1.3. Наукознавство та його основні розділи

Постійно зростаюча роль науки в життєдіяльності людства породила її особ­ливий статус у сучасній культурі. Накопичення знань про науку як складну систему, що розвивається і в процесі цього розвитку створює нові, порів­няно автономні підсистеми та інтеграційні зв'язки, що керують їхньою вза­ємодією, зумовило формування науки про саму науку — наукознавство.

Наукознавство — галузь досліджень, що вивчає закономірності функціо­нування і розвитку науки, структуру і динаміку наукової діяльності, взаємо­дію науки з іншими соціальними інститутами і сферами матеріального і духовного життя суспільства. Наукознавство в логічному, соціологічному, політичному, економічному, психологічному та ін. аспектах відображає те загальне і суттєве, що характерне для різних наук, їхній взаємозв'язок, а також відношення між теорією науки, з одного боку, і технікою, виробниц­твом і суспільством — з іншого.

Деякі аспекти розвитку суспільства з давніх-давен вивчалися філософією і окремими науками, особливо з середини XIX ст. Потреба у комплексному вивченні науки гостро відчулася в першій половині XX ст. у зв'язку з вели­чезним зростанням її ролі і розвитком науково-технічної революції. Науко­знавча орієнтація досліджень безпосередньо почала складатися приблизно в 30-х роках XX ст., коли було сформовано проблематику наукознавства. З середини 40-х років у багатьох країнах розгортаються емпіричні досліджен­ня наукової діяльності, наприклад схем організації наукових підрозділів, роз­поділення наукових зусиль, фінансування науки. Оформлення наукознавст­ва в самостійну галузь людської діяльності відбулося в 60-х роках, коли склалися сучасні уявлення про предмет і завдання наукознавства та наукові колективи, що розробляють проблеми наукознавства. Водночас склалися і окремі напрями досліджень. Було розроблено систему непрямих показників (змінних) для ключових наукознавчих понять із використанням методів різ­них наук. Так, у вивченні місця науки в суспільстві, взаємозв'язків науки з іншими соціальними інститутами використовують поняття і методи історії, соціології, політичної економії та ін. Досліджується також структура науко­во-технічної діяльності у всій сфері "дослідження — розробки — впрова­дження", функції наукового знання в суспільстві, особливості наукового по­тенціалу тощо. Проблеми наукової творчості вивчають за допомогою психо­логічних і соціально-психологічних методів. Дослідження змісту і результатів наукової діяльності проводять спеціалісти в галузі логіки науки, логіки на­укового дослідження, історії науки та історії філософії. Вивчається логічна побудова і змістовне обгрунтування наукових теорій, умови і способи пере­ходу від одних теоретичних уявлень до інших у процесі історичного розвитку науки. Сформувалася галузь статистичного дослідження структури і динамі­ки інформаційних потоків наукової інформації (наукометрія).

На результатах аналітичного вивчення науки базуються нормативні наукоз­навчі дослідження, цілі яких можна сформулювати як розробку теоретич­них основ наукової політики і державного регулювання науки. До них нале­жать: розробка рекомендацій щодо підвищення ефективності наукової ді­яльності та об'єктивних критеріїв її оцінки; визначення найбільш перспек­тивних наукових напрямів як основи довгострокового планування науки тощо. У цих дослідженнях широко використовують методи наукового про­гнозування і системного аналізу.

Таким чином, у сучасному наукознавстві склалися окремі розділи знань про науку, зокрема такі, як загальна теорія, історія і соціологія науки, еко­номіка, політика, теорія прогнозування; планування та управління наукови­ми дослідженнями, моделювання, наукова організація праці, право, мова і класифікація науки (табл. 1.3.1).

