від того, які образи відіграють провідну роль, розумові дії бувають сенсорними, перцептивними, уявними, мислення.

У розумових діях можна виокремити їх основні складові, або процеси – розумові операції: порівняння, аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, класифікація, систематизація.

Порівняння – важлива розумова операція. За її допомогою пізнаються схожі та відмітні ознаки і властивості об’єктів.

Аналіз і синтез. Аналіз у мисленні є продовженням того аналізу, що відбувається в чуттєвому відображенні об’єктивної дійсності. Це уявне розчленування об’єктів свідомості, виокремлення в них частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей.

Розуміння потребує не лише аналізу, а й синтезу. Аналіз і синтез – це протилежні й водночас нерозривно взаємопов’язані процеси.

Синтез – це уявне поєднання окремих частин, боків, аспектів, елементів, ознак і властивостей об’єктів в єдине, якісно нове ціле.

Синтез, як і аналіз, спочатку виникає у практичній діяльності, а потім стає дією мислення. Синтезувати можна елементи, думки, образи, уявлення. Аналіз і синтез – основні розумові операції, що в єдності забезпечують повне та глибоке пізнання дійсності.

Абстрагування і узагальнення. Розумовий аналіз переходить в абстрагування («абстрагувати» від лат. abstragere – відволікати, відвертати), тобто уявне відокремлення одних ознак і властивостей предметів від інших і від самих предметів, яким вони властиві.

Виокремленні в процесі абстрагування ознаки предмета розуміються незалежно від інших його ознак і стають самостійним об’єктом мислення. Так, спостерігаючи, переміщення в просторі різних за характером об’єктів – машини, людини, птаха, хмаринок, небесних тіл, людина виокремлює рух як спільну для них властивість і осмислює його як самостійну категорію.

Абстрагування готує грунт для глибоких узагальнень. Операція узагальнення виявляється в уявному об’єднанні предметів, явищ у групи за істотними ознаками, виокремленими у процесі абстрагування.

Узагальнення – це продовження і поглиблення синтезуючої діяльності мозку за допомогою слова. Слово виконує узагальнюючу функцію, спираючись на знакову природу відображуваних ним істотних властивостей і відносин, що присутні в об’єктах.

Узагальнення виокремлених ознак предметів та явищ дає можливість групувати об’єкти за видовими, родовими та іншими ознаками. Така операція називається класифікацією. Класифікація здійснюється з метою виокремлення та подальшого об’єднання об’єктів на основі спільних істотних ознак. Класифікація сприяє впорядкуванню знань і глибшому розумінню їх змістової структури.

Упорядкування знань на підставі гранично широких спільних ознак груп об’єктів називається систематизацією.

Систематизація забезпечує виокремлення та подальше об’єднання не окремих об’єктів, як це спостерігається при класифікації, а їх груп і класів.

2. Форми мислення. Процес засвоєння понять.

Результати процесу мислення (думки) існують у формі суджень, міркувань, умовиводів і понять.

Судження – це форма уявного відображення об’єктивної дійсності, яка полягає в тому, що людина стверджує наявність або відсутність ознак, властивостей чи відносин у певних об’єктах. Наприклад: «Сума внутрішніх кутів трикутника дорівнює 180 градусам»; «Ця квітка – блакитна»; «Це вагомий доказ».

Характерна властивість судження полягає в тому, що воно існує, виявляється й формується в реченні. Проте судження та речення не тотожні.

Судження – це акт мислення, що відображує зв’язки, відносини речей, а речення – це граматичне сполучення слів, що виявляє й фіксує це відображення. Кожне судження виражається в реченні, але не кожне речення є судженням. Речення, які виражають запитання, вигуки, сполучники, прийменники, не є судженнями («Агов!», «Ану!», «Хто це?»). Таким чином, між судженнями та реченнями існує складний зв'язок.

Кожне судження містить суб’єкт і предикат. Суб’єктом є предмет судження, про який ідеться і який відображується у свідомості людини. Предикат – це відображення відносин, ознак, властивостей, які людина стверджує. Наприклад: «Усі метали при нагріванні розширюються» («усі метали» - це суб’єкт, а «при нагріванні розширюються» - предикат). Стверджуючи одне, ми заперечуємо інше. Так, кажучи «кит – не риба», ми маємо на увазі, що кит не належить до риб, але стверджуємо, що він належить до іншої категорії живих істот.

Судження є істинним, якщо воно правильно відображує відносини, що існують в об’єктивній дійсності. Істинність судження перевіряється практикою. Судження бувають одиничними («Київ – столиця України), частковими («Деякі метали легші ніж вода»), загальними («Усі люди смертні»). Це прості судження. Судження, що складаються з кількох простих суджень, називаються складними («У рівнобічному трикутнику всі сторони і куту однакові»). Залежно від того, стверджується чи заперечується наявність певних ознак і відносин в об’єктах, розрізняють судження ствердні та заперечні.

Істинність знань або суджень можна з’ясувати шляхом розкриття підстав, на яких вони ґрунтуються, порівнюючи їх з іншими судженнями, тобто розмірковуючи.

Міркування – це низка взаємопов’язаних суджень, спрямованих на те, щоб з’ясувати істинність якоїсь думки, довести її або заперечити. Прикладом міркування є доведення теореми. У процесі міркування людина з одних суджень виводить нові шляхом умовиводів.

Умовиводом називається така форма мислення, в якій з одного або кількох суджень виводиться нове.

В умовиводах через уже наявні знання здобуваються нові. Розрізняють умовиводи індуктивні, дедуктивні та за аналогією.

Індуктивний умовивід – це судження, в якому на основі конкретного, часткового робиться узагальнення. Наприклад: «Срібло, залізо, мідь – метали; срібло, залізо, мідь при нагріванні розширюються; отже, метали при нагріванні розширюються».

Дедуктивний умовивід – це судження, в якому на основі загального здобуваються знання про часткове, конкретне. Наприклад: «Усі метали при нагріванні розширюються; срібло – метал; отже, срібло при нагріванні розширюється».

Умовивід за аналогією ґрунтується на схожості окремих істотних ознак об’єктів і на основі цього робиться висновок про можливу схожість цих об’єктів за іншими ознаками.

Умовиводи широко використовують у науковій та практичній діяльності, зокрема в навчально-виховній роботі з дітьми.

Дані, отримані у процесі мислення, фіксуються в поняттях. Поняття – це форма мислення, за допомогою якої пізнається сутність предметів та явищ в їх істотніх зв’язках і відносинах, узагальнюються їх істотні ознаки.

Істотними є такі ознаки, які належать об’єктам за будь-яких умов, виражають їх природу, сутність, вирізняються ці об’єкти від інших, тобто, це властивості, без яких об’єкти не можуть існувати. Так, істотна ознака плодів полягає в тому, що вони містять насіння, яке є засобом розмноження (а форма, колір, вигляд плодів не є істотними ознаками).

Поняття завжди існує й виявляється у слові, через яке повідомляється іншим людям. За допомогою мови утворюються системи понять, з яких складаються різні галузі наук.

Поняття і слово становлять єдність, але не тотожність. Слово не утворює поняття, воно є лише знаряддям утворення поняття. Поняття – елемент думки, слово – елемент мови. Немає поняття без слова, але не кожне слово є поняттям. Наприклад: «вечоріє», «так» - це слова, але не поняття.

Іноді поняття виражається кількома словами. Наприклад, поняття «єдність організму та середовища» виражене словосполученням. Одні й ті самі поняття в різних мовах передаються різними словами. Кожне поняття характеризується обсягом і змістом.

Обсяг поняття – це відображене в ньому коло об’єктів, а зміст поняття – це відображена в ньому сукупність істотних ознак об’єктів.

Поняття з більшим обсягом називається родовими («меблі», «рослини») стосовно понять з меншим обсягом ознак («стіл», «дерево»), які в цьому разі є видовими. Це відносний розподіл. Поняття, що мають найширший обсяг, називають категоріями («рух», «кількість», «якість», «простір», «час»).

Поняття поділяються на загальні та одиничні. Поняття, що відбивають істотні ознаки одиничних об’єктів, називаються одиничними («країна», «місто», «письменник», «вчений»), а цілих класів предметів – загальними («елемент», «зброя»).

Розрізняють поняття конкретні та абстрактні. У конкретних поняттях відбиваються певні предмети, явища та зв’язки між ними (наприклад, «меблі», «рослини», «тварини»). В абстрактних поняттях відображаються істотні ознаки та властивості відокремлено від самих об’єктів («вага», «мужність», «хоробрість», «добро», «зло» тощо). Поділ понять на абстрактні та конкретні є відносним, оскільки абстракція наявна в утворенні кожного поняття.

2. Мислення в процесі розв'язування задач.

Мислення – це процес руху думки від невідомого до відомого. Мислення починається там, де перед людиною постає щось нове, невідоме і коли вона починає щось аналізувати, порівнювати, узагальнювати. Такі питання виникають в умовах проблемної ситуації. Проблемна ситуація характеризується наявністю суперечностей між реальним рівнем знань та об’єктивно необхідним для успішного розв’язання завдання.

Процес розв’язання пізнавального завдання починається з формулювання питання або проблеми, які треба визначити виходячи з конкретних умов проблемної ситуації. Формулювання проблеми – перший етап, найскладніший у процесі розв’язання завдань.

Другий етап розв’язування розумового завдання починається з пошуку шляхів аналізу поставленого запитання та побудови гіпотези. Висування гіпотез дає людині можливість передбачити напрями розв’язання завдання й можливі результати. Якщо висунуті гіпотези не підтверджуються, їх відкидають, уточнюють умови завдання й саме завдання.

Розв’язання розумового завдання – завершальний етап процесу – може відбуватися по-різному. Іноді людина діє методом спроб і помилок, перевіряючи ефективність висунутих гіпотез. Розв’язання завдання може відбуватись як творчий процес.

2. Види мислення та його індивідуальні особливості.

Об’єктом розумової діяльності людини є пізнавальні завдання, які мають різне змістове підґрунтя і зумовлюють різне співвідношення предметно-дійових, перцептивно-образних та поняттєвих компонентів у їх розв’язуванні. Залежно від цього розрізняють три основні види мислення: наочно-дійове, наочно-образне та словесно-логічне, або абстрактне.

Наочно-дійове мислення характеризується тим, що при цьому розв’язання завдання безпосередньо міститься в самій діяльності. Генетично це найбільш рання стадія розвитку мислення. З цього різновиду починається розвиток мислення в онтогенезі. В елементарній формі воно властиве дітям раннього віку, які думають, діючи з предметами, і, маніпулюючи ними, розкривають нові істотні їх властивості.

Наочно-дійове мислення в розвиненому вигляді властиве й дорослій людині. Особливо необхідно воно тоді, коли найефективніший розв’язок завдання можливий саме у процесі практичної діяльності.

Наочно-образне мислення характеризується тим, що змістом розумового завдання є образний матеріал, маніпулюючи яким людина аналізує, порівнює чи узагальнює істотні аспекти у предметах та явищах. Наочно-образне мислення значно розширює пізнавальні можливості особистості, дає їй змогу змістовніше й різноманітніше відображати реальність.

Словесно-логічне, або абстрактне мислення здійснюється у словесній формі за допомогою понять, які не мають безпосереднього чуттєвого підґрунтя, властивого сприйманням та уявленням. Саме цей вид мислення дає можливість встановлювати загальні закономірності природи та суспільства, на рівні найвищих узагальнень розв’язувати розумові завдання, будувати наукові теорії та гіпотези.

Зазначені види мислення виявляються й перебувають у певному співвідношенні. У розвинених формах вони можуть виявлятись як індивідуальні особливості мислення людей, зумовлені характером їхньої діяльності, професійними чинниками, співвідношенням першої та другої сигнальних систем та іншими причинами.

Розумова діяльність різних людей, підлягаючи загальним психологічними закономірностям, водночас характеризується індивідуальними особливостями. Відмітності в розумовій діяльності виявляються в різноманітних якостях мислення. Індивідуальні відмітності мислення людей зумовлені передусім особливостями їхнього життя, характером діяльності, навчанням. Певний вплив на особливості мислення справляють тип вищої нервової діяльності, співвідношення першої та другої сигнальних систем. Найістотнішими якостями, в яких виявляються індивідуальні відмітності мислення, є самостійність, критичність, гнучкість, глибина, широта, послідовність, швидкість.

Самостійність мислення характеризується вмінням людини ставити нові завдання й розв’язувати їх, не вдаючись до допомоги інших людей. Самостійність мислення ґрунтується на врахуванні знань і досвіду інших людей, але людина, якій властива ця якість, творчо підходить до пізнання дійсності, знаходить нові, власні шляхи і способи вирішення пізнавальних та інших проблем. Самостійність мислення тісно пов’язане з критичністю.

Критичність мислення виявляється у здатності суб’єкта пізнавальної діяльності не потрапляти під вплив чужих думок, об’єктивно оцінювати позитивні та негативні аспекти явища чи факту, виявляти цінне та помилкове в них. Людина з критичним розумом вимогливо оцінює власні думки, ретельно перевіряє рішення, зауважує всі «за» і «проти», виявляючи тим самим самокритичне ставлення до власних дій. Критичність і самостійність мислення великою мірою залежать від життєвого досвіду людини, багатства та глибини знань.

Гнучкість мислення виявляється в умінні швидко змінювати свої дії при зміні ситуації діяльності, звільняючись від залежності закріплених у попередньому досвіді способів і прийомів розв’язання аналогічних завдань. Гнучкість мислення розкривається в готовності швидко переключитися з одного способу розв’язання завдань на іншій, змінювати тактику і стратегію їх розв’язання, знаходити нові, нестандартні способи дій за змінених умов.

Глибина мислення виявляються в умінні проникати в сутність складних питань, розкривати причини явищ, приховані за нашаруваннями неістотних проявів, бачити проблему там, де її не помічають інші, передбачити можливі наслідки подій і процесів. Саме ця риса властива особистостям з глибоким розумом, які у простих, добре відомих фактах уміють помічати суперечності й на цій основі розкривати закономірності природи та суспільного життя.

Широта мислення виявляється у здатності охопити широке коло питань, у творчому мисленні в різних галузях знання та практики. Широта мислення є показником ерудованості особистості, її інтелектуальної різнобічності.

Послідовність мислення виявляється в умінні дотримуватися логічної наступності при висловлюванні суджень, їх обґрунтуванні. Послідовним можна назвати мислення людини, яка суворо дотримується теми міркування, не відхиляється в бік, не «перестрибує» з однієї думки на іншу, не підміняє предмет міркування. Для послідовного мислення характерне дотримання певних принципів розгляду питання, ясність плану, відсутність суперечностей і логічних помилок в аргументації думки, доказовість та об’єктивність у висновках.

Швидкість мислення – це здатність швидко розібратися у складній ситуації, швидко обдумати правильне рішення й прийняти його. Швидкість мислення залежить від знань, міри сформованості розумових навичок, досвіду у відповідній діяльності та рухливості нервових процесів. Швидкість мислення слід вирізняти від квапливості та похапливості, що їх демонструють деякі люди, не продуму4ючи належно рішень, які вони приймають, не прогнозуючи можливих наслідків наспіх прийнятих рішень.

Усі якості мислення людини формуються й розвиваються в діяльності. Змістовна й відповідно організована діяльність сприяє всебічному розвитку цінних якостей мислення особистості.

Ключові поняття теми: мислення, внутрішнє мовлення, поняття, аналіз, синтез, порівняння, узагаль­нен­ня, проблемна ситуація, задача, самостійність мислен­ня, “штучний інтелект”.

