2. Метафізичність теорії пізнання

ТА ЇЇ СПІВВІДНОШЕННЯ З ОКРЕМИМИ

КОГНІТИВНИМИ ДИСЦИПЛІНАМИ

Визначення предмета теорії пізнання являє собою складне завдання, що випливає зі складності визначення предмета метафізики як такої. Річ у тому, що в межах метафізики завжди легше вказати на проблемне поле, на якому працюєш, і традицію, до якої ідейно примикаєш, ніж на предметну сферу. Чому? Та тому, що всі науки і навіть конкретні галузі філософського знання мають більш-менш ясно обкреслені межі предметних сфер, з якими мають справу. Принаймні, завжди можна вказати на «інше» їхньої предметності у вигляді предметних сфер інших наук або філософських дисциплін. Так, абсолютно ясно, що фізична предметність не є предметом біології, а предмет етики відрізняється від предмета релігієзнавства.

Визначивши ж метафізику як філософське вчення про першооснови сутнього, ми потрапляємо у зовсім іншу й вельми суперечливу ситуацію.

З одного боку, будь-яка річ або процес із необхідністю ґрунтуються на загальних метафізичних первнях, і, отже, яку б предметність ми не обрали як матеріал для філософських узагальнень - зоряне небо над головою, переживання власної душі чи валізу, що стоїть на столі, - вона буде цілком придатною для цього. Скрізь нескінченні й вічні першооснови буття повинні будуть немовби проступати, «світитися» крізь часовий і скінченний предметний зміст, ну хіба що з різною часткою очевидності. Це дає імпульс процесу <«обмирщения»> (або «демократизації») метафізики, що особливо зримо проявляється саме в сучасній філософії. Що тільки не слугує в ній відправною точкою для метафізичної філософської рефлексії - і газетна реклама, і одяг тележурналіста, і пристрасть англійця до бекону, і манера росіян використовувати <ласкательные> суфікси для утворення нових іменників! Класичні зразки такої «метафізики з приводу всього» можна знайти у Ф.Ніцше, пізнього Л. фон Вітгенштайна, В.В.Розанова.

З іншого боку, предметність метафізики перевершує будь-яку конкретну предметність, на яку ми спрямовуємо свій теоретичний погляд. На те вони й вічні першооснови, щоб не зводитися до жодного зі своїх окремих і часових предметних проявів, а завжди нескінченно перевершувати їх. Звідси - набагато більш поширена позиція в історії філософії: предмет метафізики

368

пізнаваний розумом і вимагає особливих методів для свого схоплення: умогляду, рефлексії, інтуїції. Тут метафізика тяжіє не стільки до повсякденного і наукового видів досвіду, скільки до містики, мистецтва і релігії.

У цілому обидві позиції в розумінні предмета метафізики правомочні, нам же залишається можливість для особистісного вибору та прояву своєї філософської індивідуальності.

Але як неможливо строго й однозначно визначити предмет метафізики в цілому, так само неможливо строго визначити вхідні в неї дисципліни і межі між ними. По-перше, всі частини метафізики взаєморефлексивні, й жорстко розділити, скажімо, проблеми онтології від теоретико-пізнавальних проблем найчастіше неможливо. Спробуй відокремити буття якого-небудь об'єкта від його даності у вигляді того чи того знання! По-друге, творчий вчений-теоретик найчастіше зовсім не цікавиться тим, за яким розділом метафізики проходить обговорювана ним проблема чи написана стаття - за онтологічним, гносеологічним або яким-небудь іще. Такими «класифікаційними» проблемами частіше цікавляться викладачі філософії, а не оригінальні мислителі. І все-таки виділення розділів усередині метафізики - проблема не суто дидактико-схоластична, а цілком наукова, їй присвячені десятки серйозних дослідницьких праць і навколо неї дотепер ведуться нежартівливі теоретичні суперечки. Своє розуміння трьох фундаментальних розділів метафізики, а також загальну канву їхніх історичних взаємин ми обґрунтували вище.

