Основні теоретико- пізнавальні стратегії

Класифікація теоретико-пізнавальних програм (доктрин або напрямів – ми будемо використовувати ці терміни як синоніми) може здійснюватися на різних підставах. Наприклад, вони можуть розрізнятися стосовно об'єкта пізнавальної діяльності (теорії відображення і теорії конструювання об'єкта пізнання), за трактуванням суб'єкта: теорії, засновані на прийнятті індивідуально-психологічного, трансцендентального, колективного суб'єктів пізнання, або взагалі такі що заперечують існування оного – у дусі «теорії пізнання без пізнаючого суб'єкта» К.Р.Поппера. Класифікація гносеологічних доктрин може бути проведена також на підставі того, що визнається джерелом наших знань про світ (раціоналізм, емпіризм); яка пізнавальна здатність лежить в основі одержання нового знання (інтуїтивізм, панлогізм) і т.д. У принципі всі подібні підстави класифікації – їх перелік можна була б і продовжити – мають раціональний смисл. Однак їм властиві два недоліки: 1) вони не універсальні; 2) не дають сутнісної типології основних ходів теоретико-пізнавальної думки. На нашу думку, найбільш універсальною підставою класифікації теоретико-пізнавальних програм є розв'язання питання про походження та сутність знання.

Виходячи із цієї підстави, гносеологічні доктрини можна розділити на дві нерівні частини, одну, меншу, умовно назвавши песимістичними (або негативістськими), а другу, більшу частину – оптимістичними (або конструктивними) теоріями пізнання.

1. «Песимістичні» доктрини

Однією з найбільш древніх пізнавальних програм подібного роду є скептицизм (від грецьк. skeptikos - «розглядаючий», «пізнаючий»), що сходить ще до античної філософської традиції. Сутність скептицизму полягає в запереченні можливості досягнення істинного, тобто доказового та загального знання, й у визнанні того, що щодо будь-якого судження можна висловити прямо йому протилежне й нітрохи не менш обґрунтоване.

Джерела античного скептицизму можна знайти вже в Горгія й Ксеніада Коринфського. Останній, за свідченням Секста Емпірика, стверджував, що «немає нічого істинного в розумінні відмінності від неправди, але все хибне, й тому

376

незбагненне»¹. Однак як самостійна філософська школа, що центрується на гносеологічній проблематиці, скептицизм складається в працях Піррона на рубежі IV–III століть до н.е. «Основне твердження скептицизму в тому, – писав, виявляючи його сутність, Г.Г.Шпет, – що проти всякого твердження можна виставити інше, рівне йому... так що жодне з тверджень не є більш достовірним... що приводить скептика до утримання від суджень і до безтурботності»². Якщо всі судження проблематичні й істина недосяжна в принципі, то скептик, дійсно, повинен був би втримуватися від усяких суджень, тому що проти його песимістичної оцінки можливостей пізнавальної діяльності можуть бути наведені його ж власні теоретичні аргументи. Однак важко знайти в історії філософської думки письменників більш старанних, ніж скептики, починаючи від Секста Емпірика й закінчуючи Д.Юмом.

Живим середовищем і живильним ґрунтом скептичної настанови свідомості є антидогматизм і боротьба з помилковими авторитетами. Однак треба розділяти послідовну скептичну позицію в дусі Д.Юма й методологічний сумнів Р.Декарта. Для першого скептицизм є загальною гносеологічною і навіть загальносвітоглядною настановою, по суті саморуйнівною. Для другого принцип сумніву є тільки шлях до знаходження твердих гносеологічних основ філософствування. Сумніватися заради самого сумніву й сумніватися заради знаходження істинного ґрунту під ногами - речі абсолютно різні. У цьому плані скептицизм гарний лише як елемент філософського мислення, як критична спрямованість розуму, нічого не схильного приймати на віру.

Цікаво, що послідовний скептицизм не тільки в пізнанні, а й у житті – це найчастіше якраз сліпе прийняття на віру якихось поширених забобонів <(со-мнение)> або наслідок глибокого розчарування в якихось догмах. Недарма кажуть, що догматик - це скептик, який увірував, а скептик - зневірений догматик. Догматизм і скептицизм як дві тупикові крайності завжди підживлюють одне одного, утворюючи ніби замкнуте коло, що прирікає нашу філософську думку на метафізичну безплідність. Недарма Гегель кваліфікував скептицизм як критичну іпостась розсудкового, а зовсім не розумного мислення.

