4. Метафізична сутність і структура філософії

Метафізичний підхід до дослідження буття проявляється в граничності філософського знання. А однією з форм формулювання граничності постають найбільш загальні закономірності, стосовно найрізноманітніших проявів буття і світу. Саме ця претензія на пізнання закономірностей провокує висновок про те, що філософія може бути уподібнена окремим наукам. Виникають варіанти «наукової» філософії, що приводить до маси суперечностей у трактуванні самої філософії, її історії.

У цій ситуації завжди спокусливо виставити деяку окрему систему як єдино наукову, а попередні концепції розглядати лише як етапи її становлення. Цьому у свою чергу протистоять зворотні спроби трактувати філософію як форму духовного освоєння буття, що ніяк не пов'язана з його раціональним пізнанням. Тоді розуміння філософії персоналізується і являє собою якесь індивідуальне сприйняття буття.

Суперечка про те, є філософія наукою чи ні, нескінченна, і в цьому розумінні кожна з філософських концепцій доповнює наше загальне уявлення про світ, створюючи з мозаїки поглядів, настроїв і переживань загальну картину світу. Тому важко дати якесь, усім підходяще визначення філософії, котре завжди буде тимчасовим і обмеженим і може бути використане лише в методичних цілях.

З іншого боку, філософія є сьогодні досить диференційованим видом знання, містячи в собі сукупність величезної кількості дисциплін, таких, наприклад, як етика, естетика, логіка, історія філософії й ін. Це може створити враження, що вивчення філософії є по суті послідовне вивчення всіх цих філософських наук. Однак насправді це не так або не зовсім так, оскільки особливість філософії полягає саме в її цілісному характері й згадані дисципліни тісно пов'язані одна з одною. Понад те,

¹ Соловьев B.C. Исторические дела философии // Вопр. философии. 1988. № 8. С. 125.

36

абсолютизація диференціації дисциплін у філософії неминуче приводить до серйозних методологічних помилок, коли загальне фундаментальне розв'язання проблеми підмінюється її дисциплінарною інтерпретацією, частина видається за ціле, а сам філософ замикається у вузькому колі своїх професійних проблем. Це загрожує втратою самої суті філософії як прагнення до мудрості й цілісності світорозуміння.

Одним із перших, хто дав блискуче розуміння сутності філософії та структури, що випливає з цієї сутності, був великий німецький філософ Іммануїл Кант. Про це ми вже згадали вище, а зараз спробуємо розвинути його думки більш докладно.

Насамперед Кант виділяє два самостійних рівні філософії, що виконують різні завдання в суспільній свідомості.

Перший він позначає як «школярська» філософія. Дана характеристика філософії не є негативною, якщо вона реалізується у відповідних їй межах. Це деяка сукупність найбільш загальних уявлень про філософію, філософів, проблеми, які стояли в її історії і з якими повинна ознайомитися кожна культурна й освічена людина в рамках свого самовиховання, так само як вона повинна знайомитися з релігією, мистецтвом, правом, не стаючи при цьому обов'язково віруючою, художником або юристом. Знайомити з такою філософією треба на ранніх стадіях навчання, у школах, гімназіях і ліцеях, говорячи сучасною мовою, в рамках середньої шкільної освіти. Самі собою ці знання не вчать людей філософії, а лише розповідають про те, що розуміли під філософією інші люди. У результаті такого навчання людина тільки здобуває позитивне знання про філософію.

Однак окрім цього існує філософія як особлива наука про цілі людського розуму, яка надає цінності всім іншим видам знання, виявляючи їхнє значення для людини. Саме в цьому плані вона постає як філософська мудрість. Філософ, який прагне такої мудрості, повинен осягати те, наскільки знання може сприяти досягненню вищих цілей Людини і Людства. «Якщо існує наука, справді потрібна людині, то це та, котрій я вчу – а саме, належним чином посісти вказане людині місце у світі – і з якої можна навчитися тому, яким бути, аби бути людиною»¹.

Кант формулює основні питання, на які повинна відповідати ця філософія в її всесвітньо-історичному значенні:

Що я можу знати?

Що я повинен робити?

На що я можу сподіватися?

Що таке людина?

Спробуємо проаналізувати питання, поставлені філософом, і дати їм більш широку інтерпретацію.

«Що я можу знати?» Відповідь на це питання пов'язана з особливим розумінням взаємовідношення Людини зі Світом. Людина пізнає світ, але це пізнання – не просто зліпок буття, а результат складного взаємовідношення між людиною

¹ Кант И. Сочинения. В 6 т. Т. 2. М, 1964. С. 206.

