Фрідріх Шеллінг (1775-1854)

Фрідріх Вільгельм Йозеф Шеллінг - німецький філософ, представник класичної німецької філософи, У його філософії виокремлюють кілька періодів: натурфілософський (до середини 1790-х років), трансцендентальний, або естетичний, ідеалізм (1800-1801 pp.), "філософія тотожності" (до 1804p.), філософія свободи (до 1813 р.), "позитивна філософія", або "філософія міфології та одкровення" (до 1854 p.). Філософія мистецтва для Ф. Шеллінга - це своє рідний органом філософії та її завершення.

Про відношення реального та ідеального в природі

Найтемнішою серед усіх речей, більше того, - самим утіленням темного, багато хто вважає матерію. Однак це є саме тим невідомим коренем, який, проростаючи, породжує всі витвори та живі явища природи. Без його пізнання фізика втрачає свою наукову основу, і навіть наука про розум губить той зв'язок, який опосередковує ідею дійсністю. Я не мислю матерію як щось, що існує незалежно від абсолютної єдності, яку б можна було підкласти під неї як матеріал, але й не розглядаю її просто як ніщо; у цілому я погоджуюсь із висловлюванням Спінози, котрий в одному зі своїх листів на питання, чи можна всю багатоманітність тілесних речей a priori вивести з поняття протяжності (у картезіанському сенсі), відповів: я розглядаю матерію як атрибут, який виражає собою нескінченну і вічну сутність. Однак, оскільки кожна частина матерії для себе має бути відбитком усього універсуму, то матерію слід розглядати не як один атрибут, через який виражена вся нескінченна сутність, а як сукупність таких атрибутів. Що в основу матерії закладено суперечливість, роздвоєність, передчували або навіть знали вже мислителі давнини. Що ця роздвоєність у ній знята за допомогою декотрого третього і вона тим самим становить замкнену та тотожну собі потрійність, відомо відтоді, як відродився інтерес до досліджень такого ґатунку... ми можемо в матерії як у символічному образі розгледіти всі внутрішні рушійні сили універсуму і вищу засадничу основу самої філософії. Ми сподіваємося, що таке дослідження не сприйматиметься як далеке від цієї роботи, єдина цінність якої полягає у висловлюваннях низки сумлінних, що ґрунтуються на спогляданні та згодом підтверджених припущень про всеохопне значення того закону дуалізму, який ми знаходимо з однаковою безсумнівністю, як в одиничних явищах природи, так і в цілісності світу. Вже перший погляд на природу навчає нас того, чого навчає останній; адже і матерія виражає не інший та між іншим не менш значущий зв'язок, ніж той, який є в розумі, вічна єдність безкінечного та кінечного. Передусім у речах ми пізнаємо саму чисту сутність, яку надалі неможливо пояснити, проте вона пояснює сама себе. Однак ми ніколи не бачимо цю сутність саму по собі, проте завжди та всюди в дивовижному поєднанні з тим, що своїми силами не змогло б існувати і нездатне коли-небудь стати сутнісним для себе, є лише осяяним буттям. Ми називаємо це кінечним, або формою. Безкінечне неспроможне дістатися кінечного, бо для того, щоб досягнути кінечного, воно мало б полишити себе, інакше кажучи, воно мало б бути не безкінечним. Також немислимо, щоб кінечне могло дістатися безкінечного; бо воно ніде не може існувати до нього і є взагалі чимось лише через тотожність із безкінечним. Отже, для того, щоб взагалі сполучатися, вони мають бути поєднані якоюсь початковою та абсолютною необхідністю. Цю необхідність ми називаємо, допоки не знайдемо іншої назви, абсолютним зв'язком або сполученням... Ми можемо виразити зв'язок у суттєвому як безмежну любов до самої себе (що в усіх речах є найвищим), як безмежне бажання відкривати саму себе, тільки сутність абсолютного потрібно мислити як невіддільну від цього бажання, однак саме як це воління-самого-себе. Саме це ствердження-самого-себе існує незалежно від форми само по собі є безкінечне, яке ніколи і ні в чому не може стати кінечним. Однак абсолютне не є тільки водінням самого себе, проте волінням нескінченним чином, отже, в усіх формах, ступенях та потенціях реальності.

