Практичне заняття №1

Тема: Кризові стани та їх наслідки.

Мета:

План.

1. Загальна характеристика вікової кризи.

Титаренко Тетяна Життєві кризи: технологія консультування. Перша частина – К.: Главник, 2007. (Серія «Психол. Інструментарій»). с. 89-93, с. 116-120

Осипова А.А. справочник психолога по работе в кризисных ситуациях / А.А. Осипова. – Изд. 2-е. – Ростов н/Д: Феникс, 2006. с. 3-19.

2. Типи ставлення до кризової ситуації.

Осипова А.А. справочник психолога по работе в кризисных ситуациях / А.А. Осипова. – Изд. 2-е. – Ростов н/Д: Феникс, 2006. с. 3-19

Титаренко Тетяна Життєві кризи: технологія консультування. Перша частина – К.: Главник, 2007. (Серія «Психол. Інструментарій»). с. 93-98

3. Критерії кризового стану.

Ромек В.Г., Конторович В.А., Крукович Е.И. Психологическая помощь в кризисных ситуациях. – СПБ.: Речь, 2007. с. 9-24

Осипова А.А. справочник психолога по работе в кризисных ситуациях / А.А. Осипова. – Изд. 2-е. – Ростов н/Д: Феникс, 2006. с.3-19

4. Принцип кризової інтервенції.

Ромек В.Г., Конторович В.А., Крукович Е.И. Психологическая помощь в кризисных ситуациях. – СПБ.: Речь, 2007. с. 24-31

Осипова А.А. справочник психолога по работе в кризисных ситуациях / А.А. Осипова. – Изд. 2-е. – Ростов н/Д: Феникс, 2006. с. 3-19

5. Метод кризової психотерапії.

Осипова А.А. справочник психолога по работе в кризисных ситуациях / А.А. Осипова. – Изд. 2-е. – Ростов н/Д: Феникс, 2006. с. 3-19

Ромек В.Г., Конторович В.А., Крукович Е.И. Психологическая помощь в кризисных ситуациях. – СПБ.: Речь, 2007. с. 31-37

6. Конструктивні та деструктивні шляхи виходу з кризи.

Осипова А.А. справочник психолога по работе в кризисных ситуациях / А.А. Осипова. – Изд. 2-е. – Ростов н/Д: Феникс, 2006. с. 274-303

Титаренко Тетяна Життєві кризи: технологія консультування. Перша частина – К.: Главник, 2007. (Серія «Психол. Інструментарій»). с. 84-116

Практичне заняття № 1 Тема: Кризові стани та їх наслідки. План

1. Загальна характеристика вікової кризи.

Титаренко Тетяна Життєві кризи: технологія і консультування. Перша частина – К.: Главник, 2007. (Серія «Психол. Інструментарій»)

Природа життєвої кризи

Сподіватися прожити життя без неприємних несподіва­нок, внутрішніх конфліктів, страждань, драм, втрат було б надто наївно. Життя завжди готує кожному нові й нові випробуван­ня. І їхня тривалість, тяжкість, складність якимось чином до­мірна людським можливостям, силам, які кожен із нас на цей момент має. Всі ми час від часу потрапляємо в такі життєві ситуації, які ніби спеціально створено для того, щоб допомог­ти нам пережити і усвідомити щось вкрай важливе, що зали­шалося поза увагою у миготінні буденності. Такі перешкоди на шляху до мети ніби кимось вигадано, щоб розширити можли­вості самодослідження, саморозвитку та самоподолання.

Невипадково деякі мислителі вважають душевне життя людини страшною фантасмагорією, кошмаром. Читаємо у Г.Шпета: «...Духовне життя людства, як і душевне життя лю­дини, іде діалектичними поштовхами, періодами повільного накопичення «душевної енергії» та раптових «вибухів», рево­люцій, покірливої душевної податливості чи сприйнятливості ¹ бурхливого опору, творчого руйнування того, що так важко і повільно накопичується, та нового ледачого й легковажного створювання» (Шпет Г.Г Сочинения. - М.,1989. - с.572).

Якби розвиток особистості був лише кількісним накопи­чуванням певних змін, за такого розуміння не було б місц_я для якісно нових рівнів, для новоутворень. У той же час кож­ний віковий етап, як відомо, характеризується появою спе­цифічних новоутворень, які свідчать про долання певної віхи у процесі дорослішання.

Навіть зріла, творча особистість, яку А.Маслоу називає самоактуалізованою, навряд чи може запобігти кризових ситуацій, які задають подальшу траєкторію саморозвитку, самозростання. Ніл і о не застрахований від трагічних обста­вин, пов'язаних зі смертю рідних і близьких. До того ж, ві­кові етапи розмежовуються між собою якісно, маючи такі характеристики, які виникають лише під час стрибкоподіб­ного переходу з етапу на етап, під час життєвої кризи.

У перекладі з грецької, криза — це зміна напрямку, рішен­ня, вибір. Серед перекладів слова «криза» зустрічається і «суд». Близьким дп нього семантично є і слово «критика», як вважає Ф.Ю.Василюк, спираючись на думку С.С.Аверинцева (1995). Так чи інакше, у кризовій ситуації людина стає влас­ним прокурором, суддею і адвокатом. Вона спочатку завзято звинувачує себе, потім починає потроху виправдовувати і нарешті виносить вирок, як їй жити далі.

Кризою можна назвати такий віраж на життєвому шляху, коли під загрозою опиняється життєвий задум, проект майбу­тньої світобудови. Старий життєвий світ руйнується частко­во чи майже вщент. Людині доводиться відмовлятися від зви­чних уявлень про цінності, ідеали, сенси, цілі. Вона опиняється перед запитаннями, які не мають однозначних відповідей. Що провокує кризову ситуацію — внутрішні проблеми, які накопичуються, чи несприятливі зовнішні обставини?Виявляється, однозначної чіткої відповіді на це запитан­ня дати неможливо. У кризовій ситуації особистість стає де­далі неврівноваженішою, набуваючи загостреної чутливості до зовнішніх впливів. Слабкі сигнали на вході системи мо­жуть породжувати значні відгуки, а іноді призводити до не­сподіваних ефектів. Система в цілому, як зазначає І.Приго-жин, перебудовується таким чином, що її поведінка стає не-передбачуваною.