Агностицизм (від грецьк. agnostos - «непізнаваний») - позиція, що заперечує можливість пізнання сутності речей і покладає межі людському пізнанню. Іноді агностицизм розуміють невірно, а саме - як позицію, що заперечує можливість пізнавальної діяльності взагалі. Подібних учень в історії філософії просто немає, тому що така настанова у пізнанні ще більш двозначна, ніж скептична: саме судження «пізнання неможливе» спростовує його ж. У класичній формі агностична настанова виражена І.Кантом, який стверджував, що ми можемо пізнавати лише явища (феномени) речей, оскільки речі завжди дані нам у формах нашого людського досвіду. Які ж речі самі собою поза цією суб'єктивною даністю - про те може знати лише господь Бог. Це для нього процеси і речі світу дані абсолютно безпосередньо, у своїй справжній сутності. Для нас же вони приречені назавжди залишитися

¹ Секст Эмпирик. Сочинения. В 2 т. Т. 1. М., 1975. С. 70.

² Шпет Г.Г. Скептик и его душа // Филос. науки. 1991. № 9.

377

непізнаваними речами в собі, тому що їхня даність нам у вигляді феноменів завжди опосередкована апріорними формами почуттєвого сприйняття (простір і час) і апріорними категоріями розуму (уявленнями про причинні зв'язки, необхідність випадковості й т.д.). Простіше кажучи, ми ніколи в пізнанні світу не зможемо «вистрибнути» за межі нашої людської суб'єктивності.

Зазначимо, що агностик не говорить про неможливість пізнання істини або про рівноправність судження та його заперечення. Скептична й агностична настанова - це аж ніяк не те саме. Приміром, Кант саме й намагається з принципово нових позицій, про які ми ще не раз будемо говорити, відповісти на наріжні теоретико-пізнавальні питання: «як можливі доказові істини математики, фізики та метафізики», але при цьому заперечує можливість досягнення істинного знання про сутності самих собою речей. Агностична позиція - не довільна вигадка філософів, вона ґрунтується на цілком реальних особливостях пізнавального процесу:

- на неусувності з нього суб'єктивного людського складника навіть, здавалося б, у найбільш точних і високо абстрактних науках типу логіки і математики;

- на нескінченності процесу пізнання, коли те, що сьогодні нам здається істотним, завтра виявляє похідний і феноменальний характер, адже за пізнаною сутністю щораз відкривається нова і більш глибока сутність.

Тим самим справжня суть речей перманентно приховується від нас і нагадує горизонт, який щораз знову віддаляється при будь-яких наших спробах наблизитися до нього. Агностицизм може набувати різних, у тому числі й «м'яких» форм, входячи як елемент до складу цілком конструктивних теоретико-пізнавальних моделей, як у того ж Канта – родоначальника трансценденталізму, про який мова йтиме нижче. Релігійно-філософський варіант агностичної позиції можна виявити у працях С.Л.Франка¹, де він, критикуючи позицію І.Канта про жорсткий розподіл у речах явищ і сутності, сам виявляє і глибоко обґрунтовує моменти принципової непізнаваності і в бутті світу, і в бутті самої людини, і в пізнавальному процесі. Все сутнє, за Франком, нескінченне у своїх основах, а, отже, в ньому завжди для людини буде залишатися таємниця й «недосліджувана темна глибина».

Підсумовуючи, можна висловити таке судження про агностицизм. Жорсткий поділ речей самих собою і явищ, так само як і жорстке покладання меж людському пізнанню, навряд чи виправдані. Ще Гегель, критикуючи позицію Канта, тонко помітив, що покладання межі людському пізнанню має на увазі певне знання того, що за цією межею перебуває. У противному випадку ми про цю межу попросту не знали б і, відповідно, не змогли б висловити судження про її наявність. Але ж у самому утвердженні межі людського пізнання міститься її рішуче заперечення, тому що знання про власне незнання є найважливішим стимулом розвитку пізнавальної діяльності людини й переступання меж існуючого знання.

¹ Див. крім його праці «Предмет знання» також працю «Незбагненне», де ці моменти прописані з вичерпною повнотою. (Франк С.Л. Сочинения.)

378

Згодом Л. фон Вітгенштайн резонно заявить: «Про те, про що неможливо говорити, про те варто мовчати». Справді, якщо у світі існує щось, принципово недоступне для нашого пізнання і мови, то будь-яка розмова про нього попросту позбавлена смислу. Отже, питання про межі пізнання резонно ставити лише стосовно якихось певних видів знання, наукових методів або здатностей людини.