3. Визначення свідомості

На перший погляд може здатися, що розкриті вище антиномії лише посилили враження про методологічну обмеженість і неадекватність будь-яких підходів до вивчення свідомості, а всі минулі та майбутні спроби її розгляду навряд чи будуть здатні органічно осмислити і примирити всі протилежні іпостасі її існування. Виникає навіть спокуса заявити, вертаючись до нашого первинного розуміння свідомості, що вона являє собою такий рід буття, за допомогою якого пізнаються й перетворяться всі інші види буття (природне, культурно-соціальне, тілесно-фізіологічне і т.д.), але яке саме принципово непізнаване у своїй цілісності.

¹ Див., наприклад, його програмні праці: Леви-Строс К. Миф, ритуал, генетика // Природа. 1978. № 1; Levi-Strauss К. Myth and Meaning. L, 1978. P. 53.

439

Образно кажучи, те, що ближче за все до нас за буттям, те далі за все від нас за мірою пізнаванності.

Однак уважний погляд на нездоланні антиномії свідомості дозволяє все-таки втриматися від настільки песимістичного висновку. У виділених вище опозиціях присутній насправді й глибоко конструктивний елемент.

По-перше, ці антиномії об'єктивні й характерні саме для свідомості, тобто ми тепер маємо справу не з якимсь абстрактним і невизначеним буттям взагалі, щодо якого тільки й можна було сказати, що воно є найближче і первинне для нас, а з реальністю, що володіє цілком визначеними, хоча й бінарно-антиномічними атрибутами.

По-друге, взаємодія подібних протилежних атрибутивних процесів (хоча б іманентного і трансцендентного, відбражувального і конструктивного) в життєдіяльності свідомості є джерелом її розвитку як динамічної реальності. Причому, очевидно, можна говорити про стійкі - позачасові та надособисті - закономірності такого розвитку, незважаючи ні на свободу конкретних носіїв свідомості, ні на нескінченний універсум її можливих варіацій залежно від культурно-історичного, національного та іншого контекстів.

По-третє, наявність протилежностей у свідомості – це не тільки рушійний чинник її розвитку, а умова і критерій відмінності повноцінно функціонуючої реальності свідомості від реальності ілюзорної, в якій перебуває свідомість психічно хворого суб'єкта, наркомана чи особистості, що впала в стан афекту. Взаємодія полярних іпостасей буття свідомості вберігає людину як від ілюзорного відправленню в глибини іманентної суб'єктивності, так і від загрози абсолютного трансцендування із втратою уявлень про власне «Я». Через базові антиномії врівноважується природна заглибленість свідомості в спонтанно-темпоральний потік переживань із настільки ж природним надчасовим пам'ятанням про минуле, творчими осяяннями й надперсональною роботою категорійно-синтетичних структур мислення.

Індивід, який усе логічно усвідомлює (тобто тримає у фокусі своєї свідомості), ризикує втратити навички «творчого забуття» (саме цьому найважче навчити комп'ютер!) або перетворитися в невротика, зацикленого на якій-небудь ідеї. Але разом із тим і людина, яка живе лише несвідомими тілесно-емоційними імпульсами або очікуваннями надсвідомих одкровень, веде не менш ілюзорне існування, що ізолює її і від світу, і від самої себе. Приклади занурення свідомості людини в ілюзорну реальність можна було б і помножити, але їх загальна метафізична причина корениться в гіпертрофуванні однієї з протилежних сторін за рахунок іншої у вищезазначених антиноміях «здорової свідомості».

Поки ці антиномічні зв'язки у свідомості зберігаються і визначають своєю «силовою напругою» її загальну динаміку та функціювання - до тієї пори особистість успішно живе і діє в навколишньому світі, перебуває в гармонії із собою й з оточуючими людьми. Правда, ці базові антиномії на те і є антиноміями, а не мирною єдністю взаємодоповнюючих протилежностей, що їх синтез - справа зовсім нелегка ні в житті, ні в думці.