Але соціальна інтервенція, зовнішні впливи знаходять під­готовлений грунт, підштовхуючи людину до кризи, виводя-чи її розвиток на непередбачувану траєкторію, яка згодом виявитися й забороненою, тобто, небезпечною для здоров'я подальшого розвитку, навіть руйнівною. Чи таким я був? Як мені тепер жити далі? Навіщо все це? хі _го чекати від майбутнього? Бути чи не бути?

Інтенсивність соціальних катаклізмів, несприятливих фа-орів для кожної людини особлива. Зовнішні умови стають оідтовхом для зміни життєвого задуму, реконструкції жит­тєвого світу лише тоді, коли, як зауважує Ф.Ю.Василюк, воля виявляється безсилою (1984). Це відбувається тоді, коли напружиність внутрішньоособистісних суперечностей, випадкові невдачі, образи, хвороби, побутові неприємності, депресії ро­блять особистість як систему дедалі неврівноваженішою.

Кризу можна визначити як тривалий внутрішній конф-чікт з приводу життя в цілому, його сенсу, головних цілей та шляхів їх досягнення.

Кризи, що їх переживає кожна особистість, бувають нор­мальними або анормальними.

Що таке нормальна криза? Хіба можна тяжкий, небезпеч­ний стан вважати нормою?

Кожне життя складається з певних періодів, етапів, ста­дій, які чимось несхожі, особливі. Той чи інший вік має свій початок і кінець. Людина, як равлик, час від часу ламає стару, тісну оболонку і вчиться жити знову.

Стан, що виникає з моменту завершення певного вікового етапу і триває до утворення іншого, переживається як важ­кий, хворобливий, кризовий. Такі кризи мають у психології назву нормальних, прогресивних — на відміну від криз анор­мальних, регресивних.Нормальна криза — це перехід від одного вікового етапу до іншого, наприклад, від молодшого шкільного віку до під­літкового або від молодості до зрілості. Подібні кризи є нор­мальними, нормативними тому, що немає людини, яка б не переживала такої кризи протягом життя, яка була б позбав­лена необхідності дорослішати, зростати, старіти, наближу­ватись до життєвого фіналу. Нормативність — це існування у межах норми. Вікові роз­лади мають не досить тривалий, найчастіше непатологічний характер. Для оточуючих, та навіть для самої людини, ці роз­лади можуть бути й майже непомітними.Неприємні емоційні кореляти кризового стану: напруже­ність, тривога, депресивні симптоми.

Особливості вікових розладів залежать від природжених конституційних властивостей, складу нервової системи, стру­ктури особистості, характеру, набутого досвіду, стилю вихо­вання, взаємодії з оточуючими.

Нормальна, себто вікова криза, готується зсередини, час її дебюту визначається тим, наскільки людина засвоїла все те, що треба було опанувати на цій віковій сходинці, як вона підготувалася, часом несвідомо, спроквола, до змужніння чи зів'янення, старіння.

Іоловний симптом наближення нормативної кризи пов'я­заний з тим, що провідна діяльність, якою була, наприклад, гра для дошкільняти, навчання для молодшого школяра, вже не може залишатися найголовнішою, провідною. Мова йде про психічне насичення, коли у межах провідної діяльності вікову детермінанту вичерпано, тобто, вже немає сприятли­вих умов для зростання, подальшого розвитку, і виникнення кризи стсіс нєминучим.

Якщо людина чомусь обминула нормальний віковий пе­ріод зміни старої оболонки, не пережила вчасно прогресив­ну, нормальну кризу або пережила її у дуже «стертій», неви­разній формі, збільшується ймовірність так званих регреси­вних, анормальних кризових станів.

Анормальна криза, яку частіше називають просто життє­вою, не пов'язана із завершенням певного етапу психічного розвитку, певною стадією життєвого шляху. Вона виникає у складних життєвих умовах, коли людина переживає події, що раптово змінюють її долю.

Такі події можуть відбуватися у родинному, професійно­му, особистому житті. Особливо болісно переживаються життєві колізії після серії випадкових невдач, під час зрос­тання загального незадоволення собою, власною долею, сво­єю діяльністю, супутником життя. Тяжкі життєві ситуації, які підштовхують людину до ано­рмальної, ненормативної кризи, — це такі життєві обстави­ни, що потребують від людини дій, перевершуючих її адап­тивні можливості, енергетичні ресурси. Повсякчасні непри­ємності можуть також впливати на виникнення або перебіг ненормативної кризи, якщо їх забагато, якщо вони переслі­дують людину на кожному кроці.

Ненормативна криза руйнує не лише діяльності, що вже не є провідними. Вона зачіпає також і діяльності відносно зрілі, не цілком засвоєні. Негативна фаза, під час якої йде оцес руйнації, триває набагато довше, ніж у межах кризи нормативної.

Творча особистість, на відміну від особистості незрілої, творчої, _може перетворити найтяжчі життєві обставини у _лацдарм для формування нових «технік» життя, конструк­тивних життєвих стратегій. Вона не лише переживає непри­ємності, не лише страждає, а й сприймає їх як випробування, які навчають, дають необхідний досвід, загартовують.

Кризи і розвиток особистості

Щоб існувати, дереву потрібні земля, сонце і вода. А що потрібне людині, щоб жити? Крім їжі, води і даху над голо­вою? Інші люди! Бажано, щоб навколо були люди і щоб хоча б хтось з них був близьким, теплим, надійним. Чи хоча б існувала надія, що ти не один, що десь у світі є (була? буде?) жива душа, яка відгукнеться, зможе тебе зрозуміти. Саме людські стосунки є тим живильним життєвим простором, в якому особистість будує власний світ, розгортає своє життя.

