3. «Платонічні»2 теорії пізнання

До них відносяться доктрини, які стверджують, що знання утворює особливий ідеально-духовний світ, який є трансцендентним (від лат. transcendens – «виступаючий за межі») щодо індивідуальної свідомості. Цей об'єктивно існуючий світ знання є субстанціальною (породжуючою) основою будь-яких конкретних продуктів людської пізнавальної діяльності, хоча, у свою чергу, здатний виявляти себе і навіть, на думку ряду мислителів, приростати тільки за рахунок творчих актів індивідуальної свідомості.

Гносеологічна доктрина класичного платонізму випливає зі знаменитого символу платонівської печери, протиставляючи світ чуттєвих тіней, в який занурена буденна свідомість, пізнаваному розумом сонячному світові ідей, що утворює ідеальну онтологічну основу буття вічно плинного тілесного світу і такому. що є істинною метою пізнавальних устремлінь земної людини. Світ знання – це вічний, незмінний і досконалий світ істини, блага й краси, до якого, за Платоном, душа людини здатна безпосередньо прилучитися лише після фізичної смерті, позбувшись тілесних оковів, які перешкоджали духовному спогляданню цього ідеального буття. Але світ ідей може відкритися душі й за життя за рахунок мистецтва міркування та розвиненого дару умогляду, які допомагають розвіяти магію чуттєво-тілесного образу світу. «Коли ж хто-небудь робить спробу міркувати, – пише великий давньогрецький філософ, – він, минаючи відчуття, за допомогою одного лише розуму, спрямовується до сутності будь-якого предмета (тобто до його ідеї або, точніше, до його ідеального прототипу. – Прим. авт.), поки за допомогою самого мислення не осягне сутності блага. Так він опиняється на самій вершині пізнаваного розумом...»^3.

¹ Див.: Ленин В.И. Поли. собр. соч. Т. 14. С. 231.

² Термін «платонічні» ми взяли в лапки, тому що варіанти цих теорій, генетично сходячи до теорії ідей Платона, можуть водночас істотно відрізнятись як від поглядів основоположника об'єктивного ідеалізму, так і один від одного.

³ Платон. Сочинения. В 3 т. Т. 3. Ч. 1. М., 1971. С. 343 (532 b).

388

При всій, здавалося б, фантастичності й міфологічності платонівських ідей, настільки незвичних для сучасної свідомості, вони мають досить серйозні гносеологічні основи для свого існування.

По-перше, будь-яка практична дія людини, а як зараз з'ясовується - і багато дій тварин, передбачають наявність ідеального плану дій. Улюблений образ самого Платона - гончар, який на підставі ідеї горщика у своїй голові здатний виліпити із глини багато реальних горщиків, керуючись їх ідеальним прототипом. Логічно припустити услід за Платоном, що й множина природних об'єктів того самого роду повинна мати єдину надпросторову й надчасову ідеальну основу для свого існування, що забезпечує єдність їхніх властивостей, яка не зводиться до властивостей складових частин і залишається незмінною у випадку загибелі чи розпаду окремих представників цієї множини. Уводячи свою теорію онтологічно сутнього світу ідей, Платон по-своєму відповідає на питання про зв'язок матеріальних і ідеальних первнів буття та про причини дивовижної гармонії природи.

По-друге, загальні поняття (числа, кольору, форми), а тим більше філософські категорії типу часу, сутності чи закону, не виведені прямо з жодного зовнішнього досвіду та соціального вишколу. Навпаки, вони самі тільки й уможливлюють наш чуттєвий досвід і процес соціалізації. Так, для того щоб дійти висновку про якісну подібність (або відмінність), кількісну рівність (або нерівність) речей, даних нам у чуттєвому досвіді, необхідно попередньо вже мати загальну ідею подібності й рівності. Платон у цьому зв'язку зазначає таке: «...Перш ніж почати бачити, чути і взагалі відчувати, ми повинні були якось довідатися про рівне саме собою – що це таке, раз нам належало співвідносити з ним рівності, що осягаються чуттями...»^1. Такі апріорні форми досвіду, як їх назве наступна традиція, Платон і виносить у світ вічних і незмінних ідей.

По-третє, знання має дивну властивість, раз виникнувши, набувати ніби власного життя та логіки розвитку, які не залежні від волі й бажання людей. Наприклад, натуральний ряд чисел був відомий ще в античності, а різні його закономірності математики продовжували відкривати через сторіччя й навіть тисячоріччя. Закони класичної ньютонівської механіки піддаються уточненню й математичному переформулюванню до цього часу. Відкриття в науці багато разів здійснювались одночасно в різних куточках земної кулі вченими, які не знали про існування один одного. Воістину світ знання є якимсь особливим світом («третім світом», за термінологією К.Р.Поппера, поряд зі світом фізичних процесів і світом психічних станів), який немов закликає під свої прапори пізнаючого індивіда і вказує, що, як і в якій послідовності ним повинно бути пізнане.

По-четверте, багато видних учених і художників щиро вірять, що наукові відкриття й художні твори не вигадуються й не винаходяться ними, а ніби вже існують в особливому «просторі думки» або «ландшафті смислу». За допомогою їхніх творчих зусиль вони лише розкриваються для підмісячного світу.

¹ Платон. Сочинения. В 4 т. Т. 2. М., 1993. С. 29 (75b).

