4. Функціональні модальності мови

Вищий полюс реалізації творчого потенціалу мови виявляє собою національна література, а в ній у першу чергу – філософія, що проявляє базові раціональні можливості розуміння людини і світу, та поезія, що поглиблює й витончує чуттєво-емоційне сприйняття світу. Цей вищий рівень конкретно-історичного буття мови ми називаємо креативною функціональною модальністю.

Термін «модальність» означає тут якісну характеристику функціональних проявів мови (комунікативних і пізнавальних), що виражається в їхній здатності здійснювати: а) креативний (творчий); б) стабілізуючий; або в) приборкуючий (репресивний) вплив на мовну свідомість індивідів, на їхнє світосприймання.

Творчий вплив мови на свідомість її конкретних носіїв пов'язаний зі здатністю національної словесності відкривати нові горизонти буття й стимулювати духовне зростання особистості. У світлі цього головне культурне завдання й соціальна користь національної літератури полягає в тому, щоб обробляти, «обживати» поле прихованих (до пори) смислів, яке потенційно доступне

¹ Безпосередній акт поетичної творчості перебуває цілком поза сферою комунікації і не може бути осягнутий у категоріях комунікативної взаємодії. Навіть «діалог» з мовою - єдиним співрозмовником і знаряддям поета - у порівнянні з комунікативним смислом діалогу є метафорою, тому що мова говорить поетові тільки те, що сам поет жадає від неї почути. Інтенсивний пошук слова у поетичній творчості - це, по суті, не діалог з мовою, а діалог-монолог душі з самої собою, мета якого - знайти слова-натяки, які оголюють сутність висловлюваного змісту.

423

мовному виявленню (вираженню), але актуально не реалізоване у мовній свідомості конкретної національно-мовної спільноти людей. Яскрава, точна і насичена смислами мова здатна не тільки стимулювати розвиток інтелектуальних творчих здібностей, але впливати на моральну свідомість і естетичні якості особистості. Недарма з давніх часів відома приказка, що «добре слово і злих робить добрими, а зле слово і добрих робить злими».

Не викликає сумнівів, що конкретно-історична мовна свідомість націй завжди відносно стійка, особливо в межах одного покоління людей, де найбільш чітко вимальовується єдність культурних домінант і уподобань (значимих акцентів у світобаченні). Цей відносно статичний, типізований смисловий образ реальності організується адаптивно-стабілізуючою функціональною модальністю мови, суть якої полягає в забезпеченні стійкості й ощадливості комунікативної та пізнавальної діяльності в соціумі. Безпосереднім проявом адаптивної модальності мови є свідоме чи, що трапляється частіше, несвідоме користування заздалегідь обмеженим набором термінів і стилістичних фігур мовлення як раціонально витлумачених (наприклад, наукові та професійні термінологічні системи), так і не визначених, але інтуїтивно ясних (слова повсякденного мовлення). Вивчення адаптивного-стабілізуючого аспекту буття мовної реальності, найбільш зримо втіленого в повсякденній комунікації, тісно пов'язане з такими групами проблем, як: співіснування комунікативних стилів; виникнення й організація дискурсивних міфологем; існування всередині загальнонаціональної мовної свідомості різноманітних специфічних «комунікативних звичаїв», які задають несвідомо діючі пропорції того що говориться й умовчується; наявність мовних «забобонів», які «диригують розумінням»¹ і т.д.

Поза стабілізуючим адаптивним чинником спілкування та пізнання в суспільстві були б серйозно утруднені. Однак це аж ніяк не свідчить про необхідність домінування даної модальності у мовній свідомості загалом. Коли «цілям легкості тлумачення надаються переваги перед іншими позитивними моментами мови», тоді «зменшується необхідність у напрузі розуму», – писав ще В.Гумбольдт². У результаті значення окремих елементів мови (як правило, найбільш творчих) усе більше затемнюється, й на місце уяви та фантазії стає звичність уживання, що призводить «до неминучого відволікання від деталей мовного устрою»³. Формування мовних стереотипів призводить не тільки до збідніння мови, а й до пригніченості мовної свідомості, оскільки мова починає виконувати роль «соціального фільтра» (Е.Фромм)⁴, який гальмує усвідомлення множини міркувань і переживань, які виходять за межі загальновизнаного.

¹ Тема мовних забобонів специфічна для герменевтичної традиції (Ф.Кюммель, Г.Міш, X.Ліппс, М.Гайдеггер, Г.Г.Шпет і ін.).

² Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию. М., 1984. С. 219.