Кожен простір передбачає і свій час. Для людини став­лення до плину свого життя і складає час життєвого світу. Щоб розвиватися, людина має бачити шлях, який уже прой­дено, і перспективи, що в неї ще попереду. Вона повинна оці­нювати, чого досягла, що встигла зробити і що мріялося, але так і залишилося незавершеним, інколи навіть нерозпочатим, її плани, цілі, домагання, апетити залежать від швидкості й якості її руху вперед. Людина може пильно подивитися на свій внутрішній го­динник, який інколи поспішає, а інколи, навпаки, ледь рухаєть­ся, майже зупиняється. І тоді цей годинник покаже їй, чого вона навчилася, чого досягла, доживши до 15, 20 або 35 років, які потреби задовольнила, які здібності реалізувала, про що забула, чим знехтувала, від чого відмовилася, що втратила. Якщо захо­че, вона може відрегулювати свій годинник. Для цього треба лише чесно дослідити причини його поспіху чи гальмування.

Але рефлексувати, придивлятися до циферблату, як пра­вило, не хочеться та й ніколи. Життя мчить уперед, і повсяк­денна метушня вдало відволікає нас від усвідомлення скін-ченності шляху, що розгортається. Ми ховаємось від правди про себе, правди про своє оточення, правди про свою саморе-алізацію. Виправдовуємо себе зайнятістю, непростими жит­тєвими умовами, необхідністю заробляти гроші, хворобами, обов'язками перед власними дітьми та батьками.

На початку життя, коли ще не існує розгалужених і поту­жних психологічних захистів, коли компенсаторні та гіпер-компенсаторні механізми ще не сформовано, коли немає у нашому арсеналі всієї тієї безлічі масок, що їх доросла люди­на так спритно змінює, маленька дитина заворожує своєю невимушеністю, автентичністю, достатністю, живучи у зла­годі з власним єством. Згодом, на жаль, для переважної біль­шості з нас усе змінюється, і ми все рідше виявляємось спро­можними чути голос нашої глибинної сутності, тихий голос єства. Ми скеровуємо відповідно до нього наші вчинки лише в якихось примежових, екзистенціальних ситуаціях.

Щодня ж ми просто існуємо, функціонуємо, щось про­дукуємо, не без успіху засвоюючи нові й нові ролі, оброста­ючи звичками, обов'язками, боргами. На щастя, несвідоме, несамостійне, мало не автоматичне існування не може три­вати дуже довго. Монотонний, одноманітний рух життєвим шляхом раптом переривається. Виявляється, що треба шу­кати роботу, брати на себе відповідальність, переживати зраду, самотність, розчарування. Інколи страшне горе, втра­та найдорожчої людини або власний діагноз, який звучить як вирок, умить змінюють усе навколо, висвітлюючи най­головніші життєві цінності, найзаповітніші мрії, справжні бажання.

Виникає життєва криза. Звичний світ починає стрімко руйнуватися, і тоді вже неможливо не побачити його простір і час. Тоді кожен починає шукати причини життєвої катаст­рофи, шляхи її подолання. І тоді те, навколо чого ще нещода­вно вирувало життя, стає нікому не потрібною метушнею, а те, про що нібито й ніколи не думалося, постає як справжній сенс існування. Отже, кожна життєва криза стає серйозним шансом для коригування свого життя, наповнення його но­вим змістом, досягнення нової його якості. Криза вимагає розгорнутого, аргументованого, усвідомленого розв'язання завдання на сенс, яке у буденності відбувається найчастіше згорнуто, неструктуровано.

Головною метою кожної кризи є повернення людини на магістральну траєкторію розвитку, що стає можливим завдя­ки забезпеченню якомога повнішого самоусвідомлення. Йдеться про усвідомлення того світу, який людина для себе створює, тих цінностей, які в ньому панують, та власної ролі У всьому, що відбувається.

Якби всі ми встигали розвинутися до повної зрілості, ми ставали б повністю автономними, незалежними від оці­нок оточення, творчими істотами, які вміють креативно підходити до будь-яких життєвих завдань. Наша відпові­дальність перед собою не заважала б нашій внутрішній сво­боді, наша відкритість не суперечила б вмінню себе захи­щати, а гнучкість не перешкоджала внутрішній стабільності.

Можна припустити, що саме кризи є вагомими імпульса­ми, які підштовхують людину до ідеальної траєкторії само­розвитку. Траєкторії, що веде до повної автентичності, гармо­нійності, досконалості. Кризи забезпечують вчасні реконст­рукції, ремонти, перебудови життєвого світу. Вони стимулю­ють перегляд близьких стосунків, відмову від тих взаємин, що вже віджили, що тягнуть назад, заважають. Від них залежить правильна робота внутрішнього годинника, тобто, адекватність ставлення до часу свого життя, до міри самореалізованості.

Зрозуміло, то луже мало людей досягають справжньої осо-бистісної зрілості. Однією з причин є неконструктивний ви­хід з криз, що зустрічаються на кожному життєвому шляху. Нерідко людина не наважується переробити всю ту внутрі­шню роботу, якої від неї потребує криза. Вона не готова ризи­кувати, не хоче страждати, боїться самотності, не вірить у власні сили. Вона краще міцно заплющить очі на все, що її не влаштовує, відмовиться від усіх своїх найзаповітніших мрій, ніж зробить крок назустріч новому життю. У таких випадках криза не розгортається, не дає нову енергію, не відкриває обрії.

Така псевдокриза лише мучить людину почуттями нудь­ги, пригніченості, нікчемності й безбарвності. Замість дина­міки, виникає застій, замість позитивних новоутворень типу відкритості новому досвіду, ініціативності, довіри світу зро­стає зневіра, виникає депресія, загострюються соматичні за­хворювання.

Отже, кожна життєва криза є своєрідною сходинкою чи то вперед, до дедалі більшого самовдосконалення, самороз-гортання, чи назад, до стагнації та поступового руйнування застарілого життєвого світу.

