4. Сутність, загальна динаміка

І ОСНОВНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЗНАННЯ

Розірвати суб'єкт і об'єкт можна лише в абстракції, тому що реальний процес пізнання завжди являє собою взаємодію між суб'єктом і об'єктом. Ця взаємодія проявляється в тому, що:

- діяльність суб'єкта, що пізнає, завжди предметна (об᾽єктна), тобто спрямована на пізнаваний об'єкт, який цією спрямованістю свідомості суб'єкта (інтенціональністю - в термінології феноменологічного напряму) значною мірою і викликається до існування;

- об'єкт завжди відносно автономний і ніби чинить опір сваволі суб'єкта, здійснюючи на нього зворотний вплив і змушуючи узгоджувати людські дії з його цілком об'єктивними закономірностями.

Взаємини між суб'єктом і об'єктом пізнавальної діяльності - неважливо, розглядаємо ми їх в історичному чи в індивідуальному пізнавальних планах - завжди мають характер суперечності, яка вічно виникає і вічно розв’язується. Ця суперечність розв’язується в знанні.

Знання – це зафіксовані в пізнавальному образі¹ суб'єкта істотні риси і закономірності пізнаваного об'єкта. Можна сказати навіть коротше: знання є результатом збігу суб'єкта і об'єкта.

¹ Словосполучення «пізнавальний образ» використовується тут у гранично широкому розумінні, тобто до пізнавальних образів можуть бути віднесені не тільки образи сприйняття та конкретні уявлення, але також наукові гіпотези, теорії й т.д.

409

Збіг між суб'єктом і об'єктом ніколи не є повним, абсолютним. Коли добувається знання про об'єкт і, здавалося б, його таємниця зникає, відкриваючись нам у формі того чи того типу знання, насправді відбувається таке: будь-яке знов отримуване знання виявляє в об'єкті нові непізнані властивості й грані, нові таємниці, що вимагають розгадки. Отже, відбувається гносеологічний розвиток об'єкта, не кажучи вже про можливості його власного розвитку в часі.

З іншого боку, не залишається незмінним і суб'єкт пізнання, формуючи нові методи досліджень, удосконалюючи свій логічний і термінологічний апарат аналізу, процедури гносеологічної рефлексії, свої людські якості й т.д. Отже, суперечність між суб'єктом і об'єктом відтворюється на новому якісному рівні, вимагаючи нового розв’язання в новому знанні.

Існує така важлива закономірність: у міру історичного розвитку людства й експонентного зростання знання воно саме все зростаючою мірою стає об'єктом пізнання. Частка рефлексивного знання в загальному обсязі циркулюючої в суспільстві інформації неперервно зростає. Знання дійсно все більше перетворюється в якусь автономну й самоцінну реальність, підживлюючи платонічні теорії пізнання й різного роду теорії «колективного суб'єкта», «глобального інтелекту» і т.д. Особливо зримо подібні тенденції проявилися наприкінці XX століття у зв'язку з процесами інформатизації суспільства.

Тут виникають два серйозні питання: а) яка загальна логіка розвитку людських знань? і б) чи можливий у майбутньому повний збіг суб'єкта з об'єктом?

Почнемо з відповіді на друге питання. Більшість гносеологічних доктрин (навіть релігійного характеру) підкреслює неможливість повного збігу суб'єкта з об'єктом ні в розумінні досягнення абсолютної істини світового буття, ні в розумінні вичерпання єства тієї чи тієї предметності. Будь-який об'єкт завжди багатший від знання, котре має про нього людина, навіть якщо об'єктом людського пізнання стають продукти її власної діяльності. Часто найбільш, здавалося б, тривіальні речі відкриваються із цілковито несподіваної сторони. А скільки нас оточує плодів людського «творчості», які, на жаль, не тільки не пізнані, а вже й вийшли з-під нашого контролю! Тут досить указати на феномен радіаційного та хімічного забруднення навколишнього середовища з абсолютно невивченими довгостроковими наслідками його впливу на генетичний апарат спадковості.

До того ж одержання абсолютної істини про світ і про самого себе означало б смерть людини як творчої істоти, тому що який же інтерес і стимул жити у світі, де все вичерпно пізнане?

Якщо в якій свідомості й має місце абсолютно повний збіг між суб'єктом і об'єктом, так це тільки в Божественній (Абсолютній) Свідомості, якщо така існує. Правда, і в ряді релігійно-філософських учень (наприклад, у Еріугени, Шеллінга, Бердяєва) можна зустріти єретичну думку про те, що й саме Божество себе не знає, а має потребу в пізнавальних зусиллях людини для свого самопізнання.