440

На вістрі цих граничних опозицій перевіряється й загартовується внутрішній світ особистості й здобуваються позитивні психологічні якості. Очевидно, повністю зняти фундаментальні антиномії свідомості неможливо - для цього треба бути або повним ідіотом, або Божественним Абсолютом, а тому в раціональному плані мова може йти лише про посильне розумне пізнання рушійних суперечностей свідомості і їх діяльно-живе опосередкування, гармонізацію в міру висхідного розвитку особистості.

З огляду на вищесказане, можна дати таке попереднє визначення свідомості. Свідомість є динамічною і суперечливою реальністю, за допомогою якої пізнаються й перетворяться всі інші види реальності (природна, соціальна, культурно-символічна й ін.), включаючи її саму.

Таке розуміння залишається, однак, ще вкрай абстрактним і проблематичним. Незрозуміло, про яку конкретну реальність іде мова і чи можна розкрити в цій парадоксальній і невловимій реальності свідомості хоча б які-небудь стійкі структури? Найчастіше для того, щоб розібратися в природі якого-небудь об'єкта, буває корисно звернутися до етимології слова, яким цей об'єкт пойменований. Річ у тому, що мова виявляється часом мудрішою від нас, її суєтних носіїв.

По-перше, варто звернути увагу на префікс <«со»> у слові <«сознание»>. У ньому виразно зафіксоване щось переважаюче моє его й органічно відсилає до якогось «ми», до спільності, трансцендентної щодо моєї іманентної і замкнутої самості. Однак «со» має на увазі не тільки «горизонтальну» спільність і пов'язаність із тим, що мені подібне, тобто з іншими «Я» у межах соціального «ми»; але також зв'язок з тим, що може бути і «вище», і «нижче» від мене. Мається на увазі органічний зв'язок із природним світом і його різноманітними формами, а також зв'язок з вищими духовними первнями, а, можливо, і діяльними «Я», які можуть перевершувати мене за рівнем своєї організації. Нижче заслуговує співчуття та допомоги, оскільки я перебуваю або повинен перебувати з ним у заступницькому зв᾽язку <со-общении>; вище – навпаки, вимагає з мого боку благоговіння та служіння, оскільки дарує щось, що дозволяє мені особисто вдосконалюватись і підноситись. Ніцше цілком правильно зронив: «Зазвичай вважають саму свідомість загальним сенсоризмом і вищою інстанцією; тоді як вона є лише засобом взаємного спілкування, вона розвинулася з повідомлення <сообщения> і в інтересах повідомлення <сообщения>»¹. Нарешті, є ще один, спрямований углиб аспект цього наріжного <«со»> – причетність до власного внутрішнього світу, який не менш таємничий і незрозумілий, ніж протилежне нашому зовнішньому сприйняттю світове сутнє. Словом, у цьому російському <«со»> міститься мотив принципової відкритості людини всьому, що тільки є в навколишньому бутті, у тому числі й незвіданих глибинах власного єства.

По-друге, подібне <«со»> як спрямованість на зв'язок і спілкування із собою і світом завжди реалізується тільки в знанні й через знання. Ми цілком згідні з карбованою формулою К.Маркса: «Спосіб, яким існує свідомість і яким щось існує для неї, це – знання»². Ясно, що подібне твердження

¹ Ницше Ф. Воля к власти. М., 1994. С. 242.

² Маркс К., Энгельс Ф. Из ранних произведений. М., 1956. С. 633.

441

виглядає сьогодні досить спірним, з огляду на критику ототожнення свідомості і знання не тільки у філософії, а й у психології XX століття¹. Однак якщо знання розглядати в гранично широкому контексті як таке, що включає в себе не тільки явне, а й неявне, не тільки логіко-рефлексивне, а також ціннісне, практично-вольове й емоційне знання, - тоді опозиція свідомості і знання позбавляється всякого смислу. Свідомість завжди існує лише в стихії різноманітного знання й лише через нього реалізує свої різноманітні функції. Так, наприклад, емоції є знанням про глибини власної душі і її можливості, а також про те, яких внутрішніх станів варто прагнути, а яких уникати. Навіть зовсім, здавалося б, неясні й беззвітні душевні стани (тривога, хвилювання, емоційний підйом) однаково є знанням, нехай фоновим і латентним, але проте необхідним для існування й фіксації форм явного знання. Відомо, що багато вчених і поетів завжди інтуїтивно знають, за яких душевних переживань у них народжуються кращі ідеї та найбільш натхненні рядки й, відповідно, завжди уважні до подібних станів. Якщо ми розглянемо практично-вольові акти, то й вони передбачають прагнення до чогось і перетворення чогось, що існує у вигляді знання. Інша справа, що знання вищенаведеного типу можуть не мати властивості істинності й не бути прозорими для раціональної рефлексії. Спробуй «схопи» у рефлексивному акті свідомості миттєву емоцію чи хуткий спогад, але не будь їх - можливо, ніколи не змогли б виникнути й цілком раціональні наукові відкриття та художні осяяння.