Таблиця 1.3.1. Розділи наукознавства та їх характеристика

№ пор.	Розділ	Зміст розділів науки
1	2	3
1.	Загальна теорія науки	Розробка концепцій теорії науки, основних нап­рямів її розвитку, методології
2.	Історія науки	Дослідження генезису динамічного процесу нако­пичення наукових знань, встановлення законо­мірностей розвитку науки
3.	Соціологія науки	Аналіз взаємодії науки і суспільства у різних со­ціально-економічних формаціях, дослідження соціальних функцій і відносин людей у процесі наукових досліджень
4.	Економіка науки	Вивчення економічних особливостей розвитку і використання науки, критеріїв економічної ефек­тивності наукових досліджень
5.	Політика та наука	Визначення напрямів розвитку науки з урахуванням об'єктивних умов, потреб економіки і загальної політики держави
6.	Теорія наукового прогнозування, планування та управління нау­ковими дослі­дженнями	Розробка стратегії науки на майбутнє, планування її матеріального забезпечення та організація уп­равління науковими дослідженнями
7.	Методологія науки	Дослідження систем у науці, складання моделей науки і різних видів наукової діяльності
8.	Наукова органі­зація праці, пси­хологія, етика та естетика науко­вої діяльності	Розробка систем наукової організації праці вче­них, дослідження психологічних, етичних і есте­тичних чинників наукової діяльності (інтереси, емо­ції, інтуїція, уявлення, індивідуальні особливості вченого)
9.	Наука і право	Дослідження і нормативне забезпечення відно­син наукових колективів між собою та працюючих у них людей, розробка системи міжнародних і державних законів про науку
10.	Мова науки	Розробка міжнародних і національних систем понять і термінології, стильових особливостей викладення результатів наукових досліджень
11.	Класифікація наук	Розробка міжнародної і національної системи наук

Теорія науки — це система узагальненого знання про науку, основні на­прями її розвитку, концепції і методологію.

Історія науки становить накопичення наукових знань, які характеризують роз­виток у історичному аспекті окремих наук, а також наукознавства в цілому.

Соціологія науки вивчає, яким чином матеріально-виробнича діяльність, соціально-економічний лад та ідеологія впливають на функції науки у сус­пільстві. Як зразок можна навести розвиток економічних наук, який визнача­ється в основному продуктивними силами і виробничими відносинами. Сус­пільно-виробнича діяльність людей впливає на розвиток економічних наук, дає фактичний матеріал, на основі вивчення і узагальнення якого відкрива­ються нові закономірності економічних явищ, створюються наукові теорії.

Економіка науки досліджує взаємодію науки і виробництва, створює пе­редумови для узагальнення практичного досвіду, його теоретичного ос­мислення і впливу на виробництво. У виробництві вже виокремилися деякі найважливіші напрями застосування науки: модернізація засобів праці, від­криття і використання нових матеріалів, удосконалення технології та орга­нізації виробництва на умовах корпоратизації, акціонування, приватизації власності. Досягнення науки дедалі більше використовують для духовного і фізичного розвитку людини — головної продуктивної сили суспільства.

Політика і наука зазвичай вирішують проблеми нормативного характеру. Аналізуються також основні тенденції розвитку науки, досліджуються конк­ретні ситуації, що склалися в окремих ланках і в цілому на кожному етапі, вивчається характер взаємодії між окремими науками та їхній зв'язок із технікою та суспільством у використанні результатів всього наукознавства. Прикладом впливу політики на розвиток науки є конверсія військового ви­робництва, коли досягнення вчених у галузі озброєння переорієнтовують­ся на виробництво цивільної продукції.

Мова науки — це певне виявлення емпіричних і теоретичних знань. Наукові знання не існують поза мовою науки і поза певними науковими групами лю­дей. Мова науки містить певну систему понять, за допомогою яких індивіду­альні наукові знання перетворюються на колективне надбання. Крім того, сприйняття вченим мови науки означає також прийняття відповідної системи мислення. Наприклад, мова економічних наук оперує такими поняттями, як собівартість, ціна, інфляція, прибуток, рентабельність. Мова науки "Бухгал­терський облік, аналіз і аудит" як однієї з наук групи "Економіка підприємств і менеджменту" використовує загальні поняття економічних наук і притаманні їй поняття — подвійний запис, рахунки, бухгалтерський баланс, дебет і кре­дит, бухгалтерське проведення та ін. Математичний апарат мови науки дає можливість виводити точні кількісні наслідки з основних положень (законів) теорії, отримувати кількісне уявлення. Водночас математичний апарат науки сам собою не виконує функції наукового пояснення. Так, виявлення за допо­могою математичного апарату перевищення витрат виробництва проти норма-

тивних не розкриває реальних процесів виробництва, що призвели до подо­рожчання продукції. Це має дослідити економічний аналіз, аудит із застосу­ванням притаманних їм методичних прийомів.

