2. «Нефізичні» уявлення про час

І ПРОСТІР У ПРИРОДНИЧИХ НАУКАХ

У природничих науках просторово-часові уявлення хоча й базуються на фізичних моделях, які постають у якості їхньої фундаментальної основи, проте значно специфікують поняття простору й часу щодо різних матеріальних рівнів існування. Так, наприклад, єдине поняття часу тут використовується у двох найважливіших значеннях. Це «передчас – як позначення існуючого у світі феномена мінливості та параметричний час – як спосіб кількісного опису мінливості за допомогою мінливості еталонного об'єкта, званого зазвичай годинником»¹.

Відповідно й дослідження феномена часу в природничих науках розрізняються за цими смисловими поняттями. З одного боку, виробляються специфіковані для різних сфер буття описи мінливості, які досить відрізняються один від одного і від базового фізичного уявлення. А з іншого боку - досліджується проблема відносного часу, тобто часу, фіксованого з позиції обраного годинника.

Отже, виявляється, що винятково фізична інтерпретація часу не задовольняє природознавство за багатьма параметрами. Насамперед учених не влаштовує «фізичний контекст уявлень про час, який вимірюється фізичним годинником і мислиться точками дійсної осі. Фізика «опросторовує» час, виключаючи становлення»². У термінах фізичного розуміння часу не вдається досліджувати багато об'єктів у світі, які у своїй більшості розвиваються незворотно, можуть виражати часові відношення минулого, теперішнього і майбутнього, можуть, нарешті, зникати (вмирати чи руйнуватися).

Фізичне поняття часу значно спрощує ці процеси, що змушує сумніватись у можливості його універсального й механічного застосування в усіх галузях природознавства. Не випадково вчені змушені вводити специфіковані щодо різних сфер поняття часу, які відображають істотні характеристики саме даної сфери матеріальної дійсності. Понад те, якщо фізичний час є ніби «фоновим» чинником для розгортання подій, і в цьому розумінні він відсторонений від самих подій, то його специфіковане розуміння робить час «сутнісним чинником функціювання природних об'єктів»³.

Так, наприклад, для біології цілком можна говорити про специфічно організовані простір і час, понад те, навіть про особливий біологічний просторово-часовий континуум. Специфіка простору тут пов'язана

¹ Левич А.П. Мотивы и задачи изучения времени // Конструкции времени в естествознании: на пути к по­ниманию феномена времени. Ч. 1. Междисциплинарное исследование: Сб. науч. тр. / Под ред. Б.В.Гнеденко. М., 1996. С. 9–10.

² Левич А. П. Указ. тв. С 11. Теза, щоправда, зовсім не нова для професійного філософа, тому що тут чітко відчуваються бергсонівські мотиви тлумачення часу як тривалості та його критика фізикалістських інтерпретацій сутності часу.

³ Там же.

348

з іншою організацією біологічної системи, в якій, наприклад, істотне значення має асиметричність розташування органічних молекул, яка на більш високому еволюційному рівні проявиться в асиметрії правої і лівої півкуль головного мозку людини.

Крім того, якщо розглядати простір як якийсь порожній обсяг, то в біологічних системах його наповнення організоване цілком певним чином. Якщо, наприклад, у геометричному просторі найкоротшим з'єднанням між двома точками є пряма, то тут найкоротший шлях передачі взаємодії (інформації) може являти собою криву. «Простір біологічних систем у цьому розумінні дуже добре організований, що простежується від рівня біомембран і аж до надзвичайно складної організації природних ландшафтів і всієї біосфери в цілому. В такій організації проявляється специфіка біологічного простору, на яку неодноразово вказував В.І.Вернадський, називаючи її «неевклідовістю». Справді, пряма не відображає реальної відстані між об'єктами ні в ендоплазматичному ретикулумі, ні в кровоносній системі, ні в тропічному лісі чи кораловому рифі»¹.

