5.3 Особливості оперативно-календарного планування в одиничному виробництві

Одиничне виробництво характеризується виготовленням різних виробів одиницями або невеликими серіями за окремими замовленнями без регулярної повторюваності в плановому періоді.

Головне завдання оперативно-календарного планування на підприємствах цього типу полягає в забезпеченні: своєчасного виготовлення різних виробів відповідно до узгоджених термінів, встановлених замовниками, а також рівномірного завантаження й роботи всіх виробничих підрозділів та ланок за більш коротких виробничих циклів і менших витрат на виготовлення продукції.

Об’єктом планування є замовлення.

Порядок проходження замовлення. Процес виконання замовлен­ня складається з таких етапів: оформлення замовлення, підготовка виробництва, виготовлення виробів, що входять у замовлення.

Системи оперативно-календарного планування. Для планування виробництва оригінальних деталей на підприємствах одиничного типу використовують такі системи:

1. позамовну – за короткого циклу складання виробу (до одного місяця);

2. комплектно-вузлову та комплектно-групову – за тривалості складального циклу понад один місяць.

Плануючи виробництво уніфікованих і нормалізованих деталей, використовують подетальну систему «на склад»; при цьому терміни запуску-випуску цих деталей не пов’язані з термінами запуску-випуску замовлення або складальних комплектів.

Календарно-планові розрахунки в одиничному виробництві проводять у порядку, зворотному перебігу технологічного процесу, починаючи від завершальної фази, тобто випробовування виробу.

Календарно-планові розрахунки охоплюють:

• обчислення тривалості виробничого циклу виготовлення виробу;

• визначення календарних випереджень у роботі окремих виробничих підрозділів з виготовлення виробу;

• складання плану-графіка виконання замовлення;

• складання зведеного графіка виконання замовлень, установлених у виробничій програмі на плановий період;

• розрахунки завантаження устаткування й виробничих площ за календарними періодами (об’ємно-календарні розрахунки) і коригування зведеного графіка з метою вирівнювання завантаження за окремими плановими періодами;

• визначення величини незавершеного виробництва (НЗВ).

Тривалість виробничого циклу виготовлення виробу є основ­ним нормативом, на підставі якого виконують календарно-пла­нові та об’ємно-календарні розрахунки.

Тривалість окремих процесів складання (t_сб) розраховують за формулою:

, (5.5)

де Т_н – нормативна трудомісткість складальної операції, нормо-годин;

Ч – кількість робітників, які виконують цю складальну операцію;

К_в.н – плановий коефіцієнт виконання норм.

Наступним етапом розрахунку тривалості виробничого циклу виготовлення виробу є обчислення тривалості циклів обробної та заготовчої фаз. Цей розрахунок проводять, щоб встановити початок запуску деталей в оброблення, що забезпечить вчасне їх виготовлення й подання в складальний підрозділ.

В умовах одиничного виробництва цикл виготовлення деталей і заготовок визначають за основними з них, які мають найбільшу трудомісткість. Міжопераційні перерви встановлюють у розмірах, кратних тривалості однієї зміни: 0,5 зміни, 1 зміна або доба. На основі циклових графіків встановлюють календарні випередження за етапами виробничого процесу.

В умовах одиничного типу виробництва заділи визначають не в натуральному вираженні, а у вартісному або в трудових затратах, що зумовлено великою тривалістю виробничого циклу виготовлення кожного виробу. Тому заділи на підприємствах одиничного типу виробництва встановлюють у вигляді незавершеного виробництва (НЗВ) у вартісному вираженні.

НЗВ розраховують в цілому щодо виробу за допомогою графіка наростання затрат. Величину НЗВ можна визначити, використовуючи відсоток технічної готовності виробу, який розраховують відношенням планових або фактичних витрат праці на відповідний момент часу до повної трудомісткості виробу.

Величину НЗВ конкретного виробу обчислюють множенням собівартості або ціни виробу на відсоток технічної готовності у відповідний момент часу.

Що вища тривалість виробничого циклу виготовлення виробу, то більша величина НЗВ цього виробу.