410

Що ж стосується першого питання, то можна виділити три основні варіанти його розв'язання.

Перший з них, сходячи ще до позиції просвітницького «гносеологічного оптимізму», постулює незворотний лінійний прогрес наших знань про світ і про самих себе, що прямує у «світлу нескінченність». Найбільш зримим проявом такого прогресу є зростання загального масиву наших наукових знань, який подвоюється тепер кожні 2-3 роки, а також безсумнівний прогрес техніки, особливо електронно-обчислювальної.

Друга позиція менш популярна. Вона має скоріше песимістичний характер і пов'язана з ідеєю «вічного повернення» (навіть занепаду знання). Свого часу її висловили ще стоїки, у XIX столітті вона була знову реанімована Ф.Ніцше¹, а в XX сторіччі її можна виявити у французького мислителя традиціоналістського напряму Р.Генона. Він пише про занепадництво сучасної науки і філософії та наполягає на необхідності повернення до сакральних традиційних знань, які лежать біля витоків усіх світових релігій².

Гносеологічною основою подібної позиції слугує, по-перше, явище забуття багатьох наукових гіпотез, які не оцінюються по достоїнству сучасниками й забуваються, щоб потім бути перевідкритими ніби заново, і, по-друге, підтвердження цінності багатьох древніх знань засобами сучасної науки. Це особливо стосується медицини, психології, екології. Суть такого кругового характеру розвитку знання добре виражена в старому афоризмі «нове - це добре забуте старе».

Третя позиція є до певної міри синтезом лінійності та циклічності, має діалектичний спіральний характер. Із цього погляду, зростання знання незворотне і ніякого буквального «кругового» повернення до первинного інтегрального пра-знання про світ, до гіпотетичної пра-культурної традиції, котра, мовляв, лежить в основі всіх сучасних земних культур і релігій, бути не може. Але це не виключає можливості виправдання мудрості древніх на новому рівні чи, навпаки, кваліфікації якогось наукового знання як облудного, нехай навіть і такого, що сприймалося ще зовсім недавно як абсолютно істинне і непроблематизовуване.

Можна виділити ще одну надзвичайно цікаву спробу інтерпретувати історичну динаміку суб'єкт-об'єктних стосунків. Вона належить П.А.Флоренському³. На його думку, що сходить до платонівської ідеї знання як пригадування, взагалі немає ніякого історичного прогресу (чи занепаду) знань у власному розумінні слова, а є лише тимчасове впізнання суб'єктом потенційно вже існуючих у ньому вічних і безумовних знань, тому що, строго кажучи, все міститься в усьому (макрокосм тотожний з мікрокосмом), і тому - чим ретельніше ми вдивляємося в риси суб'єкта пізнавальної діяльності, тим більше об'єктних змістів ми в ньому виявляємо; а чим більше здобуваємо знань про об'єкти - тим чіткіше проступає в них

¹ См.: Ницше Ф. Воля к власти. Опыт переоценки всех ценностей. М., 1994.

² См.: Генон Р. Символы священной науки. М., 1977.

³ Див. працю П.А.Флоренського: Пределы гносеологии (Основная антиномия теории знания) // Флорен­ский П.А., священник. Сочинения. В 4 т. Т. 2. М, 1996. С. 51.

411

ідеально-суб'єктний зміст. Світ у результаті виявляється ніби пронизаним думкою, а думка - причетною до творення цілих світів.

Яка з наведених вище моделей динаміки знання має більше прав на існування - покаже час, а ми звернемося до аналізу загальних характеристик, які тією чи тією мірою притаманні будь-якому виду знання.

Існує величезна розмаїтість видів знання, що визначається специфікою пізнаваних об'єктів, відмінністю в методах одержання знань, а також своєрідністю їхнього зберігання та передачі. Нижче ми спеціально проаналізуємо основні види знання: наукове, екзистенціальне, релігійне. Однак усі види знання містять у собі моменти опосередкованого й безпосереднього, особистого й безособового, явного й неявного змісту. Розглянемо ці характеристики трохи більш докладно.

Для свого соціального буття, тобто фіксації та передачі від одного індивідуального суб'єкта пізнавальної діяльності до іншого, знання має потребу в обов'язковій об'єктивації (чи матеріальному упредметненні). Об’єктивоване знання – це не що інше, як світ символів (або знаків) людської культури - природної мови, текстів різного роду, креслень, формул, технічних пристроїв, архітектурних споруд і т.д. Символи культури - світ упредметненого знання - опосередковують стосунки між індивідуальними пізнаючими свідомостями, а також між свідомістю, що пізнає, та його об'єктом.

