3. Духовно-екзистенціальний

І ДУХОВНО-КУЛЬТУРНИЙ ЧАС І ПРОСТІР

Людська особистість існує в особливому духовно-екзистенціальному (чи біографічному) часі – часі її унікальних учинків і внутрішніх міркувань, спілкування з іншими людьми і творчими актами, які становлять неповторну лінію її долі. По суті життя всього суспільства можна розглядати як вигадливе переплетення тисяч і мільйонів таких «екзистенціальних ниток», протягнених з минулого у майбутнє.

¹ Сарычев В.М. Указ. соч. С. 290.

² Трубников Н.Н. Время человеческого бытия. М., 1987. С. 245–246.

353

Звичайно, ці екзистенціальні лінії вплетені в життя космічного цілого (його спрямовану еволюцію в єдності з різноманітними циклічними процесами), а також у загальний потік історичного часу (катастрофи й утвердження урядів і політичних режимів, війн і науково-технічних винаходів, різноманітних соціальних подій і т.д.), в яких людям довелося жити. Однак це зовсім не означає, що власний біографічний час людини не має чіткої специфіки.

Зовсім навпаки. Які б непередбачувані події не траплялися з людиною в житті і які б зовнішні обставини не тяжіли над нею, вона завжди має свободу вибору і можливість творчої зміни самої себе. Така можливість зберігається навіть за найбільш несприятливих зовнішніх умов життя - за повної відсутності політичних свобод і навіть при повній фізичній нерухомості у випадку важкої хвороби. Як би хто не ставився до письменника М.Островського, але його виняткова особиста мужність і творчість в умовах найтяжкої прогресуючої хвороби говорить про те, що людина - завжди хазяїн і творець власного біографічного часу, що розгортається за своїми особливими законами. Здійснюючи ж вільні акти особистого вибору, людина справді обирає цілий світ. У цьому розумінні екзистенціалісти абсолютно праві. Ми б тільки додали - вона вносить у його еволюцію свій унікальний і дійовий внесок.

По суті духовно-екзистенціальний час – це час творчого самовдосконалення чи, навпаки, деградації, де людина може позбутися від якихось шкідливих звичок і рис характеру, а може й придбати їх; може розвинути якісь таланти і творчі навички, але може їх і втратити. Удосконалюватись і духовно сходити (як, власне, й духовно падати!) людина може й замолоду, і в старості (тобто незважаючи на закономірності біологічного часу); у сприятливих і в несприятливих суспільних умовах (тобто незважаючи на характер соціального часу). Понад те, часом самі несприятливі обставини (хвороба, життєві трагедії, соціальні гоніння, війни) сприяють духовним зльотам (як у випадку з тим же М.Островським), а комфорт і розкіш, навпаки, обертаються духовною стагнацією і смертю. Колись Н.С.Гумильов не без гумору зазначив, що, на його думку, нічого геніального ні в житті, ні в культурі не створює той, хто сито засинає щовечора в м'якому і теплому ліжку.

Трохи пом'якшивши тезу великого російського поета, ми могли б сказати, що ніяка сильна й неухильно крокуюча щаблями вдосконалення особистість не формується без внутрішніх борінь і творчих мук, без життєвих колізій і потрясінь. Страждання Островського – винятковий приклад духовного сходження в найбільш несприятливих умовах, але в цілому закономірність простежується досить чітко: чим більше випробувань, тим більш повнокровним і стрімким є буття в духовно-екзистенціальному часі. Один же із найбільш точних критеріїв того, що людина причетна до справді духовного життя, - це творчо осмислене і морально відповідальне проживання нею кожної миті свого земного буття.