Список використаної та рекомендованої літератури:

• Гамезо М. В., Домашенко И.А. Атлас по психологии. – М, 1986. – С.175-191.

• Загальна психологія /За ред. О.В. Скрипченка. – К., 1999. – С.178-215.

• Ивин А.А. Искусство правильно мыслить. – М.,1990.

• Немов Р. С. Психология. Книга 1. – М, 1999. – С. 232-263.

• Общая психология /Под ред. А.В. Петровского. – М, 1986. – С. 232-346.

• Общая психология: курс лекций /Сост. Е.М. Рогов. – М, 1999. – С.262-290.

• Общая психология/ Под ред. В.В.Богословского. – С.238-270.

• Психологія /За ред. Г.С.Костюка. – К., 1969. – С. 250-300.

• Психологія / За ред. Ю.Л. Трофімова. – К.,2000. – С.270-315.

• Тихомиров О.К. Психология мышления. – М.:МГУ, 1984.

• Хрестоматия по психологи /Под ред. А.В.Петровского. – М., 1987.

Тема: уява

1. Поняття про уяву, та її фізіологічні основи.

2. Процес утворення образів уяви.

3. Види уяви та їх особливості.

4. Роль уяви в ігровій діяльності дитини і творчій діяльності дорослого

1. Поняття про уяву, та її фізіологічні основи

Відображаючи об’єктивну дійсність, людина не лише сприймає те, що на неї діє в певний момент, чи уявляє те, що на неї діяло раніше. Життя потребує від людини створення образів і таких об’єктів, яких вона ще не сприймала, уявлення подій, свідком яких вона не була, передбачення наслідків своїх дій та вчинків, програмування своєї діяльності тощо.

Уява – це специфічно людський психічний процес, що виник і сформувався у процесі праці. Будь-який акт праці неодмінно містить в собі уяву. Не уявивши готовий результат праці, не можна приступати до роботи. Саме в цьому полягає важлива функція уяви як специфічно людської форми випереджального відображення дійсності. Перш ніж щось робити, людина уявляє кінцевий результат своєї діяльності та шляхи, якими його буде досягнуто. Ще до того, як виготовити певну річ, людина подумки створює її образ.

Уява – це процес створення людиною на основі попереднього досвіду образів об’єктів, яких вона ніколи не сприймала.

До створення нових образів людину спонукають різноманітні потреби, що постійно породжуються діяльністю, розвитком знань, ускладненням суспільних умов життя, необхідністю прогнозувати майбутнє.

Уява належить до вищих пізнавальних процесів. Вона є необхідною стороною будь-якої людської діяльності. Уява породжується потребами, що виникають у житті людини, і насамперед потребою змінити ті чи інші предмети навколишнього світу. Людина не може розпочати роботу, не уявивши собі готовий результат своєї праці. Уява виникла і розвинулася в процесі праці людини. Отже, уява – це психічний процес створення людиною нових образів на основі її попереднього досвіду.

Функції уяви полягають:

1. у моделюванні кінцевого результату діяльності людини і тих засобів, які необхідні для його досягнення;

2. у створенні програми поведінки людини, коли проблемна ситуація невизначена;

3. у створенні образів, які не програмують діяльність, а підміняють її;

4. у створенні образів об’єктів з опорою на схеми та описи.

Характерні риси уяви.

1. Уява властива лише людині і є необхідною умовою її трудової діяльності.

Уява завжди спрямована на практичну діяльність. Перш ніж щось зробити, людина уявляє, що потрібно зробити і як вона це робитиме. Людина також заздалегідь уявляє кінцевий результат своєї праці і цим відрізняється від найвміліших тварин. Уява значною мірою залежить від спрямованості особистості: її інтересів, прагнень, потреб, переконань.

2. Уява тісно пов’язана з мисленням, пам’яттю, відчуттями та емоціями.

Виокремити процес уяви від процесів відчуття і пам’яті, а також від процесів мислення не так уже й легко.

Уява, як і мислення, виникає в проблемній ситуації, тобто тоді, коли потрібно віднайти нове рішення. Так само, як і мислення, уява мотивується потребами особистості. Реальний процес задоволення потреб може інколи підмінятися ілюзорним, уявним задоволенням їх. Розглядаючи спільне і відмінне між мисленням і уявою, треба відзначити, що все залежить від визначеності завдання або ситуації, тобто, одне й те саме завдання може розв’язуватись як за допомогою уяви, так і за допомогою мислення. Якщо вихідні дані завдання або наукової проблеми відомі, то хід їх розв’язання підпорядковується переважно законам мислення. Якщо ж проблемна ситуація вирізняється великою невизначеністю, вихідні дані не піддаються точному аналізу, то в цьому випадку в дію вступають механізми уяви.

Образи уяви відрізняються від образів пам’яті тим, що в уяві ми змінюємо згадуване або створюємо щось таке, чого не було в нашій пам’яті. Якщо ми в нашій свідомості можемо відтворити той чи інший предмет з більшим чи меншим ступенем ясності і якщо припустити, що ми нічого не при фантазували до того, що зберігалося в нашій пам’яті і що нині відтворюється нашою свідомістю, то без сумніву це є пригадування (процес пам’яті), дуже яскраве, але все-таки пригадування. Уява відрізняється від пам’яті новизною відтворених нею асоціацій щодо тих, які зберігаються в пам’яті. Пам'ять зберігає сліди й ідеї уявлень; видає їх знову свідомості у відчутній формі уявлень, а уяві належить тільки нова комбінація цих елементів, збережених пам’яттю.

3. Уява завжди є відходом від дійсності, проте в будь-якому разі джерело уяви – об’єктивна дійсність.

4. Уява – складова творчості. Уява постає як антипод само собою зрозумілого, тривіального. Уява – це почуття новизни, яке є неоціненною якістю людини.

5. Уява нерозривно пов’язана з усіма ланками психіки людини.

Як і всі інші психічні процеси, уява – це функція кори великих півкуль головного мозку. Фізіологічним підґрунтям уяви є утворення нових сполучень тих нервових зв’язків, які виникали раніше у процесі відображення людиною об’єктивної реальності. Для виникнення нового образу потрібно, щоб раніше утворені системи зв’язків, структура яких була детермінована характером об’єктів, що сприймалися, розпалися (здисоціювали) й утворили нові сполучення відповідно до нових потреб, що актуалізувалися в діяльності людини. Багатство образів фантазії залежить від оригінальності того, як у новому її продукті поєднуються риси відомих об’єктів, наскільки новими, нестандартними є ці поєднання.

Діяльність уяви тісно пов’язана з емоціями, невіддільними від творення нового образу. Це дає підстави припустити, що механізми процесу уяви розташовані не лише в корі великих півкуль головного мозку, а й у підкоркових центрах, зокрема в гіпоталамо-лімбічній системі, пошкодження якої спричинює порушення регулятивної функції психіки, пов’язаної з програмуванням поведінки людини. Експериментально доведено, що імпульси, які надходять з підкоркових відділів мозку, активізують діяльність кори великих півкуль, сприяють виробленню плану та програми дій, що має важливе значення при створенні образів нових об’єктів.

Створюючи образи об’єктів, які виявляються безпосередньо пов’язаними з емоційною сферою особистості, її почуттями, людський мозок може справляти регулювальний вплив на периферійні частини організму, змінювати їх функціонування.

2. Процес утворення образів уяви.

Процеси уяви. Процеси уяви мають аналітико-синтетичний характер, і в цьому вони схожі на процеси сприймання, пам’яті, мислення.

Якщо пам'ять відновлює образи та ситуації, копіюючи реальні, то уява створює нові образи та ситуації, які раніше не виникали. Тобто механізм уяви базується на основі тих образів, що має людина, але ці образи постають у нових неочікуваних зв’язках і сполученнях.

Синтез образів у процесах уяви здійснюється в різних формах. Найбільш вживаними із них є:

1. Аглютинація (від лат. Agglutinare – склеювати) – створення нового образу шляхом сполучення елементів, взятих з різних уявлень. Наприклад, образ русалки в казках, де голова і тулуб – жінки, а хвіст – риби. Цей прийом не дістав великого поширення, оскільки образи його важко втілювати в предметні речі. А втім, приклади матеріалізації таких образів у реальному житті маємо – це танк, акордеон, амфібія, тролейбус.

2. Гіперболізація – характеризується збільшенням предмета (велетень Гулівер); зміною кількості частин предмета (дракон, який має сім голів) або їх зміщенням.

3. Літота – на відміну від гіперболізації характеризується зменшенням предмета (хлопчик-мізинчик). Ці прийоми використовуються у народних казках, фантастичних творах.

4. Підкреслення – акцентування якоїсь частини образу або певної якості. За допомогою такого прийому створюються шаржі, карикатури.

5. Схематизація – образ уяви, коли розбіжності зменшуються, а риси схожості виступають на перший план. Прикладом може бути орнамент, елементи якого взяті художником із рослинного світу.

6. Типізація – виділення істотного в однорідних фактах і втілення їх у конкретних образах. Це найскладніший прийом. Він широко використовується в літературі.

3. Види уяви та їх особливості.

Види уяви. Процес створення образів уяви, або фантазій, може мати мимовільний і довільний характер.

Коли в уяві людини створення нових образів не скеровується спеціальною метою, уява має мимовільний характер. Так, під впливом розповіді вчителя створюються нові образи, відбувається їх роз’єднання або поєднання. При читанні художнього твору в уяві виникають без спеціального наміру образи героїв твору, місцевість, де відбуваються події, час, коли вони відбуваються, тощо.

Мимовільна уява зумовлюється потребами і почуттями. Голодна людина уявляє смачні страви.

Коли людина ставить спеціальну мету створити образ того чи іншого об’єкта, уява набуває довільного характеру. Наприклад, учитель на уроці пропонує уявити якусь історичну подію, певну місцевість, подорожуючи по карті, уявити ті чи інші міста або країни.

Залежно від характеру діяльності людини довільну уяву поділяють на відтворюючу, або репродуктивну, і творчу.

Уява, що спирається на створення образів, які відповідають описові, називається відтворюючою. Читаючи навчальну й художню літературу, вивчаючи географічні карти та історичні матеріали, людина відтворює за допомогою уяви те, що відображено в художніх творах, в історичних документах. Відтворююча уява обслуговує спілкування людей. Цим видом користується інженер, що вивчає нову для нього машину за кресленнями. На основі музичних творів формується багатий матеріал для відтворюючої уяви.

Творча уява також має зумисний характер і завжди включена у творчу діяльність. Це самостійне створення нових, оригінальних образів. Творчість являє собою діяльність, внаслідок якої людина відкриває щось нове, створює нові оригінальні твори, нові матеріальні та духовні цінності.

Уяву поділяють на активну і пасивну.

Активна уява завжди спрямована на виконання творчого або логічного завдання. Процес зберігання в головному мозку інформації динамічний, тобто відбувається поступова зміна змісту матеріалу і взаємо переміщення його елементів. Цей процес відображає активну уяву. Звідси – інтуїція, прозріння. Активна уява спрямована переважно назовні, людина більше зайнята оточенням, суспільно-значущим і менше – собою. Активна уява визначається і контролюється волею і може бути відтворюючою (репродуктивною) або творчою. Апарат уяви становить умову творчої діяльності особистості.

Пасивна уява протікає без постановки мети, інколи – як ілюзія життя, де людина говорить, діє уявно. Вона тимчасово віддаляється у світ фантастичних, далеких від реальності уявлень. Людині здається, що вона ховається від нерозв’язаних завдань, від необхідності діяти, від тяжких умов життя тощо.

Пасивна уява може викликатися людиною зумисно: зумисно викликані образи фантазії, які не пов’язані з волею і спрямовані на втілення їх у життя, називаються мареннями.

Уява проявляється в різній за змістом діяльності, тому розрізняють такі види уяви, як художня, наукова, технічна та ін. усі ці види уяви мають свої особливості.

У художній уяві переважають чуттєві (зорові, слухові тощо) образи, надзвичайно детальні та яскраві. Людина-художник так яскраво уявляє собі образи героїв, ніби ці герої насправді спілкуються з нею, живуть поруч.

Різні види художньої уяви мають свої специфічні особливості. Ці особливості проявляються при створенні образів художньої уяви, коли переважає той чи інший аналізатор: зоровий і руховий – у скульптора, художника, слуховий – у композитора тощо.

Технічна уява створює образи просторових відношень у вигляді геометричних фігур з мисленим застосуванням їх у різних комбінаціях. Важливу роль у створенні нових технічних конструкцій відіграють асоціації за схожістю. Образи технічної уяви матеріалізуються в кресленнях, схемах за допомогою яких створюються нові предмети та об’єкти.

Наукова уява втілюється у плануванні й проведенні експериментальних досліджень, у вмінні будувати гіпотези, знаходженні неординарних шляхів розв’язання проблеми, в побудові експериментальної ситуації, вмінні узагальнювати емпіричний матеріал тощо. Створенні нові образи наукової уяви є засобом, за допомогою якого встановлюється закономірні відношення між предметами і явищами. Наукова уява допомагає знайти нові, ще невідомі ланки в системі фактів.

Особливим видом уяви є мрія. Мрія – це уява, спрямована на майбутнє, на перспективу життя і діяльності людини. У мріях створюються образи бажаного. Значення мрії в житті людини надзвичайно велике. У мріях проявляється зв'язок уяви людини з її потребами, почуттями, прагненнями. Мрії стають поштовхом у творчій діяльності, в чому переконує нас життя багатьох видатних людей.

3. Роль уяви в ігровій діяльності дитини і творчій діяльності дорослого

Уява – це вільне, своєрідне, творче відображення дійсності. Її розвиток вимагає нагромадження відповідного досвіду і вироблення вміння подумки сполучати образи в нові поєднання і комбінації, вміння уявляти можливі зміни дійсності. Такі вміння утворюються поступово і проходять у своєму формуванні кілька етапів.

Уява починає формуватися у дитини дуже рано, хоча ми спершу й не помічаємо прихованої роботи її. Перші прояви уяви спостерігаються в дитини наприкінці другого – на початку третього року життя. Дитина на цей час набуває певного власного досвіду, засвоює мову свого оточення, у неї з’являються нові потреби. В цей час уява тісно пов’язана зі сприйманням, тому маленькі діти із задоволенням слухають розповіді про знайомі об’єкти і неуважно - про незнайомі.

У грі уява дитини 2-3-річного віку обмежена, сприймання скуте, дитина не оперує предметами-замінниками, її уява має відтворювальний і мимовільний характер. Образи уяви швидко змінюються під впливом зовнішніх умов.

Уява дитини середнього і старшого дошкільного віку більш стійка. Діти можуть довше грати в одну сюжетну гру. Починають використовувати у грі предмети-замінники (так, паличка може служити ложкою, ручкою, дудочкою тощо). Стійкість образів уяви проявляється в неодноразовому поверненні дитини до певних сюжетів малюнків, моделей конструювання, фігур ліплення.

Образи дитячої уяви нечисленні, але досить яскраві, тому дитина захоплюється ними як дійсністю. Це пояснюється незвичайною вразливістю дитини і її невмінням відрізнити дійсність від образів уяви (це вміння набувається з досвідом).

Відтворювальна уява дитини розвивається під час слухання казок і оповідань, творча формується в іграх.

Уява дитини перед дошкільного віку пов’язана з її зовнішньою діяльністю, з її рухами.