Біологічний час має свою специфіку ще й тому, що неможливо описати часові процеси живих систем фізичними характеристиками часу. Якщо у фізиці незворотність проявляється як найбільша ймовірність переходу системи в інший стан, то в біологічних системах незворотність постає як універсальна й абсолютна властивість. «Такі процеси, як метаболізм, розмноження, морфогенез, екологічна сукцесія та еволюція видів, являють собою практично безперервні послідовності подібних переходів. Це говорить про найвищу організацію біологічного часу – адже кожен такий незворотний перехід є бар'єром, який можна порівняти зі стіною з клапаном. Наявність цілих пачок (касет) таких бар'єрів призводить не тільки до абсолютної незворотності, а й до каналізованості чи креодичності біологічних процесів»¹.

Змінюється в біології й розуміння теперішнього. Біологічне теперішнє може бути різної тривалості на відміну від фізичного часу, що дозволяє говорити про специфіку «товщини» часу. Крім того, минуле, теперішнє і майбутнє співіснують у єдиному організмі. «При цьому фізичне теперішнє ділить біологічне теперішнє на пам'ять і цілеспрямовану поведінку»³. У біології також виявляється ключове значення біологічних ритмів, генетично заданих людині (як і будь-якій іншій біологічній системі), за якими відбуваються внутрішні процеси життєдіяльності організму. Навіть у нашому повсякденному житті ми зіштовхуємось із внутрішнім відчуттям часу (своєрідний біологічний годинник), яке засноване на фізіологічних циклах організму.

Стосовно біологічних систем у наш час активно розробляється поняття органічного часу, пов'язане з дослідженням проблеми зростання живих організмів, у тому числі й людей. Одне з перших досліджень з даної проблеми було здійснене ще в 1920-1925 роках Г.Бакманом,

¹ Михайловский Г.Е. Биологическое время и его организация // Там же. С. 112–113.

² Там же. С. 113–114.

³ Там же. С. 119.

349

який писав: «Зростання лежить у корені життя і є надійним вираженням самої внутрішньої сутності життя... Можливість передбачення подій перебігу життя зі зростання полягає в знанні того, що організми мають свій «власний час», який я позначаю як «органічний час»¹.

У межах цієї концепції біологічний час можна вважати функцією фізичного часу, за допомогою якої можна побудувати математичну модель кривої зростання будь-якого живого об'єкта, засновану на виділенні специфічних циклів. «Кожному циклу властивий свій характерний темп органічного часу, і тому він має визначатись окремо»². Порівняння щаблів віку організмів дозволяє дійти, наприклад, висновку про відповідність якісного стану організму параметрам фізичного часу, коли збільшення віку на рівномірній шкалі фізичного часу супроводжується нерівномірним (нефізичним) зменшенням органічного часу. В результаті виникає такий просторово-часовий опис живих організмів, який можна виразити в системі логарифмічних кривих. Це своєрідний логарифмічний світ, «де просторові й часові виміри мають логарифмічний масштаб»³.

Інша концепція часу, яку можна позначити як типологічна концепція часу, заснована на якісно іншому (на відміну від фізичного) розумінні самого характеру протікання часу, наприклад, у біології та геології. Тут немає фізичної рівномірності протікання, а навпаки, доводиться оперувати поняттями епохи, ери, геологічного періоду, стадій індивідуального розвитку й т.д. «Наприклад, кожний геологічний період характеризується своєю флорою і фауною, кожна пора року – певними фенофазами рослин, кожна стадія розвитку тварини – характерним набором морфологічних і фізіологічних ознак. Час виявляється не вмістищем світу, а самою його тканиною, він не тло, на якому відбувається зміна об'єкта, а сама ця зміна»⁴.

У межах такого розуміння доводиться виділяти, наприклад, психологічний час як особливий мінливий стан спостерігача за відповідними геологічними або біологічними процесами. Це пов'язане з тим, що час протікання життя спостерігача не співвідноситься за масштабами, наприклад, з періодами протікання геологічних процесів, що не може не мати впливу на результати наукового пізнання. «Мінливість спостерігача (психологічний час) слугує тлом, на яке проектується час спостережуваного об'єкта. Це перегукується з уявленнями І.Канта про те, що час – внутрішня форма, яка привноситься у світ спостерігачем»⁵. Спостерігач до деякої міри сам конструює досліджувані часові процеси.