Відбитком цього вічного та нескінченного самого-себе-воління є світ... Форми, у котрих вічне воління творить самого себе, розглянуті для себе, суть, множина: тому множина є властивістю речей, яка їм притаманна, тільки якщо абстрагуватися від зв'язку; саме тому вона нічого не додає до реальності речей і не містить у собі нічого позитивного. Зв'язок є у множині речей єдністю і тим самим запереченням множинності, розглянутої для себе.

Одне зі стародавніх висловлювань про Бога таке: Він є тією сутністю, яка всюди, і в окружності, становить центр і тому ніде не може бути окружністю. Простір же ми, навпаки, пояснили б як те, що всюди становить лише окружність і ніде не є центром. Простір як такий є лише формою речей поза зв'язком; підсилене - без підсилювального; тому за його допомогою очевидна і його неістотність, оскільки вона означає не що інше, як саму чисту відсутність сили та субстанції. Нехай від нас не вимагають, щоб ми пояснили простір, бо в ньому немає чого пояснювати, або сказали, як він був створений, бо те, що позбавлено сутності, не може бути створено... Цей зв'язок, який пов'язує між собою всі речі... цей всюди присутній центр, навколо якого ніде не описана окружність, у природі є важкістю... Однак сам по собі цей зв'язок з'являється у важкості всіх речей як нескінченна, свободна субстанція. Вона не має одного буття та іншого буття, тобто частин, але є лише єдиним буттям... Відкриваючи себе всюди у важкості як центр і повністю виявляючи безкінечність своєї природи (яку хибна уява шукає у нескінченних далях) в теперішньому і в кожній точці Бог тим самим ліквідує це парення уяви, через яку вона марно намагається поєднати єдність природи з усією повнотою і всю повноту з єдністю.

Отже, важкість є взагалі тим, що робить речі кінечними, оскільки воно покладає у сполучене єдність або внутрішню тотожність усіх речей як час... Однак, зв'язок, або єдність у важкості, покладає сполучене як лише конечного, як невічне, й у свою чергу вічне у важкості само не дійсне або об'єктивне, а лише стверджувальне, або суб'єктивне. Звідси, для того, щоб у самому сполученому вічне могло бути покладене як дійсне, зв'язок, тобто стверджувальне саме повинне бути в ньому знову утвердженим, повинне знову бути дійсним.

Як це можливо? Ми не забули, що у важкості вічне розглядалося лише з одного боку, а саме як єдність у цілісності. Однак вічне стверджує не лише само себе як єдність у речах.., але стверджує це своє ствердження в усіх речах і в їхній єдності, тобто воно покладає себе і є повнотою також і в одиничному, є цілісністю в єдності. Оскільки воно є не лише єдністю у цілісності, а й цілісністю в єдності і тому також і в одиничному, остільки воно само насамперед є довершеною субстанцією і лише остільки і в сполученому як сполучене розгортається вічне... Тут варто повністю пояснити відношення простору та часу в природі, пояснити, як вони заперечують один одного і наостанку врівноважують один одного. Простір і час суть два відносних заперечення один одного. Простору притаманна одночасність, і тією мірою, якою він є протилежним часові, він містить проблиск істини. Час, навпаки, ліквідує одноосібність речей і покладає внутрішню єдність; однак, заперечуючи неістотність простору, він сам привносить дещо неістотне, а саме послідовність речей...

Де ж нам шукати іншу сутність.., адже вона утворює з першою єдність, як не у тій наявній повсюди світловій сутності, в якій розчинна всеповнота речей, у Юпітері, який скрізь усе переповняє? Це висловлювання могло б видатися недосконалим і пов'язаним лише з окремим явищем, проте навряд чи варто відрізняти його від того, що ще у давнину було відомо як поняття світової душі або всепроникного ефіру; треба лише пам'ятати, що йдеться про дещо більш узагальнене, ніж те, що зазвичай позначається як світло.

Звідси, якщо важкість є тим, що, поширюючись на все, і є в цій всеповноті єдністю, то про світло ми, навпаки, говоримо, що воно е субстанцією, оскільки воно і в одиничному, отже, взагалі у тотожності, є всім, або цілим.

Темнота важкості та променистість світлової сутності лише разом створюють прекрасне сяйво життя й завершують перетворення речі у те, що ми називаємо справжньою реальністю.