У дошкільному віці уява виступає як одна з важливих умов засвоєння суспільного досвіду. Адекватні уявлення про навколишній світ утверджуються у свідомості дитини і пропускаються крізь призму уяви. Наприкінці дошкільного періоду в дитини (творча уява якої розвивається досить швидко) уява подана у двох основних формах: як зародження певної ідеї і як виникнення плану її реалізації (О.М.Дяченко).

Окрім своєї пізнавально-інтелектуальної функції, уява в дітей виконує ще й афективно-захисну функцію, оберігаючи підростаючу, ще слабо захищену особистість дитини від переживань і душевних травм. Завдяки пізнавальній функції уяви дитина краще пізнає світ. Емоційно-захисна функція уяви дає змогу через уявну ситуацію розрядити напруження, яке важко зняти реальними практичними діями.

Якщо ми хочемо, щоб навчальна діяльність була творчою, потрібно розвивати уяву школярів. Будь-який образ, створений уявою, будується з елементів, узятих із дійсності й утримуваних в попередньому досвіді людини. Тому чим багатший досвід людини, тим більшим матеріалом володіє її уява.

Основна умова розвитку уяви дитини – залучення її до різносторонньої діяльності. В процесі розвитку дитини розвивається і уява. Чим більше дитина бачила, чула, пережила, тим більше вона знає, тим продуктивнішою буде активність її уяви – основи всякої діяльності.

У кожної дитини є уява, фантазія, але проявляються вони по-різному, залежно від її індивідуальних особливостей.

Уяву можна тренувати і розвивати, як будь-який аспект психіки людини. Розвивати уяву можна різними шляхами, але обов’язково в такій діяльності, яка без фантазії не приводить до бажаних результатів.

Якщо діти ліплять тільки за готовими моделями, змальовують зі зразка, наслідують дії дорослих, то такі завдання роботи уяви не вимагають. Складніше навчити дітей бачити звичні речі з неочікуваного, нового боку, що є необхідною умовою творчості.

Велике значення для розвитку творчої уяви має участь дитини у гуртках: художніх, літературних, технічних, юних натуралістів.

Молодші школярі із задоволенням придумують казки. Можна запропонувати їм придумати розповіді за сюжетом, початок або кінець твору; допомагають розвитку творчої уяви твори за картиною з якою-небудь закритою її частиною. При цьому слід зважати на особливості уяви учнів різного віку, які яскраво виявляються в роботі над творами.

Фантазія є необхідним елементом творчої діяльності в мистецтві і літературі. Важливою особливістю уяви, яка бере участь в творчій діяльності художника чи письменника ,є її значна емоційність. Переживаючи почуття і перетворюючи їх в художні образи, письменник, художник і музикант примушують читачів, глядачів, слухачів, в свою чергу, переживати, страждати і радіти.

Історія наукових відкриттів має багато прикладів, коли уява виступала одним з важливих елементів наукової діяльності.

Зараз одна з найбільш перспективних областей сучасної психології – це психологія наукової творчості. Багато досліджень, зроблені спеціалістами в цій області, присвячені «вияснению» вивченню ролі уяви в процесах наукової і технічної творчості. Один з шляхів, якими йде ця галузь знання, є історія наукових відкриттів. Завдяки накопиченню наукових знань і вдосконаленню методик дослідження навіть най…устоявшаяся область науки стикається з фактами, які не укладаються співпадають з в загальноприйнятими схемами і не можуть бути ними пояснені, і тоді знову виникає потреба в фантазії, і притому можливо більш сміливій. Вона забезпечує можливість здійснення революції в науці. Таким чином, фантазія весь час продовжує працювати на передньому плані науки, там, де відкривається нове.

Тема: почуття

1. Поняття про почуття та їх роль у практичній та пізнавальній діяльності.

2. Фізіологічні основи почуттів.

3. Форми переживання почуттів.

4. Основні емоційні стани та їх зовнішній вираз.

5. Почуття і особистість. Вищі почуття та їх види.

1. Поняття про почуття та їх роль у практичній та пізнавальній діяльності

Діяльність людини та її поведінка завжди викликають позитивне або негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображається в мозку й переживається як задоволення або незадоволення, радість, сум, гнів, сором. Такі переживання називають емоціями, почуттями.

Емоції та почуття здійснюють сигнальну та регулятивну функції, спонукають людину до знань, праці, вчинків або стримують її.

Людські емоції та почуття найяскравіше виражають духовні запити і прагнення людини, її ставлення до дійсності. К. Ушинський писав, що «ні слова, ні думки, навіть вчинки наші не виражають так ясно нас самих і наше ставлення до світу, як наші почуття»

Емоції та почуття органічно взаємопов’язані, але за змістом і формою переживання вони не тотожні.

Емоції – це загальна активна форма переживання організмом своєї життєдіяльності. Розрізняють прості та складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю – це прості емоції. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції та почуття. Характерна ознака складних емоцій полягає в тому, що вони виникають у результаті усвідомлення об’єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення (наприклад, переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу).

Почуття – це специфічні людські, узагальненні переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції – радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо.

Емоції та почуття характеризуються певною якістю та полярністю, активністю та інтенсивністю.

Як почуття виявляється ставлення особистості до праці, подій, інших людей, до самої себе. За якістю переживань відрізняють одні емоції та почуття від інших (наприклад, радість – від гніву, любов – від ненависті).

Емоціям і почуттям властива полярність. Вона виявляється в тому, що кожна емоція, кожне почуття за різних обставин можуть виявлятися протилежно: «радість – горе», «любов – ненависть», «симпатія – антипатія», «задоволення – незадоволення». Полярні переживання мають явно виражений позитивний або негативний відтінок. Умови життя та діяльності викликають почуття різного рівня активності. Розрізняють стенічні емоції та почуття – ті, що посилюють активність, спонукають до діяльності, та астенічні – ті, що пригнічують людину, зменшують її активність, демобілізують.

Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану і ставлення до ситуації та об’єктів, що викликають переживання, емоції та почуття виявляються більш-менш інтенсивно, бувають довготривалими або короткочасними.

Характерна особливість емоцій і почуттів полягає в тому, що вони цілковито захоплюють особистість. Здійснюючи майже блискавичну інтеграцію, тобто об’єднання в одне ціле всіх функцій організму, емоції сигналізують про корисні або шкідливі впливи на організм, завдяки чому мають універсальне значення для життя організму. Охоплюючи всі різновиди переживань людини – від глибокого травмуючи страждань до високих форм радості та соціального відчуття життя, емоції стають як позитивним чинником у життєдіяльності, підносячи активність організму, так і негативним, пригнічуючи всі його функції. Відомий фізіолог П.Анохін вважає, що емоції, а саме довготривалі негативні емоції (страх, переживання болю тощо), відіграють вирішальну роль у розвитку так званих неврогенних захворювань.

Природа емоцій і почуттів органічно пов’язана з потребами. Потреба як необхідність чогось завжди супроводжується позитивними або негативними переживаннями в різних їх варіаціях. Характер переживань зумовлюється ставленням особистості до потреб, обставин, які сприяють або не сприяють їх задоволенню.

Потреби людини і тварин відрізняються за змістом, інтенсивністю та способом їх задоволення, а це зумовлює відмінність в емоціях людей і тварин, навіть у таких, які є спільними для них – гнів, страх, радість, сум тощо. Людські емоції докорінно змінилися у процесі історичного розвитку людини, вони олюднилися, набули своєрідних особливостей. Голод, наприклад, переживається людиною не так, як твариною. Людина залежно від обставин може стримувати голод, відмовлятися від їжі.

У людини як суспільної істоти виникли вищі, духовні потреби, а з ними й вищі почуття – моральні, естетичні, пізнавальні, які не властиві тварині. Тваринні емоції залишилися на рівні інстинктивних форм життєдіяльності. Почуття сорому, вказував Ч. Дарвін, властиве лише людині. Емоції, почуття людини пов’язані з її діяльністю: діяльність викликає різні переживання у зв’язку зі ставленням до неї та успіхами у виконанні, а емоції та почуття, у свою чергу, стимулюють дитину до діяльності, наснажують її, стають внутрішньою спонукою, її мотивами. Почуття збагачують життя людини. Ідеї без почуттів – холодні, «світять, та не гріють», позбавлені життєвості та енергії, не здатні перейти в діло. Переконаність у чомусь без почуттів неможлива.

2. Фізіологічні основи почуттів

Емоції та почуття становлять складну реакцію організму, в якій беруть участь майже всі відділи нервової системи. Природа емоцій і почуттів, як і решти психічних процесів, рефлекторна. Фізіологічним механізмом емоцій як таких є діяльність підкоркових нервових центрів – гіпоталамусу, лімбічної системи, ретикулярної формації. Але кора великих півкуль головного мозку відіграє провідну роль у проявах емоцій і почуттів, здійснюючи регулювальну функцію стосовно підкоркових процесів, спрямовуючи їх діяльність відповідно до усвідомлення людиною своїх переживань.

Між корою та підкорковими центрами нервової системи постійно відбувається взаємодія. Підкорка, вважав І.Павлов, позитивно впливає на кору великих півкуль як джерело їх сили, тонізує кору мозку, надсилаючи до неї потужні потоки подразнень. Кора регулює на збудження, що йдуть з підкорки, і під її дією деякі з цих збуджень реалізуються в діяльності та поведінці, а інші гальмуються залежно від обставин і станів особистості. Підтримка або порушення стійкості нервових зв’язків викликають різні емоції та почуття.

За І.Павловим, однією з фізіологічних підгрунть почуттів є динамічні стереотипи, тобто утворені за життя системи тимчасових нервових зв’язків.

«Тут виникають почуття важкості та легкості, бадьорості та стомленості, задоволення і прикрості, відчаю тощо. Мені здається, що часто такі почуття при зміні звичайного способу життя, при припиненні звичайних занять, при втраті близьких людей… мають певне фізіологічне підґрунтя значною мірою саме у зміні, у порушенні старого динамічного стереотипу й у складності становлення нового», - вважав І.Павлов.

У виникненні та перебігу почуттів велику роль відіграє друга сигнальна система в її взаємодії з першою. Слово змінює наш настрой, збуджує захоплення, глибокі переживання. Кращим показником цього є почуття, що викликається поетичними творами. Усвідомлюючи ситуацію, що викликає певні почуття, та самі почуття, людина може зменшити силу переживань, стримувати, регулювати їх, але зовнішнє вираження емоцій, внутрішній емоційний і почуттєвий стан при цьому зберігаються.

3. Форми переживання почуттів

Емоційні стани та форми їх виявлення детермінуються переважно соціальними чинниками, але не можна ігнорувати у з’ясуванні їхньої природи й деяких природжених особливостей людини. Багатство емоційних станів виявляється у формі настроїв, афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей.

Настрій

Афектами називають емоційні процеси, які швидко охоплюють людину і протікають яскраво виражено. Вони характеризуються значними змінами свідомості, порушенням контролю за діями, втратою самоконтролю, а також зміною всієї життєдіяльності організму. Афекти короткочасні, так як відразу викликають величезну затрату сил: вони схожі на спалах почуттів, вибух. Якщо звичайна емоція – це душевні переживання, то афект – буря.

Розвиток афекту характеризується різними стадіями, які змінюються. Охоплена афективним спалахом ярості, жаху, розгубленості, дикого захоплення, відчаю, людина в різні моменти неоднаково відображає світ, різноманітним чином виражає свої переживання, в різній мірі володіє собою і регулює свій рух.

На початку афективного стану людина не може не думати про предмет свого почуття і про те, що з ним пов’язане, несвідомо відволікається від всього стороннього, навіть важливого. Виразні рухи стають все більше і більше неконтрольованими. Сльози і плач, сміх і вигуки, характерні жести і міміка обличчя, часте і утруднене дихання створюють звичну картину наростаючого афекту. Від сильного напруження руйнуються дрібні рухи. Індуктивне гальмування все більш захоплює кору півкуль, що призводить до дезорганізації мислення; збудження наростає в підкоркових вузлах. Людина відчуває потяг віддатись почуттю, що переживається: страху, гніву, відчаю тощо. Стриматись, не втратити контроль над собою на цій стадії може кожна здорова людина. Тут важливо відстрочити початок афекту, загальмувати його розвиток. Загальновідомий народний засіб: якщо хочеш стриматись, спробуй порахувати про себе хоч би до десяти.

На подальших стадіях афекту, якщо вони наступають, людина втрачає контроль над собою, здійснюючи вже несвідомі дії, які потім буде соромно згадати і які іноді пригадуються як крізь сон. Гальмування охоплює кору і гасить систему тимчасових зв’язків, в яких закріплений досвід людини, його культурні і моральні надбання. Після афективного спалаху наступає розбитість, виснаження, байдуже відношення до всього, іноді сонливість.

Особливу форму переживання почуттів, близьку за своїми психологічними характеристиками до афекту, але за тривалістю протікання приближену до настрою, представляють стресові стани, чи емоційний стрес. Емоційний стрес виникає в ситуаціях небезпеки, образи, сорому, загрози тощо. Далеко не завжди досягається інтенсивність афекту, стан людини в стані стресу характеризується дезорганізацією поведінки і мови, проявляється в одних випадках у безладі активності, в інших – в пасивності, бездіяльності в обставинах, коли потрібно діяти рішуче. Разом з тим, коли стрес виявляється незначним, він може сприяти мобілізації сил, активізації діяльності. Небезпека ніби стимулює людину, спонукає її діяти сміло і мужньо. Поведінка індивіда в стресових станах суттєво залежить від типу нервової системи людини, сили чи слабкості його нервових процесів. Ситуація екзамену зазвичай добре виявляє стійкість людини так званою стресогенною дією. Деякі студенти губляться, виявляють «провали пам’яті», не можуть зосередитись на змісті запитання, інші на екзамені виявляються більш зібраними і активними, ніж в повсякденних обставинах.

Фрустрація – це своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є дезорганізація свідомості та діяльності у стані безнадійності, втрати перспективи. Розрізняють такі види фрустрації, як агресивність, діяльність за інерцією, депресивні стани, характерними для яких є сум, невпевненість, безсилля, відчай. Фрустрація виникає в результаті конфліктів особистості з іншими, особливо в колективі, де людина не має підтримки, співчутливого ставлення. Негативна соціальна оцінка людини, яка зачіпає її особисто – її значущі стосунки, загрожує престижу, людській гідності, - спричиняє стан фрустрації. Він виникає у людей з підвищеною збудливістю, недостатньо розвиненими гальмівними процесами, у невихованих, розбещених дітей.

Пристрасті – це сильні, стійкі, тривалі почуття, які захоплюють людину, володіють нею і виявляються в орієнтації всіх прагнень особистості в одному напрямку, у зосередженні їх на одній меті. Пристрасть – це суттєва сила людини, що енергійно прагне до свого предмета. Вона породжує нестримну енергію у прагненні до мети. Пристрасть виявляється у найрізноманітніших сферах людського життя та діяльності – у праці, навчанні, науці, спорті, мистецтві. Вона має вибірковий характер і виявляється не лише в емоційній, а й пізнавальній, вольових сферах, у наполегливості.

Розрізняють пристрасті позитивні та негативні. Навіть позитивна пристрасть, якщо вона заважає діяльності, навчанню, стає негативною. Коли учень, захоплюючись читанням або спортом, пропускає уроки, недосипає, то це захоплення з позитивної пристрасті перетворюється на негативну. Пристрасть до алкоголю, куріння згубно позначається на праці та житті людини.