Класифікація наук у наукознавстві виконує функції групування наукових знань у певні системи, що сприяє уніфікації науки, її міжнародних зв'язків і прискоренню темпів розвитку.

Теорія наукового прогнозування, планування та управління наукови­ми дослідженнями, моделювання науки, наукова організація праці, право та інші розділи наукознавства в розвитку науки виконують методо­логічні функції, визначають її стратегію та напрями розвитку в суспільстві.

Отже, наукознавство, узагальнюючи світовий досвід розвитку науки, ак­тивно впливає на інтеграцію вітчизняної науки з науковими системами ін­ших високорозвинених країн, сприяє її удосконаленню, задоволенню жит­тєвих потреб людей. Однак наукознавство — це не комплекс окремих дис­циплін і навіть не синтез знань про логіко-пізнавальні, соціальні, економіч­ні, психологічні, структурно-організаційні аспекти розвитку науки, а цілісна наука, що вивчає взаємодію різних елементів, які визначають розвиток науки як історично мінливої цілісності, або системи.

Понад тисячолітня історія розвитку науки висвітлює низку закономірнос­тей і тенденцій її особистого розвитку. У 1844 році Енгельс сформулював положення про постійне прискорення розвитку науки пропорційно масі знань, що перейшли від попереднього покоління. Як показали сучасні до­слідження, це положення може бути виражене у формі експоненціального закону, що характеризує низку деяких параметрів науки (кількість відкрит­тів, обсяг наукової інформації тощо).

Науці притаманний кумулятивний закон: на кожному історичному етапі во­на накопичує в концентрованому вигляді наукові досягнення, кожен факт входить невіддільною частиною до загального фонду і не перекреслюється наступними успіхами пізнання, а тільки переосмислюється та уточнюється. Спадковість науки призводить до єдиної лінії її поступального розвитку і незворотності його характеру. Вона забезпечує функціонування науки як особливого виду соціальної пам'яті людства, що теоретично кристалізує попередній досвід пізнання дійсності та оволодіння її законами.

Процес розвитку науки знаходить своє відображення не тільки в зростанні суми накопичених позитивних знань. Він охоплює також усю структуру на­уки. На кожному історичному етапі наукове пізнання використовує відому сукупність пізнавальних форм — фундаментальних категорій і понять, ме­тодів, принципів і схем пояснення, тобто всього того, що розуміють під поняттям стилю мислення. Наприклад, для античного стилю мислення бу-

ло характерним спостереження як основний спосіб отримання знань. На­ука нового часу спиралася на експеримент і в основному аналітичний під­хід до досліджуваної реальності. Сучасну науку характеризує прагнення до цілісного і різнобічного вивчення об'єктів. Однак накопичення нового ма­теріалу, що не піддається поясненню на основі існуючих на даний час схем, потребує пошуку нових шляхів розвитку науки, що приводить час від часу до наукових революцій, інакше кажучи, до висунення нових принципів піз­нання, категорій і методів науки. Усе це знаходить своє відображення і у відповідних змінах форм організації науки.

Контрольні запитання і завдання

1. Дайте визначення поняття "наукознавство ".

2. Охарактеризуйте основні розділи наукознавства.

3. Сформулюйте основні закономірності розвитку науки.

1.4. Форми організації та управління наукою і національна система класифікації наук

Спочатку нові галузі науки формувалися за предметною ознакою, відповідно до залучення в процес пізнання нових галузей і сторін дійсності. Для сучасної науки стає дедалі характернішим перехід від предметної до проблемної орі­єнтації, коли нові галузі знань виникають у зв'язку з висуненням певної вели­кої теоретичної або практичної проблеми. Так виникла велика кількість "сти­кових" наук, наприклад біофізика та ін. їхня поява, з одного боку, продовжує процес диференціації науки, а з іншого — створює підстави для подальшої інтеграції раніше розрізнених наукових дисциплін. Так, наприклад, на стику технічних і суспільних наук виникла технічна естетика, на стику технічних і природних — біоніка, природних і суспільних — економічна географія.

Поряд із традиційними дослідженнями, що провадяться в межах якоїсь однієї галузі науки, проблемний характер орієнтації сучасної науки покли­кав до життя широкий спектр міждисциплінарних і комплексних дослід­жень за допомогою засобів багатьох різних наукових дисциплін, конкретне сполучення яких визначається характером відповідної проблеми.