Як саме кризи впливають на саморозвиток особистості?

По-перше, кожна криза більшою чи меншою мірою під­штовхує людину до автономізації, до дедалі більшої незале­жності від зовнішніх і внутрішніх умов, що їх створювало досі її життя. Вдало проходячи кризові випробування, лю дина стає все вільнішою від оцінок, очікувань, сподівань, ви­мог свого оточення. Вона враховує думки, поради, застере­ження чи накази, але рішення приймає все більш самостійно, прислухаючись передусім до себе, намагаючись бути вірною собі, своєму покликанню. Вона навчається захищати власні кордони, тримати зручну для себе дистанцію, відмовляти, якщо це потрібно. Вона поважає свою внутрішню свободу і здатна захистити її від нетактовних втручань.

По-друге, криза дає простір для розвитку креативності, вимагаючи від людини нового погляду на все. що відбуваєть­ся, нових інсайтів, прозрінь, творчих злетів. І тут зовсім не­обов'язково шукати у собі акторську майстерність чи пись­менницький дар. Творчість у повсякденному житті є не мен­шою цінністю. Творча людина не користується готовими ре­цептами для виховання дитини, подолання непорозумінь з колегами чи родичами, оформлення свого інтер'єру, плану­вання відпустки або приготування святкової вечері. Вона імпровізує, дозволяючи власній уяві, фантазії, інтуїції про­являтися на кожному кроці.

І, нарешті, криза веде до прийняття реальності такою, якою вона насправді є. Переживаючи кризу, людина має відмовити­ся від ілюзій щодо самої себе, свого оточення, навколишнього світу. У неї виникає унікальна нагода зняти рожеві чи чорні оку­ляри і подивитися навколо себе неупередженим поглядом. Зрі­ла особистість, яка вдало пройшла через цілу низку кризових випробувань, взагалі відмовляється від окулярів. Вона спокій­но приймає і власні, і чужі недоліки й обмеження, не поспішаю­чи контролювати, виховувати, змінювати, коригувати себе та інших людей. У неї вистачає мудрості, відкритості, тепла, тер­піння для бачення дійсності такою, яка вона сьогодні є.

Хода життєвим шляхом відбувається не рівномірно-по­ступово, а хвилеподібно, аритмічно, то прискорюючись, то вповільнюючись, то ніби повертаючи назад. Всі ми час від часу наступаємо на ті самі граблі, повторюємо свої помилки, тому що з першого разу не навчилися, не засвоїли новий до­свід, не змогли прийняти правильне рішення. І особистісне зростання як процес становлення, в якому людина приймає відповідальність, розвивається як суб'єкт власного життєт-ворення, теж іде нерівномірно, хвилеподібно.

Саме кризи стають вирішальними періодами, що підшто­вхують до усвідомлення справжнього авторства у написанні унікального твору - власного життя. Вони кожного разу спри­яють суттєвому оновленню чи навіть створенню нової опо­віді про себе, свою долю, свої страждання і радощі, поразки і перемоги. Така оповідь має назву наративу, і її вплив на пере­біг життєвих подій досить значущий.

Як рослина, тварина чи організм людини мають запрог­рамовану природою енергію зберігатися, розвиватися, зріти і в'янути, долаючи зовнішні і внутрішні перешкоди, так і осо­бистість має свою програму саморозгортання. Вона прагне віднайти, виявити, розкрити всі свої потенції, тим самим олюднюючи, гармонізуючи себе, а відтак - і власний життє­вий світ. Потенціал особистісного саморозвитку одвічно за­кладено в кожній людині, як закладено і ймовірність виник­нення криз, які будь що спробують розчистити дорогу для прояву цього потенціалу.

Чи можливе безкризове життя

Уявімо собі, що ми з року в рік живемо мирно і спокійно, рухаючись уперед поступово, не гальмуючи, ніколи не втрачаю­чи орієнтири, нікуди не поспішаючи, нічого не руйнуючи в собі та навколо себе. Щаслива доля створила такі собі казкові жит­тєві умови, ангел-охоронець пильнує, щоб нічого не трапилось, і роки минають за роками, а ми крокуємо і крокуємо кудись. Ніяких штормів, розчарувань, ніяких помилок, хибних вибо­рів, зрад, горя, втрат, ніяких страждань, депресій, самозвинува-чень. Нам незнайомі болючі почуття сорому, гніву чи провини, ми не знаємо гнітючого тягаря відповідальності за когось чи щось. Ми ніколи не прокидаємось з відчуттям, що життя не має аніякого сенсу, що все зроблене - одна велика помилка.

До речі, цей уявний експеримент потребує звільнення не лише від неприємностей, але й від раптових, несподіваних радостей, від переживання шаленої закоханості, від неочіку-ваних перемог, творчих злетів, спалаху натхнення, екстазу. Адже сильний позитив, якого ніхто не очікував, також вири­ває з полону повсякденності, розсуває обрії, дає змогу по-новому побачити своє життя, усвідомити власну роль у тому, що відбувається. Яскрава й незабутня життєва подія може поновити механізм саморозвитку, відкоригувати напрямок актуалізації власних потенцій не гірше, ніж криза.

А в нашому уявному світі все тихо й спокійно. Ні сміху, ні сліз. Таке може хіба що наснитися. Так просто не розвивається навіть організм. А особистість — це незрівнянно складніше. Особистості кризи потрібні для нормального розвитку, як де­реву потрібні сонце, вода і ґрунт. Протягом стабільних пері­одів життя певні зміни у психологічному часі і просторі люди­ни теж відбуваються, але вони не такі значні, не такі карди­нальні, як під час кризи. Лише в кризовий період відбувається якісна перебудова життєвого світу, змінюється чи суттєво ко­ригується напрямок саморозвитку, що відразу відтворюється в автонаративі, сюжетному оповіданні про себе і своє життя.

