4. Діалектика розвитку уявлень про власне «я»
У науковій і філософській літературі відзначається кілька етапів становлення самосвідомості. Як первинна стадія – внутрішньоутробний і ранній постнатальний період – можна виділити етап існування прото-Я, коли надсвідоме «ядро» нашої майбутньої особистості ще позбавлене яких-небудь свідомих вражень і повністю розчинене в стихії несвідомих тілесно-афективних потреб, потягів і впливів. Тут дитина перебуває в абсолютному спів-знанні та спів-спілкуванні з усім сутнім, де прото-Я тотожне з прото-Ми й де цілком безпосереднє життя душі, очевидно, ще не відокремилося, тілесно не відгородилося від світу. Багато фактів побічно говорять про досить багате душевне життя дитини, якщо врахувати, що вже через 3 місяці після зачаття вона робить смоктальні та хватальні рухи руками, у неї змінюється вираз обличчя, а в 4,5 місяці відкриваються очі й розвиваються інші органи чуття. Відразу ж після народження її слух настільки розвинений, що вона може впізнавати мелодії. Найбільший фахівець із психічного розвитку в ранньому онтогенезі Т.Бауер також наводить експериментальні дані, що говорять про наявність вражаючої «уродженої» готовності до орієнтації в навколишньому світі навіть у дитини 1–2 днів від роду1.
Наступний етап самосвідомості, який зазвичай виокремлюють у психологічних дослідженнях, зветься тілесним (або фізичним «Я»), коли відбувається психічна самоідентифікація із власним тілом. Величезну роль відіграють тут сенсорно-моторні реакції та дії дитини, а також форми поза-вербальної комунікації з дорослими, їх оцінки дитячої поведінки, які підкріплюють або забороняють ті чи ті її дії. На даному етапі буття «Я» обмежене переважно вітальними запитами тіла та емоційною потребою в теплі, захищеності й затишку. Ж.Лакан виділяє особливу «стадію дзеркала», коли дитина починає в ньому себе впізнавати. Тоді ж, на думку французького психолога, її емпіричне «Я» починає вперше роздвоюватися на реальне «Я» і «Я» уявлюване (або ідеальне «Я» в термінології Р.Бернса2), тобто виникає суперечність між тим, чим є дитина насправді, і тим, ким вона хоче стати, – дорослим. Часто вона ототожнює своє тілесне «Я» зі своїм найближчим дорослим оточенням - з «ми», де її здібності не збігаються з тим, що можуть вони (дорослі). Це змушує її як глибше усвідомлювати саму себе, так і брати активну участь у процесі власної соціалізації (вони можуть - а я не можу?!).
1 Бауэр Т. Психическое развитие младенца. М., 1985. С. 21–25. 2 Берне Р. Развитие Я-концепции и воспитание. М., 1986. С. 61–63.
458
Стадія тілесного «Я», починаючи з другого року життя, поступово змінюється соціальним «Я»1, коли формуються уявлення про автономність інших людських «Я», і підліток починає свідомо порівнювати свої вчинки з вимогами соціального оточення. Основну роль на цьому етапі відіграє оволодіння мовою та писемністю, а також входження дитини в систему соціальних ролей і зв'язків. Тут індивід стає особистістю з чітко наявним «ідеально-еталонним «Я», котре може набувати найрізноманітніших форм – від актуалізації в ньому структур глибинного «Я», що спрямовують особистість нагору шляхом творчої самоактуалізації, до його повного заперечення (ніби забуття). Останнє проявляється у двох тупикових формах буття соціального «Я» – у безликому конформізмі, коли ідеально-еталонне «Я» практично повністю відсутнє й індивід змушений примиритися з самим собою і соціальним оточенням; або – в егоцентризмі, коли ілюзорне ідеальне «Я» (найчастіше зумовлене нижчими потягами при мовчанні вищого «Я») повністю придушує реальне «Я», що існує серед інших реальних «Я», і обертається ненаситним жадаючим его, агресивною самістю, що протиставляє себе всьому іншому світові. Знаменно, що соціальне «Я», котре перетворилося в его, є найбільш несвідома (а вірніше, антисвідома) істота у Всесвіті, тому що ізолюється і від іншого «Я», і від живильного соціального «Ми», і від свідомості зі своєю власною глибинною сутністю. М.Марсель – французький філософ і драматург – вдало назвав егоцентриста істотою, «захаращеною собою»2, а його сумну долю передбачив М.Бубер: «Коли самовдоволене <довлеющее себе> особливе відокремлює себе від інших, воно віддаляється від буття»3. У російській же філософії, мабуть, ніхто краще не описав земних і посмертних мук самості, ніж П.А.Флоренський у листах «Гріх» і «Геєна» з «Стовпа й утвердження істини...»