Тут ще раз повторимо, що, на нашу думку, онтологія являє собою розділ метафізики, націлений на виявлення загальних закономірностей буття як такого, неважливо, про якій конкретно різновид буття мова йде – природний, культурно-символічний, духовний чи особистісно-екзистенціальний. Будь-яка онтологія – визнає вона вихідним матеріальне, ідеальне чи якесь інше буття – завжди намагається виявити якісь загальні структури і характеристики існування самої собою об'єктності¹, на яку спрямована її увага, залишаючи осторонь питання про закономірності пізнання цієї об'єктної даності та про ставлення до неї з боку суб'єкта, що пізнає.

Аксіологія, навпаки, являє собою такий розділ метафізики, який спрямований на виявлення загальних ціннісних основ буття суб'єкта, його практичної діяльності та поведінки. Загальну аксіологію цікавить не буття як таке й не закони його пізнання (хоча й це їй може бути цікавим), а насамперед людське ставлення до буття й та система ціннісних уявлень (про красу, благо, справедливість і т.д.), відповідно до яких це ставлення формується й розвивається.

¹ При цьому онтологія може визнавати всі види буття рівноправними, займаючи позицію плюралізму; може й зовсім вести мову про небуття, як у філософії буддизму. Суть справи від цього анітрошки не змінюється - онтолог завжди говорить про закономірності буття (чи небуття) як такого. Навіть якщо заперечується загальна структурність і закономірність у бутті й, відповідно, сама можливість побудови єдиної онтології - це однаково встановлення якоїсь (нехай і чисто негативної!) закономірності буття як такого. Іншими словами, позбутись онтології неможливо. Саме її заперечення утверджує її ж. У принципі це справедливо й стосовно всієї метафізики. Заперечення метафізики є вже метафізична позиція.

369

Теорія пізнання утворює своєрідну посередню ланку між онтологією та загальною аксіологією. Її цікавить взаємодія між суб'єктом, що пізнає, і пізнаваним об'єктом. На відміну від онтології, котра шукає закономірності самого буття, та загальної аксіології, яку цікавить його ціннісний людський вимір, гносеологія переймається такими питаннями: «як отримується знання про буття будь-якого об'єкта?» і «як воно з ним співвідноситься?».

Ми можемо уточнити дефініцію філософської теорії пізнання, дану на самому початку цього розділу, в такий спосіб: гносеологія (теорія пізнання) – це філософське вчення про загальне у пізнавальних взаємовідношеннях між суб'єктом і об'єктом. Або в дещо іншому, проте в принципі рівноцінному, формулюванні: гносеологія – це філософське вчення про загальне у взаємовідношеннях між свідомістю, що пізнає, і буттям, на яке вона спрямована.

У вищенаведеному визначенні словосполучення «вчення про загальне» наявне не випадково. Річ у тому, що пізнавальний процес вивчають сьогодні багато наукових дисциплін. Крім уже названих вище назвемо такі недавно сформовані наукові напрями, як нейролінгвістика, теорія штучного інтелекту, кроскультурна психологія і т.д. Вони мають свої особливі методи, мову, фактуальний базис, який сформувався науковим співтовариством т.д. Виникає природне запитання: а чи залишається місце для філософського вчення про знання в умовах такого бурхливого прогресу окремих когнітивних дисциплін? Чи не є воно метафізичним умоглядним анахронізмом, який підмінює строгі наукові факти й узагальнення сумнівними метафізичними спекуляціями?

І тут при уважному методологічному аналізі з'ясовується, що філософське вчення про знання просто життєво необхідне представникам окремих наукових дисциплін.

