2. Істина як процес. Конкретність істини

Питання про істину має й іншу сторону. Недостатньо визнавати існування об'єктивної істини, треба ще показати, якими реальними шляхами людство йде до неї.

Багато матеріалістів у минулому були безсилими проти агностицизму, що заперечував об'єктивну істину, саме внаслідок того, що вони не могли науково обґрунтувати, якими реальними шляхами вона досягається. Як метафізики, вони представляли істину у вигляді одноразового акту, через який об'єкт осягається відразу, в повному обсязі, в усьому різноманітті своїх властивостей, відносин і закономірностей. Одним із найважливіших положень Гегеля в розумінні істини, яке сприйняв і розвинув далі марксизм, є твердження, що істина можлива тільки як процес.

Виходячи з розгляду істини як процесу, можна вирішити низку важких проблем гносеології. Однією з них є питання про суверенність людського пізнання. Чи може людина мати істинне знання про всю об'єктивну реальність? Чи може вона пізнати всі явища і процеси в усій їх повноті?

Негативна відповідь на це питання робить нас абсолютно безсилими перед агностицизмом - адже заперечення можливості досягнення достовірного знання про процеси та явища об'єктивної реальності становить початковий пункт агностицизму. Але на якій підставі можна вважати наше знання суверенним, здатним усе осягнути, якщо ми на кожному кроці стикаємося з його недосконалістю: незнанням величезної кількості речей і явищ, упевняємося в неточності й неповноті наявного знання про окремі явища.

Якщо замкнути пізнання в межі одного якогось стану минулого, теперішнього часу або майбутнього, то несуверенність його стає очевидним фактом. У жодний конкретний історичний період ми не в змозі знати всіх речей і явищ. Проте, якщо пізнання і досягнення об'єктивної істини розглядати як процес, що ніколи не закінчується, то ми побачимо, що вони не мають ні в собі, ні в об'єктивній реальності меж, які пізнання не може перейти в процесі розвитку; але не знання, що перебуває у спокої, а знання, що безперервно розвивається, здатне в принципі все пізнати.

Власне об'єкти дійсності не можна поділяти на пізнаванні й непізнаванні. Хіба в природі одних закладена здібність до того, щоб людина осягнула їх сутність, а в інших поставлені кимось межі для їх пізнання? Наділення самих об'єктів певними силами, які роблять можливим або неможливим їх пізнання людиною, е формою антропоморфізму, властивого незрілій людській свідомості, що бачить у явищах і речах дійсності злих і добрих духів. Якщо гносеологія теж буде наділяти речі своєрідними духами, що дозволяють або забороняють їх пізнавати, то вона розірве з наукою і з'єднається з найвідсталішими релігійними уявленнями.

Несуверенність нашого мислення виникає не від об'єкта, а від суб'єкта, отже, подолання її пов'язано не з тим, що нам необхідна інша об'єктивна реальність, легша і простіша, а з розвитком суб'єкта (людського суспільства) і його пізнання. Ця несуверенність корениться не в природних органах людини (структурі та можливостях органів чуття, мозку), а в суспільній природі, у ступені зрілості людських відносин, характері виробництва, організації праці та соціально-політичного устрою суспільства. Наприклад, елементарні частинки: електрон, протон і т. ін. - не були відомі ні Демокріту, ні Арістотелю, ні навіть Ньютону і Менделєєву не тому, що їх органи чуття були недосконалими, не здатними побачити або почути ці частинки. У Н. Бора були такі самі у принципі органи чуття, як і у його великих попередників. Проте Н. Бор жив в інший час, коли людство досягло вищого ступеня цивілізації, коли пізнанню стали доступні речі, з приводу яких раніше могли будувати лише гіпотези.

Тому суверенність людського пізнання здійснюється в процесі історичного розвитку людства, що є практично нескінченним, і сама істина є суспільно-історичним процесом збагнення людиною об'єктивної реальності. У принципі людському пізнанню доступні всі явища і процеси у світі, але людина не може реалізувати цю можливість в якийсь конкретний історичний період, що дає обмежене знання. Кожний результат людського знання суверенний, оскільки він є моментом процесу пізнання об'єктивної реальності, і несуверенний як окремий акт, що має свої межі, встановлені певним рівнем розвитку людської цивілізації.

...Відносність зіставлення істини і помилки полягає перш за все в тому, що в реальному процесі пізнання немає істини в чистому вигляді, вільної від моментів неістини, тобто помилки. Істина, як і все інше, в чистому вигляді існує тільки в абстракції; а кожний дійсний процес руху пізнання означає рух від неістинного до істинного, і він не вільний від моментів ілюзорності, помилок. Будь-яка теорія містить елементи, неістинність яких виявляється подальшим ходом розвитку науки.