Завдяки символам результати індивідуальних пізнавальних актів стають надбанням усього суспільства, а індивідові поставляються загальні норми й еталони пізнавальної діяльності. Символічний світ є необхідною умовою свідомості <со-знания> багатьох індивідуальних свідомостей <сознаний> і буття колективного суб'єкта пізнання. Не випадково німецький філософ Е.Кассірер визначив людину як Homo symbolikum.

Найважливіша символічна система культури – природна мова, що генетично передує іншим символічним системам і виконує функції їх універсального смислового інтерпретатора.¹ У міру історичного розвитку людства символічний світ культури має тенденцію розростатись і розгалужуватись за рахунок появи усе нових і все більш складних символічних систем з небезпечною тенденцією перетворення в якийсь автономний і самоцінний світ, уже незалежний від свідомості живого суб'єкта, що пізнає. Людина ризикує опинитися ніби «закукленою» в холодній колбі символічних світів з малоприємною перспективою перетворення в придаток самоорганізовуваних машинно-символічних систем. Поява комп'ютера і феномена віртуальної реальності - черговий крок у наданні знанню тотально опосередкованого характеру, відчуженого від живого психологічного суб'єкта.

Правда, при уважному розгляді з'ясовується, що існують такі види знання, які повністю об'єктивувати неможливо в принципі (мистецтво, релігійне та містичне знання). Вони обов'язково мають потребу в живих творчих актах і живому контакті свідомостей. Понад те, навіть у науках логіко-математичного циклу, як показують останні гносеологічні дослідження,

¹ Див.: Бенвенист Э. Общая лингвистика. М., 1974. С. 85-86. Більш докладно на проблемах мови ми зупинимося в межах наступної теми.

412

безпосередній компонент відіграє дуже важливу роль. Наукові відкриття сам собою комп'ютер не робить, а в підготовці вченого всьому через символи не навчиш. Зокрема, завжди потрібен безпосередній особистісний контакт «учитель - учень», щоб перший передав другому сокровенні таємниці наукової професії.

Звідси можна дійти такого принципового висновку: в усіх видах знання існують і безпосередні, й опосередковані компоненти, але в різних пропорціях. Культ опосередкованого символами знання є плодом новоєвропейської цивілізації трьох останніх століть. Небезпечний крен убік його абсолютизації повинен буде рано чи пізно змінитися розумінням значимості безпосереднього знання. Тут європейській культурі явно є чому повчитись у традиційних культур Сходу.¹ Природу безпосередніх видів знання в нас ще буде можливість обговорити нижче.

У будь-якому знанні завжди є безособові, ніби надперсональні компоненти. Особливо явно ця безособова складова знання присутня в природних і технічних науках з їх орієнтацією на примусове доведення й однозначно трактовані тексти. Ідеал безособового знання становив класичний європейський ідеал науковості і найбільш зриме філософське втілення дістав у гегелівському панлогізмі (у спробі звести все знання до логічного саморуху абсолютної ідеї), а в XX столітті - у концепції так званої «теорії пізнання без суб'єкта, що пізнає» К.Р.Поппера.

Однак неприпустимість абсолютизації надперсональних характеристик знання з усією виразністю виявилась у філолофсько-культурологічних дослідженнях кінця XIX – початку XX століття. Віддамо тут належне екзистенціальній традиції філософування, котра, починаючи з романів Ф.М.Достоєвського і праць С.К᾽єркегора, звернула, за влучним зауваженням Ж.-П.Сартра, увагу на те, що «існуюча людина не може бути асимільована системою ідей; хоча про страждання можна говорити і думати, воно вислизає від пізнання остільки, оскільки воно переживається в собі й для себе, і знання (мається на увазі саме доказове надперсональне знання. – Прим. авт.) безсиле його преобразити»².

З другої ж половини XX століття стало остаточно ясно, що не тільки в емоційному досвіді, а й у будь-якому науковому знанні завжди присутній особистісний первень ученого – його віра, пристрасність, готовність до кінця відстоювати свої наукові переконання. Жодне відкриття в науці не здійснювалося байдужими людьми, і досі відкритим залишається питання: чи була б створена класична механіка без особистості І.Ньютона, а спеціальна теорія відносності – без особистості А.Айнштайна? Серйозні докази на користь величезного значення особистісного первня в науці – на противагу позиції К.Р.Поппера – наведені у відомій монографії М.Полані «Особистісне знання»³.