По-перше, будь-яка конкретна когнітивна наука ґрунтується на загальних метафізичних передумовах у вигляді базових теоретико-пізнавальних категорій. Так, жодна дисципліна, що вивчає пізнавальний процес, не обійдеться без уживання категорій «істина», «пізнання», «свідомість», «чуттєве», «раціональне» і т.д. Усвідомлення наявності таких категоріальних смислових основ своїх наук, а також їхня подальша розробка – доля великих теоретиків, а не вчених-експериментаторів. Останні можуть зовсім не усвідомлювати неявного філософського фундаменту, на якому перебувають їх емпіричні побудови. Саме з їхнього боку найчастіше й лунають зневажливі відгуки про філософію. Серйозний же теоретик – завжди трохи метафізик і гносеолог, тому що лише теорія пізнання здатна виконати функції систематичної рефлексії над філософськими основами окремих наук і, відповідно, виступити в ролі їх методологічного й світоглядного фундаменту.

По-друге, завдяки своїй загальній категоріальній гносеологічній мові, про природу якої ми ще поговоримо трохи нижче, філософія забезпечує раціональний діалог між різними науками, які вивчають пізнавальний процес, тим самим виконуючи найважливішу інтегративну функцію в умовах спеціалізації та диференціації сучасного наукового знання.

370

По-третє, всі конкретні науки розглядають пізнавальний процес під певними, строго фіксованими кутами зору. Вони «розсікають» єдиний об'єкт у різних проблемних площинах. Філософська ж гносеологія прагне дати цілісне розуміння пізнавального процесу, виконуючи систематизуючу й узагальнюючу функції стосовно результатів, отриманих у конкретних науках.

Виходячи із цього, можна дати таке уточнююче визначення теорії пізнання: гносеологія – це загальне знання про знання чи рефлексія «другого рівня», де рефлексивному осмисленню піддається не тільки сам пізнавальний процес, а й знання, отримане при його рефлексивному аналізі в окремих когнітивних дисциплінах (рефлексія «першого рівня»).

При цьому не слід думати, начебто тільки філософія потрібна конкретним наукам про знання. Насправді вона має потребу в них анітрохи не меншу, ніж вони у філософії. З одного боку, факти науки слугують матеріалом для глобальних теоретико-пізнавальних узагальнень, а з іншого боку - саме наукові факти і теоретичні моделі конкретних наук слугують перевірочною інстанцією для філософських універсальних побудов. Образно кажучи, без гносеології окремі науки метафізично сліпі й безпомічні, а гносеологія без окремих наук практично неспроможна. Союз філософії і науки - це своєрідний «союз неба і землі», де теорія пізнання без «наукової землі» ризикує виродитись у довільну гру дозвільного метафізичного розуму, а конкретні науки про знання без «філософського неба» можуть легко скотитися на позиції безкрилого фактонакопичення чи продукування загальних схем, давно відомих і найчастіше давно відкинутих професійною філософською думкою.

Закцентуємо тут увагу читача на одній дуже важливій закономірності. У гносеологічних шуканнях XX століття найбільш серйозних і загальнозначущих результатів досягали ті мислителі, які були водночас великими знавцями якихось конкретних наук. Так, Е.Гуссерль був блискучим математиком, учнем Веєрштраса. Е.Кассірер - чудовим знавцем історії науки. Будучи особистим другом А.Айнштайна, він написав філософські дослідження з квантової механіки і теорії відносності, а також увійшов в історію гуманітарних наук як творець оригінальних концепцій міфу і мови. П.А.Флоренський був не тільки геніальним богословом і філософом, а й мистецтвознавцем, лінгвістом і математиком. Він зумів створити теорію діелектриків, без яких не було б знаменитого ленінського плану ГОЕЛРО, а також вніс серйозний вклад у створення теорії вічної мерзлоти й одержання з морських водоростей агар-агару - найціннішої сировини для парфумерної промисловості. А.Ф.Лосєв був надзвичайно компетентним філологом, математиком і теоретиком музики. Те ж саме буде справедливим і щодо інших великих гносеологів минулого сторіччя: Б.Рассела і Ж.Піаже, Ж.-А.Пуанкаре і К.Лоренца.

Проте філософське вчення про знання ніколи не змогло б виконати своїх різноманітних конструктивних функцій щодо науки і культури в цілому, якби в ньому не було своїх - вічних і іманентних - проблем, які визначають його метафізичну своєрідність.

371