³ Там же.

⁴ «Наша мова, – пише Фромм у праці «З полону ілюзій», – не забезпечує нас словами, необхідними для опису багатьох внутрішніх переживань, які не відповідають схемі наших думок» (див. у кн.: Фромм Э. Душа человека. М., 1992. С. 346).

424

Така репресивна модальність мови, яка проявляється однаково і в актах комунікації, і в пізнавальній діяльності. Її суть у тому, що звичність словесних формулювань поступово приведе до обмеженості й зашореності свідомості людей. Понад те, ця мова буднів – звична й проста – починає виховувати свідомість своїх реципієнтів, нав'язуючи їм за допомогою розхожих мовних штампів певну «схему дозволених думок». Так формується, за влучним визначенням англійського поета і літературного критика Т.С.Еліота, «колективне неусвідомлене чуття здорового глузду»¹. На вищезазначеній здатності мови придушувати свідомість своїх носіїв, створюючи ілюзію розуміння в обхід творчого осмислення того, що відбувається, базуються технології ідеологічного маніпулювання масовою свідомістю.

Сучасна масова культура майже цілком побудована на принципах репресивного дискурсу, тому що зорієнтована не стільки на задоволення «культурних» потреб, скільки на цілеспрямоване формування цих потреб, причому з безсумнівною тенденцією до їх примітивізації та уніфікації. У межах цієї «культурної» стратегії досить зручним засобом формування суспільної думки і споживчого попиту є мовний по своїй суті феномен штучної стимуляції «перед-очікування». Суть його в тому, що за допомогою певних риторичних прийомів спочатку ненав'язливо створюється «ситуація очікування», тобто інтерес споживача культурної інформації від самого початку спрямовується на якусь одну (ідеологічно вигідну) сторону проблеми. Потім ця штучно створена пізнавальна невизначеність (а по суті інтрига) «благополучно» розв’язується. Сучасний голландський дослідник макростратегій розуміння Т.А. ван Дейк, аналізуючи структуру новин у періодичних виданнях, зауважує на базі великої кількості матеріалу, що на початку ідеологічно особливо важливих інформаційних повідомлень завжди дається резюме. Воно містить загальну оцінку подій (включаючи думки «фахівців») і задає тему (зазвичай розгортаючи передісторію того, що відбувається), займаючи як мінімум половину, а то й 2/3 обсягу інформаційного випуску. І лише наприкінці з вибірковим умовчанням викладається сама інформація, сприйняття й оцінка якої більшістю читачів уже навряд чи буде істотно відрізнятися від того, що їм хотіли навіяти². Цей риторичний прийом використовувався ще грецькими софістами. Наприклад, Сократ, розбираючи разом з Федром в однойменному діалозі Платона софістичні виверти ритора Лісія, відзначає, що той починає своє мовлення з кінця, даючи навідне визначення того предмета, про який ще тільки буде йти мова³. Суть такого красномовства Сократ справедливо доглянув в обмані й додав далі, що для більшої ефективності такого обману ритор повинен вивчити природу людської душі – її схильності й упередження, – щоб з найбільшою легкістю обманювати там, де люди «блукають без дороги»⁴. Ця іронічна (навіть саркастична) порада Сократа щодо того, як краще

¹ Элиот Т. С. Призначення поезії. М., 1997. С. 55.

² Див. про це невелику працю Ван Дейка «Аналіз новин як дискурсу» (Ван Дейк Т.А. Язык. По­знание. Коммуникация. М., 1989).

³ Платон. Собрание сочинений. В 4 т. Т. 2. М., 1993. С. 173–174.

⁴ Там же.

425

маніпулювати свідомістю реципієнтів, знайшла адекватне втілення в інформаційних стратегіях від самого початку їхнього виникнення¹.

Риторичним прийомам, найпоширенішим у сучасному суспільно-політичному мовленні, присвячено багато наукових досліджень у лінгвістиці, семіотиці, психології, філософії та політології. Вчених цікавить, головно, сутність тих мовних виражальних засобів і прийомів (фонологічних, синтаксичних, семантичних, стилістичних), які являють у дії репресивну силу мови, найчастіше не просто нав'язуючи реципієнтам правильну думку, а послідовно навіюючи її². Мета такого сугестивно-репресивного впливу неприхована й відзначається всіма дослідниками. Вона полягає в тому, щоб виховати масову свідомість у межах системи соціальних міфологем, зручної для політики правлячої верхівки. Першорядне завдання такого «виховання» - приспати (а в перспективі - вбити) критичну думку, що здійснюється вищеописаним древнім риторичним прийомом настроювання сприйняття.