Позитивні пристрасті – захоплення працею, навчанням – є тією силою особистості, яка спричинює велику енергію в діяльності, сприяє продуктивності праці.

4. Основні емоційні стани та їх зовнішній вираз

Переживання почуттів в формі емоцій, афектів, настрою, стресових станів, як правило, супроводжується більш чи менш помітними зовнішніми проявами. До них належать виразність рухів обличчя (міміка), жести, пози, інтонації, розширення чи звуження зіниць. Ці виразні рухи в одних випадках відбуваються несвідомо, а в інших – під контролем свідомості. В останньому випадку вони можуть бути свідомо використані в процесі спілкування, виступаючи в якості невербальних комунікаційних засобів. Стиснутими кулаками, похмурим поглядом, загрозливою інтонацією людина демонструє оточуючим своє незадоволення.

Можна виділити наступні основні емоційні стани, кожний із яких має свій спектр психологічних характеристик і зовнішніх проявів.

Інтерес – позитивний емоційний стан, який сприяє розвитку навичок і вміннь, накопиченню знань, мотивації до навчання.

Радість – позитивний емоційний стан, пов’язаний з можливістю достатньо повного задоволення актуальної потреби, ймовірність чого до цього моменту була невелика чи невизначена.

Здивування – емоційна реакція, яка не має чітко вираженого позитивного чи негативного ставлення до обставин, які виникли раптово. Здивування гальмує всі попередні емоції, спрямовуючи увагу на об’єкт, який його викликав. Може перерости в інтерес.

Страждання – негативний емоційний стан, пов'язаний з отриманням інформації про неможливість задоволення важливих життєвих потреб, які до цього моменту уявлялись більш чи менш ймовірними. Частіше всього протікають в формі емоційного стресу. Страждання має характер астенічної емоції.

Гнів – негативний емоційний стан, як правило, протікає в формі афекту і викликає зниження вольового і інтелектуального контролю особи над собою і своїми діями.

Страх – негативний емоційний стан, який з’являється при отриманні суб’єктом інформації про можливу загрозу для його життєвого благополуччя, про реальну чи уявну небезпеку, яка йому загрожує.

Сором – почуття, що виникає в результаті усвідомлення людиною невідповідності своїх дій та вчинків тим нормам, яких вона повинна дотримуватися в своєму житті.

Великий англійський вчений Чарлз Дарвин висунув гіпотезу, що виразні рухи, які супроводжують почуття людини, виникли від інстинктивних рухів її тваринних предків.

Почуття людини за виникненням пов’язані з безумовними рефлексами, але носять суспільний характер. Основна відмінність почуттів людини і тварин виявляється, по-перше, в тому, що вони в людей складніші, ніж у тварин.

По-друге, у людини багато таких почуттів, яких у тварин немає. Багатство взаємовідносин, які виникають між людьми в трудовому, політичному, культурному, сімейному житті, призвело до виникнення великої кількості саме людських почуттів.

Вираження емоцій і почуттів

Переживання емоційних станів – радості, любові, дружби, симпатії, прихильності або болю, суму, страху, ненависті, огиди тощо – завжди супроводжуються відповідними зовнішніми або внутрішніми вираженнями. Емоції з гіпоталамусу поширюються на всі ефекторні органи. Достатньо виникнути емоційному збудженню, як негайно включається весь організм у його вираження. Зовнішні вираження емоцій та почуттів виявляються в рухах, позах, у руховій та вокальній міміці, інтонаціях мовлення, рухах очей тощо. Внутрішня, або вісцеральна, вираженість переживань яскраво виявляється у прискореному серцебитті, диханні, підвищеному кров’яному тиску, змінах в ендокринних залозах, органах травлення та виділення. Ця вираженість буває астенічною або стенічною, тобто виявляється в пригніченні або збудженні.

Зовнішнє, або експресивне, вираження емоцій і почуттів помітне навіть у немовлят. Але воно ще мало диференційоване. З досвідом, особливо із засвоєнням дитиною мовлення, експресивне вираження емоцій і почуттів набирає різних відтінків. Багатство їх настільки велике, що в мові існує близько 5000-6000 слів, якими переважно передаються ті чи інші переживання. З розвитком мовлення дитина поступово оволодіває експресивними вираженнями, певною мірою стримує їх, але це не означає, що цим самим гальмується емоція. П.Анохін вважає, що в цьому разі пригнічуються лише деякі периферичні компоненти емоцій – рухи, міміка, сама ж емоція, якщо вона виникла, неминуче поширюється на інші, в основному на вісцеральні компоненти. Проте формування стриманості у дітей позитивно позначається на їхній життєдіяльності та стосунках у колективі.

З оволодінням експресивними засобами вираження емоцій і почуттів формується здатність сприймати й розуміти різні форми та відтінки вираження переживань, уміння їх розпізнавати. Водночас розвивається вміння користуватися ними з метою впливати на інших. Ця здатність потрібна артисту, а особливо педагогу, який, розпізнавши завдяки спостережливості внутрішні стани та переживання учня, може керувати ними, впливати на них з виховною метою власними експресивно виявленими почуттями.

Залежно від обставин і стану організму, його підготовленості до переживань емоції та почуття можуть виражатися по-різному. Почуття страху, наприклад, може спричинити або астенічну реакцію – скутість, шок, або ж стенічну. Горе може викликати апатію, бездіяльність, розгубленість або відповідні енергійні дії.

Форми та інтенсивність виявлення емоцій і почуттів значною мірою залежить від вихованості, рівня культури особистості, традицій і звичаїв. Це особливо позначається на вираженості їх зовнішніми засобами – мімічними та пантомімними рухами, жестами. Внутрішнє ж їх вираження (серцебиття, дихання, дія ендокринної системи) відбувається відносно незалежно від соціальних чинників.

5. Почуття і особистість. Вищі почуття та їх види.

Вищі почуття

В емоційній сфері людини особливе місце посідають вищі почуття. Вони є відображенням переживань ставлення до явищ соціальної дійсності. За змістом вищі почуття поділяють на моральні, естетичні, праксичні та інтелектуальні. Рівень духовного розвитку людини оцінюють за тим, якою мірою їй властиві ці почуття. у вищих почуттях яскраво виявляються їх інтелектуальні, емоційні та вольові компоненти. Вищі почуття є не лише особистим переживанням, а й засобом виховного впливу на інших.

Моральні почуття – це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе. Джерелом моральних почуттів є спільне життя людей, їх взаємини, боротьба за досягнення суспільних цілей. Моральні почуття людини сформувались у суспільно-історичному житті людства, у процесі спілкування людей і стали важливим засобом оцінювання вчинків і поведінки, регулювання взаємин особистостей.

Естетичні почуття – це чуття краси в явищах природи, у праці, у гармонії барв, звуків, рухів і форм. Гармонійна злагодженість в об’єктах цілого та частин, ритм, консонанс, симетрія пов’язані з почуттям приємного, насолодою, яка глибоко переживається та збагачує душу. Ці почуття викликають твори мистецтва. Не тільки в мисленні, а й почуттях людина стверджує себе у предметному світі.

Залежно від рівня загальної та мистецької культури люди по-різному реагують на красу. Одні глибоко переживають гармонійно виражені ритм і риму, переходи та взаємо переходи кольорів, звуків, форм та рухів, інші не відчувають цієї гармонії й захоплюються грубими, різкими звуками, безладними рухами, випадковими поєднаннями кольорів.

Естетичні почуття тісно пов’язані з моральними. Вони облагороджують особистість, сповнюють її високими прагненнями, утримують від негативних вчинків. Отже, естетичні почуття є істотними чинниками у формуванні морального обличчя людини.

Вищі рівні розвитку естетичного почуття виявляються в почуттях високого, піднесеного, трагічного, комічного, гумору. Ці різновиди естетичних почуттів органічно пов’язані з моральним почуттями і є важливим засобом їх формування.

Праксичні почуття – це переживання людиною свого ставлення до діяльності. Людина відгукується на різні види діяльності – трудову, навчальну, спортивну. Це виявляється в захопленні, у задоволенні діяльністю, творчому підході, радості від успіхів або у незадоволенні, байдужому ставленні до діяльності. Праксичні почуття виникають у діяльності. Яскраве уявлення про зміст і форми діяльності, її процес і результат, громадську цінність – основна передумова виникнення й розвитку праксичних почуттів.

Праксичні почуття розвиваються або згасають залежно від організації умов та діяльності. Вони особливо успішно розвиваються і стають стійкими тоді, коли діяльність відповідає інтересам, схильностям і здібностям людини, коли в діяльності виявляються елементи творчості, розвиваються перспективи її розвитку.

Праксичні почуття стають багатшими, якщо поєднуються з моральними. Праця як справа честі, гуманістичне ставлення до діяльності роблять праксичні почуття важливим чинником боротьби за високу продуктивність та якість праці.

Інтелектуальні почуття є емоційним відгуком на ставлення особистості до пізнавальної діяльності в широкому її розумінні. Ці почуття виявляються в допитливості, чутті нового, здивуванні, упевненості або сумніві. Інтелектуальні почуття яскраво виявляються в пізнавальних інтересах, любові до знань, навчальних і наукових уподобаннях.

Пізнавальні почуття залежно від умов життя, навчання та виховання мають різні рівні розвитку. Такими його рівнями є цікавість, допитливість, цілеспрямований, стійкий інтерес до певної галузі знань, захоплення пізнавальною діяльністю. Механізмом пізнавальних почуттів є природжений орієнтувальний рефлекс, але його зміст цілком залежить від навчання, виховання, навколишньої дійсності, умов життя.

Тема: ВОЛЯ

1. Поняття про волю.

2. Структура вольового акту.

3. Характеристика вольових якостей.

4. Виховання та самовиховання волі.

1. Поняття про волю.

Діяльність людини – це система взаємопов’язаних дій, за допомогою яких вирішуються поточні завдання.

Види дій:

а) мимовільні, непереднамірені дії – це дії, які безпосередньо визначаються певним подразником;

б) довільні, переднамірені дії – це дії, які реалізуються за допомогою необхідних для цього засобів (знаків, нормативних цінностей тощо), тобто опосередковано.

Довільна дія здійснюється за допомогою саморегуляції. Її структура включає ціль, якої намагається досягти людина; програму тих дій і операцій, яку вона повинна здійснити, щоб досягнути її; виявлення критеріїв успішності дій і зіставлення з ними реально отриманих результатів дії; прийняття рішення про те, чи потрібно вважати дію закінченою чи її потрібно продовжити, здійснюючи певні корективи. Таким чином, саморегуляція довільної дії передбачає довільний контроль над її плануванням і виконанням.

Особливий вид довільної дії складають вольові дії. Вольова дія, зберігаючи всі суттєві ознаки довільної дії, включає як необхідну умову подолання труднощів. Та чи інша довільна дія може належати чи не належати до вольової в залежності від того, пов’язана вона з подоланням труднощів чи ні.

Вольові дії можуть відрізнятися за складністю:

а) прості вольові дії, які для свого здійснення не потребують складної організації та значних зусиль. Наприклад, школяр, вперше здійснюючи спробу на уроці фізкультури виконати опорний стрибок, долає деякі побоювання, пов’язані з можливим падінням і травмою.

б) складні вольові дії включають в себе ряд простих і вимагають для свого здійснення складної організації та значних зусиль. Наприклад, юнак, вирішивши засвоїти складну виробничу діяльність, долає ряд внутрішніх і зовнішніх перешкод і труднощів і здійснює свій задум. В свою чергу, складні дії входять в систему організованої вольової діяльності людини, спрямованої на досягнення свідомо поставлених близьких і далеких цілей. В ній виявляються ті чи інші вольові якості людини, проявляється воля.

Воля – це свідома організація і саморегуляція людиною своєї діяльності і поведінки, спрямованої на подолання труднощів при досягненні поставленої мети. Воля – це особлива форма активності особистості, особливий вид організації її поведінки, який визначається поставленою нею метою.

Воля виникла в трудовій діяльності людини, овладевающего законами природи і таким чином отримує можливість змінити її у відповідності з своїми потребами.

Воля забезпечує виконання двох взаємопов’язаних функцій:

1. спонукальної, яка полягає у спонуканні людини до певного виду активності, спрямованого на досягнення відповідних цілей;

2. гальмівної, яка виявляється у стримуванні небажаних проявів активності.

Існують такі підходи до розуміння сутності волі:

1) індетермінізм. Його представники розглядали волю людини як особливу, нічим не обумовлену і ні від чого незалежну силу, яка дозволяє людині обирати та здійснювати певну дію. При цьому вся психічна діяльність виявляється підпорядкованою волі як нічим не обумовленому несвідомому першопочатку активності. Американський психолог У.Джемс провідну роль в дії відводив вольовому рішенню, яке ні від чого не залежить.

2) Представники другого підходу вважали, що дії людини підпорядковуються зовнішнім чинникам (фатуму, долі тощо), а тому людина не має свободи волі і не несе відповідальності за власні вчинки.

3) Детермінізм. Представники цього підходу доводили положення про те, що вчинки і дії людини обумовлені об’єктивно. Мотиви, які включають вольові дії, складаються і виникають як результат зовнішньої дії, яка мала місце в теперішньому і минулому, в процесі психічного розвитку людини в результаті активної її взаємодії з обставинами життя і діяльності. Вольовий акт людина здійснює як особистість, відповідальна за всі його наслідки. Формою прояву активності людини і в особливості його волі виступає дія – соціально значимий результат діяльності, відповідальність за який сам суб’єкт, навіть в тому випадку, коли вироблений результат виходить за межі його вихідних намірів.

Люди помітно відрізняються по тому, кому вони схильні приписувати відповідальність за власні дії. Якість, яка характеризує схильність людини приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім силам і обставинам, або навпаки, власним зусиллям і здібностям, називається локалізацією контролю.

Види локалізації контролю:

а) зовнішня (екстернальна) локалізація контролю характерна для людей, які схильні приписувати причини своєї поведінки і свої вчинки зовнішнім факторам (долі, обставинам, випадку тощо).

б) внутрішня (інтернальна) локалізація контролю виявляється тоді, коли індивід приймає на себе відповідальність за свої дії і їхню причину вбачає в своїх здібностях, характері тощо.

Отже, можна сформулювати такі загальні висновки:

1. Воля є продуктом суспільно-істеричного розвитку людини й її формування пов’язане з появою і розвитку трудової діяльності.

2. Воля не є природженою чи генетично даною здатністю, вона формується в процесі життя, в реальній діяльності, яка потребує певних вольових якостей і навичок вольової регуляції.

3. Вольова регуляція – це регуляція свідома, опосередкована знаннями людини про зовнішній світ, про свої цінності й можливості, на підставі яких здійснюються передбачення та оцінки наслідків активності особистості.

4. Розвиток волі тісно пов'язаний з розвитком мислення, уяви, емоцій, мотиваційно-смисловою сферою, з розвитком свідомості та самосвідомості, особистості загалом.

2. Структура вольового акту.

Вольова дія може реалізуватися в простих і складніших формах. У простому вольовому акті спонукання до дії спрямоване на більш чи менш усвідомлену мету, може безпосередньо переходити у дію. Простий вольовий акт має дві фази:

1) виникнення спонукання та усвідомлення мети;

2) досягнення мети.

Складну вольову дію характеризує опосередкований свідомий процес: дії передує врахування її наслідків, усвідомлення її мотивів, прийняття рішення, виникнення намірів її здійснення, планування.