Як відомо, деякі вчені вважають, що кризи зовсім не обо­в'язкові. На думку О.М.Леонтьєва, обов'язкові не кризи, а переломи, якісні зсуви розвитку. А криза є лише свідченням того, що зсув вчасно не відбувся. Таке трактування залишає поза увагою роль самої людини у світоутворенні. Адже саме криза примушує кожного усвідомити все, що відбувається в його житті, знайти в собі сили для прийняття важливих рі­шень, для регулювання стосунків, вибору по-справжньому сутнісної діяльності. Криза суб'єктивує людину, сприяє під­вищенню її відповідальності за себе, тоді як зсув розвитку чимось схожий ня зсув земної кори і відбувається нібито без всіляких втручань, сам по собі. Більш конструктивною видається позиція Е.Еріксона, який вважає кризою потенційний вибір між сприятливим або несприятливим напрямком розвитку. Запропонована ним послідовність вікових стадій не є переможним шляхом су­цільних досягнень особистості. Кожна нова якість, що прояв­ляється внаслідок кризового переживання, принципово дво­полюсна, наприклад, довіра-недовіра до світу чи автоном-ність-сором. Тому ця нова якість, виникаючи, відразу стає внутрішньо конфліктною, примушуючи людину до чергово­го вибору, нового кроку вперед.

Важливо підкреслити, що лише перебуваючи у кризі, лю­дина стає більш чутливою до зовнішніх впливів. Навіть не­високої сили подразник сприймається як значущий і здат­ний викликати дуже сильну відповідь. Під час кризи приро­дний процес дозрівання і штучний вплив середовища пев­ною мірою синхронізуються приблизно таким чином, як під час переживання сензитивного періоду.

Як пише К.М.Поліванова, фактично наприкінці стабіль­ного віку індивідуальна здатність і діяльність, яка її породи­ла, складають єдине ціле, гештальт. У подальшому треба зруйнувати цей гештальт, звільнити, емансипувати здатність від умов її породження. Для цього треба провести спеціальну роботу з суб'єктивації здатності. Фактично йдеться про дво-етапний процес виникнення суб'єктної здатності. Перший крок здійснюється у стабільний період, коли здатність фор­мується всередині певних цілісних умов. Ця здатність нале­жить ще не самому суб'єктові, а цій цілісності життєвих умов. У кризовому стані виникає можливість вичленовування зда­тності з умов, що її породили (Поливанова, с.103).

Можна сказати, що під час кризи відбувається суб'єкти-вація новоутворення (Поливанова, с.105). Якби розвиток особистості був лише кількісним накопичуванням певних змін, за такого розуміння не було б місця для якісно нових рівнів, для новоутворень. Водночас, кожний віковий етап, як відомо, характеризується появою специфічних новоутворень, які свідчать про долання певної віхи у процесі дорослішання.

Але драматизувати людське життя, шукаючи в ньому пе­редусім нерозв'язувані проблеми, тяжкі обставини, небез­печні випробування, також було б помилковою. Розвиток — це не лише переривчатість, стрибкоподібність, руйнації жит тєвого світу та нові його реконструкції. Якби так насправді було, втрачалась би спадкоємність, єдина ієрархія, в якій вищі щаблі розвиваються на основі нижчих. Метаморфози мета­морфозами, але особистість на будь-якому віковому етапі все ж лишається тією самою, впізнаваною.Як відомо, розвиток особистості поєднує в собі гармо­нійні і дисгармонійні фази, кризи різної глибини і складності, що породжують як позитивні, так і негативні новоутворення. Розвиток є результатом цілої системи змін: прогресивних і регресивних, кількісних і якісних, зворотних і незворотних, стабільних і нестійких, спрямованих і стохастичних. Процес розвитку ніби пробивається, прокладає собі шлях крізь чис­ленні флуктуації, відхилення, зміни. Цей процес з роками стає все більш керованим, цілеспрямованим, суб'єктивно врегу­льованим. Саме тому зміни, що відбуваються, можуть куму-люватися, інтегруватися, вишикуватися у внутрішньо обу­мовлену лінію, траєкторію життєвого шляху.Становлення й оновлення життєвого світу відбувається у процесі прогресивного, незворотного розвитку, але не одно­значно, не векторно. І життєві обставини, і внутрішня логіка розвитку можуть спровокувати несподіваний регрес, довгі затримки на шляху вперед, неодноразові повторення, небез­печні стрибки, тривалий і нудний застій. Кожне життя має власну мелодію: бурхливу чи повільну, оригінальну чи зна­йому, схожу на інших. Спочатку вона виникає невідомо звід­ки, звучить ніби сама собою, згодом ми навчаємось нею ке­рувати, її дописувати, видозмінювати. Доза авторства біль­шає, і нарешті ми розуміємо, хто насправді той композитор, хто вже замислив фінал і яким він може бути.

Саме для збільшення дози авторства у власному житті і ішірібні життєві кризи з усіма їхніми проблемами, усім ри­зиком, всіма позитивними і негативними наслідками. Хо­четься спитати: навіть якщо уявити, що особистість вже є досконалою, вже має виключно плодотворну життєву орієн­тацію, як сказав би Е.Фромм, її зростання відбувається хіба що в бік дедалі більшої богоподібності, можливо, після дося­гнення рівня особистісної зрілості подальша динаміка стає рівномірнішою, без злетів і падінь, без раптових стрибкіь і болісних руйнацій? Важко сказати, адже до таких сяючих вершин ше треба дожити Але насправді кожна нова сходин­ка відкриває нові обрії, і всі можливості саморозвитку все-одно ніхто не встигне вичерпати.

Дивовижна досконалість - це щасливий природний дар, який генетично запрограмовано, з яким людина потенційно народжується або до якого має схильність? Чи це лише ре­зультат вкрай важкої, тривалої, виснажливої праці над со­бою? Але щоб так розвиватися, мати таку спрямованість, пра­цездатність, таку волю, таке вміння долати перешкоди, такий сильний характер, теж потрібні неабиякі задатки. Чи справа у тому, як саме переживаються чергові кризи? Яким буде той перелом, якою — та вирішальна криза, після котрої вже ніяких нових криз не слід чекати? Коли і як людина пережи­ває цю архикризу з її остаточними новоутвореннями?