Нарешті, у філософії, починаючи від Сократа, вельми евристичним і глибоким є парадоксальне словосполучення «знання про незнання», що точно фіксує динамічність і багатомірність існування свідомості особистості в стихії знання. Можна навести й додаткові етимологічні аргументи, які підтверджують нерозривність свідомості і знання. Корінь «знати» присутній у ключових російських словах, які описують не тільки пізнавальний процес (дізнаватись <узнавать> – усвідомлювати <осознавать> - розпізнавати – помилитися <обознаться> - дізнання - знак - значення – ознака <признак>), але також найважливіші модуси соціально-екзистенціального існування (знатний - <зазнайка> - визнання - знамено - тризна - знахар і т.д.).

Крім того, у російській культурі й філософії свідомість завжди поєднується з життям: жити – означає так чи так, явно чи неявно усвідомити <со-знать>; а мати свідомість – означає універсально спілкуватись і жити. Ще B.C.Соловйов писав у «Виправданні добра», що «за природним значенням слова свідомість взагалі є визначене і правильне... взаємовідношення внутрішнього психічного життя даної істоти з її зовнішнім середовищем»². Буквально ту ж саму думку про принциповий зв'язок свідомості і життєвого спілкування можна знайти в П.А.Флоренського³ і С.Н.Трубецького⁴. Ще раніше на зв'язок життя і свідомості, аж до їх

¹ У межах радянської марксистської психології тезу про неправомірність зведення свідомості до знання у виразній формі першим висловив В.Н.Мясіщев (Сознание как единство отражения действительности и от­ношения к ней человека // Проблемы сознания. М., 1966).

² Соловьев B.C. Сочинения. В 2 т. Т. 1. М., 1988. С. 269.

³ Флоренский П.А. Анализ пространственности и времени в художественно-изобразительных произведе­ниях. М„ 1993. С. 284.

⁴ Трубецкой С.Н. Сочинения. М., 1994. С. 548, 695–699.

442

злиття в одному слові – «живознання» – вказували Г.С.Сковорода і І.В.Киреєвський. Але в найбільш афористичній формі цю ідею, щоправда, з посиланням на Плотіна, висловив С.Л.Франк: «Саме життя - це знання»¹.

У принципі тенденція до ототожнення свідомості й життя притаманна не тільки російській і східній філософії, а й західній. Але за деякими винятками (П.Тейяр де Шарден, М.Шелер, А.Н.Уайтхед) життя розуміється там як переважно життя індивідуальної свідомості, як людський «життєвий світ». Цей «життєвий світ» може трактуватись як текучий потік життєвих переживань, «де на основі переживання та розуміння самого себе в їх постійній взаємодії одне з одним формується розуміння проявів іншого життя й інших людей»². «Життєвий світ» може також розумітись як первинний людський «образ світу», пронизаний первинними ціннісними перевагами, базовими мовними фігурами дискурсу й іншими неявними настановами. Як писав пізній Е.Гуссерль, «під... настановою... розуміється звично стійкий стиль вольового життя із заданістю устремлінь, інтересів, кінцевих цілей і зусиль творчості, загальний стиль якої тим самим також наперед визначений. У цьому <пребывающем> стилі як у нормальній формі розгортається будь-яке певне життя...»³. Подібні – суб᾽єктивно-переживаючі й конструктивно-антропоцентристські – ракурси розгляду зв'язку між життям і свідомістю цілком правомірні. Можна навіть дати таке образне визначення свідомості індивіда: Свідомість є полем «життєвого світу», на якому розігрується драма становлення нашого індивідуального «Я».