Світло - це промінь життя у всепроникному центрі природи; подібно до того, як за допомогою тяжіння речі зовнішнім чином єдині, вони поєднані світлом у внутрішньому єстві, і тією самою мірою внутрішньо наявні один для одного... Про цю сутність ми говорили те, що вона заперечує в поєднаному час саме як час. Про це ми дізнаємося по-різному ще в її зовнішніх виявах: у звуці, який хоч і належить часові, однак у ньому ніби організується і є істинна цілісність... Якщо Гомер користується для описання швидкості руху непідвладної часові думки, яка у своїх мандрах здатна миттєво промайнути крізь множину земель, то світло в природі у його непідвладності часу ми можемо порівняти лише з цією здатністю думки... Оскільки рух речі є не що інше, як вираження її зв'язку з іншими речами, світло, розгортаючи цей зв'язок як об'єктивний у самій речі, не покладає, на кшталт важкості, рух у спокій, а покладає спокій у рух і між іншим перетворює в самому цьому спокої річ на дзеркало цілого. Такий самий принцип ми пізнаємо у світовій душі, яка пронизує час, передбачає майбутнє, викликає передчуття у тварин, приводить у відповідність теперішнє до минулого і повністю знімає нестійке сполучення речей у часі. Неможливо заперечувати, що поруч із зовнішнім життям речей відкривається їх внутрішнє життя, завдяки якому вони стають здатними на симпатію та антипатію, а також узагалі до перцепції інших, зокрема безпосередньо наявних речей; отже, неможливо заперечувати, що загальне життя речей є водночас і особливим життям окремої речі... Проте світло, як і важкість, є лише абстракцією окремої і цілісної сутності; ніколи в жодній з речей природи ми не бачимо важкості або світла в діяльності для себе, проте справжня сутність речей - чи розглядаємо ми її у творчій діяльності або в самому створеному - завжди є тотожністю обох, як ми тільки визначили її на початку... Лише вічна протилежність і вічний синтез обох принципів породжують як третє і як досконалий відбиток усієї сутності чуттєве і видиме дитя природи - матерію.

Не матерію в абстракції, всезагальну, неоформлену або незапліднену, а матерію разом із життєвістю форм і так, що вона у свою чергу становить потрійно розгорнуте і разом із тим нероз'єднувально зчеплене єдине ціле. Усі форми, можливі відповідно до сутності абсолютного, мають насправді існувати, й оскільки кожне з цих трьох - всеповнота, єдність та тотожність обох - є для себе абсолютним і разом із тим не існує поза іншим, то, очевидно, в кожному з них має міститися і має бути виражене ціле, а саме всеповнота, єдність і тотожність обох. Наприклад, важкість є для себе єдиним і нероздільним Богом тією мірою, якою він виражає себе як єдність у множинному, як вічне у тимчасовому...

Важкість впливає на паростки речей; світло ж спрямоване на те, щоб розкрився бутон задля того, щоб споглядати самого себе так, як він як абсолютна єдність може пізнати себе лише в досконалій цілісності.

Важкість впливає на обмеження простору, на для-себе-перебування і покладає в сполучення послідовність, або час... Тому в самому царстві важкості відбитком важкості є загальна твердість, або закостенілість, у якій простір підвладний часу. Навпаки, світло веде до того, щоб і в одиничному було ціле. Тому в самому царстві важкості відбиток світла як інший зв'язок є повітрям. Тут в одиничному розгортається ціле, оскільки кожна частина абсолютно причетна до природи цілого, тоді як наявне буття закостенілості ґрунтується саме на тому, що частини, відносно відмінні між собою, полярно протилежні одна одній. Отже, якщо в усьому твердому живим, є, власне, час, то навпаки, інше царство, повітря, у його свободі та нерозрізненості від простору показує образ чистішої, незабрудненої одночасності.

Абсолютний зв'язок важкості та світла - сама продуктивна природа, з якою вони співвідносяться просто як її атрибути, хоч атрибути істотні. З неї випливає все, що в сполученому переповнює нас ідеєю реальності наявного буття.

У царині важкості відбитком цього третього зв'язку, справжньої єдності, є те, у чому найбільш чисто представлений прообраз матерії, вода, найважливіша серед усіх речей, з якої походить і до якої повертається будь-яка продуктивність. Від важкості як принципу кінечності вона отримує капляність; від світла - те, що в ній частина не відрізняється від цілого.

До цих трьох споконвічних форм зводяться усі творіння в царині важкості...

Розгляд цих форм одноосібно приводить нас до уявлення про неорганічну або неодухотворену природу.