Як свідчить досвід, доросла людина не може «перехворі­ти» на кризи в дитинстві, як вона хворіє відомим дитячими інфекційними хворобами, і отримати стійкий психологіч­ний імунітет. Навіть зріла, творча особистість, яку А.Маслоу називає самоактуалізованою, навряд чи уникне кризових си­туацій, які змінюють життя, коригують шлях вперед, вносять суттєві уточнення у подальшу траєкторію саморозвитку, са­мозростання. До того ж, певні людські віки завжди розмежо­вуються між собою кількісно й якісно, набуваючи таких характеристик, які виникають лише під час стрибкоподібного переходу з етапу на етап завдяки життєвій кризі.

Саме криза допомагає людині потроху зрозуміти свій спра­вжній життєвий задум, дає змогу побачити новими очима, ще раз пережити і зрозуміти власне минуле, зануритися у теперішнє, наблизитися до майбутнього.

Криза ніби надає слово самому буттю, як сказав би М.Хайдеггер. Це яскравий і болісний спалах реальності, що забезпечує новий спосіб саморозуміння, самоінтерпретацій, визначення себе у своєму світі, серед свого оточення, пропо­нуючи нову наративну траєкторію життя. Кожна попередня криза, завершившись, починає виконувати роль умов, які дозволяють чи не дозволяють проявлятися особистісному потенціалу на тому відрізку шляху, що людина має пройти до кризи наступної.

Осипова А.А.Справочник психолога по работе в кризисных ситуациях. – Изд. 2-е. – Ростов н/Д: Феникс, 2006.

Життєвий шлях людини часто порівнюють із рухом ріки: то вона спокійна й некваплива, то раптом бурхливі повороти, вузькі закрути, а подекуди глибокі вири і ями. Як жити, з ким жити, з якою якістю жити - питання, з якими зустрічається у своєму житті кожна людина. У навколишній реальності зустрічаються обставини, які виглядають різко відмінними від інших, особливо, що виходять за рамки. Ці стани насичені різноманітними емоціями й переживаннями: страх, почуття образи, провина, злість, безпорадність, розпач, самітність, безнадійність. Людина знаходиться як би на краю життя. Цей край називається кризою.

Перебуваючи в кризі, людей іноді випробовує бажання піти з життя. Однак це бажання співіснує з не менш сильним бажанням жити, вижити. Багато почуттів, які в цей момент випробовує людей, незвичайні для нього й у суспільстві вважаються неприйнятними. У результаті людина почуває себе ізольованою від суспільства, ізгоєм.

Китайська піктограма слова криза відбиває ідею кризи. Вона складається із двох основних радикалів: один зображує можливість, інший небезпеку. Це свого роду коридор, вихід з якого важкий і страхаючий. Але стан напруги штовхає людину до виходу й до подальшого розвитку. У сучасній психології накопичений колосальний досвід вивчення поведінки людей у кризових ситуаціях. Необхідно відзначити, що із кризою зустрічається не тільки сама людина, що перебуває в цьому стані, але й очевидці, учасники рятувальних операцій, і навіть просто телеглядачі, що спостерігають, що відбувається в прямому ефірі під час терористичних актів або катастроф. І всі ці люди зустрічаються із серйозними психологічними проблемами. Ще не всі пожежі у світі погашені, і в усьому світі медики говорять про необхідність психологічної реабілітації, про створення спеціальних програм підтримки людей, що постраждали від кризових явищ.

Психологи намагаються знайти відповідь на запитання, що ж таке криза в житті людини, які його причини, які наслідки, як уникнути руйнуючих наслідків кризи, як допомогти людині вийти на новий рівень розвитку, які фактори, які психологічні особливості захистять людину від негативних впливів кризи.

Криза (від грецького kreses - розв'язок, поворотний пункт, результат) визначається в психології як важкий стан, викликаний який-небудь причиною або як різка зміна статусів персонального життя.

Кризи різняться по тривалості й інтенсивності цього стану. Психологи виділяють три типи кризи, які мають різні причини: це кризи розвитку, травматичні кризи й кризи втрати. Про кожний тип кризи ми докладніше розповімо у відповідних главах.

Вітчизняний психолог, Ф.Е. Василюк, описуючи критичну ситуацію, виділяє чотири ключові поняття, якими в сучасній психології описуються критичні життєві ситуації: це поняття стресу, фрустрації, конфлікту й кризи. Незважаючи на велику кількість літератури із проблем стресу й кризи багато авторів вкладають різний зміст у ці поняття.

Під стресом (від англійського stress - напруга) автор цього терміна, Ганс Селье, розумів неспецифічну реакцію організму на ситуацію, яка вимагає більшої або меншої перебудови організму, для того щоб адаптуватися до умов, що змінилися. Ці умови можуть бути внутрішніми - хвороба, утома, або зовнішніми - різка зміна, що відбувається навколо людини. Будь-яка життєва ситуація, по Селье, викликає стрес, але не кожна буває критичною. Критичний стан викликає дистресс, який переживається як горе, виснаження, супроводжується порушенням адаптації й контролю особистості.

По зауваженню Р. Люфту, "багато вважають стресом усе, що відбувається з людиною, якщо він не лежить у своєму ліжку". Стрес, по Г. Селье, це неспецифічна відповідь організму на будь-яку пред'явлену йому вимогу. У той же час виділяють думку про психологічний стрес, який є реакцією, включаючу оцінку погрози для людини й захисні процеси організму.

Під фрустрацією (від латинського frustracio - обман, пошуки очікування, розлади) розуміють такий стан, при якім характерні дві речі: наявність сильної вмотивованості досягнення мети й перешкоди, що перешкоджають досягненню цієї мети. Такими перешкодами, бар'єрами, які зупиняють людину на шляху до мети, можуть бути фізичні бар'єри (наприклад стіна в'язниці), біологічні - старість, хвороба, психологічні - страх інтелектуальної недостатності, або культурні - заборони, правила, норми, прийняті в тому або іншому суспільстві.