37

і предметом пізнання. За Кантом, частина знань міститься в розумі в апріорній формі, має додосвідний, надприродний характер. Дослідження процесів пізнання і знання в цілому є однією з найважливіших сторін філософського предмета, що позначається як гносеологія, або вчення про пізнання. Але це, у свою чергу, вимагає від філософа вироблення якихось загальних уявлень про будову світу, сутність буття в цілому, що й входить у сферу онтології – іншої найважливішої сторони філософського предмета.

«Що я повинен робити?» Відповідь на це питання вимагає попереднього дослідження «обсягу можливого та корисного застосування всякого знання»¹, але доповнює гносеологічну проблематику постановкою акценту в дослідженні граничних взаємин між Світом і Людиною на індивіда. Тут розглядаються проблеми етичного характеру, пов'язані зі стосунками між людьми, ставляться такі загальні проблеми, як: що є моральність загалом; чи існують абсолютні критерії моральності; чи може людина додержуватися цих критеріїв у житті; що є зло і добро та ін. Отже, можна окреслити етико-праксеологічну сторону філософії.

«На що я можу сподіватися?» Тут досліджується феномен віри, у тому числі й релігійної, як однієї з фундаментальних передумов людського існування. Причому сама віра також піддається філософському, а отже, критичному аналізу як особливий феномен людської свідомості, як найважливіший елемент культури. Аналізуючи ці проблеми, філософ виділяє основні екзистенціали людського існування, тому цю предметну сферу можна позначити як «екзистенціальна частина філософії».

«Що таке людина?» Це, за Кантом, підсумок філософування, коли на основі розв'язання попередніх проблем з'ясовується справжня роль, місце та призначення Людини у Світі. І тут ми переходимо на наступний проблемний рівень філософії, пов'язаний з тим, що в центрі філософських досліджень завжди стоїть Людина й одна з цілей філософського знання – виявлення сутності та призначення Людини, міркування про її місце у світі, стосунки зі миром, взаємини з іншими людьми й т.д. Це предмет «філософської антропології».

Перелічені питання філософії, що задають границі її проблемного поля, дозволяють нам уявити філософію як особливий культурний феномен, форма якого варіюється від епохи до епохи, залежить від конкретної соціокультурної ситуації, в тому числі й від її індивідуального переживання мислителем. Саме це дозволяє часто називати філософію «самосвідомістю епохи або культури» (Маркс). А спільною для такого роду самосвідомості завжди залишається єдина спільна проблематика, що базується на дослідженні фундаментальних, граничних основ буття і людини, переломлених через свідомість індивіда.

Ще раз обмовимося, що ми даємо тут певну інтерпретацію кантівської філософії, тому окремі отримані результати можуть відрізнятися від канонічних текстів німецького філософа. Однак ми робимо це свідомо,

¹ Кант И. Указ. соч. С. 332.

38

убачаючи саме в цьому смисл філософування. Ми намагаємося знайти тут нові смисли, співзвучні нашому часу та настрою.

Отже, трохи модифікуючи думки Канта, ми можемо говорити, що предметом філософії є буття як особлива складна система, що включає такі його підсистеми, як Світ і Людина. Філософія постає як знання про граничні взаємовідношення (закономірності), які існують між світом і людиною на всіх рівнях буття.

Світ – це оточуюча нас природа на всіх її рівнях, включаючи суспільство. Це те матеріально-загальне (згадаємо чуттєво-матеріальний Космос у стародавніх греків), що протистоїть Людині й частиною чого вона водночас є як одухотворена істота.

Людина, з одного боку, розглядається у філософії як творчий суб'єкт пізнання і носій свідомості та мислення, а з іншого боку – як самостійний об'єкт філософського пізнання, об'єкт самосвідомості. Людське «Я» – це і свідомість, і мислення, і дух, і особлива мисляча структура буття. Тому протиставлення світу і людини, духу і матерії є умовним, тому що вони злиті в єдиному бутті.

Виявлення сутності людини є фактично виявленням різних сторін її взаємовідношення зі світом, що базуються на уявленнях про істинне знання. «Істина є ставлення Людини до Світу, Дія є дією Людини у Світі, Краса є переживанням Людиною Світу»¹. Із цих позицій філософію можна визначити як розумний пошук відповідей на вічні проблеми людського буття. У найпершому наближенні до таких вічних проблем можна віднести питання про першооснови буття, про можливості досягнення істини в їх пізнанні, про сутність добра, краси і справедливості, про походження та призначення людини.