Але не тільки в цілому об'єктивно-істинне знання містить моменти помилок. На певному етапі розвитку пізнання виявляється, що деякі положення науки були помилкою. Наприклад, положення хімії XVIII ст. про неподільність атома було для свого часу науковим твердженням, здобутим дуже складним і довгим шляхом. Проте наприкінці XIX ст. воно перетворилося в оману, яка гальмувала прогрес у пізнанні будови речовини, і потрібно було ще багато зусиль, щоб подолати цю помилку.

Буває і навпаки: в нових умовах помилка знаходить свою істинну сторону і стає частиною істини. Так, наприклад, наука XVIII ст. відкинула як абсолютно помилкову ідею алхімії про перетворення неблагородних металів у благородні. Ця ідея здавалася у принципі безглуздою і суперечила уявленню про атом як замкнуту і незмінну систему. Зараз ідея перетворення будь-якого хімічного елементу в будь-який інший (не виключаючи золота) є правильною, науковою ідеєю. Правда, ніхто не займається пошуками філософського каменя, за допомогою якого можна отримати таке перетворення, проте в реальності цього процесу сумніву вже давно немає.

Але може виникнути питання: якщо в русі реального процесу пізнання протилежність істини і помилки відносна, то чи існують які-небудь об'єктивні критерії відмінності істини від помилки? Справді, якщо в істинному виявляється момент помилки, а в помилці - істинна сторона, то як їх розрізняти? Кількісно? Навряд чи можна встановити, скільки моментів істинного є в теорії, яка приймається наукою за істину. її істинні моменти можуть бути знайдені тільки подальшим ходом розвитку пізнання, тим більше, що такий кількісний підрахунок нічого не може дати, навіть якщо ми його потім проведемо, бо з'ясується, що деякі теорії (наприклад флогістону), які вважалися істинами науки, кількісно містили стільки істинних думок, скільки і деякі біблійні розповіді.

Залишається тільки один шлях - виявити якісну відмінність між істиною і помилкою. Це можна зробити, якщо розглядати істину як процес, а не стан. Істина і помилка відрізняються одна від одної за тенденцією, напрямом, а отже, результатом руху пізнання. В істині процес руху мислення Йде шляхом об'єктивно-правильного віддзеркалення дійсності, створення пізнавального образу, який глибоко і всебічно осягає об'єктивну реальність, у її дійсних і можливих формах. Цей процес включає і відхилення від істини, але на цих неістинних моментах він не зупиняється, а йде далі, вони долаються в ході руху самого пізнання.

Помилка - протилежний істині процес руху мислення, що йде дорогою спотвореного, збоченого відображення дійсності; в цьому процесі істинні моменти проступають як випадкові, не випливають з об'єктивної спрямованості самого процесу. Тому, щоб відповісти на питання, куди належить конкретний результат пізнання - до істини або помилки, треба проаналізувати і визначити його місце в русі людського пізнання: до якого процесу він належить, чи виник історично як рух пізнання шляхом об'єктивної істини або шляхом помилки. Наприклад, теорія флогістону з'явилася як результат розвитку хімічної науки, яка прагнула збагнути об'єктивну природу речовини, і неістинні моменти, що були в ній, були подолані в ході розвитку самої хімії.

Проте це не означає, що людський розум буде повністю вільний від будь-яких моментів помилок та ілюзій. Вони, безумовно, залишаться, але не як самостійний шлях, а як моменти руху пізнання до об'єктивної істини, як результат того, що об'єктивна істина досягається не відразу і не в повному обсязі та шлях до неї важкий, складний і суперечливий. Ці моменти ілюзорності, помилки знаходяться в рамках руху пізнання від відносного до абсолютного.

Абсолютна й відносна істини протилежні одна одній, але не в тому ступені, як істина і помилка. Вони перебувають у рамках однієї й тієї самої якості - процесу руху пізнання шляхом об'єктивної істини, відмінність між ними полягає в ступені повноти, глибини збагнення об'єктивної природи предмета.

Насправді істина одна - об'єктивна. Але оскільки вона існує тільки як процес, то виникає ряд понять, які характеризують його з різних сторін. Абсолютне, відносне і конкретне є поняттями, що розкривають процес руху об'єктивно-істинного знання.

Термін "абсолютна істина" вживається в нашій літературі неоднозначно. Часто під ним мають на увазі повне і закінчене знання про світ у цілому, яке виступає як межа прагнень людського розуму. У такому разі говорять про абсолютну істину в кінцевій інстанції тощо. Але в цьому значенні вона містить те, що вкладається в поняття суверенності людського пізнання, і нічого іншого не дає. Визнавши пізнання за суверенне, ми начебто відповіли на питання, як і яким чином можливе повне, остаточне знання об'єктивної реальності.

Під абсолютною істиною мають на увазі також фактичне знання про окремі явища, процеси природи і суспільне життя, достовірність якого не викликає сумніву. Воно називається ще "вічною істиною", основною чеснотою якої є незмінність. Деякі метафізики вважали, що досягнення таких вічних, незмінних істин становить мету пізнання. Чи є такі вічні, незмінні істини? Звичайно, є, наприклад "двічі по два - чотири", "Київ стоїть на Дніпрі", "Лев Толстой народився в 1828 році".