Бар'єри також можуть бути зовнішні й внутрішні. Зовнішні - це ті, які не дають людині вийти із ситуації, внутрішніми бар'єрами можуть бути страх, відсутність життєвого досвіду, незнання способів виходу з тієї або іншої ситуації. Зіштовхнувшись із перешкодою на шляху до сильно бажаної мети, людина почуває занепокоєння, напругу, лють, ворожість, заздрість, ревнощі, і якщо цей стан триває довго, то з'являється почуття байдужності, апатія, втрата інтересу, провина й тривога. Коли людина зустрічається із фрустраційною ситуацією, вона може поводитися по-різному. Виділяють наступні види фрустрационного поведінки:

■ рухове порушення - людина багато, безладно рухається, кидається з сторони убік, не може вибрати одну лінію поведінки;

■ апатія, наприклад, людина у фрустраційній ситуації лягла на підлогу й дивиться в стелю, не роблячи ніяких дій;

■ агресивна поведінка;

■ стереотипна поведінка – людина починає повторювати якісь рухи, дії, які в схожій ситуації йому допомагали, але невідомо, чи допоможуть вони в даній ситуації;

■ регресивна поведінка, яка розуміється як поведінка, характерна для людини в більш ранні періоди життя. Наприклад, діти, уже перебуваючи в більш старшому віці починають ссати палець, у них вертається сюсюкаюча мова і так далі.

Завдання визначення психологічного поняття конфлікту досить складне, конфлікт це завжди зіткнення чогось із чимсь. Конфлікти можуть бути всередині людини, наприклад, між бажанням мати якусь річ і страхом (бажанням купити автомобіль і страхом потрапити в аварію). Конфлікти можуть бути між людьми, міжособистісні, між державами і так далі. Конфлікт завжди припускає зіткнення інтересів і високу значимість цих інтересів. Внутрішні конфлікти можливі в людини тільки при наявності складного внутрішнього миру й усвідомленні людиною цієї складності. У людей примітивних внутрішнособистісних конфліктів практично не зустрічається, для них у житті все просто.

Стан кризи - цей стан, який породжується проблемою, що встала перед людиною, від якої він не може піти і яку не може дозволити у швидкий час і звичним способом. Розрізняють два типи кризових ситуацій, залежно від того, яку можливість вони залишають для людини в наступнім житті.

Криза першого типу - це серйозне потрясіння, що зберігає певний шанс виходу на колишній рівень життя.

Ситуація другого типу перекреслює наявні життєві задуми, залишаючи у вигляді єдиного виходу з положення зміна самої особистості й змісту її життя. Зіткнення людини з непереборною перешкодою - втрата близької людину, втрата роботи, втрата здоров'я, породжує криза. Процес подолання цієї кризи вітчизняний психолог Ф.Е. Василюк назвав переживаннями, наповнивши цей термін новим змістом. Дотепер переживання зв'язувалося з емоцією, що відбиває відношення людини до ее фактора, що викликав.

Василюк розглядає переживання як внутрішню роботу по відбудові щиросердечної рівноваги, наповнення новим змістом людської діяльності

після подолання критичної ситуації. Він виділяє наступні чотири типи переживань.

Гедоністичне переживання ігнорує що стався факт і заперечує його - "нічого страшного не трапилося", "ну звільнили й звільнили, знайду нову роботу", формує й підтримує ілюзію благополуччя й схоронності порушеного змісту життя. Якщо можна так виразитися, це порушена захисна реакція інфантильної свідомості.

Реалістичне переживання підкоряється принципу реальності. Людина тверезо ставиться до того, що відбувається, ухвалює те, що трапилося, пристосовуючи свої інтереси до нового образа й сенсу життя. При цьому, що раніше втримувалося в його житті відношення до речей уже неможливо, людина безповоротно відкидає минуле й повністю перебуває в сьогоденні й майбутньому.

Ціннісне переживання повністю визнає наявність критичної ситуації, але відкидає пасивне прийняття ударів долі. життєвий стосунок, Що став неможливим, не зберігається й не виганяє. Ціннісне переживання будує новий зміст життя з урахуванням понесеної втрати. Наприклад, людей, що втратив близьких, будує своє життя так, щоб замінити близьким, що залишилися, того, кого він втратив, зберегти, наприклад, сімейна справа або продовжити традиції.

Творче переживання - цей тип характерний для сложившихся вольових особистостей. Оскільки така людина має досвід вольової поведінки, то в критичних ситуаціях він зберігає здатність свідомо шукати вихід зі критичного стану. Криза в житті - це завжди неприємно. Деякі люди їх зживають, а інші накопичують їх один за одним. Криза - це не тупик, а деякі протиріччя, через які проходить людей на шляху свого дорослішання. Вихід із кризи іноді порівнюють із розв'язком складного математичного рівняння, запис якого займає целую сторінку і яке треба спростити. У результаті правильних дій ми одержуємо проста рівність, неправильні дії приводять до ускладнення й заплутуванню вихідного матеріалу. Вхід у кризу - це початок математичного рівняння. Головне- правильно скоротити компоненти, знайти правильний обмін. Скорочуючи зайве, ми залишаємо сутність. Як тільки все виходить, ми можемо сказати, що вийшли із кризи,

Усі простої - геніально, а примітивне - вульгарно. Людина, що пережила кризу, завжди сильнішає , тому що в нього з'являється досвід, якого до кризи не було. Як говорять у народі, "за одиного битого двох небитих дають". Знаючи власну природу, адекватно оцінюючи себе, потрібно вибирати необхідні засоби для досягнення поставлених цілей. Зміна зовнішнього миру дається нам складніше. Ми можемо змінювати себе, хоча для деяких людей це складніше, чим змінювати зовнішні обставини. Спробі допомогти людині осмислити себе й своє місце на дорозі життя й присвячена ця книга.

