75. Феноменологія як дескриптивне вчення про сутності чистих переживань

Стосовно феноменології, то вона має намір бути дескриптивним вченням про сутності трансцендентально чистих переживань за умови феноменологічної установки, та подібно до кожної дескриптивної, такої, що не субструює і не ідеалізує, дисципліни, вона містить свою правомірність у самій собі. Будь-які переживання, що підлягають редукції і які можна схопити лише через чисту інтуїцію належать феноменології як її власність, і саме вони е для неї джерелом абсолютного пізнання.

Однак варто пильніше придивитися, щоб дізнатися, якою мірою на феноменологічному полі з його численною множиною ейдетичних конкретностей справді зможуть ствердитися наукові дескрипції та на що вони можуть виявитися тут здатними.

Своєрідність свідомості взагалі полягає в тому, що вона є флуктуацією, яка триває у найрізноманітніших вимірах, отже, тут не може бути навіть і мови про понятійно-точну фіксацію яких-небудь ейдетичних конкретностей та моментів, котрі безпосередньо конституюють їх. Якщо взяти, наприклад, переживання, яке має відношення до категорії "речова фантазія", як воно дано нам у феноменологічно-іманентному сприйнятті або у будь-якому іншому (такому, що обов'язково зазнало редукції) спогляданні, то феноменологічно одиничним (ейдетичною одиничністю) і буде само уявлення про річ у фантазії в усій повноті його конкретності, з яким воно протікає у потоці переживань... Феноменологія лише жертвує індивідуацією, усе ж сутнісне наповнення вона в усій повноті його конкретності підносить до ейдетичної свідомості, розглядаючи її як ідеально самототожну сутність. ...Ця сутність є доступною для стійкого розрізнення, для послідовної ідентифікації, для строгого понятійного схоплювання... Так, ми описуємо і разом із тим визначаємо у строгих поняттях (у міру руху) родову сутність сприйняття і сутність підлеглих різновидів, як-от: сприйняття фізичної речовинності, живих тварин, як і сутність пригадування взагалі, відчуття взагалі, воління взагалі і т. ін. Однак їм передують ще найвищі загальності, такі як переживання взагалі, cogitatio взагалі, - вони вже уможливлюють повні сутнісні дескрипції."

Зиґмунд Фройд (1886-1939)

Австрійській психіатр, психолог та філософ, засновник психоаналізу. Центральним поняттям у 3. Фройда є "несвідоме", яке владно маніфестує себе у сновидіннях та обмовках. 3. Фройд створює класичну для психоаналізу модель психіки: "Воно" (несвідоме), "Я" (свідомість, або "Его") та "Над-Я" ("Супер-Его", або "Цензор"). Характерною ознакою 3. Фройда є звернення до культурологічних та філософських проблем. Вчення 3. Фройда справило значний вплив на розвиток філософії і культури XX ст.

І. Я та воно

Розмежування психіки на свідоме та несвідоме є головною передумовою психоаналізу, і лише це дає можливість зрозуміти та піддати науковому дослідженню дуже важливі патологічні процеси душевного життя, що трапляються досить часто. Інакше кажучи, психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психіки, а повинен розглядати свідомість як властивість психічного, яка може приєднуватися або не приєднуватися до інших його властивостей.

...Для більшості філософськи освічених людей ідея психічного, яке одночасно не було б свідомістю, до такої міри є незрозумілою, що видається абсурдною та несумісною з простою логікою. Це відбувається, як я гадаю, тому, що вони ніколи не досліджували феноменів гіпнозу та сновидінь, які також мають стосунок до психічного, і які - не кажучи вже про всю сферу патологічних явищ - вимагають такого розуміння.