389

За його власним свідченням, якому в нас немає підстав не довіряти, Моцарт міг чути відразу й цілком увесь музичний твір, ніби надчасово й надфізично переживаючи його ідею (чи ейдос). П.А.Флоренський був здатний бачити відразу весь математичний ряд Фур'є. За свідченням хіміка Кекуле, який відкрив бензольне кільце, воно приснилося йому вночі в образі змії, що кусає свій хвіст. Точно так само багато великих поетів переконані, що нічого не творять від себе і що ідея створюваного ними вірша вже ніби існує в якомусь особливому просторі, а їхня творча справа - дати їй крізь себе об'єктивно позначитися, ніби дозволити органічно «витекти» у світ у відповідних земних словах, ритмах і римах. С.А.Єсенін іменував себе «божою дудкою»; Марина Цвєтаєва підкреслювала, що виношує вірш як живу дитину; У.Блейк говорив, що лише записує те, що посилається йому зверху.

Всі вищенаведені факти пояснюють дивну живучість платонічного підходу до сутності знання в науці та філософії. Так, знання може трактуватись як сфера божественного буття й божественного слова – як Царство Христа-Логоса – у рамках різних варіантів християнської гносеології¹. У цьому випадку світ істинного Божественного знання постає й у ролі онтологічної основи існування світу матеріальних речей (згадайте знаменитий початок Євангелія від Іоанна: «Спочатку було слово...»), і як джерело розумності індивідуальної людської душі (теза про людину як образ Божий), і як ціль пізнавальних прагнень людини й усього людства в цілому (знаходження Живої Істини Христа в Царстві Небесному), й, нарешті, як умова гносеологічного узгодження світу речей і світу ідей, коли ми маємо справу з повсякденним, науковим або технічним знанням. Щодо останнього моменту С.Н.Булгаков пише: «Логічний зв'язок речей, установлюваний у різних ракурсах діяльності розуму й розсудку, не суб'єктивний тільки, а об'єктивний, належить природі речей, і пізнання можливе тільки в силу причетності нашого розуму до розуму речей. Наше пізнання можливе лиш остільки, оскільки логічна сама дійсність і оскільки ми реально прилучаємося в ньому до Логосу»².

Крім християнських, існує досить велика розмаїтість пантеїстичних платонічних підходів до знання в дусі «філософії тотожності» Ф.В.Шеллінга чи гегелівського панлогізму, коли Бог, трактований як ідеальне єство світу чи як абсолютна логічна ідея, історично розкриває свою сутність в актах людського пізнання й творчості й у них же досягає повноти свого самопізнання та самоздійснення.

Але платонізм не є тільки надбанням філософського умогляду. Погляд на знання і на буття фундаментальних ідей як на особливу реальність поділяли і поділяють найбільші вчені з різних наукових галузей знання. Платоніками були математик, основоположник теорії множин Г.Кантор, логік Г.Фреге,

¹ Звичайно, на християнські гносеологічні побудови вплинув не тільки Платон, але не меншою мірою й Аристотель з його вченням про Бога як нерухомого розуму-першорушія світу, що мислить самого себе. Звідси підхід до знання як такого, що має «небесну» першооснову, зберігається й у католицькій, котра завжди тяжіла до Аристотеля, і в православній традиції, котра завжди більше шанувала Платона.

² Булгаков С.Н. Сочинения. В 2 т. Т. 1. М., 1993. С. 49.

390

фізик В.Гайзенберг, біолог А.А.Любіщев. Типово платонічними є сьогодні теорія «семантичного всесвіту» В.В.Налімова¹, різного роду гіпотези інформаційних і психічних полів у Всесвіті. До певної міри платонізм сьогодні не менш популярний серед учених, особливо математиків, ніж реалістичні теоретико-пізнавальні настанови.

Однак як і в кожній гносеологічній програмі, в платонічному підході є свої труднощі. По-перше, виникає питання про вільну і творчу участь людини у здійсненні пізнавального процесу. Не випадково у свій час М.О.Бердяєв активно виступив проти ідеї С.Н.Булгакова про передзаданість усіх ідей і знань у Божественному Розумі й неможливість відкриття і творення людиною чого-небудь нового в навколишньому світі. По-друге, не дуже зрозуміло, як варто мислити цей онтологічно сутній світ знання тим, хто безпосередньо до нього не причетний. Недарма стільки суперечок завжди викликало питання про те, що являє собою платонівська ідея – схематичний образ, родове загальне поняття, жива істота, як вона мислилася Ф.В.Шеллінгу та B.C.Соловйову², або ж вона згідно з А.Ф.Лосєвим «є максимально узагальнена розумова конструкція, картинно дана у вигляді безпосередньо-інтуїтивної цілісності»³. По-третє, вічним каменем спотикання для платонізму є питання про механізми зв'язку ідеального буття ідей з їх окремими земними виявленнями, будь то множина матеріальних речей або ж множина їхніх ідеальних варіацій у головах людей. Ще Аристотель дорікнув Платона в тому, що той, говорячи про наслідування та причетність речей до ідей, не спромігся конкретно пояснити, що під цим слід розуміти.⁴

Словом, питань і тут виникає не менше, ніж дається відповідей, що змушувало філософську думку шукати таке розуміння сутності знання, де знімалися б недоліки гносеологічного реалізму (ідея відображення світу) і платонізму (ідея трансцендентної природи знання).