Р.А. Ахмеров (1994 р.) увів у психологію таке поняття, як біографічні кризи особистості. Під біографічною кризою він розуміє таку особливість внутрішнього світу людину, яка проявляється в різних формах переживання людиною непродуктивності свого життєвого шляху. У своєму дослідженні він виявив, що джерелом виникнення подібної кризи є неоптимальна життєва програма, яка проявляється в таких явищах, як зайва категоричність в оцінці ймовірності подій, відсутність конфліктності, тобто ігнорування міжособистісних зв'язків. Ризик кризи тем вище, чим менше людина раціональна й стратегічна, чим більше він упевнений в високозначимих подій. Ахмеров показав, що при біографічних кризах знижується оцінка людиною продуктивності свого життя, суттєво підсилюється переживання своєї вичерпаності, спустошеності, безперспективності, знижується переживання своєї реалізованості. Як правило, такі кризи супроводжуються погіршенням здоров'я, занижується очікувана тривалість життя. Виявилося, що жінки в цілому більш продуктивно оцінюють своєї життєвий шлях, чим чоловіка, і менш категоричні в оцінці життєвих подій. Джерелом біографічної кризи є неоптимальна життєва програма особистості, автором якої особистість сама і є.

Р.А. Ахмеров виділяє три типи біографічних криз: криза нереалізованості, криза спустошеності, криза безперспективності.

Криза нереалізованості виникає, коли по тем або іншим причинам людина слабко представляє зв'язки подій своєму життя. Виникають переживання, що "от, моя життєва програма не виконана", "життя не вдалося", "не повезло". Людина не бачить або недооцінює свої досягнення або успіхи, у своєму минулому не бачить досить істотних подій, корисних з погляду сьогодення й майбутнього. Однією із причин такого роду кризи може бути нове соціальне середовище, у яке людину закинуло, з якої він уважається, але в якій його колишній досвід не є цінністю.

Криза спустошеності виникає в ситуаціях, коли в суб'єктивній картині життєвого шляху слабко представлені зв'язки, що ведуть від минулого в сьогодення й майбутнє. Незважаючи на те що людей усвідомлює наявність у себе до даного часу важливих, значимих досягнень, у нього домінує переживання, що вона уже "прочитана книга", що в нього незмога й немає помітних привабливих цілей у майбутньому, а тоді навіщо жити? Однієї із причин такого стану може служити деяка утома після тривалого періоду самозабутньої й завзятої роботи, штурму висоти в житті й професії. У - цьому випадку виправдані перепочинок, відпочинок від образа, що стомив, життя й бурхливої діяльності. Інший варіант спостерігається при різкій зміні соціальної або життєвої ситуації, коли в людини виникає відчуття невизначеності, непередбачуваності майбутнього, коли "не знаєш, за що вхопитися".

Криза безперспективності виникає в ситуаціях, коли по тем або іншим причинам у свідомості слабко представлені проекти, плани, мрії про майбутнє. Справа тут не в самій по собі невизначеності майбутнього, воно може бути цілком певним - гарантована нудьга, безнадійний застій, відсутність перспектив професійного росту, - а в переживаннях, позначуваних словами типу "поперед нічого не світить". У людини є й досягнення, і коштовні особисті якості, але він утрудняється в побудові нових життєвих програм, не бачить для себе шляхів самореалізації в нових можливих ролях. Реальним показником наявності такої кризи є те, що тривале переживання закономірне викликає відхилення в тілеснім здоров'ї.

Психології вік - це поняття, що служить для позначення тимчасових характеристик індивідуального розвитку людину. У науці різняться поняття віку хронологічного й віку психологічного. Хронологічний вік - це кількість років, прожитих людиною. Усе життя людини прийнято ділити на певні вікові періоди. Існує дуже багато концепцій вікової періодизації розвитку людину. Так, наприклад, давньокитайська класифікація містила в собі сім основних періодів:

■ молодість - до двадцяти років;

■ вік одруження - до тридцяти років;

• вік виконання суспільних обов'язків - до сорока років; " пізнання власних оман - до п'ятдесяти років;

• останній період творчого життя - до шістдесяти років;

• бажаний вік - до сімдесяти років;

• старість - від сімдесяти років.

Знайомлячись із різними періодизаціями індивідуального розвитку людину, слід ураховувати, що не існує твердих границь початку й завершення кожної стадії, кожна людина індивідуальна, і процеси в кожному віці відбуваються нерівномірно.

В 1965 році на Міжнародному симпозіумі по віковій періодизації в Москві була прийнята наступна міжнародна періодизація віків: немовля - від 1 до 10 днів, грудний вік - 10 днів - 1 рік, раннє дитинство - 1-2 року, перший період дитинства - 3-7 років, другий період дитинства- 8-12 років для хлопчиків, 8-11 років для дівчинок, підлітковий вік - 13-16 для хлопчиків, 12-15 для дівчинок, юнацький вік- 17-21 для юнаків, 16-20 для дівчат, середній (зрілий) вік - перший період - 22-35 для чоловіків, 21-35 для жінок, другий період - 36-60 для чоловіків, 36-55 для жінок, літній вік - 61-74 для чоловіків, 56-74 для жінок, старечий вік - 75-90 і для чоловіків, і для жінок і довгожителі - старше 90 років.

На відміну від хронологічного віку, психологічний вік позначає певний якісно-своєрідний щабель розвитку людину, обумовлену закономірностями формування організму, умовами життя, навчання й виховання, що й має конкретне суспільно-історичне походження. Вікова криза -- це перехідний період між віковими етапами, який неминуче переживається людиною при переході від одного вікового етапу до іншого по завершенню певних стадій розвитку. У першу чергу ця криза обумовлена змінами, фізіологічними зрушеннями в організмі, морфофункци- ональними перебудовами. Такі кризи прийнято називати нормальними, оскільки вони супроводжують людину на всьому протязі життя.