Вірним є і протилежне - в найбільш, здавалося б, особистісно забарвлених видах досвіду, наприклад, містичному і художньому, завжди присутні надперсональні компоненти. У художника - це його професійно-технічні

¹ Відсилаємо читача в цьому зв'язку до кн.: Григорьева Т.П. Дао и Логос (встреча культур). М., 1992.

² Сартр Ж.-П. Проблемы метода. М, 1994. С. 11.

³ Див.: Полани М. Личностное знание. На пути к посткритической философии. М., 1985.

413

вміння (знання нотної грамоти у музиканта чи якість фарб у художника), у містика - спільні для всієї містичної традиції навички медитативного зосередження і мовні механізми передачі цього безпосереднього досвіду чужій свідомості.

Знання характеризується також наявністю явної (прозорої для свідомості) та неявної (прихованої від неї) компоненти. Європейський раціоналізм завжди вірив у те, що будь-яке знання можна піддати процедурі раціональної рефлексії і тим самим зробити явним. Однак у результаті гносеологічних, психологічних і історико-наукових досліджень останнього часу з'ясувалося, що в знанні будь-якого типу, особливо індивідуально-екзистенціального плану, завжди є компонента, непрозора для його носіїв. Понад те, у знанні є такий прихований компонент, який у принципі недоступний для самого індивіда. Потрібне зусилля іншої свідомості, щоб зробити це неявне знання явним для його носія. В науці велику роль у відкритті подібних компонентів досвіду зіграли знамениті психоаналітичні дослідження З.Фрейда і К.Г.Юнга.

До неявного компонента, крім індивідуального та колективного несвідомого, можна віднести історичні забобони і настанови у пізнанні, а також відмітні риси культурно-національного існування, як вони незримо проявляються в пізнавальних і ціннісних пріоритетах, в особливостях мови, побуту і т.д. Цікаво, що їх роль досить велика і в науці. Наприклад, відомий російський мислитель-євразієць П.Н.Савицький досить переконливо обґрунтував цікаву закономірність: у силу відмінності географічних і культурно-національних умов у європейській культурі розвивалася переважно фізична географія, а російська географічна наука прославилася у зв'язку з успіхами в «ботанічно-грунтових» дослідженнях¹.

Ще один цікавий факт: порівняльна граматична бідність англійської мови безсумнівно вплинула на переважно емпіристську орієнтацію англо-американської філософії; і, навпаки, німецька мова немовби спеціально створена для побудови складних метафізичних систем типу гегелівської чи кантівської. Аналіз неявного знання особливо важливий у процедурах розуміння текстів і в актах спілкування, а також у ситуаціях міжкультурного діалогу. Найчастіше саме неврахування неявного компонента в знанні лежить в основі різного роду комунікативних утруднень і міжособистісних проблем. Звідси така увага до неявного - несвідомого та дорефлексивного - знання в сучасній філософії.

Наявність фундаментальних бінарних характеристик у людському знанні забезпечує, з одного боку, його єдність, а з іншого боку - багатомірне та поліваріантне існування. У принципі всі відмінності між видами знання (науковим, філософським, релігійним, буденним, технічним і т.д.) можуть бути пояснені різною питомою вагою та різним поєднанням тих або тих його протилежних властивостей.

Так, емоційне знання буде відрізнятися домінуванням безпосередніх і глибоко особистісних, але при цьому - у переважній більшості випадків

¹ Савицкий П.Н. Континент Евразия. М, 1997. С. 286–287.

414

- неявних компонентів. Містичний же досвід завжди особистостісний, безпосердній і водночас завжди явний для адепта (ніби оче-видний для нього), недарма будь-який містик ніколи не плутає його з неясними й хаотичними галюцинаціями. Чуттєво-перцептивне знання (скажімо, у формі сприйняття) – глибоко особистісне, так само, як знання емоційне і знання містичне, але на відміну від першого фундаментально опосередковане впливом мови і соціального оточення, а на відміну від другого ще й перевантажене неявними компонентами. Подальший аналіз різних видів знання за трьома цими, попарно бінарними, характеристиками може, при бажанні, продовжити сам читач.

З огляду на ж особливу значимість мови у здійсненні пізнавальної діяльності, доцільно більш докладно зупинитися на її природі та функціональних характеристиках.

ЛЕКЦІЯ 21.