Суб'єкт і об'єкт пізнання. Сутність знання та його атрибутивні характеристики

Категорії суб'єкта і об'єкта є найважливішими умовами послідовного та раціонального осмислення будь-якого виду пізнавальної діяльності. Аналоги цих категорій можна знайти й у китайській, і в індійській філософській думці. При цьому жорстке протиставлення того, хто здійснює пізнавальний акт (суб'єкт), тому, на що цей пізнавальний акт спрямований (об'єкт або предмет)¹, характерне для європейської раціоналістичної думки Нового часу, коли під об'єктом найчастіше розуміється природа, що протистоїть людині як мислячому суб'єктові. Закони природи тут або ж «висвітлюються» ззовні природним світлом людського розуму (позиція реалізму), або ж привносяться всередину природного хаосу, як він нам даний у різноманітті чуттєвого досвіду конструктивною теоретичною думкою самої людини (позиція трансценденталізму). Для філософії XX століття характерне гостро критичне ставлення до обох цих пізнавальних настанов і, як наслідок, загальне неприйняття класичної категоріальної пари «суб'єкт - об'єкт» як такої, що лежить в основі неадекватного розуміння буття й пізнання.

1. Критика суб'єкт-об'єктної дихотомії

ТА ЇЇ ОБМЕЖЕНІСТЬ

Критика класичної суб'єкт-об'єктної пізнавальної настанови (аж до спроби викинути її за борт філософії як непотрібний «метафізичний мотлох») зумовлена у XX столітті цілим рядом цілком об'єктивних причин, яких ми вже почасти торкалися на попередніх сторінках.

По-перше, за гіпертрофованою увагою новоєвропейської філософської думки до категорій суб'єкта й об'єкта лежить, на думку М.Гайдеггера, перетворення людини на деміурга світу (суб'єкт – букв, «підмет», «те, що як основа збирає все на себе»²), де світ, у свою чергу, перетворюється на картину світу, на об'єкт-образ, значною мірою породжуваний інтелектом

¹ У літературі прийнято розрізняти об'єкт і предмет тієї чи тієї науки, посилаючись на те, що той самий об'єкт (скажімо, людина) може бути предметом аналізу різних наук (медицини, етнографії, психології). З методологічного та пропедевтичного погляду таке розведення має смисл. Однак у гносеологічному плані людина у всіх цих науках є об'єктом (або предметом) пізнавальної діяльності, тобто тим, що має бути пізнане суб'єктом.

² Хайдеггер М. Время и бытие. М., 1993. С. 48.

400

самої людини. «Визначальне для суті Нового часу схрещування обох процесів, перетворення світу на картину і людини на суб'єкт, – пише німецький мислитель, – заодно проливає світло й на, здавалося б, ледь не абсурдний, але корінний процес новоєвропейської історії; чим ширше й радикальніше людина розпоряджається підкореним світом, чим об᾽єктивнішим стає об'єкт, чим субъективніше, наступальніше висуває себе суб'єкт, тим нестримніше спостереження світу й наука про світ перетворюється в науку про людину, в антропологію. Не дивно, що тільки там, де світ стає картиною, вперше сходить гуманізм»¹. Що ж до сутності новоєвропейського гуманізму, заснованого на обожнюванні людиною самої себе і, як наслідок, на агресивно-споживчому ставленні до природи, раніше і, мабуть, точніше, ніж М.Гайдеггер, висловився П.А.Флоренський: «Парадокс: людина хотіла утворити натуралістичне світорозуміння – і зруйнувала природу; хотіла дати гуманістичне світорозуміння – і знищила себе як людину»². Жорсткий діагноз європейській культурі, поставлений цими видатними мислителями, зберігає свою правоту й до цього часу.

На рубежі тисячоріч стало остаточно ясно, що природа зовсім не є пасивним об'єктом пізнання та практичного впливу. Вона не повинна розглядатися в якості безликого навколишнього середовища, в життя якого людина може втручатися свавільно. Це веде до невідворотної загибелі і природи, і самої людини. Біосферу необхідно розглядати інакше. Вона являє собою ієрархічно впорядковану цілісну систему, своєрідний і винятково складно організований суб'єкт життєдіяльності, закони існування якого є водночас і законами існування людського співтовариства.

Ці глибинні закономірності гармонічного розвитку та оптимального функціювання природного організму аж ніяк не прозорі для холодного та самовпевненого наукового розуму, що звик розуміти під ними свої власні теоретичні конструкції, ззовні, актом суб'єктивної сваволі приписувані природі. Про цю парадоксальну здатність людського інтелекту наділяти об'єктивним існуванням свої власні ідеальні породження ми ще поговоримо нижче, аналізуючи проблеми свідомості. Подібна сліпота не може залишитися безкарною. Ще Ф.Бекон, по суті основоположник технократичної настанови свідомості, попереджав наступні покоління своїх над міру запопадливих учнів, що успішно перетворювати природу можна лише зважаючи на її власні глибинні закономірності.

По-друге, людина не є абстрактним і безликим суб'єктом пізнавальної діяльності. Вона є конкретним - живим, відчуваючим і творчим - діячем, який керується в пізнанні аж ніяк не тільки і не стільки всякими категоріальними схемами й загальними ідеями, скільки особистісними цілями та інтересами, емоційними уподобаннями і мріями. Його ставлення до світу не відчужено-об᾽єктне, а включено-співучасне; він не протистоїть пізнаваній предметності, а буквально живе нею у творчому акті, ніби розчинений у ній.