У складній вольовій дії можна виділити чотири основні фази:

1) виникнення спонукання та попередня постановка мети;

2) стадія обмірковування і боротьба мотивів;

3) прийняття рішення ;

4) виконання прийнятого рішення.

Перша фаза вольової дії починається з виникнення спонукання, що виражене прагненням. Залежно від ступеня усвідомленості прагнення диференціюються на потяги, бажання, хотіння.

Потяги – це мотиви поведінки, що являють собою недиференційовану, мало усвідомлювану, безпредметну потребу. Якщо людина не знає, який предмет задовольнить її, не знає, чого вона хоче, не має перед собою свідомої мети, вона відчуває потяг.

Бажання – це мотиви поведінки, що характеризується достатньою усвідомленістю потреб. Бажання є опредметненим цілеспрямованим прагненням. Це означає, що людина чітко усвідомлює мету, до якої прагне, але ще не усвідомлює засобів досягнення цієї мети.

Хотіння – це усвідомлений мотив, цілеспрямоване прагнення діяти певним чином, долати зовнішні та внутрішні труднощі заради досягнення поставленої мети. Хотіння є прагненням, що переходить у дію. Це означає, що людина не лише чітко усвідомлює мету, до якої прагне, але й засоби досягнення цієї мети.

Друга фаза в розвитку вольової дії пов’язана з обмірковуванням і боротьбою мотивів. Обмірковування обраної мети та засобів її досягнення передбачає зважування різних доводів за і проти, вимагає оцінки суперечливих бажань, аналізу обставин тощо. Вибір обраної мети може характеризуватися боротьбою мотивів. Ця боротьба передбачає наявність у людини внутрішніх перешкод, суперечливих спонукань, інтересів, цінностей, які стикаються, входячи в конфлікт між собою. В конфлікті спонукань відбувається вихід саме на особистісний рівень.

Третя фаза вольової дії пов’язана з прийняттям рішення, тобто остаточною постановкою свідомої мети. Обміркування, усвідомлення мети та її вибір – різні щаблі у вольовому акті. Вибір мети потребує не тільки оцінки, а й докладання вольових зусиль.

Четверта, найістотніша фаза вольової поведінки – це виконання рішень і намірів.

3. Характеристика вольових якостей

Вольові якості – це відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої саморегуляції поведінки, її влади над собою.

Перелік позитивних і негативних вольових якостей дуже великий, тому розглянемо основні з них. Найчіткішу класифікацію вольових якостей зробив В.К. Калін. Він поділив всі вольові якості на дві великі групи:

І. Базальні (первинні) якості особистості. Функціональні прояви цих якостей є односпрямованими регуляторними діями свідомості, що набирають форми вольового зусилля. До них належать:

1) енергійність - здатність вольовим зусиллям швидко піднімати активність до необхідного рівня.

2) терплячість - уміння підтримувати шляхом допоміжного вольового зусилля інтенсивність роботи на заданому рівні за умов виникнення внутрішніх перешкод (наприклад, при втомі, поганому настрої, при незначних хворобливих проявах).

3) витримка – це здатність вольовим зусиллям швидко гальмувати (послаблювати, уповільнювати) дії, почуття та думки, що заважають здійсненню прийнятого рішення.

4) сміливість – це здатність при виникненні небезпеки (для життя, здоров’я чи престижу) зберегти стійкість організації психічних функцій і не знизити якість діяльності. Інакше кажучи, сміливість пов’язана з умінням протистояти страху і йти на виправданий ризик задля визначеної мети.

ІІ. Системні вольові якості являють собою певні сполучення односпрямованих проявів свідомості. Системність вольових якостей пов’язана з широким спектром функціональних проявів різних сфер (вольової, емоційної, інтелектуальної). Такі вольові якості є вторинними, системними. Вони включають в себе:

1) Цілеспрямованість полягає в умінні людини керуватися в своїх діях і вчинках загальними і стійкими цілями, зумовленими її твердими переконаннями.

2) наполегливість – це вміння постійно і тривало добиватися мети, не знижуючи енергії в боротьбі з труднощами. Наполеглива особливість правильно оцінює обставини, знаходить у них те, що допомагає досягненню мети. Така особистість здатна до тривалого і неослабленого напруження енергії, неухильного руху до наміченої мети.

Протилежними наполегливості проявами є впертість і негативізм, які свідчать про недоліки волі. Вперта людина відстоює свої хибні позиці, незважаючи на розумні доводи.

3) принциповість – це вміння особистості керуватись у своїх вчинках стійкими принципами, переконаннями в доцільності певних моральних норм поведінки, які регулюють взаємини між людьми.

4) самостійність – це вміння обходитись у своїх діях без чужої допомоги, а також уміння критично ставитись до чужих впливів, оцінюючи їх відповідно до своїх поглядів і переконань.

5) ініціативність – це вміння знаходити нові, нешаблонні рішення і засоби їх здійснення. Протилежними якостями є безініціативність та залежність.

6) рішучість – це вміння приймати обдумані рішення, послідовно втілювати їх у життя. Нерішучість є проявом слабкості волі. Нерішуча людина схильна або відкидати остаточне прийняття рішення, або без кінця його переглядати.

Воля особистості характеризується також її організованістю, яка полягає в умінні людини керуватись у своїй поведінці твердо наміченим планом.

4. Виховання та самовиховання волі

Воля, як і весь психічний світ, не є надприродною силою, а виникає і розвивається в процесі життя та виховання. Розвиток вольової регуляції поведінки нерозривно пов'язаний з розвитком спонукань. Для дітей характерні нестійкість спонукань, залежність їх від безпосередньої ситуації, чим зумовлюється імпульсивність і безсистемність дій. На наступних вікових етапах ситуативні спонукання об’єднуються у більш стійкі утворення з поступовим переходом в єдину мотиваційну систему, що визначає спрямованість поведінки.

Разом з тим відбувається розвиток свідомої вольової саморегуляції поведінки і в цілому активності особистості. Людина набуває здатності оцінювати себе, щоб керуватись у своїй поведінці не випадковими потягами, а системою засвоєних і прийнятих для себе правил і норм моральної поведінки.

Активність вольового самоствердження розпочинається в підлітковому віці. Для підлітків виховання сильної волі часто виступає як самоціль. Це період складного і суперечливого становлення вольових якостей особистості. Цілеспрямованість, самостійність, рішучість, з яким підліток долає труднощі на шляху до здійснення мети, свідчать, що він з об’єкта волі інших людей поступово перетворюється на суб’єкт власної волі. Але те, чи набере цей процес позитивних форм або ж почнуть виникати збочення, залежить від виховання.

Для юнацького віку характерні подальший інтенсивний розвиток вольових якостей і відповідно відносна завершеність їх формування. Вольові якості стають компонентами й рисами характеру особистості. В поведінці старшокласників проявляється стійкість у розподілі вольових зусиль відповідно до домінуючих інтересів. Вольова активність уже відповідає суспільним вимогам. Але які вольові якості і на якій стадії завершеності включаються в структуру характеру особистості – це залежить від багатьох обставин, зокрема й від перебігу процесу підліткового самоствердження, від соціального вибору та самовизначення в юності, від самовиховання кожної особистості.

Виховання волі – це, власне, процес виховання особистості загалом, а не певної якості. Вихідними положеннями виховання волі підростаючого покоління є:

1) правильне поєднання свідомого переконування з вимогливістю до поведінки людини;

2) забезпечення реального впливу вимог на життєві взаємини особистості з оточуючими, а також на її ставлення до самої себе;

3) поєднання свідомого переконування з організацією практичного досвіду здійснення особистістю вольових дій і вчинків.

Позитивне значення для виховання волі мають цілеспрямовані вправи, пов’язані зі свідомим прагненням особистості навчитися володіти собою, опановувати вольовий спосіб поведінки. Важливою умовою розвитку волі є інтерес до самовиховання волі.

Тема: Характер

1. Поняття про характер та його структуру.

2. Акцентуація рис характеру.

3. Природні та соціальні передумови характеру.

4. Формування характеру.

1.Поняття про характер та його структуру

Кожній людині крім динамічного боку дій, що виявляється в темпераменті, властиві істотні особливості, які позначаються на її діяльності та поведінці. Такі психологічні особливості особистості називаються рисами характеру. Ці риси характеризують цілі, до яких прагне людина, і способи досягнення цілей. Знати це вважливо, оскільки особистість характеризується не тільки тим, що вона робить, а й тим, як вона це робить. Сукупність таких стійких рис становить характер особистості.

Отже, характер – це сукупність індивідуально-психологічних властивостей людини, які виявляються в її діяльності та суспільній поведінці, ставленні до інших людей, праці, навколишньої дійсності та самої себе.

Термін «характер» введений для позначення цих властивостей людини другом Аристотеля Теофрастом, який у «Характеристиках» описав з позицій мораліста 31 тип людських характерів – людей хвалькуватих, базік, нещирих нудних у розмові, улесливих та ін. Пізніше філософи та психологи засадовими стосовно пояснень і класифікації людських характерів робили або особливості будови та функцій тіла, або морально-етичні особливості стосунків людей, або їхні розумові властивості та досвід.

Характер найбільше пов’язується з темпераментом, який, як відомо, визначає зовнішню, динамічну форму його вираження.

Характер людини можна зрозуміти тільки в її суспільній діяльності, суспільних відносинах.

Про характер людини судять і за тим, як вона мислить і поводить себе в різних обставинах, якої думки вона про інших і про саму себе, які манери їй властиві.

Знати характер людини дуже важливо. Це дає можливість передбачати, як людина поводитиме себе за певних умов, чого від неї можна чекати, як вона виконуватиме дані їй доручення. Художня література дає прекрасні описи поведінки людей з різними характерами. Історія знає багато політичних, громадських і військових діячів, які завдяки силі позитивних рис свого характеру сприяли прогресу суспільства, натомість особи з негативними рисами характеру або слабохарактерні спричинили його занепад.

Структура характеру. Характер як одна із особливостей психічного складу особистості є цілісним утворенням, що характеризує людське «Я» як єдине ціле. Розуміння характеру як єдності його рис не виключає виокремлення в ньому окремих ланок з метою глибшого пізнання його сутності. І. Павлов, не заперечуючи цілісності характеру, відстоював необхідність виокремлення його структурних компонентів. Якщо ви аналізуєте особистість, писав він, - ви повинні сказати, що за такими ось рисами її можна характеризувати як тиху, спокійну, химерну, ніжну тощо. Але якщо окремі частини уявити відокремлено, без їх взаємозв’язку, то характеру людини, звичайно визначити не можна. Потрібно брати систему рис в цій і в цій системі аналізувати, які риси висуваються на перший план, а які – ледве виявляються, затираються.

Визначити структуру характеру означає виокремити в ньому провідні компоненти, без яких цілісність характеру уявити не можна.

У структурі характеру необхідно розрізняти зміст і форму. Зміст характеру особистості визначається суспільними умовами життя та виховання. Вчинки людини завжди чимось мотивуються, на щось або на когось спрямовуються, але за формою наміри, прагнення реалізуються по-різному. Це залежить і від обставин, ситуацій. У яких перебуває людина, і від особливостей її характеру, передусім темпераменту.

У структурі характеру виокремлюють такі його компоненти:

• спрямованість;

• переконання;

• розумові риси;

• емоції;

• волю;

• темперамент;

• повноту;

• цілісність;

• визначеність;

• силу.

Спрямованість є провідною в структурі характеру особистості. Вона виявляється у вибірковому позитивному або негативному оцінному ставленні до вчинків і діяльності людей і самої себе.

Переконання - знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають окремими рисами її характеру й визначають ставлення до дійсності, вчинки поведінку. Переконання виявляються в принциповості, непідкупності та правдивості, вимогливості до себе.

Розумові риси характеру виявляються в розсудливості, спостережливості, поміркованості. Спостережливість і розсудливість сприяють швидкій орієнтації в обставинах.

Емоції стають підґрунтям таких рис характеру, як гарячковатість, запальність, надмірна або вдавана співчутливість, всепрощення або брутальність, грубість, «товстошкірість», нечутливість до страждань інших, нездатність співпереживати.

Воля в структурі характеру зумовлює його силу, твердість. Отже, воля як вважають, є стрижневим компонентом сформованого характеру. Сильна воля робить характер самостійним, стійким, непохитним, мужнім, здатним досягати певної поставленої мети.

Темперамент у структурі характеру є динамічною формою його прояву. Характер – це єдність типологічного і набутого за життя досвіду. Особливості умов життя, навчання та виховання формують різноманітне за змістом індивідуальне ставлення, динаміка реакцій особистості визначаються ї темпераментом. Одні й ті самі переконання, погляди, знання люди з різним темпераментом виявляють своєрідно щодо сили, врівноваженості та рухливості дій.

Виокремлюючи в характері його структурні компоненти. Треба мати на увазі, що характер – це сукупність усіх його структурних компонентів. Характер як своєрідне стійке, цілісне ставлення особистості до різних аспектів дійсності і може бути стійким або нестійким, повним, цілісним, визначеним або невиразним.

Повнота характеру – це всебічний розвиток основних його структурних компонентів – розумових, моральних, емоційно-вольових. Розсудливість вчинків такої людини завжди узгоджена з емоційною врівноваженістю та самовладдям.

Внутрішня єдність рис характеру визначає його цілісність. Вона виявляється в єдності слова та діла або в її відсутності у вчинках. У безхарактерних людей помітно виявляються розбіжність у поглядах, відсутність цілеспрямованості рис характеру, випадковість їх виявлення, залежність їх проявів від ситуацій, а не від внутрішніх установок особистості.

Особливо важливою в характері є його визначеність. Твердість і незалежність особистості в її прагненнях і переконаннях, у боротьбі за досягнення окреслених цілей свідчать про визначеність її характеру. Визначеність характеру у людини як суб’єкта діяльності позначається на принциповості та сумлінності дій незалежно від важливості доручення.

Сила характеру виявляється в енергійних діях, боротьбі за доведення справи до кінця, незважаючи на жодні перешкоди. Такі люди не бояться труднощів, уміють їх подолати. Це новатори в праці, ентузіасти, ініціатори.

Особливості типового характеру виявляються при позитивному або негативному ставленні до праці, інших людей, самого себе, предметів та явищ дійсності.

Ставлення до праці є однією з найістотніших рис характеру людини. Воно виявляється в повазі до праці, працелюбності або ж зневазі до праці та працівників. Важливі риси у ставленні до праці – акуратність, сумлінність, дисциплінованість, організованість.

Ставлення до інших людей виникають у міжособистісних контактах і зумовлюються суспільними умовами життя. Які складаються історично і розкриваються в колективі. Рисам характеру, в яких виявляється ставлення особистості до інших людей, властиві значна варіативність за змістом і формою їх виявлення, залежність від рівня культурного розвитку народу та духовного багатства особистості. Ставлення до інших людей має оцінний характер, в якому інтелектуальне оцінювання залежить від емоційного ставлення до рис характеру, що виявляються в суспільних контактах.

Ставлення до інших виявляється залежно від обставин і характеру оцінювання вчинків і в позитивних, і в негативних рисах характеру. Позитивними рисами характеру культурної людини є справедливість, дотримування слова, щедрість, доброзичливість, чесність, принциповість. Засадові стосовно них – гуманістичні моральні якості людей, ідейні переконання, прогресивні прагнення.

