2. Базові характеристики мови як цілісної системи

Сутність мови як цілісної та відносно автономної смислової системи, що опосередковує взаємини між людьми і навколишнім світом, характеризується, відповідно, двома взаємозалежними моментами.

По-перше, мова іманентна людському буттю, яке здійснюється у світі смислів і постійно творчо примножує цю свою «смислову обитель»². Будучи схопленим творчою думкою вчених, філософів, поетів і художників, світ приростає, точніше, проростає смислами – лише людині зрозумілими і для неї значимими. Поза людиною буття безіменне. Тільки в людях і через людей буття здатне промовляти <сказываться>. Базові смисли і структури мови не творяться людиною довільно (від слова «сваволя»), тому що корінна суть людської мови полягає не в тому, щоб базікати, а в тому, «щоб, сказавши, підказати речам їхню сокровенну сутність, невідому їм»³.

¹ У цьому випадку проявляється ще одна – вже мовна грань – антропокосмічного повороту, що здійснюється в сучасній культурі.

² Але водночас базові смисли мови і трансцендентні щодо людини, тому що не вигадуються, а ніби творчо «розпаковуються» зусиллями її свідомості, про що ми ще скажемо нижче.

³ Див.: Рильке Р. Избранные сочинения. М., 1998. С. 531.

418

Слово, водночас, – це єдиний доступний усім засіб зберегти блискавичність миттєвого погляду, почуття, що спалахнуло, спалахнулого прозріння, причому не тільки зберегти, а й поділитися, стати спів-учасником спільної долі людського буття у світі. Недарма один із найглибших філософів мови Мартін Гайдеггер особливо підкреслював, що мова дає «збутися людині в її власному єстві»¹.

Друга сутнісна риса мови, нерозривно пов'язана з першою, – це її посередницька природа. Мова завжди реалізує певне відношення - між знаком і значенням, між словом і річчю, між тим, хто промовляє і розуміє. Дійсність цього відношення реалізується завдяки наявності символічної здатності в кожного людського індивіда.

Для більш строгого визначення посередницької сутності мови зручно використовувати категоріальну пару «сутнє - несутнє» <«сущее – несущее»>. Категорія «сутнє» вживається нами в гайдеггерівському розумінні й означає все те, що досягло явленості (сутнє як присутнє). З цього погляду, ідеальний смисл мови стає сутнім завдяки своєму несучому (до-ношуючому смислу в промовлянні) складникові мови. Категорія <«несущее»> розуміється нами, відповідно, як несуча основа. Вона має два плани вираження - матеріальний і духовний.

Матеріальний план до-несення смислу утворює знаково-символічна структура конкретної мови, що фіксує фонетичні, морфологічні, граматичні й лексико-семантичні її особливості. У кожному конкретному акті говоріння (написання) її матеріально-знакова сторона використовується для того, щоб донести смисл до іншої свідомості. Потім ця матерія мови (звуки, букви, паузи, розділові знаки) ніби «випаровується» у той самий момент, коли розуміння відбулося. Це «зникнення» матеріально-несучих структур мови з актуального обрію свідомості в момент осягнення смислу - досить зримий прояв її посередницької сутності.

Духовний план мови як несучої полягає в тому, що, будучи посередником, мова не фіксує увагу розуміючого на конкретних значеннях своїх складових частин (на поверхневій структурі висловлення, за словами Н.Хомського), а зосереджений на повідомленні саме цілісного смислу (на глибинній структурі, за висловом того ж автора). Весь феномен метафоричності мови саме й базується на тому, що за буквальним-поверхневим смислом (духовно несучим) ми здатні вичитувати деякий істинно сутній - глибинний і цілісний смисл. У противному випадку наша думка завжди відволікалася б на неістотне і часткове, втрачаючи здатність розуміти й доносити істотний зміст.

Спроби осмислити мову в єдності її конститутивно-онтологічних і посередницьких характеристик у результаті стикаються з двома серйозними труднощами. Насамперед – це вже відзначений феномен приховання ідеально-сутнього смислу за його несучими структурами. Інший аспект цих труднощів полягає в тому, що найважливішим засобом донесення смислу в мові є мовчання (прогалина в тексті) і умовчання. Для їх аналізу взагалі важко підібрати адекватні

¹ Хайдеггер М. Путь к языку // Хайдеггер М. Время и бытие. М., 1993. С. 269.