За своєю спрямованістю, безпосереднім відношенням до практики окремі науки поділяють на фундаментальні і прикладні. Завданням фундаменталь­них наук є пізнання законів, що керуюють поведінкою та взаємодією базис­них структур природи, суспільства і мислення. Ці закони і структури вивча-

ються, так би мовити, в "чистому вигляді", безвідносно до їхнього можливо­го використання.Тому фундаментальні науки іноді називають "чистими".

Безпосередня мета прикладних наук — використання результатів фунда­ментальних наук для вирішення не тільки пізнавальних, а й соціально-прак­тичних проблем. Тому тут критерієм успіху є не тільки досягнення істини, а й міра задоволення соціального замовлення.

Прикладні науки можуть розвиватися в напрямі і теоретичної, і практичної проблематики. Наприклад, у сучасній фізиці фундаментальну роль відігра­ють електродинаміка і квантова механіка, використання яких у пізнанні кон­кретних предметних сфер створює багато різних галузей теоретичної при­кладної фізики — фізику металів, фізику напівпровідників та ін. Подальше перенесення їхніх результатів у практику покликало до життя різноманітні практичні прикладні науки — металознавство, напівпровідникову техноло­гію тощо, а їхній прямий зв'язок із виробництвом здійснюється за допомо­гою відповідних конкретних розробок. Усі технічні науки є прикладними.

Фундаментальні науки зазвичай випереджають у своєму розвитку прикладні, створюючи для них теоретичний доробок.

Наукою наук, наукою про основу всіх речей з давніх-давен і до нашого часу називають філософію (точніше, онтологію), оскільки саме вона встановлює, що у сфері безпредметного відповідає за значенням особливим звуковим образам (мовним знакам). Інші науки називають окремими щодо філософії, яка, насамперед, і повинна створити інструменти мислення, до того як вза­галі зможе виявитися будь-яка конкретна і нова сфера реальності (наприк­лад, техніка стала можливою тільки тоді, коли вже склалися метафізичні передумови панування над природою в сучасному значенні цього слова).

Таким чином, розвиток наукових знань є рухом від єдиної нерозчленованої науки стародавності до складної системи спеціалізованих знань в усіх сфе­рах людської діяльності. Класифікація наук здійснювалася разом із форму­ванням наукових знань. Науково-методологічну основу класифікації наук становлять закони формальної логіки.

Вища атестаційна комісія (ВАК) України за погодженням з Міністерством освіти і науки України затвердила національну класифікацію наук. Основні галузі наук такі:

01. Фізико-математичні науки 02. Хімічні науки

03. Біологічні науки 04. Геологічні науки

05. Технічні науки 06. Сільськогосподарські науки

07. Історичні науки 08. Економічні науки

10. філологічні науки

12. Юридичні науки

14. Медичні науки

16. Ветеринарні науки

18. Архітектура

20. Військові науки

22. Соціогічні науки

24. Фізичне виховання та спорт

09. Філософські науки 11. Географічні науки 13. Педагогічні науки 15. Фармацевтичні науки 17. Мистецтвознавство 19. Психологічні науки 21. Національна безпека 23. Політичні науки 25. Державне управління За призначенням і роллю в сучасному українському суспільстві кожна галузь наук поділяється на кілька груп. Наприклад, до економічних наук входять групи теоретичних економічних наук; механізмів регулювання економіки; фі­нансів, грошового обігу і кредиту; світового господарства і міжнародних еко­номічних відносин; економіки підприємства та управління виробництвом; еко­номіки галузей господарства; економіки природокористування та охорони довкілля; демографії, економіки праці і соціальної політики; розміщення ви­робничих сил регіональної економіки.

Саме таким чином ВАК України, за погодженням із Міністерством освіти і науки України, затверджено перелік спеціальностей з економічних наук.

Оформлення ж науки як соціального інституту відбулося в XVII — на почат­ку XVIII ст., коли в Європі було створено перші наукові спільноти та акаде­мії й почалося видання наукових журналів. Дотепер збереження і відтво­рення науки в ролі самостійної соціальної освіти здійснювалося переважно неформально — через традиції, що передавалися за допомогою книжок, викладання, листування та особистого спілкування вчених.