До негативних рис характеру належать відчуженість, замкнутість, заздрість, скупість, зневага до інших, хвалькуватість, гординя, схильність до пустопорожніх суперечок, заперечення істини, дріб’язковість, мізантропія. Негативні риси характеру дуже шкодять позитивному спілкуванню людей, їхнім прагненням до спільної боротьби з несправедливістю, спілкування в праці.

Ставлення до самої себе – позитивне або негативне – залежить від рівня розвитку самосвідомості, здатності оцінювати себе. Такі риси характеру, як скромність, почуття власної гідності, вимогливість до себе, відповідальність за справу, схильність віддавати себе, свої соли колективу, державі свідчить про високий рівень розвитку самосвідомості особистості.

Разом з тим деяким людям властиві негативні риси – нескромність, хвалькуватість, кар’єризм, гординя, самовпевненість тощо.

2.Акцентуація рис характеру

Типові риси характеру за своєю інтенсивністю виявляються по-різному, індивідуально. У деяких людей окремі риси їхнього характеру виявляються настільки яскраво і своєрідно, що це робить їх оригінальними. Загостреність таких рис виявляється спонтанно, як тільки людина потрапляє в адекватні цим рисам умови. Крайню інтенсивність певних рис людини називають їх акцентуацією. Хоча акцентуація якихось рис особистості своєю загостреністю та своєрідністю прояву виходить за межі звичайного, їх не можна відносити до патологічних. Проте надмірно складні умови, які викликають акцентуацію рис особистості, частота їх повторення можуть спричинити невротичні, істеричні та інші патологічні реакції.

Акцентуація рис характеру виявляється лише за певних умов. За інших умов люди з такими рисами діють спокійно, без напруження.

Акцентуація рис характеру виробляється за суспільних умов життя під впливом суспільної спрямованості інтересів, специфіки контактів у колективі, але, й як свідчать дослідження, засадовими стосовно них є своєрідні природжені індивідуальні особливості, що і створюють грунт для виникнення акцентуації за відповідних соціальних умов.

Найхарактерніші прояви акцентуації.

Застрявання в стані збудження на впертості, недовірливості, нетерпимості до заперечень у дискусіях. У спокійному стані такі люди виявляють відповідальність і розсудливість при розгляді справ.

Педантизм виявляється в крайньому, нічим не виправданому формалізмі при вирішенні справи, в дотриманні «букви», хоча це й шкодить справі, у міркуванні типу «коли б чого не трапилося».

Демонстративні характери виявляють амбіційність, їм властиве хизування, зухвалість, де потрібно погодитися, вони заперечують очевидне: «це неможливо», «я цього не розумію». За звичайних умов такі особистості здатні погоджуватися, досягати значних творчих успіхів.

Екзальтовані особистості надмірно захоплюються, вихваляють те, що на це не заслуговує, легко збуджуються в радощах або сумують аж до розпачу, їхні реакції на вчинки свої або інших людей є загострено емоційними, афективними.

Тривожні характери в усьому чекають небезпеку, виявляють підвищену боязливість, соромливість, розгубленість, здатні сховатися від небезпечного, поступитися навіть слабшому, втікти від нього, якщо він чимось погрожує.

Інтровертовані особистості замкнуті, свої думки та переживання спрямовують на самих себе, на свій внутрішній світ, уникають контактів з іншими, не пристосовані до обставин. Вважають, аутизм підлітків більше властивий інтровертованим особистостям.

Ектравертовані особистості прагнуть до спілкування, контактів з іншими, багато говорять про себе, хвалькуваті, зосереджуються переважно на зовнішніх явищах, а не на собі, схильні погоджуватися з усім, що їм пропонують.

3.Природні та соціальні передумови характеру

Психічні властивості людини – це особливий прояв нервової діяльності, підґрунтям якої є природжені особливості нервової системи, своєрідні сполучення яких (сила, врівноваженість, рухливість) виявляються в типах темпераменту. Але слід пам’ятати, що природжений тип нервової системи з перших днів життя перебуває під впливом суспільних умов життя, виховання, які накладають відбиток не їх функціонування.

У процесі життя у людини утворюються динамічні стереотипи, тобто система нервових зв’язків у корі великих півкуль головного мозку, яка виникає під впливом різноманітних подразнень, що діють у певній послідовності та певній системі. Багаторазові повторення таких подразнень спричиняють утворення міцних нервових зв’язків, які потім виявляються дедалі легше та автоматичніше, без особливого нервового напруження. Утворення та перероблення динамічних стереотипів потребують значної, часом важкої роботи нервової системи. Динамічні стереотипи утворюють фундамент звичних дій, рис характеру, які, як уже зазначалося, здебільшого виявляються мимоволі.

Отже, характер особистості є складним синтезом типу нервової діяльності та життєвих вражень, умов життя, виховання. Жива істота, писав І.Павлов, з дня народження зазнає найрізноманітніших впливів навколишнього середовища, на які вона неминуче повинна відповідати певною діяльністю, що часто закріплюється на все життя і виявляється в певних рисах характеру. Отже, характер, вважав І Павлов, «є сплав з рис та змін, зумовлених середовищем».

У вченні про характер були спроби пов’язати характер людини з будовою тіла, з особливостями дії залоз внутрішньої секреції, проте ці спроби неспроможні були розкрити сутності характеру. Зазнали краху також теорії, що розглядали характер як природжену психічну властивість.

Люди народжуються з різними особливостями функціонування головного мозку, що зумовлюється типом нервової системи, але ці фізіологічні відмінності людей є лише передумовою для формування в процесі життя різних морально-психологічних якостей, зокрема і відмінностей у характері. Те, що в одній сімї за схожих умов виростають діти з різними рисами характеру, не може бути доказом природженості рис характеру. Адже однакових умов у вихованні дітей не буває. Багатогранність спілкування, обставин, в які потрапляють діти, їхніх переживань створює надзвичайно різноманітні умови життя та виховання дітей. Саме це, відбиваючись у мозку дитини, викликає найрізноманітніші індивідуальні способи реагування, які поступово стають у кожної дитини своїми властивими лише їй звичними рисами характеру. Саме те, що морально-етичні норми життя і вимоги до дітей у процесі їх виховання здебільшого бувають типовими, найбільше зумовлює прояви рис характеру, спільних для багатьох людей.

4.Формування характеру

Формування характеру – це процес становлення стійких психологічних утворень особистості під впливом об’єктивних і спеціально створених для цього умов, коли її дії та вчинки в результаті їх багаторазових повторень стають звичними й визначають типову модель її поведінки.

Характер людини формується в процесі її індивідуального життя під провідним впливом суспільних умов. Особливо важливу роль у вихованні характеру відіграє активна діяльність особистості, і передусім праця як середовище її суспільного буття, спілкування, як необхідна умова її самопізнання та самореалізації. В процесі праці виявляються моральні, інтелектуальні, вольові та інші якості особистості, що, закріплюючись під впливом певних умов життя, набувають рис характеру.

Серед чинників, які мають для людини життєве значення і впливають на формування її характеру, особлива роль належить вихованню.

Виховання організовує обставини життя і спрямовує в потрібному напрямі життєві впливи, підкріплює їх, створює відповідне ставлення до навколишньої дійсності особистості, що формується. Разом з тим воно гальмує негативні впливи, перешкоджає закріпленню небажаних звичок і рис її поведінки.

На певному, достатньо високому етапі розвитку особистості починають діяти самовихованню і саморегулювання процесу становлення характеру. Сформовані в процесі виховання потреби, ідеали, установки особистості стають підґрунтям її вимог як до зовнішніх умов життя, так і до самої себе. Вона сама починає організовувати своє життя і виховувати себе, керуючись при цьому як власними, так і суспільними ціннісними орієнтирами. Повною мірою здатність до самовиховання характеру виявляється тоді, коли особистість набуває життєвого досвіду, оволодіває засадами психологічної культури, коли у неї формується світогляд і остаточно складаються ідеали, відповідно до яких вона починає свідомо планувати своє життя і визначати в ньому своє місце.

Відмінності в характерах помітні вже у дітей молодшого дошкільного віку. Прояви рис характеру у цьому віці близько стосуються темпераменту.

Особливо важливе виховання характеру в підлітковому віці. Підліток уже не дитина, у нього гострий інтерес до навколишньої дійсності, дуже велика активність, прагнення до праці – фізичної та розумової. Потрібно навчатися організовувати цю активність, навчити підлітків діяти дружно, займатися громадською роботою, працювати організовано.

Юнаки та дівчата старшого шкільного віку вже досягають фізичної зрілості й здатні виявляти в поведінці, праці та навчанні достатньо сформовані риси характеру: відповідальність, дисциплінованість, цілеспрямовану наполегливість, принциповість, самостійність.

Дослідженнями формування характеру доведено, що особливо дієвими чинниками є самостійність і самодіяльність у праці, навчанні. При цьому необхідно поставити юнака чи дівчину в такі умови, за яких вони могли б виявити колективізм, мужність, витримку працьовитість. Але буде великою помилкою, якщо виховання в колективі нівелюватиме індивідуальні якості особистості. В колективу потрібно розкривати й зміцнювати кращі риси характеру кожного члена колективу, формувати яскраву індивідуальність.

Успішне формування рис характеру потребує єдності виховних заходів сімї, школи та соціального середовища, громадськості.

Тема: Темперамент

План:

1. Поняття про темперамент і його фізіологічні основи.

1. Проблема мінливості темпераменту.

2. Основні психічні властивості, які характеризують темперамент.

3. Типи темпераментів та їх психологічна характеристика.

4. Роль темпераменту в трудовій та навчальній діяльності.

1.Поняття про темперамент і його фізіологічні основи

На тлі загальнолюдських фізичних і психічних особливостей у кожної людини помітно виокремлюються індивідуальні особливості, які позначаються на її житті, поведінці, діяльності.

Індивідуально-психологічні особливості – неповторна своєрідність психіки кожної людини.

Індивідуальні особливості особистості найяскравіше виявляються в темпераменті, характері та здібностях, у пізнавальній, емоційно-вольовій діяльності, потребах та інтересах.

Темперамент характеризує динамічний бік психічних реакцій людини – їх темп, швидкість, ритм, інтенсивність. На однакові за змістом і метою дії подразники кожна людина реагує по-своєму, індивідуально. Одні реагують активно, жваво, глибоко емоційно, довго переживають вплив подразника, а інші – спокійно, повільно, швидко забуваючи про те, що на них впливало. Темперамент можна визначити як індивідуальну особливість людини, що виявляється в її збудливості, емоційній вразливості, врівноваженості та швидкості перебігу психічної діяльності.

При розляді проблеми фізіологічних основ темпераменту можна виділити такі основні підходи:

1. гуморальний – основою темпераменту вважається поєднання різних рідин тіла (крові, лімфи, жовчі);

2. морфологічний обґрунтовував залежність темпераменту від будову (конституції) тіла;

3. фізіологічний встановлював залежність темпераменту від типу нервової системи та вищої нервової діяльності.

І. Гуморальний підхід:

1.Вчення про темперамент започатковане славнозвісним давньогрецьким лікарем і філософом Гіппократом. Він та його послідовники обстоювали гуморальну теорію, згідно з якою темперамент спричинює перевага в організмі певної рідини. Гіппократ вважав, що життєдіяльність організму визначається співвідношенням між кров’ю, жовчю та слизом (лімфа, флегма). На основі цього погляду сформувалося вчення пор чотири типи темпераменту: сангвінічний (перевага в організмі крові), флегматичний (перевага в організмі слизу), холеричний (перевага в організмі жовчі) та меланхолійний (перевага в організмі чорної жовчі). Сьогодні це вчення цікаве тільки з історичного погляду. Але описані Гіппократом характерні риси темпераменту досить особливості окремих типів темпераменту. І.Павлов, розглядаючи проблему темпераменту, писав, що геніальний спостерігач людини – Гіппократ – у класифікації темпераментів підійшов до істини найближче.

2.Німецький філософ-ідеаліст І.Кант, поділяючи погляди на темперамент представників гуморальної теорії, уперше дав своєрідну психологічну характеристику темпераментів. Він вважав. Що флегматикам бракує моральних почуттів, меланхоліки – справжня доброчинність; У холериків найрозвиненіше почуття честі, а у сангвініків – почуття прекрасного. Але І.Кант у своєму розумінні темпераменту плутав його риси з характером.

3.Вітчизняний вчений, лікар і педагог П.Лесгафт пояснював темперамент особливостями кровообігу, які залежать від діаметра отвору та товщини й гнучкості стінок судин. Калібр судин і товщина їх стінок, на думку Лесгафта, зумовлюють швидкість і силу кровообігу, невеликому діаметру судин відповідає сангвінічний темперамент, а великому діаметру та товстим стінкам йог судин – меланхолійний; флегматичний темперамент зумовлюється великим діаметром і тонкими стінками судин.

ІІ. Морфологічний підхід:

Вчені Е.Кречмер та Шелдон обстоювали залежність психічного складу особистості від будови тіла. Вони запропонували класифікацію типів конституції (наприклад, Кречмер виділяв пікнічний, астенічний, атлетичний, дисплатичний) і вважали, що кожному з них властивий певний темперамент.

ІІІ. Фізіологічний підхід:

Вчення Павлова про типи нервової системи та вищої нервової діяльності внесло істотні зміни в наукове розуміння темпераменту. Поєднання різного ступеня сили, врівноваженості та рухливості процесів збудження та гальмування дало підставу виокремити чотири основні типи нервової системи.

1. Сильний, врівноважений, але рухливий – жвавий тип.

2. Сильний, врівноважений, але інертний – спокійний, але малорухливий тип.

3. Сильний, неврівноважений з переважанням збудження над гальмуванням – збудливий, нестриманий тип.

4. Слабкий тип.

Окреслену типологію нервової системи І.Павлов пов’язував з темпераментом. Користуючись термінологією темпераментів Гіппократа, він писав, що сангвінік – палкий врівноважений, продуктивний тип, але лише тоді, коли у нього є багато цікавих справ, які його збуджують. Флегматик – врівноважений, наполегливий, продуктивний працівник. Холерик – яскраво бойовий тип, задерикуватий, легко й швидко збуджується. Меланхолік – помітно гальмівний тип нервової системи, для представників якого кожне явище в житті стає гальмівним агентом, він недовірливий, в усьому бачить погане, небезпечне.

Холеричний і меланхолічний темпераменти І.Павлов розглядав як крайні, в яких несприятливі ситуації та умови життя можуть викликати психопатологічні прояви – неврастенію у холерика і істерію у меланхоліка. У золотій середині, за виразом І.Павлова, стоять сангвістичний та флегматичний темпераменти – їх врівноваженість є проявом зорової, по-справжньому життєздатної нервової системи.

3.Основні психічні властивості, які характеризують темперамент

Темперамент як динамічна характеристика психічної діяльності особистості має певні властивості, які позитивно або негативно позначаються на його проявах.

Розрізняють такі основні властивості характеру темпераменту:

1. активність;

2. сенситивність;

3. реактивність;

4. пластичність;

5. ригідність;

6. резистентність;

7. екстравертованість – інтровертованість;

8. темп психічних реакцій.

Активність – це здатність впливати на оточуючий світ.

Сензитивність - міра чутливості до явищ дійсності, що стосуються особистості. Незадоволення потреб, конфлікти, соціальні події в одних людей викликають яскраві реакції, страждання, а інші ставляться до них спокійно, байдуже. Вважається, що існують не лише окремі різновиди чутливості як потенційні властивості окремих аналізаторів, а й загальний для певної людини спосіб чутливості, що є властивістю сенсорної організації людини загалом.

позитивних якостей.