Такий шлях духовних праведників і творчих подвижників Франціска Ассізського, Сергія Радонежського, Миколи Кузанського, Ляйбніца, А.Швейцера,

354

П.А.Флоренського. У таких високорозвинених індивідуальностей особистий шлях виявляється унікальним перетворенням вічних і абсолютних цінностей людського буття. Їх духовно-екзистенціальний час ніби дотикається до самої вічності. У такій інтерпретації на диво близькі один до одного мислителі різних ідейних орієнтації. «Якщо ми проживаємо кожну мить осмислено, – писав найбільший японський теоретик буддизму XX століття Д.Ікеда, – то нескінченне минуле і нескінченне майбутнє наповнять наше існування вічним потоком життєвої сили Всесвіту. Одна мить нашого буття стане маніфестацією Космічного Закону і включить у себе всі можливі часи. У цьому розумінні єдина мить сама собою перетвориться на вічність»¹. Порівняєте ці думки з міркуванням видатного представника російської релігійної філософії: «Хто живе в сьогоднішньому дні, не віддаючись йому, а підкоряючи його собі, той живе у вічності»². Втім, з тезою про відповідальне і творче ставлення до кожної життєвої миті як явного критерію повноти духовного буття цілком погодиться й людина, яка дотримується атеїстичних і матеріалістичних переконань.

Про духовно-екзистенціальний час у зв'язку з проблемами свідомості та про специфічні екзистенціальні категорії (екзистенціали), які визначають темпи його протікання й загальну конфігурацію, ми ще докладно поговоримо в межах гносеологічного розділу нашого курсу. Тут же відзначимо ряд його загальних рис:

- це час, який складається з неповторних учинків людини і якісно зумовлений ними. Учинок при цьому варто розуміти в найширшому значенні, включаючи різноманітні акти нашої свідомості;

– тут реальні компоненти переплетені з вигаданими, ідеальні з матеріальними, спогади сусідять із мріями, печалі з радісними очікуваннями, але скрізь світла спрямованість до майбутнього й до нових екзистенціальних обріїв переважає над зневірою та «чіпляннями» за безповоротне минуле. Ми вже писали про «молодих духовних дідків» і про літніх людей, які зберігають дивовижну бадьорість духу;

- щільність і темпи протікання цього часу різні в різні життєві періоди й у різних людей. «И жить торопится, и чувствовать спешит» - так точно виразив поет цей корінний вимір повнокровного існування особистості;

- у біографічному часі є свої цикли й спіральні повернення, але такі що відбуваються у повній відповідності з законом заперечення заперечення: щораз на новому якісному рівні й у нових умовах;

- духовно-екзистенціальний час досить опосередковано пов'язаний із зовнішньою активністю людини. При зовнішній соціальній суєті наш внутрішній світ може не змінюватись, а напружена внутрішня робота при мінімумі зовнішньої активності, навпаки, може різко прискорювати наше внутрішнє духовне зростання.

Так само, як ми говоримо про специфічний духовний час, можна говорити про духовно-екзистенціальний простір особистості, тобто про сферу її

¹ Daisaku Ikcda. Life: An Enigma, a Precious Jewel. Tokyo, N. Y., S.-Fr, 1982. P. 74.

² Франк С.Л. Смысл жизни // Вопр. философии. 1990. № 6. С. 130.

355

життєвих контактів і впливів. Цей простір динамічний і відносний, тому що прямо залежить від духовного змісту людини, її відкритості світові та іншим людям. Чим духовно багатша й глибша особистість, чим безкорисливіше ділиться вона своїми нагромадженнями з ближніми й далекими, тим ширші й фундаментальніші її зв'язки з оточуючими людьми і тим могутніший її світлоносний вплив на зовнішній світ. І навпаки, чим дріб'язковіша й егоїстичніша людина, тим вужчий її життєвий простір і тим обтяжливіший він для навколишніх.

У ряді релігійних традицій навіть говорять про отруєний простір, який оточує злу людину, і, навпаки, про доброчинний вплив доброзичливої й творчої людини навіть на біологічні форми. Відомо, наприклад, що одні з найкрасивіших троянд у Росії росли до революції в Оптиній пустині, а якщо квітці на підвіконні щодня говорити: «Щоб ти засохла», з нею незабаром це й трапиться.