До кінця XIX ст. у сфері науки була зайнята порівняно невелика кількість людей. На межі XIX та XX ст. виникла нова форма організації науки -великі наукові інститути і лабораторії з потужною технічною базою, що на­ближає наукову діяльність до форм сучасної індустріальної праці. Таким чином, відбулося перетворення "малої" науки на "велику". Сучасна наука дедалі глибше пов'язується з усіма без винятку соціальними інститутами, насичуючи не тільки промислове і сільськогосподарське виробництво, а й політику, адміністративну та військову сфери.

У свою чергу, наука як соціальний інститут стає найважливішим фактором соціально-економічного потенціалу, потребує неабиякого зростання витрат, з огляду на те, що політика зі сфери науки перетворюється на одну з провідних сфер соціального управління.

Тому в сучасних умовах першочергового значення набувають проблеми ор­ганізації науки та управління її розвитком. Концентрація і централізація на­уки покликала до життя виникнення національних і міжнародних наукових організацій і центрів, систематичну реалізацію великих міжнародних проек­тів. У системі міждержавного управління багатьох країн сформувалися спе­ціальні органи керівництва наукою. На їхній базі побудовано механізм на­укової політики, що активно і цілеспрямовано впливає на розвиток науки. Спочатку організація науки була майже повністю прив'язана до системи уні­верситетів та інших вищих навчальних закладів і будувалася за галузевими принципами. У XX ст. широко розвиваються спеціалізовані дослідницькі ор­ганізації та установи. Виражена тенденція до зниження питомої ефектив­ності витрат на наукову діяльність, особливо у сфері фундаментальних до­сліджень, виявила необхідність створення нових форм організації науки. Отри­мала розвиток така форма організації науки, як наукові центри галузевого і комплексного характеру; виникли дослідницькі підрозділи, побудовані за проблемним принципом. Для вирішення конкретних наукових проблем, що часто мають міждисциплінарний характер, створюються спеціальні творчі колективи, які складаються з проблемних груп і об'єднуються в проекти і програми (наприклад, програма освоєння космосу).

Централізація в системі керівництва наукою дедалі частіше переплітається з децентрацізацією, автономією у проведенні досліджень. Набули поширення неформальні проблемні об'єднання вчених — так звані невидимі колективи. Поряд із ними в рамках "великої" науки продовжують існувати і розвиватися такі неформальні утворення, як наукові напрями і наукові школи, що виникли в умовах "малої" науки. У свою чергу, наукові методи щоразу частіше вико­ристовуються як засоби організації та управління в інших галузях людської діяльності. Результати наукових досліджень застосовуються не тільки у сфері матеріального виробництва, а й для вдосконалення принципів управління колективами, підприємствами, державою, суспільством у цілому.

Незалежно від того, що результати науки — наукові знання — є інтернаціо­нальними за своєю суттю, важливе значення для науки мають національні особливості її розвитку, що виражаються у розподілі наявного складу вче­них за різними країнами, національних і культурних традиціях розробки окремих галузей науки в рамках наукових шкіл і напрямів, у співвідношенні між фундаментальними і прикладними дослідженнями в масштабі країни, в державній політиці щодо розвитку науки.

Основними цілями державної політики України у сфері наукової і науково-технічної діяльності визначено:

/ примноження національного багатства на основі використання на­укових і науково-технічних досягнень;

/ створення умов для досягнення високого рівня життя кожного гро­мадянина, його фізичного, духовного та інтелектуального розвитку через використання сучасних досягнень науки і техніки;

/ зміцнення національної безпеки на основі використання наукових і науково-технічних досягнень;

/ забезпечення вільного розвитку наукової та науково-технічної твор­чості.

Для досягнення основних цілей держава забезпечує соціально-економічні, організаційні, правові умови для формування та ефективного використан­ня наукового та науково-технічного потенціалу, зокрема державну підтримку суб'єктів наукової і науково-технічної діяльності, підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку наукових кадрів, підвищення престижу на­укової діяльності, підтримку та заохочення наукової молоді.

В Україні правові організаційні та фінансові засади функціонування і роз­витку наукової і науково-технічної сфери визначає Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність" і доповнення та зміни до нього. Державне регулювання та управління у сфері науково-технічної діяльнос­ті здійснюють Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та Пре­зидент України особисто.