Ригідність – особливість, протилежна пластичності, складність або нездатність перебудовуватися при виконанні завдань, якщо цього потребують обставини. У пізнавальній діяльності ригідність виявляється в повільній зміні уявлень при зміні умов життя, діяльності; в емоційному житті – у закляклості, млявості нерухливості почуттів; у поведінці – у негнучкості, інертності мотивів поведінки та морально-етичних вчинків при цілковитій очевидності їх недоцільності.

Резистентність – міра здатності опиратися негативним або несприятливим обставинам. Досить яскраво ця особливість виявляється у стресових ситуаціях, при значному напруженні в діяльності. Одні люди здатні опиратися найскладнішим умовам діяльності або обставинам, що несподівано склалися, а інші розгублюються, легко здають позиції, стають нездатними продовжувати роботу, хоча за звичайних умов з ними цього не трапляється, незважаючи на втому, важкі умови праці.

Есктавертованість та інтровертованість – спрямованість реакцій та діяльності особистості назовні, на інших (ектавертованість) або на саму себе, на свої внутрішні стани, переживання, уявлення (інтовертованість). Вважають, що екстраверсія та інтроверсія як властивості темпераменту – це прояви динамічних, а не змістових сторін особистості. Екстравертованим типам властиві сила і рухливість нервових процесів і у зв’язку з ними імпульсивність, гнучкість поведінки, ініціативність. В інтровертованого типу переважають слабкість та інертність нервових процесів, замкнутість, схильність до самоаналізу, а тому йому властиві ускладнення соціальної адаптації.

Темп психічних реакцій – швидкість протікання психічних процесів.Реактивність – це особливості реакції особистості на подразники, що виявляються в темпі, силі та формі відповіді, а найяскравіше – в емоційній вразливості, і відображуються на ставленні особистості до навколишньої дійсності та до самої себе.

Пластичність виявляється у швидкому пристосуванні до обставин, що змінюються. Завдяки пластичності певні сторони психічної діяльності перебудовуються або компенсуються завдяки пластичності вищої нервової діяльності. Слабкість, неврівноваженість або недостатня рухливість типу нервової системи за належних умов життя та виховання набирають

4.Типи темпераментів та їх психологічна характеристика

В сучасній психології користуються гіппократовою класифікацією типів темпераменту: сангвінік, холерик, флегматик і меланхолік. Кожному з цих типів властиві своєрідні психологічні особливості.

Сангвініку властиві досить висока нервово-психічна активність, середня сенситивність, підвищена реактивність, висока пластичність, висока резистентність, екстравертованість, високий темп реакцій. Йому притаманне багатство міміки та рухів, емоційність, вразливість, лабільність, здатність швидко пристосовуватись до нових, змінюваних умов оточуючого середовища, висока опірність негативним та несприятливим зовнішнім впливам, зверненість на зовнішній світ, високо розвинена товариськість, схильність до постійного розширення соціальних контактів, наявність широкого кола знайомств, легкість переключення уваги.

Сангвінічний тип темпераменту характеризується високою лабільністю. Умовні рефлекси утворюються легко і вирізняються точністю та міцністю. Сангвініки можуть легко збуджуватись, а також легко гальмувати свої бажання. Діяльність сангвініка характеризується продуктивністю, коли йому цікаво, коли він знаходить щось нове для себе. Якщо стає нецікаво, він починає нудьгувати і полишає розпочату справу, не доводячи її до кінця.

Сангвінік дуже рухливий, має високий темп психічних реакцій, легко засвоює новий матеріал, швидко знаходить контакт у стосунках з людьми, вільно та розкуто почуває себе у новому оточенні. У колі своїх друзів завжди веселий та життєрадісний. Настрій у нього здебільшого оптимістичний.

Для сангвініка характерна підвищена реактивність, він голосно сміється та бурхливо сердиться. Почуття виникають дуже легко і також легко змінюються, сангвінік може легко контролювати свої емоції відповідно до вимог середовища.

Надзвичайно легке та швидке утворення нових нервових зв’язків, легка їх перебудова сприяє тому, що сангвінік швидко схоплює все нове, легко переключає увагу, засвоює нові навички. У нього гнучкий розум, добре розвинуте почуття гумору.

Разом з тим емоційні переживання сангвініка здебільшого неглибокі, а його рухливість при незадовільних виховних впливах спричинює недостатню зосередженість, похапливість, а то й поверховість.

Холерику властиві високий рівень нервово-психічної активності, середня сенситивність, висока реактивність, досить висока пластичність, середня резистентність, екстравертованість, дуже високий темп психічних реакцій.

Для холеричного темпераменту характерна циклічність у діяльності та поведінці. Холерик може цілком віддатися справі, завзято працюючи, енергійно переборюючи труднощі на шляху досягнення мети, і раптом усе лишити. Непостійність його настрою та циклічність поведінки пояснюються неврівноваженістю вищої нервової діяльності та виявляються в переважанні збудження над гальмуванням. Тому інтенсивна діяльність підкірки не завжди достатньо регулюється корою. Це яскраво простежується під час виникнення складних обставин, коли люди цього типу не можуть знайти правильного рішення, та під час сильного емоційного збудження.

Холерик характеризується підвищеною збудливістю та емоційною реактивністю. Він буває нетерплячим, запальним та різким у стосунках, прямолінійнім. Його вольові дії дуже поривчасті, якщо йому цікаво, він здатний до високої концентрації уваги, але виявляє недостатню здатність до переключення уваги. За спрямованістю холерик екстраверт, любить бути в центрі уваги, але у спілкуванні незлагідний, любить, щоб усе було, як він того хоче, непоступливий, має організаторські здібності. У нього жива міміка, дуже виразна жестикуляція, дуже швидкий темп мовлення.

Йому притаманна енергія дій, різкість і поривчатість рухів, сильна імпульсивність та яскравість емоційних переживань. Недостатня емоційна і рухова врівноваженість холерика може виявитися за відсутності належного виховання в нестриманості, запальності, нездатності контролювати себе в емоціогенних обставинах.

Флегматик характеризується порівняно низьким рівнем активності поведінки, низькою сенситивністю та реактивністю, високою ригідністю, середньою резистентністю, інтровертованістю, дуже повільним темпом психічних реакцій.

Флегматик – спокійний, завжди врівноважений, наполегливий і завзятий трудівник життя (І.П.Павлов). Його реакції оптимально пристосовані до сили умовних подразників, а тому флегматики адекватно реагують на впливи зовнішнього середовища: якщо слабкі подразники, то й реакція слабка, якщо сильні – то сильна. Але властива їм інертність не дає змоги швидко реагувати на швидкі зміни середовища.

Умовні рефлекси у флегматиків утворюються повільніше, але виявляються досить стійкими. Вони вміють контролювати, затримувати та регулювати безумовні рефлекси та емоції. Тому у своїй поведінці, рухах, розмові вони повільні та спокійні. Міміка дуже бідна, голос тихий та невиразний.

Флегматики точно дотримуються виробленого розпорядку життя, і тому ніщо не може відвернути їх від основної праці. Вони працюють зосереджено, наполегливо, вирізняються посидючістю, стійкістю уваги. Але переключенняя уваги в них дещо уповільнене.

За спрямованістю флегматик інтроверт, тому важко сходиться з людьми, не має потреби у нових знайомствах. Разом з тим йому властиві товариськість, рівне ставлення до інших людей, він рідко «виходить із себе», не схильний до афектів.

Почуття у флегматиків виникають повільніше, ніж у сангвініків та холериків, але характеризуються силою, тривалістю і водночас стриманістю у зовнішніх проявах, слабкою виразністю.

Флегматики відрізняються ускладненням переключення, повільністю і спокійністю дій, міміки і мовлення, рівними, постійними та глибокими почуттями і настроями. Невдале виховання може сприяти формуванню у флегматика таких негативних рис, як млявість, збідненість і слабкість емоцій, схильність до виконання лише звичних дій.

Меланхоліку властиві низький рівень нервово-психічної активності, дуже висока сенситивність та невисока реактивність, висока ригідність, мала резистентність, інтровертованість, повільний темп психічних реакцій.

Меланхолічному типу темпераменту властива слабкість як збудливого, так і гальмівного процесів. Тому умовні рефлекси у меланхоліків нестійкі і від зміни оточення легко гальмуються. У них особливо послаблене внутрішнє гальмування, звідси – низька комплексна реактивність, легке відволікання уваги, нетривале зосередження на об’єктах діяльності.

За спрямованістю меланхолік інтроверт, тому він важко переживає зміну життєвого оточення, потрапляючи в нові умови життя, дуже розгублюється. Він буває надмірно сором’язливим, замкненим, боязким та нерішучим. Не любить нових знайомств і галасливих компаній.

Меланхолік дуже вразлива людина, схильна до астенічних емоцій. Почуття його вирізняються повільністю перебігу та слабкою виразністю. Це люди з чутливою натурою.

Меланхоліку потрібне спокійне, звичайне оточення, де він може успішно працювати і впорається з будь-якими завданнями.

Меланхоліку притаманні стриманість і приглушеність моторики та мовлення, значна емоційна реактивність, глибина і стійкість почуттів, але слабка їх зовнішня вираженість. При недостатньому вихованні у меланхоліка можуть розвинутися такі негативні риси, як підвищена аж до хворобливості емоційна вразливість, схильність до тяжких внутрішніх переживань за таким життєвих обставин, які на це не заслуговують.

Зв’язок типів темпераменту та типів вищої нервової діяльності стисло наведено в таблиці.

Характеристика темпераментів

Зв'язок темпераменту та типів вищої нервової діяльності
Холерик	Сильний	Неврівноважений	Рухливий
Сангвінік	Сильний	Врівноважений	Рухливий
Флегматик	Сильний	Врівноважений	Малорухливий
Меланхолік	Сильний	Неврівноважений	Інертний

5.Роль темпераменту в трудовій та навчальній діяльності

Діяльність – трудова, навчальна, ігрова – висуває вимоги не лише до знань і рівня розумового та емоційно-вольового розвитку особистості, а й до типологічних особливостей нервової системи, а отже, до темпераменту людини.

Залежно від змісту та умов діяльності сила, врівноваженість і рухливість нервової системи (темпераменту) особистості виявляються по-різному, відіграють позитивну або негативну роль. Там, де потрібна значна працездатність, витривалість, краще виявляє себе сильний тип нервової системи, а де слід виявити співчутливість, лагідність, краще виявляє себе слабкий тип нервової системи.

Неврівноваженість холерика шкодить там, де потрібно виявити витриманість, терплячість. Надто повільний темп рухів, повільне, монотонне мовлення флегматика не сприяє успішності діяльності, де потрібно виявити рухливість, швидкість впливу на інших. Слабкість збудливості та гальмівні дії, що властиві меланхоліку, спричинюють боязкість, нерішучість, перешкоджає встановленню контактів з іншими. Схильність сангвініка до захоплення новим. До нудьги при одноманітній, хоча й важливій діяльності знижує активність у діяльності, постійно викликає потяг до нового, модного.

Дослідженнями доведено, що на основі однакових властивостей вищої нервової діяльності можна сформувати істотно різні динамічні особливості особистості: у слабкого типу нервової діяльності – силу дій, у неврівноваженого – врівноваженість, у інертного – жвавість, рухливість. Такі зміни настають під впливом змістового боку діяльності. Шляхом вправляння можна досягти певного рівня гальмування, слабкості, інертності чи нестриманості рухів, але утворені в такий спосіб позитивні дії – сила, врівноваженість, рухливість – не усувають повністю природженої слабкості, неврівноваженості або інертності нервової діяльності. В екстремальних умовах звичне здебільшого втрачає силу, у дію вступають природні особливості типу нервової системи, властивої людині:: слабкість гальмівність, збудливість, які виявляються в розгубленості, ступорному стані, безпорадності, надмірній збудливості, втраті самовладання.

Стиль діяльності кожної людини значною мірою залежить від типу нервово діяльності, що входить до структури її темпераменту. Отже, у професійній орієнтації та підготовці до праці молоді потрібно зважати на особливості темпераменту

Лекція № 17

Тема: Здібності

План:

1. Поняття про здібності та їх структуру. Загальні та спеціальні здібності.

2. Кількісна і якісна характеристика здібностей.

3. Природні передумови здібностей.

4. Формування здібностей. Рівні розвитку здібностей.

5. Здібності та завдання профорієнтації учнів.

1.Поняття про здібності та їх структуру. Загальні та спеціальні здібності

Серед істотних властивостей людини є її здібності. Здібності та діяльність, особливо праця, органічно взаємопов’язані. Людські здібності виникли й розвинулись у процесі праці. І в діяльності, у праці вони й виявляються. Здібності як рушійна сила відіграли провідну роль у розвитку науки і техніки, створенні матеріальних і духовних багатств, суспільному прогресі.

Із розвитком праці та суспільного життя людські здібності розвивалися, змінювалися за змістом і структурою, виникли й розвинулися загальні та спеціальні здібності.

Здібності – це своєрідні властивості людини, її інтелекту, що виявляються в навчальній, трудовій, особливо науковій та іншій діяльності і є необхідною умовою її успіху.

Кожна людина здібна до певного виду діяльності. Поза діяльністю цю властивість людина не може розпізнати, описати та охарактеризувати. Тому ми й складаємо думку про здібності людини за її роботою та результатами діяльності.

Характеризуючи здібності людини, ми робимо висновки про них з погляду вимог, які висуває до людини навчальна., виробнича, наукова та будь-яка інша діяльність, оцінюємо її як активного діяча. творця матеріальних і духовних цінностей.

Кожна здібність людини – це її складна властивість, внутрішня можливість відповідати вимогам, які ставить перед нею діяльність, і спирається на низку інших властивостей, до яких насамперед належать життєвий досвід людини, здобуті нею знання, вміння та навички.

Істотну роль при цьому відіграє не тільки наявність самих знань, а й уміння користуватися ними, застосовувати їх для розв’язання нових навчальних. Практичних, наукових та інших завдань. Тому не можна розглядати здібності людини як властивості, що існують незалежно від її знань, умінь і навичок.

Здібності людини спираються на наявні у неї знання, вміння та навички, на системи тимчасових нервових зв’язків, що є засадовими стосовно них, вони формуються й розвиваються у процесі набування людною нових знань, умінь і навичок.

Проте це не означає, що здібності зводяться до її вмінь, знань і навичок. Якби це було так. То за відповіддю біля дошки чи за вдало виконаною роботою ми робили б остаточний висновок пор здібності людини. А насправді, як свідчать дані спеціальних психологічних досліджень, можна помітити, що окремі люди, які спочатку не можуть виконувати якусь роботу, у результаті спеціального навчання починають оволодівати певними вміннями та навичками й навіть досягають високого рівня майстерності.

Отже, здібності та знання, вміння і навички не тотожні.

Здібності – це такі психологічні особливості людини, від яких залежить оволодіння знаннями, вміннями та навичками, але які самі по собі до знань, умінь і навичок не зводяться.

Щодо знань, умінь і навичок здібності постають як певна можливість. Здібності людини є лише можливістю для оволодіння знаннями, вміннями та навичками. А те, чи перетворяться ці можливості на дійсність, залежатиме від багатьох чинників: форм і методів навчання та виховання, сімейних умов тощо.

Психологія, заперечуючи тотожність здібностей та важливих компонентів діяльності – знань умінь і навичок підкреслює їх єдність.

