1.2. Етапи становлення і розвитку науки

Історія зародження й розвитку науки налічує багато тисячоліть. Джерела науки виходять із практики ранніх людських общин, в якій були нерозривно поєднані пізнавальні і виробничі моменти. Первісні знання мали практичний характер, виконуючи роль методичних керівництв конкретними видами люд­ської діяльності, оскільки з самого початку свого розвитку людство поліпшу­вало умови життя за рахунок пізнання і певного перетворення навколишнь­ого світу. У країнах Стародавнього Сходу (Вавилонії, Індії, Єгипті, Китаї) було накопичено значну кількість такого роду знань, які становили важливу передумову майбутньої науки. Крім того, віддаленою передумовою науки можна вважати і міфологію, в якій уперше було зроблено спробу побудува­ти цілісну всеосяжну систему уявлень про дійсність, що оточує людину.

Крім накопичення суми знань про світ для виникнення науки необхідні бу­ли і певні соціальні умови. Насамперед це потребувало достатньо високо­го рівня виробництва та суспільних відносин, що привело до розподілу розумової і фізичної праці і тим самим відкрило можливість систематично займатися наукою. Досить важливою була також наявність багатої та ши­рокої культурної традиції, що допускала вільне сприйняття досягнень різ­них культур і народів.

Перші теоретичні системи, що пояснювали дійсність через природні нача­ла, сформувалися в Стародавній Греції до VI ст. до н.е. Спочатку вони поєднували власне науку і філософію в її умовиводних варіантах. Однак це було саме теоретичне знання, в якому на перший план висувалися його об'єктивність і логічна переконливість. Давньогрецька наука дала перші описи закономірностей природи, суспільства і мислення, які відіграли про­відну роль в історії людської культури: ввели у практику розумової діяль­ності систему абстрактних понять щодо світу в цілому; перетворили в стій­ку традицію пошук об'єктивних, природних законів світобудови; запрова­дили основи доказового способу викладення матеріалу, що становить од­ну з найважливіших рис науки. У цю добу починають виокремлюватися деякі галузі знань — геометрія, механіка, астрономія.

У добу середньовіччя вагомий внесок у розвиток науки зробили вчені арабського Сходу і Середньої Азії: Ібн Сіна, Ібн Рушд, Біруні та ін., яким вдалося не тільки зберегти, а й розвинути давньогрецьку традицію, збага­тивши її в багатьох галузях знань.

У Європі ця традиція була значною мірою трансформована пануванням християнської релігії, що породило специфічну середньовічну форму на­уки — схоластику. Незважаючи на те, що схоластика основну увагу приді­ляла розробці християнської догматики, вона все ж зробила значний вне-

сок у розвиток культури мислення, вдосконалення мистецтва теоретичних суперечок і дискусій. Багато важили у створенні наукової бази алхімія та астрологія: перша заснувала традицію дослідного вивчення природних ре­човин і сполук, чим підготувала грунт для виникнення хімії; друга стимулю-вала систематичні спостереження за небесними тілами, сприяючи розвит­ку дослідної бази для астрономії.

Головною вадою науки того періоду була наївна віра в те, що видимість речей і явищ, доступна спостереженню, і є їхня суть, інакше кажучи, — сама дійсність. Тим часом картина реальної дійсності не просто відрізня­ється від її видимості, а іноді й діаметрально протилежна їй. І перші рево­люції в природознавстві так чи інакше зводилися до "перевертання" пер­вісної, створеної людьми картини, у правильність якої вони вірили впро­довж століть і тисячоліть. Прикладом такого "перевертання" може бути перехід від геоцентричного вчення Птолемея до геліоцентричного вчення Коперника. Разом із першими революціями в науці, що перевернули пер­вісну картину видимості, почалося і становлення справжньої науки.

Проте наука і на цій стадії свого розвитку була ще не спроможна охопити в цілому об'єкт і предмет дослідження в усій його складності, мінливості, внутрішній суперечливості. Це був перехідний період: наука вийшла з віку дитинства, але ще не досягла зрілості. Весь цей час її вплив на розвиток людства проявлявся передусім у сфері світогляду, де точилася гостра і вперта боротьба між теологією і наукою. У добу середньовіччя теологія поступово відвоювала становище верховної інстанції, покликаної давати відповідь на такі питання, як будова Всесвіту, місце людини в ньому, зміст і найвищі цінності життя. У сфері ж інтересів науки, що продовжувала про­цес формування, залишалися проблеми більш "заземлені". І тільки у XVI ст., вийшовши з дитинства людської думки, наука вперше заявила про своє право монопольно визначати формування світогляду. Саме в цей час почався процес проникнення наукового знання і наукового мислення в струк­туру діяльності людини і суспільства.