"Абсолютна істина в останній інстанції", "вічна істина" - це химери, гонитва за якими може збити пізнання з шляху істини і привести під виглядом "вічних істин" до найбільших помилок часу. Як не пригадати у зв'язку з цим чудові слова Ф. Енгельса: "Що двічі два чотири, що у птахів є дзьоб, і тому подібні речі оголошує вічними істинами лише той, хто збирається з факту існування вічних істин узагалі зробити висновок, що і в історії людства існують вічні істини, вічна мораль, вічна справедливість і т. д. ...І тоді можна бути цілком упевненим, що цей самий друг людства заявить нам за першої слушної нагоди, що всі колишні фабриканти вічних істин були більшою чи меншою мірою ослами і шарлатанами, що всі вони перебували у владі помилок, що всі вони помилялися і що їх заблудження і помилки цілком природні і є доказом того, що все істинне і правильне тільки у нього" (К. Маркс, Ф. Енгельс. Твори. - Т. 20. - С. 90).

"Абсолютна істина в останній інстанції" і "вічна істина" уявляються зовні процесу руху пізнання, вони мисляться як його закінчення, й у цьому їх слабкість, беззмістовність, бо весь свій об'єктивно-істинний зміст пізнання набуває в русі. Справжня абсолютність знання можлива тільки як процес, що приводить до досягнення об'єктивного змісту в мисленні. Кожна об'єктивна істина, взята як процес, є одночасно й абсолютною.

Отже, немає окремо абсолютної істини й відносної, а є одна об'єктивна істина, яка одночасно є абсолютно-відносною. Абсолютність і відносність - це характеристики зрілості процесу, що має ім'я об'єктивної істини, яка ніколи не буває тільки або абсолютною, або відносною. Пошуки тільки абсолютного зведуть її до банальностей "вічних істин", а відносна істина, позбавлена моменту абсолютності, змикається з помилкою. А між "вічною істиною" і помилкою відмінність незначна, часто вічні істини перетворюються на помилки епохи.

Ототожнення об'єктивної істини з абсолютною в кінцевій інстанції і вічною істинами веде до догматизму, а з відносною - до релятивізму. Догматичне мислення на перший погляд ставить дуже благородну мету - досягти істин, які у всі часи і за всіх умов були б істинними. Але цей благий намір перебуває в суперечності з дійсним процесом пізнання.

Оголошення реальних результатів науки, вирваних з процесу й абсолютизованих, вічними істинами призводить по суті до відриву знання від об'єктивної реальності, до спрямованості пізнання на шлях помилки. Об'єктивна реальність багатоманітна, суперечлива і нескінченна у своїх виявах, її безперервний рух народжує нові форми. Як бути пізнанню, щоб схопити у своєму змісті цю невичерпність форм руху об'єктивної реальності? Застигнути в якомусь одному пізнавальному образі, перетворивши його на вічну істину і тим самим позбавивши себе об'єктивності? Або, можливо, самому безперервно зраджуватися, щоб уловити об'єктивність руху самого предмета? Звичайно, наука може вибрати тільки останнє. А раз так, то вона не може зупинятися на якомусь результаті, взявши його за абсолютну істину в останній інстанції або вічну істину, яка не підлягає ніколи і ніякій зміні. Своєї об'єктивності й абсолютності істина може набути тільки в процесі руху і безперервної зміни, інакше вона відірветься від об'єктивної реальності та перетвориться на свою протилежність - оману.

Догматизм небезпечний скрізь, але він особливо небезпечний у філософії, яка покликана спрямовувати рух пізнання, а не омертвляти його...

Проте виникає питання: як повинно змінюватися пізнання, чи важливий для нас рух заради руху або зміна пізнання має свої об'єктивні підстави?

Релятивізм розуміє цю зміну як рух у сфері суто суб'єктивних уявлень, а тому схиляється по суті до агностицизму. Він охоче погоджується з тим, що жодних вічних, абсолютних істин у кінцевій інстанції не існує, оскільки, як вважають його прихильники, об'єктивної істини взагалі немає. Як аргумент береться історія розвитку окремих наук, що свідчить про неминучу загибель теорій, безперервну зміну їх.

Релятивізм виникає як суб'єктивістське осмислення прогресу наукового знання, революційних зсувів у ньому. На відміну від догматизму він виходить з розуміння істини як процесу, проте позбавляє цей процес найголовнішого - об'єктивного змісту. Тому він призводить до заперечення існування об'єктивної істини. Як метафізики, релятивісти об'єктивність пізнання пов'язують із незмінністю, з раз і назавжди наданим станом. Якщо істина є процесом, то вона, на їхню думку, вже нічим не відрізняється від помилки, а рух пізнання означає перехід від однієї помилки до іншої.