Однак російська думка, звертаючись до проблеми свідомості, завжди утверджувала щось принципово більше й значиме. Будучи, за влучним зауваженням О.Ф.Лосєва⁴, чужою всякому суб'єктивізму й беззастережно онтологічною, російська філософія в особі своїх найбільш прозорливих представників підкреслювала споконвічну антропокосмічну єдність свідомості й життя. Актами свого духу ми конституюємо не тільки «образ світу» (особистий і вселюдський) і не тільки «своє життя», а сам світ і світове життя! Наш <со-знающий> зв'язок із предметністю будь-якого роду, в тому числі й природною, («со») - не тільки сугубо ідеальна, а й матеріальна, специфічно фізична в істинному розумінні цього слова. Наші думки, образи і переживання - об'єктивна всесвітня сила, оскільки ми самі - наріжна ідеально-матеріальна сила світового цілого.

На цих онтологічних аспектах буття свідомості ми ще зупинимося нижче при аналізі проблеми ідеального, а поки доцільно заглибитись у гносеологічну структуру індивідуальної свідомості, пов'язаної багатомірним спілкуванням («со») «горизонтального», «вертикального» і «глибинного» характеру зі світом, з іншими «Я» і із самим собою.

Іншими словами, нас буде цікавити не онтологічне питання: «що є свідомість?» за самим своїм єством; а гносеологічна проблема «що є свідомість?» з погляду стійких структур існування індивідуального

¹ Франк С.Л. Предмет знания. Душа человека. СПб., 1995. С. 592.

² Дильтей В. Наброски к критике исторического разума // Вопр. философии. 1988. № 4. С. 141.

³ Гуссерль Э. Кризис европейского человечества и философия // Вопр. философии. 1986. № 3. С. 106.

⁴ Лосев А.Ф. Философия. Мифология. Культура. М., 1991. С. 509.

443

«життєвого світу». Подібне питання припускає побудову моделі свідомості як системи пізнавальних здібностей свідомості й відповідних їм видів знання. Така модель повинна, на нашу думку, задовольняти ряду вимог:

- відображати розкриту раніше антиномічну суперечливість буття свідомості, тобто фіксувати структурну єдність різноманітних, у тому числі й протилежних, станів свідомості та видів знання;

- проясняти не тільки структуру, а й динаміку свідомості;

- спиратися не тільки на логічні, а й на наочно-метафоричні засоби розуміння, з огляду на парадоксальну предметність свідомості та наявність у ній позадискурсивних компонентів.

При побудові подібної структурної моделі ми абстрагуємося від цілого ряду проблем, досить добре досліджених і викладених у сучасній літературі про свідомість (у тому числі й навчальної): по-перше, від проблем становлення свідомості в онто- і філогенетичному планах¹ і, по-друге, від впливу соціокультурних умов на життєдіяльність свідомості, що значною мірою визначають потреби і характер особистості.² До розгляду ж структури свідомості (або «життєвого світу») особистості ми тепер і переходимо.

¹ Подібний матеріал читач може знайти в окремій монографії автора: Иванов А.В. Сознание и мышление. М., 1994.

² У російській літературі проблеми становлення свідомості та її соціальна природа відображені в таких найбільш значних працях, окрім уже згадуваних: Воскобойников А.Э. Бессознательное и сознательное в человеке. М., 1997; Георгиев Ф.Н. Сознание, его происхождение и сущность. М, 1967; Дубров­ский Д.И. Проблема идеального. М., 1983; Ерахтин А.В. Диалектика становления мышления и сознания. Сверд­ловск, 1989; Жуков Н.И. Проблема сознания. Минск, 1987; Леонтьев А.Н. Проблемы развития психики. М., 1981; Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. М, 1972; Тугаринов В.П. Философия сознания. М., 1971; Шорохова Е.В. Проблема сознания в философии и естествознании. М., 1961.

444

ЛЕКЦІЯ 23.