Президент України як глава держави і гарант її державного суверенітету сприяє розвитку науки і техніки; забезпечує здійснення контролю за фор­муванням і функціонуванням системи державного управління у сфері на­укової і науково-технічної діяльності; визначає структуру органів вико­навчої влади, які здійснюють державне управління у сфері науки і техніки; розглядає пропозиції щодо ефективного використання коштів Державно­го бюджету України, спрямовані на розвиток науки, технологій та іннова­цій, удосконалення структури управління наукою, системи підготовки та атестації кадрів.

Верховна Рада України визначає основні засади і напрями державної полі­тики у сфері наукової і науково-технічної діяльності, затверджує пріоритет­ні напрями розвитку науки і техніки та загальнодержавні (національні) про­грами науково-технічного розвитку України і здійснює загальне державне регулювання наукової і науково-технічної діяльності.

До повноважень Кабінету Міністрів України як вищого органу в системі органів виконавчої влади належать такі питання: здійснення науково-тех­нічної політики держави; подання Верховній Раді України пропозицій щодо пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки та їхнього матеріально-технічного забезпечення; затвердження державних (міжвідомчих) науково-технічних програм відповідно до визначених Верховною Радою України

пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки; забезпечення реалізації загальнодержавних науково-технічних програм.

Інші центральні органи виконавчої влади у сфері наукової і науково-техніч­ної діяльності виконують такі різноманітні завдання:

/ розробку засад наукового і науково-технічного розвитку України; / забезпечення наукового і науково-технічного потенціалу України; / організацію і координацію інноваційної діяльності;

/ координацію розвитку загальнодержавної системи науково-техніч­ної інформації;

/ керівництво системою наукової і науково-технічної експертизи;

/ визначення напрямів розвитку наукового і науково-технологічного потенціалу галузей і контроль за його рівнем;

/ формування програм науково-технічного розвитку окремих галузей та організація їх виконання;

/ організація розроблення, освоєння і виробництва сучасної конку­рентоспроможної продукції на основі використання нових високо­ефективних технологій, устаткування, матеріалів, інформаційного за­безпечення;

/ забезпечення інтеграції вітчизняної науки у світовий науковий про­стір зі збереженням і захистом національних пріоритетів;

/ здійснення інших повноважень, передбачених законодавством України.

У здійсненні державного управління та регулювання у сфері наукової ді­яльності держава керується чітко визначеними принципами:

/ органічної єдності науково-технічного, економічного, соціального і духовного розвитку суспільства;

/ поєднання централізації та децентралізації управління у науковій діяльності;

/ дотримання вимог екологічної безпеки;

/ визнання свободи творчої, наукової і науково-технічної діяльності;

/ збалансованого розвитку фундаментальних і прикладних досліджень;

/ використання досягнень світової науки, можливостей міжнародної наукової співпраці;

/ свободи поширення наукової і науково-технічної інформації;

/ відкритості для міжнародної науково-технічної співпраці, забезпе­чення інтеграції української науки у світову в поєднанні із захистом інтересів національної безпеки.

Одним з основних важелів здійснення державної політики у сфері наукової та науково-технічної діяльності є бюджетне фінансування. Розмір його не пови­нен бути меншим за 1,7% валового внутрішнього продукту України. Бюджет­не фінансування може здійснюватися через базове або програмно-цільове фінансування. Базове фінансування надається для забезпечення фундамен­тальних наукових досліджень, найважливіших для держави напрямів дослі­джень (зокрема, в інтересах національної безпеки та оборони), розвитку інф­раструктури наукової і науково-технічної діяльності, збереження наукових об'­єктів, що становлять національне надбання, підготовки наукових кадрів.

Програмно-цільове фінансування здійснюється зазвичай на конкурсній ос­нові для здійснення науково-технічних програм та окремих розробок, спря­мованих на реалізацію пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки; проведення найважливіших прикладних науково-технічних розробок, які виконуються на державне замовлення; проектів, що виконуються в межах міжнародної науково-технічної співпраці. Для підтримки фундаменталь­них досліджень у галузі природничих, технічних і гуманітарних наук ство­рено нині діючий Державний фонд фундаментальних досліджень, кошти якого формуються за рахунок бюджетних коштів і добровільних внесків юридичних і фізичних осіб (у тому числі іноземних). Кошти фонду також розподіляються на конкурсній основі.