Крім того, водночас із спостереженням наука нового часу бере на озбро­єння експеримент, який стає її провідним методом дослідження, тісно поєднуючи теоретичні умовиводи з практичним випробуванням природи, в результаті чого різко підсилюється пізнавальна могутність науки. Цей процес глибокого перетворення науки у XVI—XVII ст. вважають першою науковою революцією.

Успіхи механіки, що до кінця XVII ст. була вже систематизована та завершена у своїх основах, відіграли вирішальну роль у формуванні механістичної карти­ни світу, яка потім набула величезного світоглядного значення (Л. Ейлер, М.В. Ломоносов, П. Лаплас та ін.). У рамках цієї картини здійснювалося піз-

нання не тільки фізичних і хімічних, але й біологічних явищ, наприклад інтер­претація людини як цілісного організму з позицій концепції "людини-машини" Ж. Ламетрі. Водночас виникають філософські вчення про суспільство і держа­ву як підрозділи загального вчення про єдиний світовий механізм.

Опора науки нового часу на експеримент, розвиток механіки заклали під­мурівок для встановлення тіснішого зв'язку науки з виробництвом, хоча міцного і систематичного характеру цей зв'язок набув лише наприкінці XIX ст. Звісно, наукове знання і раніше не було повністю відокремлене від техніки, що швидко розвивалася. І проблеми, що виникали в перебігу цьо­го розвитку, ставали предметом наукового дослідження і давали початок новим науковим дисциплінам. Сама ж наука мало що давала практичній діяльності передусім тому, що сама практика не вміла і не відчувала по­треби спиратися на досягнення науки. Випадки практичного використання результатів науки не мали систематичного характеру і не вели до раціо­нального використання тих багатих можливостей, які надавало практичне впровадження результатів наукових досліджень.

Ще більше часу було витрачено на те, щоб запропоновані наукою відповіді на докорінні світоглядні питання стали елементами загальної освіти, без чого наукові уявлення не могли б перетворитися на один із найважливіших складників культури суспільства.

На основі механістичної картини світу до початку XIX ст. було накопичено, систематизовано і теоретично опрацьовано вагомий матеріал, що стосу­вався окремих сфер дійсності. Однак чимала частина цього матеріалу во­чевидь не вкладалася в межі механістичного трактування природи і сус­пільства та потребувала ширшого і глибшого пояснення реальності.

Відкриття закону збереження і перетворення енергії (Р. Майєр, Дж. Джо­уль, Г. Гельмгольц) дало змогу поставити на загальну основу всі розділи фізики і хімії. Відкриття клітинної структури (Т. Шванн, М. Шлейден) пока­зало одноманітну структуру всіх живих організмів. Еволюційне вчення Ч. Дарвіна в біології внесло у природознавство ідею розвитку. Періодична система елементів Д.І. Менделєєва довела наявність внутрішніх зв'язків між усіма відомими видами речовин. Крім того, в середині XIX ст. склалися соціально-економічні, філософські та загальнонаукові передумови для по­будови наукової теорії суспільного розвитку.

Усі ці зміни в основах наукового мислення призвели на межі XIX—XX ст. до краху механістичного світогляду і кризи класичної науки нового часу. Криза ця спричинила нову революцію в науці, яка почалася з фізики (М. Планк, А. Ейнштейн) і охопила всі основні галузі науки.

З середини XIX ст. наука повністю вступила у свою зрілу фазу. Стало оче­видним, що суто емпірична основа надто вузька і обмежена для того, щоб

забезпечити безперервний розвиток виробничих сил, прогрес техніки. З того часу наука отримала потужний імпульс для свого розвитку, бо вико­ристання її для безпосереднього виробництва стало для науки одним із найзначніших чинників. З іншого боку, практика почала дедалі більше орі­єнтуватися на стійкий зв'язок із наукою, що безперервно поширювався. Для сучасного виробництва, і не тільки для нього, використання наукового знання є обов'язковою умовою самого існування і відтворення багатьох видів діяльності, що виникли свого часу поза зв'язком з наукою, не кажучи вже про ті, що нею народжені.

До середини XX ст. чільне місце у природознавстві посіла біологія, в якій було зроблено фундаментальні відкриття (Ф. Крик, Дж. Вотсон). Особливо високі темпи розвитку характерні для тих напрямів науки, які, інтегруючи досягнення різних її галузей, відкривають принципово нові перспективи вирішення великих комплексних проблем сучасності, на­приклад створення нових джерел енергії і матеріалів, управління вели­кими системами, космічні дослідження тощо.

Контрольні запитання і завдання

1. Розкрийте основні риси давньогрецької науки.

2. Дайте характеристику наукових надбань середньовіччя.

3. Розкрийте поняття наукової революції.