Із вищесказаного випливає, що репресивна функціональна модальність мови прямо протилежна креативній її модальності. Та все ж їх не можна однозначно співвідносити з негативними і позитивними оцінками. Оцінний поділ тут переважний, але не абсолютний, оскільки репресивність може мати у певних контекстах позитивне значення в якості стабілізуючого, адаптивного чинника. По-перше, вона є необхідним моментом комунікативної взаємодії, зумовлюючи саму можливість наявності стійких мовних норм. По-друге, нормативність значень створює стійкість «життєвого світу» індивіда, що є важливим чинником психологічної рівноваги. По-третє, використання репресивного потенціалу мови може бути корисним у плані придушення агресії окремих злочинних індивідів або маргінальних соціальних груп, які руйнують соціальний світ і злагоду в суспільстві.

Креативний потенціал мови, у свою чергу, може поставати негативним, дестабілізуючим чинником, який перешкоджає взаєморозумінню. Яскравим прикладом тут можуть слугувати деякі твори сучасної художньої літератури (типу «Поминок за Фіннеганом» Д.Джойса), а також деякі філософські тексти, важкі для розуміння в силу того, що їх автори у пошуках адекватних виражальних засобів занадто захоплювалися грою з мовою.

¹ Таке життя, скажімо, «публіцистичної богеми» в Парижі XVIII століття з його ідолами і кумирами, оплачуваними смаками і методами «препарування фактів» на замовлення, внутрішніми течіями та ідеологічними війнами – воно реалістично і з художнього погляду блискуче виявлене, наприклад, у «Людській комедії» Бальзака.

² Ми не будемо зупинятися на розгляді психологічних, ідеологічних і власне лінгвістичних засобів і прийомів придушення та маніпуляції сприймаючими свідомостями, оскільки вони детально проаналізовані у відповідній літературі. Особливо яскравими в експлікації цього питання є праці Р.Барта і Ван Дейка (див., наприклад, «Міфології» Р.Барта в його кн.: Избранные работы. Се­миотика. Поэтика. М., 1989; збірник досліджень: Ван Дейк Т.А. Язык. Познание. Коммуникация. М., 1989), а також випущена колективом наукових співробітників психологічного факультету МГУ ім. М.В.Ломоносова монографія «Техніка дезінформації та обману» (М., 1978). Безсумнівний інтерес представляють стаття Вільгельма Шмідта про співвідношення мови і політики в кн. «Актуальні проблеми мовознавства ГДР: мова - ідеологія - суспільство» (М., 1979), а також книга Т.В.Юдіної «Стратифікація німецького суспільно-політичного мовлення» (М., 1993). У ній «маркуючим ознакам мовної структури сучасного СПМ» присвячена окрема глава.

426

В останньому випадку ілюстративним є феномен «заразності» стилю, коли мова такого «майстра слова» викликає лавину дилетантських наслідувань.

Традиція протиставлення двох модальностей (сил, потенцій) мови, пов'язаних зі здатністю слова чинити вплив – творчий або авторитарний – на душу сприймаючого, іде коріннями у глибоку стародавність. Уже перші античні ритори – софісти, здатні, як відомо, з однаковою переконливістю доводити суперечні одне одному твердження, – засновували це своє вміння на неоднозначності слів мови. Наступна традиція європейської риторики продовжувала вивчати «засоби вербального впливу на психіку та поведінку людини»¹. Цілі всіх цих риторик були однозначно маніпуляторські, в результаті чого впливаючі сили мови в риториці та близьких до неї дисциплінах досліджувались однобічно - лише в репресивному аспекті. Здатність же мови впливати на свідомість слухаючого найчастіше навіть не помічалась, оскільки більшість учених дотримувались утилітаристських поглядів на сутність мови².

Ці погляди збереглися згодом у позитивістських і структуралістських концепціях мови (Соссюр, Вітгенштайн, Куайн), у різноманітних варіантах теорії лінгвістичної відносності (Уорф, Мюльдворф, Сепір, Хоккет і ін.), у низці сучасних герменевтичних концепцій (наприклад, у концепціях «мовного апріорі» Апеля, Кольба). Останні вірно оцінив Я.Г.Фогелер: «...Відтепер філософи-герменевтики пов'язують мову не стільки з думкою, скільки з маніпуляцією над мисленням, і шукають шляхи вже не стільки для розкриття «цінних таємниць» мови, скільки для порятунку свідомості від ідеології, а отже, від мови»³.