419

логічні засоби. Особливо очевидним факт умовчання стає при перекладі, який X.Ортега-і-Гассет визначив як спробу виразити те, що іншою мовою замовчується. Найчастіше замовчується в мові очевидне, тобто те, що зрозуміле усім її носіям. Але очевидність ця відрізняється від мови до мови, створюючи «різні рівняння між вираженим і невираженим»¹. Наукове осмислення феномена умовчання тому якщо й можливе, то тільки в межах мовної прагматики, яка досліджує контексти говоріння. Зазначимо також, що феномен «значущої відсутності» та його поняттєве схоплювання - взагалі одна з найскладніших проблем, які стоять перед сучасною наукою. Така пауза в музиці, природа вакууму у фізиці, знак «0» у математиці й т.д.

Наступна принципова складність, яка стосується наукових досліджень мови, полягає в тому, що будь-яке таке дослідження передбачає мову як свою неусувну передумову. Одними з аспектів цього парадоксу є семантична самореферентність і неоднозначність виразів природної мови, які «заважають» побудувати несуперечливі теорії істинності значень мовних виразів у межах логічної семантики.

Ці об'єктивні труднощі виникають уже не через обмеженість дослідницьких настанов, а внаслідок діалектичної природи самої мови.

Одна з таких діалектичних рис буття мови полягає в тому, що, будучи єдиною та універсальною як загальнолюдська здатність виявлення смислу, мова водночас багатолика з погляду національного колориту й індивідуальних акцентів світосприймання. Причому шкала подібної (національної чи індивідуальної) мовної своєрідності нескінченно варіативна - від повної «глухонімоти» (внаслідок зашореності й заштампованості мовної свідомості) до дивної чуйності до мови, властивої поетам.

Одним із перших учених (не вважаючи Гумбольдта), хто помітив глибинну об'єктивну діалектику мови і спробував створити науковий метод, який би її враховував, був Ф. де Соссюр. Суть запропонованого ним підходу полягала в поділі синхронних і діахронних методів² залежно від цілей і завдань аналізу. Перші повинні були застосовуватися для вивчення незмінної та стійкої знакової структури мови. Їм з легкої руки Соссюра структурна лінгвістика й надала перевагу, цілком переклавши діахронні дослідження на плечі мовної компаративістики, а також інших наукових дисциплін типу психології мовного спілкування.

Серед інших дихотомій, виділених Ф. де Соссюром, відзначимо такі, як «мова – мовлення», «індивідуальність – соціальність» знаків, а також не до кінця експлікована ним дихотомія, намічена в «Нотатках із загальної лінгвістики»³, – «несвідомість – усвідомлення» у використанні мови. Неважко помітити, що всі наступні опозиції похідні від першого – базового для лінгвістики Соссюра - бінарного відношення «мовлення - мова», основним

¹ Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. М., 1997. С. 675.

² Докладне методологічне обґрунтування розрізнення синхронного та діахронного підходів дається в гл. 3 ч. 1 «Курсу загальної лінгвістики» (див.: Соссюр Ф. де. Труды по языкознанию. М., 1977).

³ Соссюр Ф. де. Заметки по общей лингвистике. М., 1990. С. 41.

420

варіантом якого є дихотомія «говоріння (виголошення як джерело мовної динаміки) – письмо (текст як фіксована норма мовної взаємодії)»¹.

Суперечливість мовної реальності, з одного боку, породжує вищезазначений методологічний плюралізм, а з іншого боку - містить і глибоко позитивний момент. А саме - підштовхує дослідників до визнання сутнісної єдності всіх проявів мови, вимагаючи методологічної єдності освоюючих її дослідницьких програм. Відповідно стає очевидною явна обмеженість інструменталізму, не здатного впоратися з творчо-онтологічною, а не тільки репресивною іпостассю буття мови.

Для цілісного осягнення будь-якого феномена - будь то мова чи сфера людської свідомості в цілому - всі його сторони (у тому числі й полярно протилежні одна одній) повинні бути однаково враховані без однозначного співвіднесення їх із позитивними чи негативними оцінками.