Проте насправді й в існуючій природі вони не відокремлені, а, подібно до того як вони у своїй всезагальності становлять завдяки важкості єдність, вони становлять єдність також у своїй особливості завдяки світлу, або внутрішньому центру природи, який, будучи сам всеповнотою в єдиному, розгортає їх як складові органічного тіла в тотальність їх відмінностей, одночасно вбирає їх в єдність і вічність власного самоспоглядання.

Подібно до того, як у першому творінні безкінечна та нероздільна сутність природи, стверджуючи себе в кінечному, покладає його як випадкове та тимчасове, так, навпаки, в однаково вічному поверненні всеповноти до єдності саме це кінечне просвітляється у тотожності сутності і таким чином само набуває суттєвості...

Незначні зміни, наприклад, суто просторових відношень приводять у цьому наповненому життям цілому до явищ теплоти, світла, електрики: настільки все виявляється одухотвореним, настільки глибоким є внутрішнє відношення частини до цілого та цілого до частини.

Якщо охоплене зв'язком сполучене намагається осягнути в тимчасовому вічне, в нецілісності - цілісність, то вираженням цього намагання є магнетизм. Навпаки, зв'язок, за допомогою якого тимчасове потрапляє у вічне, різне - у єдність, є всезагальним зв'язком електрики.

Тимчасовий зв'язок (у магнетизмі) приводить також до тотожності, до єдності у множинності; вічний зв'язок (в електриці) відкриває наявну в одиничному всеповноту; там само, де обидві урівноважують одна одну та з обох зв'язків виникає дещо третє, продуктивність органічно сплетеної з самою собою природи знову виступає в хімічних витворах та перетвореннях, через які тепер кожна частина матерії, приносячи в жертву власне життя, набуває життя цілого і вищого, органічного наявного буття.

Отже, так живе сутність, яка замкнена в собі, народжує одиничне, змінюючись, щоб тим самим віддзеркалювати у тимчасовому вічність, тоді як вона сама - сила, зміст та організм усіх форм - покладає в себе час як вічність і залишається недосяжною для-будь-яких змін.

Тим самим джерелом життя всезагального, або величної природи, є зв'язок між важкістю і світлом; тільки це джерело, з якого випливає все, залишається у цілій природі прихованим, не спроможне стати самовидимим. Усюди, де цей зв'язок стверджує сам себе в одиничному, є мікрокосм, організм, досконале відображення тотального життя субстанції в житті особливого... саме ця божественна єдність приймає у своїй нескінченній радості ствердження образ тварини та рослини і, якщо визначена наперед мить його появи, намагається з нездоланною силою перетворити землю, повітря та воду на живих істот, на образи повноти свого життя...

Царство важкості так, як воно взагалі й у цілому формується у рослинному світі, персоніфіковане одиничним жіночим родом, світло - чоловічим. Божественний зв'язок, який опосередковує ці начала і є вічним творенням, зі сліпою силою здійснює, не пізнаючи себе (адже любов пізнає саму себе лише в одному), велику справу розмноження. Сполучене тут стає, як і зв'язок, таким, що створює, породжує, самого себе стверджує...

Мета найвищої науки може бути лише єдина: показати дійсність, дійсність у найсуворішому розумінні слова, теперішнє, живе буття і присутність Бога в цілісності речей і в одиничному. Як можна було вимагати доведення цього буття? Чи хіба можна запитувати про буття цього буття? Воно - цілісність речей, як і вічне; однак Бог є єдиним у цій цілісності; це єдине у всеповноті пізнається у кожній частиш матерії, усе живе лише в ньому... Священний зв'язок, за допомогою якого важкість та світло утворюють єдність, ми відчуваємо в нашому житті, у чергуванні його явищ, наприклад, у чергуванні сну та бадьорості, коли ми опиняємося під владою важкості або обернені до світла... Усе, що розум пізнає як вічний наслідок божественної сутності, міститься у природі не лише як відбиток, а й у всій реальній історії. Природа не просто продукт неосяжного творіння, а й само це творіння; не лише явище чи одкровення вічного, а й водночас і само це вічне. Чим більше ми пізнаємо одиничні речі, тим більше осягаємо Бога, казав Спіноза; і тепер ще нам належить з більшим переконанням апелювати до тих, хто прагне відкрити науку про вічне: прийдіть до фізики і пізнайте від неї