Багатьом знайоме також відчуття виниклої життєвої порожнечі, яка відчувається майже фізично, після смерті чи тривалої відсутності близької і доброї людини, так само як і своєрідного «розрядження» (ніби оздоровлення) простору після відходу людини недоброї та духовно нечистої. Словом, з поняттям духовного простору пов'язується динамічне коло «життєвого світу», здатного як нескінченно розширюватись у діяльного альтруїста, так і «згортатись» у точку, що характерно для закінченого егоцентриста, який скрізь бачить тільки самого себе.

Ясно, що чим відповідальніше ставиться до своїх повсякденних думок і вчинків людина, чим свідоміше вона живе-творить у стихії духовно-екзистенціального часу, тим ширший і простір її особистого впливу на навколишній світ. Це можна вподібнити підйому на гору: чим вище піднявся - тим більш широкий пейзаж відкривається твоєму погляду й відповідно тим більша кількість людей знизу зможуть побачити тебе. Цікаво, що духовно-екзистенціальний просторово-часовий континуум, створений життям і творчістю видатної людини начебто Швейцера чи Флоренського, ніколи не зникає повністю з їхньою фізичною смертю, а продовжує своєрідне життя в духовному просторі й часі всієї культури в цілому.

Понад те, їхні наукові ідеї, художні творіння та життєві вчинки, пропущені через свідомість інших людей, отримують нове життя й динаміку, розкриваються новими гранями і нюансами. Будьте ви хоч матеріалістом, хоч ідеалістом, але заперечувати своєрідний онтологічний статус цього духовного життя після фізичної смерті неможливо. Можна сперечатися: чи мають ідеї та цінності, залишені геніальними людьми, автономне ідеально-інформаційне існування в дусі світу ідей Платона або ж знаходяться винятково в письмових текстах і матеріальних артефактах, але відмовляти цим ідеям у тому, що в них є особливі духовно-культурний простір і час, не зможуть ні той ні той.

Духовної культури суспільства взагалі немає без видатних особистостей і їхніх біографій; сам духовний історичний час, так само як і сучасний духовний простір культури, багато в чому структурований саме ними. Судіть самі. Ми говоримо «час Платона», «золотий вік Перикла», «Індія епохи царя Ашоки»,

356

«європейська філософія після Гегеля»¹ і т.д. Не випадково літературний або філософський процес розчленовується на період «до» народження генія, власний час його творчості й те, що відбулося «після» його відходу з обов'язковим простежуванням долі його ідей. Заберіть із духовної культури народу життя і творчість видатних особистостей - чим тоді цей народ буде культурно цікавий для навколишніх? Що залишиться від його духовної історії? Повсякденне життя обивателя становить чисто етнографічний і історичний, але аж ніяк не духовний інтерес.

А подивіться, яку зриму печатку накладає духовно-екзистенціальний простір геніїв на духовний простір усієї культури в цілому. Ми говоримо: «поети пушкінського кола», «найближче оточення Достоєвського». Існують книги з характерними назвами: «Пушкін у Японії», «Гегель у Росії». Слава Псковської області багато в чому визначається Михайловським, і саме до нього духовно пориваються шанувальники пушкінської поезії з усього світу. Їм дорогий кожний штрих його біографії і всіх місць, де ступала нога генія. Що люди знають про Тулу? Те, що там роблять зброю так зберігається Ясна Поляна - родовий маєток графа Л.М.Толстого. Заберіть зі столиць світу монументи видатним людям, їхні меморіальні квартири, пам'ятні вивіски на вулицях і будинках, пов'язані з їхнім життям і творчістю - і що залишиться від культурного складника цього міста? Хіба не зміниться повністю його культурний і духовний статус? І хіба не втратить воно своє виділене просторове місце в національній і світовій культурі?

Крім персоніфікованих компонентів у духовній культурі будь-якого народу завжди присутній потужний шар анонімних ідей і цінностей, які відносяться здебільшого до так званої народної культури. Вони зафіксовані у творах усної і пісенної творчості, в архітектурі, в орнаменті побутового начиння й одягу, в обрядах, звичаях і т.д. Однак і в межах так званої високої культури питома вага подібних ідей досить значна, тому що імена їхніх безпосередніх творців (художників, учених, філософів) часто забуваються². Ми не знаємо, хто конкретно ввів в античний філософський обіг слова «логос» і «ейдос», так само як і категорію «софії-премудрості». Так само нам важко сказати, кому належить авторство введення в культурний обіг таких найважливіших понять вітчизняної національної традиції, як «правда» і «правдошукацтво», «общинність» і «добротолюбство».