У результаті перед нами постає складна часова структура наукового опису світу в біології, фундаментом (або архетипом усього класу

¹ Цит. за: Мауринь A.M. Концепция органического времени Г.Бакмана и опыт се применения // Там же. С. 83–95.

² Там же. С. 84.

³ Цит. за: Там же. С. 94.

⁴ Шаров А.А. Анализ типологической концепции времени С.В.Майена // Там же. С. 96.

⁵ Там же. С. 97–98.

350

матеріальних об'єктів) якого постає фізичний час, який інтерпретується специфічно щодо конкретних матеріальних систем. Ця інтерпретація пов'язана як зі спостерігачем, так і з особливістю спостережуваних процесів, тобто вона істотно специфікована конкретною предметною сферою дослідження й досягає лише тієї міри об'єктивності (в загальному значенні), яку дозволяє сама якість об'єкта. У цьому розумінні просторово-часові наукові інтерпретації в різних науках хоча й «зав'язані» на психологічні структури переживання часу, проте виключають повну сваволю суб'єкта.

Понад те, оскільки спостерігач може опинитись усередині досліджуваних взаємодій (усередині відповідного часу), ті впливають і на конструйований час. «У результаті певних взаємодій індивідуальний час може взагалі зникнути, як зникає час жертви при її поїданні хижаком»¹. Один із найбільш наочних прикладів такого роду - використання комп᾽ютерних моделюючих систем (зокрема, різних тренажерів), де чим більш реалістична віртуальна реальність, тим більша міра підпорядкування нашого внутрішнього часу часові самого комп'ютера. Аж до ситуації, коли нам не хочеться залишати віртуальний просторово-часовий континуум і повертатись у звичний повсякденний світ.

Наступна проблема пов'язана зі специфікою вимірювання часу в різних галузях наукового дослідження дійсності. Оскільки, як ми відзначали вище, проблема часу інтерпретується тут як проблема вимірювання тривалості подій і існування систем, то по-особливому виділяється проблема «вимірювання віку» різних систем. Виявляється, що накладення на всі процеси якоїсь єдиної астрономічної шкали не дозволяє досліджувати специфіку цих об'єктів і необхідна особлива внутрішня шкала часу, що відображає особливості даної системи. «У прикладних питаннях геронтології необхідні маркери біологічного віку організму. Саме характеристики біологічного, а не астрономічного віку важливі при визначенні часових меж професійної придатності людини...Власний вік і власні стадії розвитку мають будь-які економічні та соціальні системи. .. Без маркерів стадій духовного розвитку особистості неможлива реалістична концепція навчання і тим самим модель школи.. .»^2.

В сучасній науці ставиться також питання про виділення особливого геолого-географічного уявлення про час і простір. Тут мова йде про просторово-часовий континуум, у межах якого відбувається еволюція Землі. «Геологічні серії нашарувань виявилися психологічно злиті з рухом часу, стріла якого спрямована в нормально залягаючих шарах знизу нагору. Географи внесли в науку уявлення про цінність часу, а також про емоційний момент, пов'язаний з оцінкою тривалостей і давностей»³. Оскільки, як ми відзначали, фізичні уявлення про час постають

¹ Там же. С. 105.

² Там же. С. 12.

³ Арманд А.Д. Время в географических науках // Там же. С. 202.

351

як фундаментальні у природничих науках, то в геології це призвело до своєрідної подвійності в розумінні геологічного часу.

Геологічний процес реалізується водночас усередині фізичного часу безвідносно до специфіки даних об'єктів і всередині «реального геологічного часу», який, навпаки, залежить від специфіки даної формованої системи. Тому щодо геологічних процесів уводиться поняття «характерного часу», що відображає специфічність швидкості протікання процесів у тій або тій геологічній системі. Одночасно це призвело до думки знайти певний еталон (мітку), стосовно якого можна вибудувати об'єктивний хронологічний ланцюжок подій.

