Конфуціансько-ісламський блок

Перешкоди, що постають на шляху приєднання незахідних країн до Заходу, варіюють за ступенем глибини й складності. Для країн Латинської Америки й Східної Європи вони не настільки вже й великі. Для православних країн колишнього Радянського Союзу - набагато значніші. Але найсерйозніші перешкоди постають перед мусульманськими, конфуціанськими, індуїстськими й буддистськими народами. Японії вдалося домогтися єдиної у своєму роді позиції асоційованого члена західного світу: в якихось відносинах вона входить до числа західних країн, але, безсумнівно, відрізняється від них за своїми найважливішими вимірами. Ті країни, які з міркувань культури або влади не хочуть або не можуть приєднатися до Заходу, конкурують із ним, нарощуючи власну економічну, військову й політичну могутність. Вони домагаються цього і за рахунок внутрішнього розвитку, і за рахунок співробітництва з іншими незахідними країнами. Найвідоміший приклад такого співробітництва - конфуціансько-ісламський блок, що сформувався як виклик західним інтересам, цінностям і могутності.

Майже всі без винятку західні країни зараз скорочують свої військові арсенали. Росія під керівництвом Єльцина робить те саме. А Китай, Північна Корея й цілий ряд близькосхідних країн істотно нарощують військовий потенціал. Із цією метою вони імпортують зброю із західних і незахідних країн і розвивають власну військову промисловість. У результаті виник феномен, названий Ч. Кроутхеммом феноменом "збройних країн", причому "збройні країни" - це аж ніяк не країни Заходу. Інший результат - переосмислення концепції контролю над озброєннями. Ідея контролю над озброєннями була висунута Заходом. Протягом холодної війни першочерговою метою такого контролю було досягнення стійкої військової рівноваги між Сполученими Штатами та їхніми союзниками, з одного боку, і Радянським Союзом та його союзниками - з іншого. В епоху після холодної війни найперша мета контролю над озброєннями - запобігти нарощуванню незахідними країнами їхнього військового потенціалу, що становить потенційну загрозу західним інтересам. Щоб домогтися цього, Захід використовує міжнародні угоди, економічний тиск, контроль над переміщенням зброї й військових технологій.

Конфлікт між Заходом і конфуціансько-ісламськими державами значною мірою (хоча й не виключно) зосереджений навколо проблем ядерної, хімічної й біологічної зброї, балістичних ракет та інших складних засобів доставлений такої зброї, а також систем керування, спостереження та інших електронних засобів ураження цілей. Захід проголошує принцип нерозповсюдження як загальну й обов'язкову норму, а договори про нерозповсюдження й контроль - як засіб реалізації цієї норми. Передбачено систему різноманітних санкцій проти тих, хто сприяє поширенню сучасних видів зброї, і привілеїв тим, хто дотримується принципу нерозповсюдження. Природно, що основна увага приділяється країнам, які настроєні вороже стосовно Заходу або схильні до цього потенційно.

Зі свого боку незахідні країни відстоюють право здобувати, виробляти й розміщувати будь-яку зброю, яку вони вважають за необхідну для власної безпеки. Вони повною мірою засвоїли істину, висловлену міністром оборони

Індії у відповідь на питання про те, який урок він здобув із війни в Перській затоці: "Не майте справ зі Сполученими Штатами, якщо у вас немає ядерної зброї". Ядерна, хімічна й ракетна зброя розглядається - можливо, помилково - як потенційна противага колосальній перевазі Заходу в галузі звичайних озброєнь. Звичайно, у Китаю вже є ядерна зброя. Пакистан й Індія можуть її розмістити на своїх територіях. Північна Корея, Іран, Ірак, Лівія й Алжир явно намагаються придбати її.

...Між ісламсько-конфуціанськими країнами й Заходом розгортається новий виток гонки озброєнь. На попередньому етапі кожна сторона розробляла й робила зброю з метою домогтися рівноваги або переваги над іншою стороною. Тепер одна сторона розробляє й робить нові види зброї, а інша намагається обмежити й запобігти такому нарощуванню озброєнь, одночасно скорочуючи власний військовий потенціал.