...До терміна або поняття несвідоме ми дійшли... шляхом перероблення досвіду, в якому велику роль відіграє душевна динаміка. Ми дізналися, тобто змушені були визнати, що існують досить потужні душевні процеси або уявлення, які можуть мати такі самі наслідки для душевного життя, як і всі інші уявлення... Досить сказати: тут розпочинається психоаналітична теорія, яка стверджує, що такі уявлення не стають усвідомленими тому, що їм протидіє відома сила, позаяк вони могли б бути усвідомленими, і тоді ми б побачили, як вони мало відрізняються від усіх інших загальновідомих психічних елементів. Цю теорію неможливо спростувати завдяки тому, що у психологічній техніці знайшлися засоби, за допомогою яких можна ліквідувати силу, що протидіє, і довести відповідні уявлення до свідомості. Стан, за якого вони перебували до усвідомлення, ми називаємо витісненням, а сила, яка призвела до витіснення і підтримує його, відчувається нами під час психоаналітичної роботи як спротив.

Поняття несвідомого ми, таким чином, отримали з учення про витіснення. Витіснене ми розглядаємо як типовий приклад несвідомого. Ми бачимо, однак, що існує кілька несвідомих: латентне, проте спроможне стати усвідомленим, і витіснене, яке само по собі та без подальшого не здатне стати усвідомленим... Латентне несвідоме, яке є несвідомим лише в описовому, однак не динамічному сенсі, називається нами досвідомим; термін "несвідоме" ми застосовуємо лише відносно витісненого динамічного несвідомого...

...Ми створили для себе уявлення про цілісну організацію душевних процесів в одній особистості і позначаємо її як Я цієї особистості. Це Я пов'язане зі свідомістю, воно панує над спонуканням до руху, тобто до розрядки збудження у зовнішній світ. Це та душевна інстанція, яка контролює всі окремі процеси, яка вночі засинає, однак усе-таки керує цензурою сновидінь. З цього Я походить також витіснення, завдяки якому відомі душевні спонукання підлягають вилученню не лише зі свідомості, а й з інших сфер впливів та дій. Це вилучення через витіснення в аналізі протиставляє себе Я, і завдання аналізу полягає в тому, щоб ліквідувати спротив, який Я вчиняє за спроб наблизитися до витісненого. Під час аналізу ми спостерігаємо, як хвора людина, якщо перед нею ставляться відомі завдання, відчуває труднощі; її асоціації припиняються, як тільки вони мають наблизитися до витісненого. Тоді ми кажемо їй, що вона перебуває під владою спротиву, однак сама про це нічого не знає, і навіть у тому випадку, коли на основі відчуття дискомфорту вона повинна здогадатися, що на неї діє певний спротив, вона все ж не вміє ні назвати його, ні вказати на нього. Однак, оскільки спротив, безсумнівно, належить її Я, то ми опиняємося у несподіваній ситуації. Ми знайшли в самому Я дещо таке, що також є несвідомим і виявляється подібно до витісненого, тобто чинить потужний вплив, не переходячи у свідомість, і для усвідомлення якого потрібна особлива робота. Наслідком такого спостереження для психоаналітичної практики є те, що ми потрапляємо в нескінченну множину труднощів та незрозумілостей, якщо хочемо дотримуватися звичних способів вираження, наприклад бажаємо звести явище неврозу до конфлікту між свідомістю і несвідомим. Відповідно до нашої теорії структурних відносин душевного життя, ми повинні таке протистояння замінити іншим, а саме: цілісному Я протиставити витіснене, яке від нього відкололося.

Проте наслідки нашого розуміння несвідомого ще більш важливі. Знайомство з динамікою внесло першу корективу, структурна теорія вносить наступну. Ми дійшли висновку, що несвідоме не збігається з витісненим; залишається правильним, що все витіснене неусвідомлене, однак не все несвідоме є витісненим. Навіть частина Я (один Бог наскільки важлива частина) може бути несвідомою і без жодного сумніву і є такою. І це несвідоме в Я не є латентним у сенсі досвідомого, інакше його б не можна було зробити активним без усвідомлення та сама свідомість не становила б стільки труднощів. Коли ми, таким чином, опинилися перед необхідністю визнання третього невитісненого несвідомого, то нам доводиться визнати, що властивість несвідомого втрачає для нас своє значення. Воно перетворюється на багатозначну якість, яка не дає змогу робити широкі та беззастережні висновки...