Наступна стадія самосвідомості – моральне (або духовне) «Я», коли особистість стає справжньою індивідуальністю, котра постійно звіряє свої дії з вищими духовними ідеалами і, головне, відчуває моральну відповідальність за життя, гідність і свободу інших «Я» у межах єдиного «Ми». Тут наша свідомість уже починає виходити за власні тілесні й соціальні межі, стаючи сумлінною <со-вестной> своєму вищому «Я» і збагачуючи його своїми по-справжньому осмисленими вчинками. Відзначимо в цьому зв'язку чудовий аналіз морального «Я» з позиції «теорії домінанти», даний видатним російським фізіологом і водночас глибоким мислителем А.А.Ухтомським4. З його погляду моральною людиною є той, у кого є «домінанта іншого», тобто націленість на альтруїстичне і вдячне <благо-дарное> буття при відмові від самістної домінанти. Одним із важливих критеріїв наявності морального «Я», як точно зазначив у свій час ще У.Джемс, слугує його готовність пожертвувати своїм соціальним і навіть тілесним «Я» заради духовних цінностей і загального добра5. Вищим же пізнавальним органом свідомості,
1 Ми абстрагуємося тут від цілого ряду криз дитячої ідентичності, відомих у психології.
2 Марсель Г. Трагическая мудрость философии. М., 1995. С. 102.
3 Бубер М. Два образа веры. М., 1995. С. 52.
4 См.: Ухтомский А.А. Письма // Пути в незнаемое. Писатели рассказывают о науке. Сб. 10. М., 1973.
5 Джемс У. Психология. СПб., 1905. С. 158.
459
що забезпечує буття морального «Я», є, на думку більшості релігійних систем, серце людське і дар розумного сердечного відання. Цікаво, що етапам розвитку самосвідомості в онтогенезі (тілесне «Я» - соціальне «Я» - моральне «Я») можна поставити у відповідність різні регулятиви моральної поведінки: страх - сором - совість. Бояться за власне тілесне життя, зазнають сорому перед іншими членами суспільства, а совість гризе людину наодинці з самою собою.
На нашій схемі (мал. 3) вузлові точки «вертикального» сходження особистості можуть бути представлені у такий спосіб:
Деякі релігійні вчення наполягають на тому, що саме на цьому останньому - свідомо-надсвідомому - рівні існування (п. 5 на схемі) людина усвідомлює свою діяльну причетність до світового цілого і починає відчувати особисту відповідальність за долю всього живого на Землі й у Космосі. Іншими словами, ця можлива стадія самосвідомості виявляється тотожною абсолютній свідомості <со-знанию> з усім світовим сутнім. Залишаючи без відповіді питання про реальність наявності такою мірою розвинених свідомостей у Космосі, зробимо деякі висновки з вищевикладеного. По-перше, розгортання «вертикальної» осі самосвідомості має на увазі розширення горизонту «життєвого світу» особистості, реалізацію її духовного та інтелектуального потенціалу (становлення логіко-поняттєвої та ціннісної сфер свідомості). По-друге, це розширення «поля свідомості» є водночас і прилученням до свого глибинного «Я», причому чим більше людина «забуває» про своє тілесно-афективне і соціальне его, тим більш значні шари її внутрішнього світу розкриваються перед нею, включаючи її життєву надзадачу. По-третє, чим вищий рівень самосвідомості та моральної відповідальності особистості, тим більше не тільки виявляється її глибинне «Я», а й збагачується досвідом емпіричного земного шляху людини. Отже, глибинне «Я» може бути витлумачене як субстанціальна основа буття нашого емпіричного «Я» (реального та ідеального), здатна прирости в процесі творчого життєвлаштування особистості через знаходження нею різноманітних пізнавальних здібностей. Закономірності ж духовного сходження особистості з притаманними цьому процесу особливими екзистенціальними категоріями будуть розглянуті нами при вивченні теми 9 даного розділу - лекції 26, а поки уточнимо дефініцію, дану наприкінці попереднього розділу.
Свідомість особистості - це динамічно розгорнута від несвідомих до надсвідомих шарів «життєвого світу» система
460
пізнавальних здібностей і видів знання (перцептивних, емоційних, ціннісних, логічних), які забезпечують особисте вдосконалення та багатомірну творчу діяльність «Я» у світовому бутті.
Останнє словосполучення означає, що настав час звернутися до проблем онтології свідомості, до питання «що є свідомість за самим своїм єством?». Це має на увазі необхідність: а) прояснити думку російських філософів про зв'язок реальності свідомості з феноменом життя у Всесвіті, про що мова йшла вище; б) поставити під сумнів її сугубо ідеальний статус.
ЛЕКЦІЯ 24.