Досліджуючи фундаментальні проблеми буття, філософія обов'язково намічає ті чи ті їхні розв'язання, а отже, виробляє систему фундаментальних принципів і законів філософського ставлення до буття, світу і людини, що у філософській традиції споконвіків позначалося терміном «метафізика». Не розкриваючи поки суті даного поняття, спробуємо пояснити це на простому прикладі.

Будь-яка наука, будь-яке інше – нефілософське – осягнення буття неминуче зіштовхується з поняттям істини. Однак у логіці дане поняття може по суті означати правильність або коректність висновку, який дуже далеко відстоїть від реальності, реальних об'єктів. Тобто мова йде про якусь особливу істину – логічну істину. Поняття істини може значно залежати від її індивідуального сприйняття, що характерно, наприклад, для мистецтва. Тут часто говорять про художню правду, тобто якусь символічно-художню форму істини, а сама істина ототожнюється з красою, з прекрасним. Істинними можуть позначатися системи моральних цінностей, опосередковані вірою людини. Говорять також про соціальну, правову істину й т.д.

Здавалося б, найбільш повне розуміння істини реалізується в науці. Однак і тут усе не так просто. Тут найчастіше беруть таку ознаку

¹ Алексеев П.В. Предмет, структура и функции диалектического материализма. М., 1978. С. 48.

39

істини, як відповідність дійсності, але розмаїтість її форм породжує й різноманітні форми істинності, її критеріїв, які істотно розрізняються залежно від предметів різних наук. Так, емпіричні критерії істини не працюють у математиці чи теоретичній фізиці, і, навпаки, використання стандартів математичної істинності значно коректується (якщо тільки взагалі не відміняється) змістом реально досліджуваних об'єктів, наприклад, соціуму або людини.

На відміну від цього метафізика досліджує істину як таку, знаходячи загальне в різноманітних формах її конкретного прояву. Тому в метафізичному розумінні істина нерідко трактується як справжнє буття на відміну від буття не справжнього (Платон, Флоренський), які можна осягати і раціонально, і шляхом релігійного одкровення.

Метафізика не зводить поняття істини до якогось одного аспекту. Людина тут, наприклад, досліджується не тільки як особистість, яка перебуває у певних соціальних обставинах, залежна від певних ціннісних і естетичних регулятивів, але і як певний шар буття, світу, Космосу. Тобто можна сказати, що метафізика – це граничний вид філософського знання, пов'язаний з найбільш абстрактною і глибокою формою рефлексії (міркування) людини над проблемами особистого та світового буття.

С цих позицій людина є не якимсь абстрактним «середньостатистичним» утвором, а завжди індивідом, особистістю. Тому поряд із проблемами осягнення буття як такого, збіжного зі світом у його цілісності, вона досліджує й саму себе, своє «Я» як частину буття, міркує про проблеми взаємовідношення між людиною і навколишнім буттям, людиною і людиною. І в цьому аспекті центральною проблемою метафізики і всієї філософії постає питання про сенс індивідуального існування, тому що саме знання смислу власного життя робить людину мудрецем – хазяїном власної долі та розумним учасником життя світового цілого.

При цьому філософ прекрасно розуміє, що вічні проблеми буття – на те й вічні проблеми, що не мають вичерпних, раз і назавжди даних розв'язків. Чим глибша й тонша ця відповідь, тим більше нових питань ставить він перед вільною і творчою людською думкою, спонукаючи кожне нове покоління, що вступає в життя, прокладати свої стежки, які ведуть до справжньої мудрості. З того факту, що остаточно розв´язати вічні проблеми людського буття (і, відповідно, вічні проблеми філософії) неможливо в принципі (інакше вони не були б вічними!), зовсім не випливає, що філософ не повинен намагатися пропонувати свої власні варіанти їхнього розв'язання. Навпаки, він завжди прагне це зробити, причому в максимально ґрунтовній і систематичній формі. Послідовно розв´язуючи вічні проблеми, філософ формує те, що зветься «світоглядом». Світогляд є системою поглядів на світ, на людину і, найбільш головне, на ставлення людини до світу. Звідси не буде помилкою дати ще одне визначення філософії, яке було особливо популярним у російських філософів (С.Л.Франк, П.О.Флоренський і т.д.): філософія це вчення про цілісний світогляд.

Результатом такого роду граничної проблемної рефлексії над буттям і самим собою стає те, що людина виробляє в собі певну культуру

40

мислення, особливого роду метафізичне ставлення до світу і до будь-якого досліджуваного об'єкта. Це особливе метафізичне ставлення вчить дивуватися невиреченим таємницям буття і грамотно запитувати це буття, критично оцінювати навколишніх і самого себе. Заняття філософією шліфують інтелект і загострюють інтуїцію, загартовують дух і націлюють на відкрите існування у світі, коли людина найбільше цінує розумну, послідовну аргументацію і продуманість життєвої позиції. Тому можна сказати, що філософія це насамперед сам творчий процес філософування, яким можна опанувати лише в результаті його систематичного освоєння. Тому не випадково кажуть, що філософія це школа думки.

