1818 Гола.
Серед найпомітніших видань цього періоду — "Грамматика малоросе і йскаго нарЬчія " О. Павловського(1818), "Опыт собранія старинных малороссій-ских песней" М. Цертелєва (1819), "Кобзар"Т.Шевченка" (1840) — ці видання здійснені в Санкт-Петербурзі, "Мало-россиские песни "(1827) зібрані й видані М. Максимовичем у Москві.
Перші видання українських книг на українських
"Грамматика малороесіГіскаго нарЬчія" О. Иншкжськоі'о. 1818
емлях були здійснені 1831 року в університетській друкарні ■ Харкові. Таким першодруком став "Украинскій альманах". Найурожайнішим" був 1834 рік: ця ж друкарня видала п'ять іидань— повісті Г. Квітки-Основ'яненка, "Запорозька статна " І. Срезневського, "Українські народні пісні" М. Максимовича, збірка українських прислів'їв і приказок, казка "Маруся "невідомого автора.
Усього ж, заданими "Енциклопедії українознознавста", і період від 1798 до 1840 року на території Російської імперії іуло видано 44 книги українською мовою, з них лише сім отувалося в друкарнях, розміщених на території України, іереважно у Харкові.
Цензурний герор
ІІСЛЯ
'справи 5ратчиків"
КОБЗАРЬ
Т. ШЕВЧЕНКА.
1840.
ВТ. ТИПОГРАФІИ Е. ФИШЕРА.
"Надруковані твори Шевченка — "Кобзар", Куліша — 'Повість про український народ", "Україна" і "Михайло Чер-нишенко", Костомарова — "Українські балади" і "Вітка" — за-ооронені і вилучені з продажу. Міністром народної освіти наказано по цензурному відомству про заборону надалі передруку цих творів новим виданням".
Псрішмшдашіл ІМічніспконого < - . .• "Коб.іарл". 1840
236
ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦКНЇІУРЛ
] 11 > 11 '1111111 ПИІІІІКІІСІІІШ ІІ('ІІ.І\|>І1 В І'ОСІ і
237
Таке розпорядження міністра внутрішніх справ наробило справжнього переполоху в цензурному відомстві. Почали з'ясовувати, в яких друкарнях видавалися ці твори. Виявилося, що до їх появи причетні Петербург, Харків і Київ. "Українські балади" та "Вітку" під літературним псевдонімом М. Костомарова Ієремія Галка благословила в світ друкарня Харківського університету відповідно ще 1839 і 1840 року. На звороті обох книг зазначені прізвища цензорів, які дозволяли їх випустити, — І. Снєгірьов та М. Каченовський. "Кобзар" Тараса Шевченка (обсягом до 114 сторінок) видавався в приватній друкарні Е. Фішера в Петербурзі 1840 року з дозволу цензора П. Корсакова. А з творами П. Куліша (всі три виходили окремими виданнями у 1843—1846 роках) "попалася" друкарня Київського університету.
Зазначені твори на багато років уперед відкривали все нові й нові списки заборонених українських видань, складених цензорами, які після цього випадку ставали до рукописів українських авторів дедалі прискіпливішими.
Судовий процес над "братчиками" став своєрідним сигналом для уже неприхованого наступу царського уряду на
ВІІРГІІЛІЕВА
ІШД.
Я. Котляреоскнмк.
ЧАСТІ. І.
український рух як сепаратистський і, за словами Сергія Єфремова, також і "колективним засудженням української книги як такої".
Чим далі, починаються все більші причіпки цензури до української тематики в наукових книгах. Для прикладу, драматична видавнича доля випала на Літопис Григорія Грабянки. Цензор Мацкевич, до якого потрапив рукопис на затвердження у 1853 році, побачив у ньому немало місць,
"ГСпеїда" Інана Котляревського у штопанні друкарі» Харківського університету. 1842
де вчувалася йому велика пристрасть і пієтет автора до української національності. Незважаючи на наполягання керівництва Тимчасової комісії для розгляду стародавніх актів, яка готувала цей літопис до видання в дукарні Київського університету, залишити весь текст без змін, оскільки це історичний документ, а не твір сучасного автора, "Літопис Грабянки" все ж вийшов з цензурними купюрами.
Справа ■' Магістр університету Св. Володимира Ка-
Калсника ■'" леник Шейковський наприкінці 50-х років
Шейковського ' підготував рукопис словника української мови, який він з відомих причин назвав "Опыт южнорусского словаря ", і подав його до університетської друкарні. У часописі "Основа" (число 12 за 1861 рік) вже було вміщене повідомлення про умови передплати майбутнього словника. А з цензурного комітету одержано дозвіл на друкування цієї книги, але вже з іншою назвою — "Малороссийский лексикон".
Все йшло добре до написання автором передмови до свого словника під заголовком "Декілька слів про южноруський народ і особливо про його мову". Здібний і перспективний молодий учений у своєму публіцистичному вступі до словника насмілився сказати читачеві своєї майбутньої книги правду про долю українського народу, про становище України і її мови, про сумну роль у цій долі Польщі й Росії. Безперечно, тут виявилася особливо доречною пильність цензора О. Лазова. Окремі витяги з розгромного вироку цензора цьому творові варто процитувати:
"Після розгляду цього рукопису виявилося, що в ньому лише останні 10 сторінок зайняті міркуваннями про правопис південно-руської мови; вся ж інша його частина складається з думок автора про велике значення і завдання південноросійського народу і про пригнічене його становище між Росією і Польщею, або, як він висловлюється, між Сціллою і Харібдою. Вся вона проникнута неприязню до Росії і написана в дусі малоросійських тенденцій, а тому я вважаю її такою, яку слід заборонити. Ось приклади.