У житті таких загальнозначущих ідей і цінностей є свої просторово-часові закономірності. Ми далекі від думки дати їх якийсь вичерпний огляд і докладний аналіз. Скоріше, ми висловимо ряд гіпотетичних філософських суджень як стимул для теоретичної дискусії.

По-перше, чим більш фундаментальна й значима теоретична ідея чи ціннісне судження, тим більш стійке їхнє буття в часі та ширший ареал поширення в просторі. У цьому розумінні можна слідом за Н.О.Лоським говорити, що

¹ Так, до речі, називається один із томів історії філософії Е.Кассірера.

² Як правило це відбувається в тому випадку, якщо їхній творець більше нічого особливого ідейно не породив і нічим особисто не відзначився в пам'яті сучасників. Так, ми знаємо, що категорію «соборність» увів у російський богословсько-філософський обіг А.С.Хомяков, але ж він-то був надзвичайно яскравою фігурою російської культури першої половини XIX століття.

357

є вічні та надпросторові ідеї і цінності¹ типу корпускулярної будови матерії або загальності розвитку, не уточнюючи, в якій конкретно формі ця вічність і надпросторовість ідей фіксується: чи то в автономно-ідеальній, чи то в предметно-речовинній. Ясно, що можуть бути й ідеї-одноденки, які вмирають, ще не встигнувши народитися.

По-друге, сильним ідеям властивий пульсуючий просторово-часовий ритм існування: вони то йдуть у підґрунтя духовної культури, ніби провалюються в її підпілля, до мінімуму звужуючи просторовий ареал свого буття й немов застигаючи в потоці історичного часу², то з величезною міццю знову вириваються на поверхню духовного життя й розтікаються вшир, опановуючи масовою свідомістю й знаходячи нові смислові нюанси.

По-третє, фундаментальні ідеї можуть бути руйнівними, начебто ідеї «національної винятковості якогось народу» чи «безумовної користі багатства». Можуть бути й творчими, на кшталт універсальної корисності альтруїзму та настанови на самовдосконалення. В якісних характеристиках і просторово-часових особливостях існування двох цих протилежних рядів ідей є принципові відмінності.

Руйнівні ідеї провокують за всіх часів і у всіх народів однакові до нудоти стереотипи порочної поведінки з однаковими формами краху відповідних життєвих настанов. Вони нав'язують всьому суспільству в переважній більшості випадків насильно, тобто зберігають свій просторовий ареал поширення й історичну стійкість штучно, а не природно. Такі всі диктаторські й людиноненависницькі режими в історії. Неправда довго може втриматися тільки на багнетах.

Творчі ж ідеї фундаментального характеру здатні проявитись у величезній розмаїтості форм і людських творчих самореалізацій. Вони опановують свідомістю людей природними, а не насильницькими шляхами. Будь-яке ж штучне й насильницьке утвердження творчих і гуманних ідей у суспільній свідомості неминуче приводить до вихолощування їхнього позитивного змісту й переходу у своє інше, що, зокрема, й відбулося із практикою російського соціалізму.

Сильні зміни просторово-часових умов існування сфери духу й, відповідно, духовної творчості людини відбулись у зв'язку з розвитком сучасних комунікативних технологій і виникненням мережі Інтернет. Сьогодні можна говорити про формування особливого комунікативного духовного простору сучасної цивілізації та нову якість культурного й екзистенціального часу. Проте цієї особливої теми ми торкнемося в останній лекції нашого курсу.

¹ Див.: Лосский Н.О. Чувственная, интеллектуальная и мистическая интуиция. М, 1995 (раздел «Идеальное бытие»).

² Крайньою формою тут є відхід з історичної арени всіх живих носіїв цих ідей і цінностей.

358

РОЗДІЛ III