Мова і пізнання

1. Специфіка наукового та філософського

ОСМИСЛЕННЯ ФЕНОМЕНА МОВИ

Мова - це незмінний супутник людини і в побуті, і в соціальному спілкуванні, і у творчості, і, як ми вже казали, у пізнанні. Недивно, що за останні 100 років до декількох найстарших мовознавчих дисциплін - лінгвістики (граматики), герменевтики (теорії інтерпретації) і риторики - додалися численні міждисциплінарні наукові підходи до вивчення мови (психосемантика, психо- і етнолінгвістика, соціо- і комунікативна лінгвістика, семіотика та лінгвістична прагматика й т.д.), а також різноманітні філософські напрями її дослідження (діяльнісно-історичний, символічний, феноменологічний, філософсько-герменевтичний, аналітичний і ін.).

Такий широкий науковий і філософський спектр підходів до вивчення мови призвів, з одного боку, до розширення експериментальної і теоретичної бази її вивчення, а з іншого боку - породив какофонію моделей і підходів, де багато в чому втратилося її розуміння як гармонічної та цілісної системи. Причини такого малопродуктивного плюралізму в методології і в теорії сучасних наук про мову різноманітні. Головна ж з них, на наш погляд, криється в переважанні утилітарно-інструменталістського підходу до мови, коли всі її смислові багатства та розмаїтість функцій зводяться до однієї, хоча й істотної характеристики – бути інструментом людського спілкування.

В історико-філософській ретроспективі ця позиція споріднена з середньовічним номіналізмом у тому розумінні, що «за» знаковою структурою мови тут не передбачається наявності особливої смислової реальності. Мова - це тільки слова, значення яких конвенціонально визначені суб'єктами спілкування, завдяки чому предмет говоріння однаково ідентифікується слухаючими (тими, хто сприймає). З цього погляду, вживання мовних засобів нормативне і контролюється самим комунікативним процесом, мета і зміст якого - бути зрозумілим «іншому». Найбільш яскравим проявом інструменталістської парадигми в розумінні суті мови є структуралістський принцип, що мова - це знакова система зі стійким набором значень, створена й контрольована людьми в комунікативно-діяльнісному контексті їхнього спільного буття.

Цілком ясно, що соціальне спілкування винятково важливе, а роль мови у ньому фундаментальна. Проте це недостатня підстава для того, щоб зводити сутність мови до «комунікативних ігор», якими буття мовної реальності аж ніяк не вичерпується.

416

У своєму логічному завершенні інструменталізм призводить до утвердження «репресивності дискурсу», як це властиво постмодерністським поглядам на мову. Ця настанова означає, що в конкретній комунікативній взаємодії зрозуміти можна тільки вже відоме, або, точніше, розуміння чого вже було досягнуто раніше. Мовна компетенція кожного індивіда, з погляду інструменталізму, формується за шаблоном, заданим нормативними умовами комунікативних взаємодій, типових для даної конкретно-історичної соціальної спільноти. Процес оволодіння мовою, отже, відносно однаковий для всіх носіїв цієї традиції в силу єдності засвоюваних комунікативних констант. Останні, у свою чергу, задають подібну для всіх смислову схему світобачення, «одягаючи світ» (за висловом Л. фон Вітгенштайна) в інваріантні синтаксичні та лексико-семантичні структури. При абсолютизації цих процесів у становленні мовної компетенції особистості, її поведінки і пізнавальних настанов мовна реальність перетворюється на певну ідеологію, за створення якої в остаточному підсумку ніхто не відповідальний і правила гри якої всі змушені беззаперечно приймати. У цьому контексті будь-яке нововведення в мові можливе лише з опорою на вже відоме правило. У противному випадку неминуче виникнення ситуації нерозуміння.

На наш погляд, саме інструменталізм і утилітаризм є головними причинами методологічної різноголосиці й навіть суперечливості в дослідженнях мови.

По-перше, мова виконує не тільки комунікативні, а й найважливіші когнітивні функції, різноманітно і гнучко - у справжньому розумінні слова творчо - опосередковуючи взаємини між індивідуальними суб'єктами пізнавальної діяльності, а також між об'єктом і суб'єктом пізнання. Без мови неможлива трансляція знань від покоління до покоління, а також успішна взаємодія й обмін результатами пізнавальної діяльності всередині наукового та інших співтовариств, які пізнають (художніх, релігійних, технічних і т.д.). Особливу, саме конструктивну, а не репресивну, пізнавальну роль відіграють письмові тексти різного роду, що забезпечують можливість раціональної та інтерсуб᾽єктивної перевірки отриманих знань і їх оперативне тиражування.

Сьогодні комп'ютерна техніка з електронною поштою та мережею Інтернет створюють винятково сприятливі умови для реалізації пізнавальної функції мови. Тут досить згадати про можливості проведення наукових і інших електронних конференцій у режимі реального часу, які по суті справи перетворюють наукове пізнання в перманентно здійснюваний процес колективного наукового пошуку з миттєвим обміном і оцінкою одержуваних результатів. Понад те, тут цілковито новими когнітивними гранями починає грати сама мова, демонструючи свої раніше приховані граматичні й лексичні можливості, а також метафоричний потенціал.

Нижче ми зупинимось і на іншій іпостасі пізнавальної функції мови, що проявляється не стільки в раціональних формах досвіду, скільки у позараціональних видах творчості.

417

По-друге, очевидний момент творчої індивідуалізації в оволодінні та користуванні мовою, що найбільш зримо проступає у творчості великих поетів і письменників. Якби все в мові було утилітарним і сугубо комунікативним, соціальним і репресивним, тоді в ній не був би можливий феномен мовної творчості.

По-третє, при інструменталістському підході непоясненим виявляється факт разючої історичної стійкості деяких мовних утворів (наприклад, імен; займенникових прислівників; слів, що фіксують категоріальні смисли і т.д.). Всупереч сугубо утилітарно-конвенціоналістському погляду на мову вона найчастіше виявляється мудрішою від нас, її суєтних носіїв, відкриваючи згодом такі потаємні пізнавальні смисли, про які могли й не здогадуватися попередні покоління людей, котрі говорили нею. У майбутніх темах ми ще не раз звернемося до цієї властивості мови, а тут наведемо один тільки приклад. Так, тільки після відкриття феномена «розширюваного всесвіту» та формулювання «антропного принципу» в його сильній версії раптом стало ясним, що подібне розуміння устрою світобудови давним-давно коренилось у самій етимології слова «всесвіт», що фіксує зовсім не ідею безжиттєвого фізичного простору, а відсилає до органічної цілісності світового буття, куди органічно включена – вселена – людина на правах його найважливішого конструктивного елемента¹.

Про реальні альтернативи інструменталістській парадигмі мова йтиме нижче, а поки необхідно зупинитися на атрибутивних характеристиках самої мови.