Для фінансового забезпечення проведення заходів, спрямованих на роз­виток і використання досягнень науки в Україні, створено Державний інно­ваційний фонд, який на конкурсних засадах здійснює фінансову та матері­ально-технічну підтримку процесів упровадження пріоритетних науково-тех­нічних розробок і новітніх технологій у виробництво, технічне його переос­нащення, освоєння випуску нових видів конкурентоспроможної продукції.

Вищим науковим центром країни є Національна академія наук України (НАНУ), що очолює і координує фундаментальні дослідження в різних га­лузях науки. НАНУ є державним науковим закладом, який об'єднує всі напрями національної науки і підтримує міжнародні зв'язки науковими центрами інших країн.

Керівництво НАНУ очолює президент, який обирається загальними збора­ми вчених. Вони ж обирають і віце-президентів, вченого секретаря, прези-діум і ревізійну комісію.

НАНУ складається з відділень відповідних галузей науки. Крім галузевих є територіальні відділення (наприклад, Донецьке, Західне, Південне та ін.) і територіальні філії.

Галузеві відділення НАНУ об'єднують науково-дослідні інститути, що очолюють розвиток науки в цій галузі знань і в яких зосереджено провідні наукові сили.

Крім Національної академії наук України, в країні функціонують державні галузеві академії — Українська академія аграрних наук, до складу якої вхо­дить Науково-дослідний інститут аграрної економіки; Українська академія медичних наук; Українська академія будівництва та архітектури та ін. У скла­ді галузевих академій діють НДІ різного профілю, відповідно до галузі науки.

В Україні функціонують і недержавні спеціалізовані академії, які об'єдну­ють вчених на громадських засадах за профілем їхньої наукової діяльності. До них належать, наприклад, Українська міжнародна академія оригіналь­них ідей, Академія інженерних наук, Українська технологічна академія та ін. Окремі з цих академій мають статус міжнародних. Так, Українська міжна­родна академія оригінальних ідей як громадська наукова організація об'­єднує вчених, винахідників і раціоналізаторів України та інших країн, що своїми науковими ідеями та винаходами випередили час і зробили ваго­мий внесок у розвиток науки і техніки. Академія, як і багато інших, має у своєму складі НДІ, видає кілька наукових журналів.

В Україні діє і велика кількість галузевих НДІ, підпорядкованих міністерст­вам і відомствам. Так, НДІ економіки підвідомчий Міністерству економіки України, НДІ фінансів — Міністерству фінансів України, НДІ статистики — Міністерству статистики України та ін. Науково-дослідні установи галузе­вого підпорядкування провадять наукові дослідження переважно приклад­ного характеру, в яких має потребу галузь, до якої вони входять. Зокрема, ці НДІ виконують особливо складні та трудомісткі науково-дослідні роботи, які потребують об'єднання зусиль колективу вчених (наприклад, розробка методик із прогнозування розвитку галузі). Відповідно до напряму НДІ ви­значають його структуру: створюють відділи, лабораторії, сектори, які зде­більшого очолюють провідні вчені у цій галузі знань.

Вищі навчальні заклади (університети, академії, інститути) мають спеці­альні підрозділи, які виконують науково-дослідні роботи за рахунок дер­жавних бюджетних і госпрозрахункових коштів. Виконують дослідження про­фесорсько-викладацькі працівники, аспіранти, студенти, а також вчені на конкурсній основі. Тематика досліджень у цих установах формується за профілем ВНЗ, його факультетів і кафедр на договірних засадах з підпри­ємствами, організаціями або у формі державного замовлення.

Контрольні запитання і завдання

1. Дайте характеристику фундаментальних і прикладних наук.

2. Розкрийте принципи системи національної класифікації наук.

3. Як розвивалася наука як соціальний інститут ?

4. Що є основними цілями і принципами державної політики України у сфері наукової та науково-технічної політики ?

5. Які питання наукової і науково-технічної діяльності вирішують Верховна Рада Укра­їни, Кабінет Міністрів України та Президент України особисто?

6. Назвіть наукові організації та установи України.