Між здібностями та знаннями існує складний зв'язок. Здібності залежать від знань, але здібності визначають швидкість та якість оволодіння цими знаннями. Щодо знань, умінь і навичок здібності швидше виявляються не в їх наявності, а в динаміці оволодіння ними, тобто в тому, наскільки за однакових умов людина швидко, легко, і міцно опановує знання та вміння. Тому можна зробити більш точне визначення здібностей.

Здібності – це індивідуально-психологічні особливості особистості, які є умовою успішного здійснення певної діяльності й визначають відмінності в оволодінні необхідними для неї знаннями, вміннями та навичками.

Структура здібностей. Кожна здібність – це синтетична властивість людини, яка охоплює цілу низку загальних і часткових властивостей у певному їх поєднанні.

Структура синтетичної сукупності психічних якостей, що постають як здібності, визначається конкретною діяльністю і різниться за видами діяльності. Стверджувати, що якась одна якість може постати як «еквівалент» здібностей, неправомірно.

До загальних властивостей особистості, які за умов діяльності постають як здібності, належать до індивідуально-психологічні якості, що характеризують належність людини до одного з трьох типів людей, визначених І.Павловим як «художній», «розумовий» та «середній». Ця типологія пов’язана з відносним переважанням першої чи другої сигнальної системи. Відносне переважання першої сигнальної системи в психічній діяльності характеризує «художній» тип, другої – «розумовий». Рівновага обох систем дає «середній» тип.

Для «художнього» типу властиві яскравість образів, жива вразливість, емоційність. Таким людям легше опанувати діяльність художника, скульптора, музиканта, актора тощо.

Для «розумового» типу характерне вміння оперувати абстрактним матеріалом, поняттями, математичними залежностями.

До часткових властивостей людини, які, постаючи у певному поєднанні, входять до структури здібностей, належать:

• уважність, тобто здатність тривало і стійко зосереджуватися на завданні, об’єкті завдання;

• чутливість до зовнішніх вражень, спостережливість.

Особливо важливу роль у структурі здібностей відіграє здатність людини мислити, розкривати не дані безпосередньо зв’язки та відношення. Важливе значення тут мають такі якості мислення, як широта, глибина, якість, послідовність, самостійність, критичність, гнучкість.

Якості мислення та пов’язаної з ним мови посідають важливе місце у структурі здібностей.

Здібності охоплюють не тільки пізнавальні, а й емоційні властивості.

Існує тісний взаємозв’язок здібностей і вольових якостей – ініціативності, рішучості, наполегливості, вміння володіти собою, переборювати труднощі.

Здібності не можна розглядати просто як властивість. Це своєрідне й відносно стійке поєднання психічних властивостей людини, що зумовлює можливість успішного виконання нею певної діяльності. Недостатнє розвинення окремих властивостей може компенсуватися. Наприклад, люди, які не мають слуху чи зору, компенсують їх підвищеною дотиковою, нюховою, вібраційною чутливістю.

Різновиди здібностей. Здібності виявляються в усіх сферах діяльності людини. Вони поділяються на певні види за змістом і характером діяльності. Так, виокремлюють здібності до навчання, малювання, музики, спорту, науки, організаційні, артистичні, конструкторські, педагогічні тощо.

В усіх без винятку галузях діяльності здібності мають багато спільного і разом з тим різняться. Залежно від цього розрізняють здібності загальні і спеціальні.

Загальними називають здібності, які певною мірою виявляються в усіх видах діяльності – навчанні, праці, грі, розумовій діяльності тощо. Завдяки загальним здібностям люди успішно оволодівають різними видами діяльності, легко переходять від однієї діяльності до іншої. В учнів загальні здібності виявляються в успішному засвоєнні навчальних дисциплін.

Спеціальні здібності виявляються у спеціальних видах діяльності. Наявність певних властивостей є підґрунтям спеціальних здібностей. Так, уява – важлива ознака літературних здібностей, абсолютний музичний слух – пігрунтя музичних здібностей.

Загальні та спеціальні здібності взаємопов’язані й доповнюють одні одних. Серед видатних діячів було багато людей, у діяльності яких поєднувався високий рівень розвитку загальних і спеціальних здібностей (М.Ломоносов, Т.Шевченко, М.Бородін та ін.).

2. Кількісна і якісна характеристика здібностей

Розглядаючи зі сторони їх якісних особливостей, здібності виступають як складний комплекс психологічних властивостей людини, забезпечуючи успішність діяльності, як набір «змінний величин», який дозволяє йди до мети різними шляхами.

В цілому якісна характеристика здібностей дозволяє відповісти на питання, в якій сфері трудової діяльності (конструкторської, педагогічної, економічної, спортивної та ін.) людині легше знайти себе, виявити великі успіхи та досягнення. Тим самим якісна характеристика здібностей нерозривно пов’язана з кількісною характеристику. Дослідивши, які конкретно-психологічні якості відповідають вимогам даної діяльності, можна відповісти на питання, в якій мірі вони розвинені в людині: в більшій або меншій ступені в порівнянні з його товаришами по роботі чи навчанню.

Проблема кількісного виміру здібностей має велику історію в психології. Ще в кінці ХІХ – на початку ХХ с. ряд буржуазних психологів (Кеттел, Термен, Спірмен та ін..) під впливом вимог, які викликані необхідністю здійснювати професійний відбір для масових спеціальностей, виступили з пропозицією виявляти рівень здібностей учнів. Тим самим передбачалося, що буде встановлено рангове місце особистості та її придатність до тієї чи іншої трудової діяльності, до навчання у ВНЗ, до отримання командних постів у виробництві, армії чи суспільному житті.

В якості способу виміру здібностей використовуються тести розумової обдарованості. З їхньою допомогою в ряді країн (США, Великобританія та ін.) здійснюється визначення здібностей та відбувається розподіл учнів в школах, заміщення офіцерських постів в армії, керівних посад а промисловості та т.п. В Великобританії, наприклад, за результатами тестування відбувається зарахування в так звані граматичні школи, які дають право на вступ в університет.

За змістом тести розумової обдарованості представляють собою низку питань чи задач, успішне виконання яких (з врахуванням витраченого часу) підраховується в сумі балів чи очок.

Після того, як діти завершили вирішувати батарею тестів, результати підраховуються стандартизованим шляхом, тобто підраховують кількість балів, які набрав кожний досліджуваний. Це дає можливість визначити так званий коефіцієнт розумової обдарованості (ІQ).

Коефіцієнт розумової обдарованості обчислюється за формулою:

розумовий вік*100

І Q=

фактичний вік дитини

Науковий психологічний аналіз виявляє, що цей коефіцієнт розумової обдарованості є функцією. В дійсності описана вище сума прийомів виявляє не інтелектуальні здібності людини, а наявність у неї тих чи інших відомостей, умінь та навичок, з якими не слід змішувати здібності. Динаміка набуття знань та навичок, яка складає сутність здібностей, залишається при цьому нез’ясованою.

Здібності не існують поза конкретної діяльності людини, а формування їх відбувається в процесі навчання та виховання. Отже, найправильніший шлях визначення здібностей – це виявлення динаміки успіхів дитини в процесі навчання. Спостерігаючи за тим, як за допомогою дорослих дитина набуває знання та уміння, як по-різному приймають цю допомогу (одні, отримавши її, тим не менше просуваються вельми повільно, інші в таких же умовах демонструють помітні успіхи), можна робити обґрунтовані висновки про величину, силі та слабкості здібностей. Якщо в психологічних тестах, які укладені у відповідності із суровими науковими вимогами, вдасться змоделювати важливі умови розвитку людини та вловити динаміку набуття знань та умінь, то такі випробування дозволять достатньо швидко вимірювати та виражати кількісно рівень здібностей людини і тим самим надавати допомогу практиці. Але тести завжди слід використовувати у поєднанні з іншими методами дослідження особистості.

3. Природні передумови здібностей

Спостереження за діяльністю людей показує, що у їхніх здібностях є певні відмінності. Здібності – це загальнолюдські властивості. Людина може те, чого не зможе найбільш організована тварина. Разом із тим у здібностях виявляється й індивідуальна своєрідність кожної людини.

Наявність індивідуальних відмінностей у здібностях людини є незаперечним фактом. Вони виявляються у тому, до чого особливо здатна певна людина і якою мірою виявляються у неї здібності Тут може виявитись якісна характеристика здібності, рівень її розвитку у людини. Так, одна людина здібна до музики, інша – до техніки, третя – до наукової роботи, четверта – до малювання тощо.

У межах однієї здібності люди можуть виявляти різний рівень здібностей – низький, посередній, високий. Чим зумовлюються такі відмінності? Вони не є природженими, хоча ми іноді чуємо, наприклад, що «ця дитина здібна» чи «не здібна» від природи.

Як і всі інші індивідуально-психологічні особливості, здібності не даються людині в готовому вигляді як щось властиве їй від природи. Здібності кожної людини, її індивідуальні особливості є результатом її розвитку. Обстоювати такий погляд необхідно, оскільки існували різні тлумачення ролі спадкового у здібностях людей.

Так, ще Платон стверджував, що здібності є природженими, і всі знання, якими користується людина, - це її спомини про перебування в ідеальному світі «абсолютних знань». У Р.Декарта є вчення про природженість здібностей, відоме як вчення про природжені ідеї.

На думку Ф.Галля, рівень розвитку психічних якостей пов'язаний з розміром окремих частин мозку, і якщо кістки черепа повністю відповідають вигинам та западинам у мозку, то за черепом людини можна визначити її здібності. Ф.Галль склав навіть так звану френологічну карту, де поверхня черепа була поділена на 27 частин, і кожна з цих частин відповідала певним психічним здібностям.

Неправомірною виявилася гіпотеза пор залежність здібностей від маси мозку. Відомо, що маса мозку дорослої людини становить приблизно 1400-1600 г. Мозок І.Тургенєва важив 2012 г, А.Франса – 1017 г. Але всі вони були видатними людьми з високим рівнем розвитку здібностей.

Найбільш правомірною є гіпотеза про зв'язок задатків з мікроструктурою мозку та органів чуття, залежно від якої і відбувається функціонування клітин, а також з диференційними особливостями нервових процесів (сила, врівноваженість, рухливість нервової системи, а також її тип). Розвитку здібностей сприяє спадковість соціальних умов життя.

Заперечуючи фатальну природженість здібностей, сучасні психологи не заперечують природжені диференційні особливості, що закладені в мозку й можуть стати передумовою успішного виконання будь-якої діяльності.

Природжені передумови до розвитку здібностей називаються задатками. Під задатками розуміють природні можливості розвитку здібностей. Матеріальним її підґрунтям є передусім будова мозку, кори його великих півкуль та її функціональні властивості. Ці відмінності зумовлені не тільки спадковою природою організму, а й утробним і позаутробним розвитком.

Таким чином, задатки – це не здібності, а тільки передумови до розвитку здібностей. Всі люди мають задатки до оволодіння мовою, але не всі оволодівають однаковою кількістю мов і не однаково володіють рідною мовою, натомість тварина, не маючи задатків до мовного спілкування, ніколи не навчається говорити.

Провідну роль у розвитку здібностей відіграють не задатки, а умови життя, навчання людей, їх освіта та виховання. Між здібностями і задатками існує не однозначний, а багатозначний зв'язок. Які саме здібності сформуються на основі задатків, залежатиме не від задатків, а від умов життя, виховання та навчання. На ґрунті одних і тих самих задатків можуть розвинутися різні здібності.

Не всі задатки, з якими народжується людина, обов’язково перетворюються на здібності. Задатки, які не знаходять відповідних умов для переростання у здібності, так і залишаються нерозвиненими. Від задатків не залежить зміст психічних властивостей, які входять до кожної здібності. Ці властивості формуються у взаємодії індивіда із зовнішнім світом.

Одним із показників наявності природних даних, сприятливих для розвитку здібностей, є їх раннє виявлення.

4.Формування здібностей. Рівні розвитку здібностей

У розвитку здібностей важливу роль відіграє оволодіння знаннями, вмінням, досвідом. Видатні індивідуальні здібності людей в одній чи кількох галузях діяльності називають талантом, а самих людей – талановитими. Такі здібності виявляються у творчій діяльності, творчому розв’язанні складних практичних, теоретичних і художніх завдань.

Найбільший щабель розвитку здібностей, що виявляються у творчій діяльності. Результати якої мають історичне значення в житті суспільства, у розвитку науки, літератури, мистецтва називають геніальністю.

Геніальність відрізняється від талановитості суспільною значущістю тих завдань, які людина розв’язує. Геній виражає найпередовіші тенденції свого часу.

Індивідуальні особливості здібностей виявляються в різнобічності чи однобічності їх розвитку. Різнобічні здібності мали М.Ломоносов, Д.Менделєєв, М.Бородін, Т.Шевченко та ін.

Індивідуальні особливості здібностей кожної людини є результатом її розвитку. Тому для розвитку здібностей потрібні відповідні соціальні умови, активність особистості в діяльності.

Велику роль у розвитку здібностей відіграє праця. П.Чайковський писав, що натхнення не любить лінивих. По 16 годин на добу працював Т.Едісон, який на запитання про причину його геніальності відповідав, що вона є результатом 99 % поту та 1% таланту.

Розглянуте співвідношення задатків і здібностей показую, що, хоч розвиток здібностей залежить від природних передумов, які далеко не однакові у різних людей, проте здібності не стільки дар природи, скільки продукт людської історії. Оволодіваючи світом історичних досягнень, люди формують свої здібності. Прояв здібностей знаходиться в прямій залежності від конкретних прийомів (методики) формування відповідних знань та умінь, які історично виробляються людьми в ході задоволення потреб суспільства.

Є підстави вважати, що чи не вирішальним фактором, від якого залежить, чи виявить людина здібності до даної діяльності чи ні, є методика навчання.

Суттєво важливий фактор розвитку здібностей людини – стійкі спеціальні інтереси. Спеціальні інтереси – це інтереси до змісту певної області людської діяльності, які переростають в схильність професійно займатися цим видом діяльності. Пізнавальний інтерес стимулює дієве оволодіння прийомами та способами діяльності. Встановлено, що виникнення інтересу до тої чи іншої трудової чи навчальної діяльності тісно пов’язане з пробудженням здібностей до неї і служить відправною крапкою до їх розвитку.

Властиві підлітковому та юнацькому віку різноманітність та нерідко згасаючі інтереси відіграють важливу роль у виявленні здібностей особистості, яка розвивається. Педагогічно важливим є таке відношення вихователів до сфери інтересів підлітків чи юнаків, яке передбачає поглиблення та розширення їх пізнавальних потреб.

5.Здібності та завдання профорієнтації учнів.

Профорієнтаційна робота зі старшокласниками передбачає розв’язання 2 основних завдань:

1. Ознайомлення учнів з якомога більшою кількістю професій, причому не лише з їхніми позитивними сторонами, але й з тими труднощами, які пов’язані з відповідним видом професійної діяльності.

2. Визначення ступеня відповідності індивідуально-психологічних особливостей старшокласників і, насамперед, їхніх здібностей вимогам професії. Це завдання педагог розв’язує у тісній єдності із шкільним психологом, який здійснює психологічні дослідження, спрямовані на виявлення якісної і кількісної характеристики здібностей. Якісна характеристика здібностей передбачає виявлення того, до яких видів діяльності старшокласник має здібності. Кількісна характеристика здібностей передбачає визначення рівня розвитку здібностей до даних видів діяльності. Результати даних досліджень дозволяють запропонувати школярам психологічно обґрунтовані рекомендації щодо вибору відповідних видів професійної діяльності.