§ 178. Судження поняття має своїм змістом поняття, тотальність у простій формі, загальне в його досконалій визначеності.

<...>

с. Умовивід

§ 181. Умовивід є єдністю поняття й судження; воно є поняттям як проста тотожність, у яку повернулися відмінності форм судження, і воно є судженням, оскільки воно разом з тим покладене в реальності, а саме у відмінності своїх визначень. Умовивід - це розумне й все розумне.

Примітка. Зазвичай зазначається, що умовивід є формою розумного, але як лише суб'єктивна форма без будь-якого зв'язку між цією формою й розумним змістом (наприклад, яким-небудь розумним основоположенням, вчинком, ідеєю тощо). Взагалі багато й часто говорять про розумне й апелюють до нього, не вказуючи, у чому полягає визначеність цього розумного, що воно становить, і найменше міркують при цьому про умовивід. Насправді фор мильний умовивід є розумним таким нерозумним чином, що воно геть зовсім непридатне для якого-небудь розумного змісту. Але оскільки зміст може бути розумним лише у зв'язку з тією визначеністю, завдяки якій мислення є розумом, то воно може бути розумним лише через форму, якою є умовивід. Але останнє є не що інше, як покладене (спочатку формально), реальне поняття... Тому умовивід є суттєвою основою всього істинного; і дефініція абсолютного зазначає тепер, що вона є умовиводом, або, виражаючи це визначення у вигляді речення, все є умовиводом. Все є поняттям, і його наявне буття є розмежуванням моментів, так що його всезагальна природа повідомляє собі зовнішню реальність за допомогою особливості, і завдяки цьому як негативна рефлексія-в-себе вона робить себе одиничним.

<...>

§ 193. Ця реалізація (Realisierung) поняття, в якій загальне є цією єдиною, що повернулася назад у себе тотальністю, чиї різні члени суть також ця тотальність, і яка через зняття опосередкування визначила себе як безпосередню єдність, - ця реалізація поняття е об'єктом.

Примітка. ...Але під об'єктом зазвичай розуміють не тільки деяке абстрактне суще, або існуючу річ, або дещо дійсне взагалі, а дещо конкретне, у собі завершене самостійне; ця повнота є тотальністю поняття.

Об'єкт, далі, є взагалі єдиним (ще не визначеним у собі) цілим, об'єктивним світом взагалі, Богом, абсолютним об'єктом. Але об'єкт має також розходження в собі, розпадається в собі на невизначене різноманіття (як об'єктивний світ), і кожне з цих одиничних (Vereinzelten) є також деяким об'єктом, деяким у собі конкретним, повне, самостійним наявним буттям.

<~.>

В. ОБ'ЄКТ

§ 194. Об'єкт є безпосереднім буттям завдяки байдужості до розмежування, яке зняло себе в об'єкті; він, далі, є в собі тотальністю, й одночасно, оскільки ця тотожність є лише в-собі-сущою тотожністю моментів, вона байдужа до своїх безпосередніх моментів; він, таким чином, розпадається на різні існування, кожне з яких є тотальність. Об'єкт є тому абсолютною суперечністю між повною самостійністю й настільки ж несамостійністю різних існувань.

<...>

с. Телеологія

§ 204. Ціль є поняттям, що вступило за допомогою заперечення безпосередньої об'єктивності у вільне існування, є для-себе-сущим поняттям. Вона визначена як суб'єктивна ціль, оскільки це заперечення спочатку абстрактне, і тому поки що об'єктивність лише протистоїть йому. Але ця визначеність суб'єктивності є однобічною визначеністю стосовно тотальності поняття, а саме однобічною для самої цілі, оскільки кожна визначеність поклала себе в ній як зняту. Таким чином, і для цілі зважуваний нею об'єкт є лише ідеальною, незначною в собі реальністю. Як така суперечність її самототожності з покладеними в ній запереченням і протилежністю сама ціль є зняттям, діяльністю, що заперечує протилежність, так що з'ясовує її тотожність із собою. Це реалізація цілі - реалізація, в якій ціль, зробивши себе іншою щодо своєї суб'єктивності й об'єктивувавши себе, знімає розбіжності суб'єктивності й об'єктивності, з'єднується лише із собою й зберігає себе.

<...>

§ 206. Телеологічне відношення є умовиводом, у якому суб'єктивна ціль з'єднується із зовнішньою щодо неї об'єктивністю через деякий середній термін, який є єдністю обох; ця єдність є, з одного боку, доцільна діяльність, з іншого - об'єктивність, яка безпосередньо підкоряється цілі, засобові.

Додаток. Розвиток цілі в ідею проходить три щаблі: по-перше, щабель суб'єктивної цілі; по-друге, щабель цілі, що досягається, і, по-третє, щабель досягнутої цілі. Спочатку ми маємо суб'єктивну ціль, і вона як для себе суще поняття сама є тотальністю моментів поняття. Першим із цих моментів є тотожна із собою всезагальність... Другим моментом є відособлення цього всезагального, завдяки чому останнє набуває визначеного змісту. Оскільки цей визначений зміст зауважується діяльністю загального, то останнє за посередництва цього змісту повертається до себе й з'єднується (zusammenschließen) із собою.