Отже, основним нормативом підприємств одиничного типу є тривалість виробничого циклу, який визначає величини всіх нормативів (випередження, НЗВ тощо), тому на підприємствах цього типу увага приділяється насамперед скороченню тривалості виробничого циклу.

Основні напрями скорочення тривалості виробничого циклу:

• підвищення рівня механізації та автоматизації технологічних процесів;

• скорочення часу допоміжних процесів (транспортування, контроль і т. ін.);

• зменшення часу міжопераційних перерв завдяки вдосконаленню організації виробництва та праці;

• удосконалення оперативно-календарного планування (використання спеціальних методів, ЕОМ тощо).

Розроблення виробничих програм для цехів і дільниць. Оперативні виробничі завдання для цехів встановлюють на основі зведеного річного графіка запуску-випуску виробів. Основним періодом, на який розробляють завдання, є 2 місяці. Такий підхід сприяє безперервності оперативного планування виробництва. Номенклатуру замовлень і обсяг робіт у другому місяці уточнюють перед його початком.

Склад замовлень, що їх включають до оперативної виробничої програми, визначається:

• термінами виконання замовлень, передбачених договорами;

• установленим порядком проходження замовлень цехами й запланованими випередженнями, що накреслені у зведеному графіку запуску-випуску виробів;

• ступенем технічної та організаційної готовності замовлення до виробництва й випуску у плановому місяці в кожному підрозділі з урахуванням стану заділів за замовленнями, що переходять із попереднього місяця.

Обсяг замовлень у нормо-годинах, з урахуванням коефіцієнта виконання норм, що входять до складу місячної програми, має відповідати дійсному фонду часу роботи устаткування цеху, відповідність визначається за такою формулою:

Т_N = П_спр, (5.6)

де Т_N – обсяг робіт, що їх виконуватимуть на даній групі устаткування, станко-год;

П_спр – пропускна спроможність цієї групи устаткування у плановому періоді, станко-годин, яку розраховують множенням кількості устаткування в групі на дійсний фонд часу роботи одиниці устаткування.

Тому одночасно з видачею завдання вдруге виконують розрахунки завантаження устаткування та площ (об’ємні розрахунки) за основними виробничими дільницями цеху й провідним устаткуванням і обчислюють коефіцієнт завантаження устаткування (К_з.у) за такою формулою:

, (5.7)

У складальних цехах коефіцієнт завантаження складальних площ (К_з.пл) знаходять за формулою

(5.8)

де N_i – кількість виробів з виробничої програми, шт.;

S_i – норма площі для складання 1-го виробу, м²;

Т_ці – тривалість виробничого циклу складання виробу, год;

n – кількість номенклатурних позицій;

Ф_площ – пропускна спроможність площ у плановому періоді, м²/год.

Пропускну спроможність складального цеху (Ф_площ) визна- чають так:

Ф_площ = S Ф_реж,, (5.9)

де S – виробнича площа, м²;

Ф_реж – режимний фонд часу в плановому періоді, годин.

Виробнича програма цеху, встановлена на місяць, є основою для розроблення завдань для кожної дільниці й робочого місця. Розроблення місячних завдань для виробничих дільниць розпочинають зі складання подетальних планів за даними:

• конструкторсько-технологічних специфікацій;

• карт технологічних процесів;

• карт розшифрування комплектів;

• термінів початку й закінчення робіт.

Після складання подетальних планів дільницям здійснюють об’ємно-календарні розрахунки за групами устаткування та складальними площами. У результаті таких обчислень установлюють змінність роботи дільниць, окремих груп устаткування й уточнюють потребу в робітниках певних професій.

В одиничному виробництві застосовують і змінно-добове планування, завдання розробляють для дільниць і окремих робочих місць. У них деталізують завдання на конкретну зміну або добу з номенклатури, кількості, термінів і робочих місць. Уточнення виконують за даними про фактичну кількість вироблених деталей протягом попередньої доби; ураховують також такі обставини, як ремонт устаткування, відсутність робітника відповідної професії тощо.