¹ Там же. М, 1993. С. 51.

² Флоренский П.А., священник. Сочинения. В 4 т. Т. 3 (2). М., 1999. С. 453.

401

По-третє, суб'єкт-об'єктне розуміння пізнавального процесу ігнорує міжособистісні (як іноді кажуть, суб'єкт-суб'єктні) зв'язки між людьми. Ставлення людини до світу, в тому числі й пізнавальне, завжди опосередковане ставленням до інших людей, і в остаточному підсумку саме міжособистісні зв'язки (відношення «я - ти» і «я - ми») є найбільш значимими в людському існуванні. Людина є насамперед емоційно переживаючою та співпереживаючою, оцінюючою та соціально утверджуваною, а тільки потім уже - розумно пізнаючою істотою.

По-четверте, в класичному раціоналізмі зовсім не враховувалися до-раціональні структури досвіду, що забезпечують первинне – буттєве, тобто невідчужене від буття – розуміння себе і світу. «Коли я кажу, що первинним є буття, – пише в цьому зв'язку М.О.Бердяєв, один із найбільш послідовних критиків суб'єкт-об'єктної дихотомії, – то я кажу не про те буття, що вже раціоналізоване й вироблене категоріями розуму... а про першожиття, що передує всякій раціоналізації, про буття ще темне... Протистоїть пізнанню як об'єкт лише те буття, котре пізнанням до цього препароване й раціоналізоване. Але саме першожиття не протистоїть пізнаючому, тому що він у нього первісно занурений. Викидання пізнання з буття – це фатальний плід раціоналістичного просвітництва...»¹.

Виникає природне запитанння: можливо, треба й справді, відштовхуючись від цих цілком здорових аргументів, позбутися від «замшілих» категорій суб'єкта й об'єкта як від спадщини так званого класичного просвітницького раціоналізму, розвінчаного в сучасній філософії? Таку позицію можна досить часто зустріти на сторінках сучасних філософських праць. Однак при уважному аналізі вона постає як плід явного непорозуміння.

Звичайно, вольовим актом можна позбутися термінів «суб'єкт» і «об'єкт», але позбутися граничних категоріальних смислів, у «просторі» яких раціонально осмислюється пізнавальний процес неможливо в принципі. Будучи відкинутими, вони неминуче відтворяться, скажімо, у вигляді таких категоріальних пар: «пізнаючий - пізнаваний» або «акт свідомості - предмет свідомості». Навіть найбільш негативні судження типу «суб'єкт і об'єкт тотожні» або «поділ на суб'єкт і об'єкт невірний» утверджують буття цих категорій, тому що мають на увазі якусь об'єктність, стосовно якої хтось (суб'єкт) виносить подібне судження.

Головними джерелами непорозумінь, які сходять, до речі, до класичної настанови просвітницького раціоналізму, є або онтологізація категорій суб'єкта і об'єкта (ототожнення їх з опозицією «людина - світ»), або наділення їх ціннісним (аксіологічним) і психологічним змістом (ототожнення з протилежністю «я – не-я»). Звідси - абсолютно невиправдані обурення типу: «як же можна людину перетворювати на безликий суб'єкт пізнання?» або «як же можна інше живе «Я» розглядати у вигляді об'єкта?». Звідси ж і позбавлене смислу твердження про необхідність урахування суб'єкт-суб'єктних стосунків. Тут скрізь не враховується те, що є

¹ Бердяев Н.А. О назначении человека. М., 1993. С. 21.

402

різні філософські категорії, що мають свої сфери метафізичного застосування. Їх ніколи не слід звалювати в одну купу. Категоріальна пара «суб'єкт – об'єкт» являє собою засіб метафізичного осмислення саме пізнавального процесу. Це мова метафізичної рефлексії над знанням, а не тлумачення буття або людського ціннісного ставлення до світу. Навіть якщо гносеологічні категорії в такому контексті неправомірно використовувались (і використовуються), то це ще не привід, аби позбуватися категорій як таких.

Нарешті, необхідно враховувати, що в реальних пізнавальних актах (не тільки художніх, філософських і релігійних, але навіть і в наукових) той, хто пізнає і пізнаване найчастіше збігаються: художник живе завданням утілення естетичного ідеалу, аскет-подвижник розчинений у спогляданні божества, фізик повністю поглинений розв'язуваним науковим завданням. Творчий пізнавальний акт завжди має буттєвий і ціннісний виміри. Однак як би свідомість не збігалася в ньому зі своїм предметом, суб'єкт-об'єктна дихотомія відновлюється із залізною необхідністю щораз, як тільки ми ставимо своїм завданням піддати цей творчий акт теоретико-пізнавальній рефлексії.

Понад те, суб'єкт-об'єктна метафізична дослідницька настанова з'являється й у тому випадку, якщо творець просто бажає записати або згадати свій творчий досвід. Навіть у містичному досвіді йоги, що бачить свою мету в позбавленні від помилкової дуальної настанови свідомості, категоріальна пара «суб'єкт – об'єкт» (якої саме й бажають позбутися!) виявляється однаково необхідною для більш-менш задовільної передачі свого досвіду чужій свідомості чи для його текстової об'єктивації¹.

Отже, завдання полягає не в усуненні непереборної пари гносеологічних категорій «суб'єкт» і «об'єкт» із тканини теоретико-пізнавальних досліджень, а в уточненні їх можливого смислового змісту і, найбільш головне, характеру зв'язку між ними.