<...>

С. ІДЕЯ

§ 213. Ідея є істиною в собі й для себе, абсолютною єдністю поняття й об'єктивності. її ідеальний зміст є не що інше, як поняття в його визначеннях, її реальний зміст є лише розкриттям самого поняття у формі зовнішнього наявного буття, і, з'єднуючи цю форму (Gestalt) у своїй ідеальності, ідея утримує її під своєю владою, зберігає в такий спосіб себе в ній.

<...>

Ідею не слід розуміти як ідею про щось, точно так само як не слід розуміти поняття лише як визначене поняття. Абсолютне є всезагальною і єдиною ідеєю, яка в акті судження (als urteilend) відособлює себе в систему визначених ідей, які, однак, за своєю природою не можуть не повернутися в єдину ідею, у їхню істину. Відповідно до цього судження ідея спочатку (zu-nächst) є лише єдиною, загальною субстанцією, але у своїй розвинутій, справжній дійсності вона є суб'єктом і, таким чином, духом.

Додаток. Під істиною розуміють насамперед те, що я знаю, як дещо існує. Це, однак, істина лише стосовно свідомості, або формальна істина, це - чиста правильність. Істина ж у більш глибокому розумінні полягає, навпаки, в тому, що об'єктивність тотожна з поняттям.

<...>

§ 215... По суті ідея є процесом, тому що її тотожність є лише настільки абсолютною й вільною тотожністю поняття, наскільки вона є абсолютною негативністю і тому діалектичною. Ідея є процесом (derVer-lauf), у якому поняття як всезагальність, яка є одиничністю, визначає себе щодо об'єктивності й щодо протилежності цієї об'єктивності, і ця зовнішність, яка має поняття своєю субстанцією, завдяки своїй іманентній діалектиці повертає себе назад у суб'єктивність.

<...>

Додаток. Ідея як процес проходить у своєму розвитку три щаблі. Першою формою ідеї є життя, тобто ідея у формі безпосередності. Другою її формою є форма опосередкування чи розрізненості (Dif-ferenz), і це є ідея як пізнання, яке виступає в подвійному образі, в образі теоретичної ідеї й в образі практичної ідеї. Процес пізнання має своїм результатом відновлення збагаченого відмінностями єдності, і це дає третю форму - форму абсолютної ідеї; цей останній щабель логічного процесу виявляється разом з тим справді першим і лише за посередництва себе сущим щаблем.

<...>

с. Абсолютна ідея

§ 236. Ідея як єдність суб'єктивної й об'єктивної ідеї є поняттям ідеї, для якого ідея як така є предметом, об'єктом, який охоплює всі визначення. Ця єдність є, отже, абсолютною й повною істиною, ідеєю, що осмислює себе, і саме як така, що мислить себе як мисляча, логічна ідея.

<...>

§ 244. Ідея, суща для себе, розглянута з боку цієї своєї єдності з собою, є спогляданням у й ідея, що споглядає, є природою. Але як споглядання ідея покладена зовнішньою рефлексією в однобічному визначенні безпосередності або заперечення. Але абсолютна свобода ідеї полягає в тому, що вона не тільки переходить у життя й також не тільки в тому, що вона як кінцеве пізнання дозволяє життю світитися видимістю (scheinen) у собі, а в тому, що вона у своїй абсолютній істині наважується вільно вивести із себе момент своєї особливості або першого визначення й інобуття, безпосередню ідею як свою видимість (Widerschein), наважується із себе вільно відпустити себе як природа.

Іммануїл Кант (1724-1804)

Німецький філософ. Видатне місце І. Канта в історії світової філософської думки визначається насамперед тим, що він осмислив / узагальнив основні проблеми філософії взагалі й особливо Нового часу, подав їх у вигляді співвідношень: чуттєвість і мислення, розсудок і розум, річ у собі і явище, апріорне і апостеріорне, свобода і причинність, пізнаванність світу та її межі. Головна риса його вчення - проблемність і проблематичність.

Зокрема, І. Кант визначив категорії як розсудкові апріорні поняття, які об'єднують, синтезують матеріал чуттєвості. Вони є гранично загальними "поняттями про предмет взагалі". І. Кант подав "таблицю категорій" дещо інакше, ніж Аристотель: у ній немає категорії сутності (бо сутність він вважав непізнаванною), простору і часу (вважав їх формами споглядання, а не поняттями ); вдосконалено рубрику категорії відношення, до якої входять субстанція і акциденція, причина і дія, взаємодія: введено категорію модальності (можливість - неможливість, існування - неіснування; необхідність - випадковість ); до того ж на першому місці у нього стоять категорії кількості (єдність, множинність, цілокупність). Ці особливості кантівської таблиці пояснюються як властивостями його філософського вчення, так і розвитком математики і природознавства в Новий час.