Вступ Фонетика і фонологія. Фонема

Кожна мова має свою звукову будову. Вивченням звукової будови мови займається фонетика.

Звукову будову мови складають звуки (з яких складаються слова й речення), склади, словесний наголос і синтаксична фонетика (фразо­вий наголос, паузи, мелодика).

Звуків у кожній мові є необмежена кількість, якщо мати на увазі відмінність їхніх акустичних властивостей залежно від сусідніх зву­ків, від наголосу, від індивідуальних особливостей тих, хто говорить. За своїми функціями у мові, а також за артикуляторними і акустичними властивостями велика кількість звуків даної мови кон­центрується у мовній практиці і у свідомості тих, хто говорить, у по­рівняно невелику кількість груп звуків. Звучання, типові для кожної такої групи звуків, показують, які звукові елементи є найзначнішими для даної мови. Так, велика кількість звуків може бути представлена порівняно невеликою кількістю типових найменших звукових елемен­тів, які називають фонемами.

Норма німецької вимови

Говорячи про необхідність володіння правильною вимовою, мають на увазі літературну вимову. У кожній національній мові існу­ють хитання у вимові. В німецькій мові ці хитання досить значні. Але в кожній національній мові існує вимовна норма, яка сприймається всіма носіями даної мови як загальна, зрозуміла для всіх, це так звана орфоепічна вимова.

Існує така вимовна норма і в німецькій мові. Це Hochlautung - ви­сокий стиль літературної вимови. Сфера вжитку цього стилю літера­турної вимови пов'язана із стильовими особливостями дикторської мови у радіо- і телепередачах. При вивченні правильної німецької ви­мови слід виходити з названого високого стилю літературної вимови німецької мови.

Співвідношення звука і букви

Приступаючи до вивчення звукового складу іноземної мови, необ­хідно вияснити ще одне на перший погляд дуже просте питання, розу­міння якого важливе для оволодіння вимовою.

Йдеться про поняття звук і буква, які часто не розрізняють люди, що вміють читати.

Звук - це те, що ми вимовляємо і чуємо, а буква - це те, що ми пишемо і бачимо. Графічне зображення звука часто не відповідає уяв­ному звуковому змісту цього зображення. Наприклад, у російській мові в слові дуб ми пишемо букву б, а вимовляємо звук [п]; в слові вода пишемо букву о, а вимовляємо звук [а].

З метою уточнення звукової будови слів було створено спеціаль­не допоміжне звукове письмо, яке називається транскрипцією. При викладанні іноземних мов і в наукових лінгвістичних дослідженнях нині найпоширенішою є так звана Міжнародна фонетична транскрип­ція, яка ґрунтується на латинському алфавіті. У цій транскрипції окремій фо­немі відповідає одна буква і завжди одна й та ж.

Загальні умови утворення голосних і приголосних

Основними ознаками голосних звуків є обов'язкова наявність го­лосового тону, достатньо широке розкриття порожнини рота, яке за­безпечує безперешкодне проходження струменя повітря, і напружен­ня всього мовного апарата.

Необхідною умовою утворення приголосних звуків є наявність перешкоди в тому чи іншому місці мовного апарата. Перешкода ця може бути у вигляді змички чи щілини. Струмінь видихуваного по­вітря, переборюючи цю перешкоду, утворює шум, який і лежить в основі приголосного. Напруження виникає тільки в місці утворення перешкоди. Залежно від того, бере участь голосовий тон в утворенні приголосного чи ні, розрізняють приголосні дзвінкі і глухі.

"У більшості приголосних шум переважає тон. Є, однак, категорія приголосних, в яких шум не домінує. Вони називаються сонорними. Це пояснюється тим, що при утворенні щілинних сонорних приголо­сних органи мови хоч і зближуються в основному таким же способом, як і при утворенні шумних приголосних, однак щілина при цьому утворюється досить широка і повітряний струмінь, проходячи крізь цю щілину, не дає такого сильного шуму, який є у шумних приголо­сних. При утворенні змичних сонорних приголосних зімкнення буває звичайно дуже слабке".