Однак повернімося до вельми значимого для нас терміна «метафізика». На перший погляд він збігається з терміном «філософія». Однак це не зовсім так. Від самого свого виникнення у філософії є якесь міцне центральне ядро, ніби серце філософії, яке, слідом за учнями Аристотеля, можна назвати метафізикою (буквально те, що «іде після фізики»). Метафізика в такому її традиційному розумінні¹ є вченням про першооснови сутнього. Її ще іноді називають «теоретичною» філософією, тим самим протиставляючи практичним її розділам, про які мова йтиме нижче. Тут же ми спробуємо обґрунтувати класичне уявлення про метафізику як філософську теорію, що досліджує граничні основи буття, чи першооснови всього сутнього.

Про будову філософської метафізики, а отже, і про структуру теоретичної філософії дотепер ведуться суперечки. Найпоширенішим поглядом є трактування метафізики як такої, що складається з трьох, тісно одна з одною пов'язаних частин (рівнів): онтології (вчення про буття), гносеології (вчення про пізнання) та аксіології (загальної теорії цінностей).

1. На онтологічному рівні викристалізовується система загальнобуттєвих взаємин між світом і людиною. Людина як особлива мисляча структурна одиниця буття і реального світу необхідно вступає з ним у взаємодію. Це необхідно приводить людину до постановки питань про сутність світу та його походження, про те, що лежить в основі світу (наприклад, матеріальна чи духовна субстанція). Людина намагається виявити основні форми прояву світу, ставить питання про те, єдиний чи множинний світ, у якому напрямку він розвивається і чи розвивається взагалі.

У чому специфіка постановки такого роду питань, наприклад, на відміну від окремих наук? Річ у тому, що окремі науки відповідають на подібного роду питання, виходячи з рамок власного предмета, й отримують відповідні відповіді. Тому тут ми можемо цілком погодитися, наприклад, з розумінням людини як сукупності взаємозалежних систем важелів (механіка), або як системи біохімічних процесів, або як елемента соціальної системи, що виконує певні функції. Всі ці відповіді будуть правильними, але в рамках власної предметної сфери дослідження.

¹ А не в марксистському, де вона як учення про незмінні первні буття протиставлялася діалектиці як ученню про універсальність процесів розвитку. Це в принципі неправильно, тому що незмінність цілком сумісна з розвитком (хіба найбільш загальні закони розвитку можуть розвиватися?), а діалектика марксистського штибу – не більше ніж один із варіантів метафізичної, тобто теоретичної, філософської позиції.

41

На відміну від цього філософія ставить дані питання в їхній граничній формі, говорячи про найбільш загальні передумови буття, про найбільш загальні взаємини між світом і людиною, про загальні закономірності буття як такого. При цьому неважливо, про який конкретно різновид буття мова йде – природний, культурно-символічний, духовний або індивідуально-екзистенціальний. Будь-яка онтологія – визнає вона вихідним матеріальне, ідеальне чи якесь інше буття – завжди намагається виявити загальні структури та закономірності розвитку речей і процесів як таких (або самої собою об'єктності будь-якого роду), залишаючи осторонь питання про закономірності їхнього пізнання та про ціннісне ставлення до них з боку суб'єкта, що пізнає.

Це породжує розмаїтість філософських систем за їхнім розв'язанням онтологічних проблем. Наприклад, філософи, які по-різному розв´яують питання про те, що лежить в основі світу: дух чи матерія, дають нам ідеалістичне чи матеріалістичне розв'язання даного питання. Філософи, які закладають в основу світу одну чи кілька субстанцій (духовних або матеріальних), підрозділяються на моністів і дуалістів і т.д. Філософів об'єднує їх спільне проблемне поле, і розмаїтість поглядів здійснюється в єдиних предметних рамках.

Отже, онтологія являє собою розділ метафізики, націлений на виявлення загальних закономірностей буття як такого, неважливо, про який конкретно різновид буття мова йде – природний, культурно-символічний, духовний або індивідуально-екзистенціальний. Будь-яка онтологія, визнає вона вихідним матеріальне, ідеальне чи якесь інше буття, завжди намагається виявити загальні структури та закономірності розвитку речей і процесів як таких (або самої собою об'єктності будь-якого роду), залишаючи осторонь питання про закономірності їхнього пізнання та про ціннісне ставлення до них з боку суб'єкта, що пізнає.