Оскільки лише ритмічне повторення дає нам можливість фіксації явищ, необхідно було зрівняти ритми різної тривалості, наклавши їх один на одного. Як відзначає А.Д.Арманд, в основу спільних часових шкал, за допомогою яких стало можливим пов'язати хронологію біосфери і суспільства, були покладені ритми Землі й Сонця. «У ролі маятника постала Земля, її обертання довкола своєї осі, що задало добовий ритм, і обертання довкола Сонця з періодом у рік... Цей еталон швидкості ходу часу дозволив виявити в оточуючій нас природі й у нас самих множину циклічних процесів з більш-менш постійним періодом, з більшою чи меншою фізичною замкнутістю циклів»¹.

Понад те, розвиток науки і техніки породжує цілком несподівані ситуації, коли може бути змодельована система, яка буде виступати повним аналогом якоїсь реальної системи, але всередині якої характер протікання природних процесів за законами природи буде зовсім інший. Мова знов-таки йде про віртуальний світ, де перебіг часу може набувати будь-якого характеру².

Отже, можна дійти таких висновків. Час постає як міра, що фіксує зміну станів об'єктів, які розвиваються³, і в цій якості він може бути застосовний до дуже різних природних систем. Але специфіку протікання часових процесів, їх швидкість і ритміку задають особливості будови досліджуваної системи, для якої фізичні чи астрономічні параметри хоча й постають як базові, проте можуть бути значно скоректовані. Простір, виражаючи властивості протяжності різних систем, також необхідно інтерпретується залежно від організації простору конкретної системи.

Тому фізичний опис просторово-часових характеристик являє собою дуже абстрактну (ідеалізовану) модель, властивості якої не відображають реальної розмаїтості станів навколишнього світу і його різних прошарків. «Це значить, що світ занадто складний, щоб допускати єдиний однозначний логічно несуперечливий опис. Це виявилося вже у квантовій механіці (дуалізм хвилі-частки, принцип відносності Бора).

¹ Арманд А.Д. Указ. соч. С. 211.

² Див.: Сарычев В.М. Время как характеристика действительности // Там же. С. 289.

³ Як тут не згадати геніальну четверту книгу «Фізики» Аристотеля з його розумінням часу як числа руху.

352

Але макросвіт не менш складний, ніж мікросвіт»¹. Отже, не існує одноманітного світу, а є єдність різних структурних рівнів світу, які, як ми вказували вище, описуються різного роду локальними науковими картинами світу, де универсалістські претензії фізичних описів не витримують критики.

Отже, розвиток наукових (як природних, так і гуманітарних) уявлень про простір і час із необхідністю змушує виходити на рівень їх синтетичного метафізичного осмислення, незвідного до їхніх окремих властивостей і проявів. Тим самим наука знову й знову наближається до розроблених на рівні інтуїції та розуму універсальних філософських уявлень, конкретизуючи їх і наповнюючи предметним змістом. А це, у свою чергу, дозволяє дійти висновку як про недостатність опису світу з позиції якоїсь однієї чи багатьох наук, так і про важливість онтологічного тлумачення світу в межах цілісної філософії природи, у межах якої фізичний світ є лиш однією з існуючих форм. Крім того, простір і час є граничними характеристиками всіх шарів світового буття, а отже, і в силу цієї обставини залишаться вічним предметом спеціальних метафізичних досліджень.

Так, простір і час визначають структурність і динаміку не тільки природних і соціокультурних утворів, але також своєрідність духовного життя людей як у його екзистенціальних, так і колективних проявах. Не випадково говорять і про особливий простір «життєвого світу» особистості, і про особливий час «людського становлення», і про особливий просторово-часовий континуум духовного життя суспільства. «І якщо людина є істотою цього світу, – писав Н.Н.Трубників, – а не гостем у ньому й не прибульцем з якогось іншого, якщо сам цей світ не є один тільки світ речовин, елементарних і найпростіших фізичних часток і їхніх взаємодій, то реальний людський час, а в остаточному підсумку та реальний час світу самого собою, є часом добутку цих двох величин, є часом здійснення та самоздійснення світу»^2. До короткого аналізу цього найважливішого - духовного - виміру проблеми простору й часу ми тепер і перехідим.