Після роздратованої розповіді про зазіхання поляків на малоросійську народність автор говорить на стор. 10-й: те, що ми бачили в польській літературі і її уявленнях щодо малоросійського народу, бачимо і в російській літературі. Вся відмінність полягає лише в тому, що тут прямо стараються принизити південнорусь-
238
ВИДАВНИЧА СПРАВА І ЦЕНЗУРА
ГІрІІЧИІШ ВІІІР1ІКШЧШ1І ЦІ'Н!УІ>Н І! Росії
23!)
кий народ, поселити до нього і до його мови зневагу, не вивчивши ні народу, ні мови і навіть нічого не зробивши для вивчення його".
Слова молодого вченого Каленика Шейковського щодо ставлення значної частини російського суспільства до України і української мови і через більш ніж сто сорок років є, на превеликий жаль, актуальними. Але тоді вони виявилися особливо антидержавними. Вже майже набраний у друкарні рукопис було заборонено 9 лютого 1862 року на спеціальному засідання цензурного комітету під проводом барона А. Ніколаї.
До речі, прізвище талановитого випускника Київського університету, який так і не зміг стати викладачем цього закладу, К. Шейковського через чотирнадцять років після цієї історії знову зустрінеться в заборонницьких цензурних документах. Цього разу у справі виходу його книги "Будівля світу ", що побачила світ накладом 420 примірників далеко від Києва — аж у білоруському Бобруйську. 5 лютого 1876 року на неї був накладений арешт прямо на складі в друкарні. Після подання цензора П. Небольського міністр внутрішніх справ А. Тімашев вважав за потрібне інформувати про цю надзвичайну подію сам Кабінет міністрів. У його рапорті від 2 квітня зазначається:
"...Означена брошура, судячи з того малоросійського наріччя, на якому вона написана, призначена для простого народу півдня і південно-західного краю, тобто саме для тих місцевостей імперії, де за особливими політичними умовами українофільські спроби можуть принести ще більше шкоди, ніж у корінних малоросійських губерніях".
Це — лише один із сотень, тисяч прикладів того, які таланти, які думки і настрої, задушені антиукраїнською цензурою, мала краща частина українського громадянства.
Українські У контексті розгляду ситуації з україн-
граматики — ■ ським книговиданням наприкінці 50-х — російським початку 60-х років XIX століття варто
алфавітом загострити увагу на одній обставині. Апо-
логети "єдіноїі нєдєлімої" імперії, які ще й сьогодні трапляються в середовищі науковців, у своїх аргументах щодо захисту чи, принаймні, ви-
'Іїукварь іожішрусскій" Тараса Шевченка. 1841
правдання політики царського уряду в національному питанні часом заявляють, що ніхто насильно українську мову ніколи не забороняв, що заборонялися лише окремі твори окремих авторів, які могли розхитати підвалини імперії, на що, мовляв, її провідники мали безперечне право.
Безумовно, лукавлять такі науковці, не бажаючи ознайомитися із десятками, сотнями гласних і негласних документів, які ще й сьогодні чекають на свого першого читача в архівах колишніх цензурних управлінь і на які в цьому розділі ще робитимуться посилання. Взяти для прикладу хоча б ось такий документ. 24 травня 1858 року на адресу Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора з грифом "таємно" надійшов з Петербурга, з Третього відділу Міністерства внутрішніх справ пакет такого змісту:
"У Санкт-Петербурзі в 1857 році на молоросійській мові вийшла книга під заголовком "Граматика". Уклінно прошу Вас розпорядиться, аби всі книгопродавці у ввірених Вам губерніях зобов'язані були підписками не тримати в себе цієї книги для продажу. Якби в когось із них була ця книга, то розпорядіться опечатати всі примірники печатками і в такому виді чекати особливого розпорядження".
Отже, цього разу йшлося не про історію України чи публіцистичну передмову до словника Шейковського про долю української мови, а всього лиш про її граматику, яку немало людей хотіли вивчати. Детальніше знайомство з цією справою показало, що з депешею до Києва петербурзькі цензори запізнилися. Цих книг справді надійшло немало до київських книжкових магазинів і вони майже всі встигли розійти-
240
ВИДЛВМИЧЛ СПРАВА І ЦЕНЗУРА
Цензурні циркуляри ти їх ініліні па друкарепю
241
Сюжет пи козацьку тематику іі "Українській абетці" Миколи Гатцуімі. 18(І1
Здпооож^и.
. Слав!! докрї «дкі(;
Xivi не Л*£і$ , - то нЬ'жн і
ся. Так, з наявних 500 примірників у книгопродавця Дейкуна вдалося вилучити лише 44, в іншому магазині всі доставлені 33 книги були вже реалізовані. Поліції нічого не залишалося, як збирати у власників магазинів свідчення про тих, хто конкретно купував ці книги. Дійшло до того, що почали заборонятися окремі букви з української абетки. "Малоросійською мовою" дозволялося читати, але лише в російській інтерпретації. Красномовне підтвердження цьому — циркулярний лист міністерства освіти на адресу Київського цензурного комітету. Ось витяг з нього:
"Головнеуправління цензури визначило: "...Постановити правилом, аби твори на малоросійському наріччі, писані власне для поширення їх між простим народом, друкувалися не інакше, як російськими буквами...".
Подібних циркулярів лише по цензурному відомству вийшло на початок 60-х років особливо багато. Таким чином, готувався грунт для заборони вже на державному рівні мови багатомільйонного народу. Місію цю взяв на себе 1863 року міністр внутрішніх справ Російського уряду П. Валуев.