Розмаїтість просторово- часових рівнів буття

Ми вже не раз у ході нашого лекційного курсу підкреслювали важливу для нас думку: фізика (як і будь-яка інша наука) завжди інтерпретує світ у межах своєї власної мінливої предметності. Тому будь-які уявлення, наприклад, про простір і час тут відносні, а сьогодні взагалі змінюються із запаморочливою швидкістю. Одна з найпоширеніших оман сцієнтизованого мислення - це некритична віра в те, що останнє слово в науці хоч трішки, але більш істинне від попереднього. Однак це далеко не так. Дуже часто цілі наукові школи обирають помилкові шляхи і просто нав'язують свої ілюзії масовій свідомості. Так було з лисенківською агробіологією, яка відкинула російську генетику на багато років назад. Щось подібне відбувається сьогодні у зв'язку із пропагандою генетично модифікованих продуктів замість шляху природної селекції видів і пошуку природних способів підвищення родючості ґрунтів.

Тому на відміну від некритичної віри багатьох учених у лінійний науково-технічний прогрес філософ знає, що часто краще бути зі старою істиною, ніж з новою дурістю, а справді нове – це дійсно часом добре забуте старе. Невипадково в тій же науці постійно відбувається своєрідне повернення до уявлень, які були вироблені задовго до сучасного її етапу. Звичайно, це повернення здійснюється в інших історичних умовах і на іншій конкретно-науковій основі.

Так, наприклад, викладені нами вище уявлення про єдність простору й часу, що базуються на висновках спеціальної теорії відносності Айнштайна, характерні для міфопоетичної картини світу. Древня ідея про якісну ієрархічність і шаруватість світового буття дістає підтвердження з боку сучасної синергетики. Психологія і медицина говорять нам про те, що східні традиції психотехніки цілком правильно підкреслювали значення моральної чистоти свідомості для підтримки фізичного здоров'я людини. Подібних прикладів можна наводити багато.

Отже, нам здається, що неправомірно зводити розуміння простору й часу лише до їхніх фізичних варіантів. Людина живе не тільки у світі фізичному, а й у світі біологічних форм; у культурному, духовному й індивідуально-емоційному вимірах буття, які виявляються для неї не менш важливими й у яких завжди є присутнім специфічні варіації просторово-часових відношень. Ця сфера буття в цілому (позначимо її як нефізичну) дуже значною мірою залежить від історичних і інших соціокультурних умов, що проявляється в тому, що простір і час можуть

339

набувати, наприклад, глибокої специфіки навіть на мовному рівні. У силу цього образи простору й часу можуть розрізнятися між собою настільки ж істотно, наскільки істотними є відмінності між самими культурами.

1. Соціокультурне сприйняття часу й простору

Для людини феномени простору й часу завжди мали надфізичний смисл, і це їх культурне й особистісне сприйняття має для людини величезне значення. У зв'язку із цим цікаво простежити відмінності в розумінні цих категорій уже на семіотичному рівні. Виявляється, що в різних культурах смисли і значення понять часу й простору істотно відрізняються.

Так, наприклад, у сучасній російській мові існують три мовні позначення часу, які визначають подію щодо моменту мови. В інших мовах форми часу можуть указувати на часову дистанцію (близькість або віддаленість події) чи існують системи «відносних» часів, «які дають складну дво- (і навіть три-) ступеневу орієнтацію, тобто орієнтують подію стосовно якої-небудь точки відліку, що локалізується, у свою чергу, щодо моменту мови»¹. А це, у свою чергу, означає, що представники різних культур сприймають час по-різному². З даною проблемою зіштовхується будь-який перекладач, який змушений здійснювати інтерпретацію при передачі часових смислів однієї культури на мову іншої. З погляду індивідуального сприйняття це означає, що представники різних культур по-різному можуть описати часовий стан, тобто по-різному поставитися до розташування подій у часі.

Понад те, як дуже цікаво показав Г.Гачев, відмінності в розумінні простору й часу істотно впливають не тільки на специфіку їх сприйняття, а й на специфіку їх використання навіть у фізиці. Культура, що виражається через мову, детермінує образи й уявлення про світ, у тому числі й наукові, забарвлює науку в національні кольори.

Так, наприклад, у Декарта простір – це передусім «поширення – протяжність – розтікання певної повноти – рідини»³. Те ж саме в російській мові, де простір може означати широту, просторість<пространность> і т.д.

¹ Маслов Ю.С. Время // Лингв. энцикл. словарь. М., 1990. С. 89.

² И не тільки час, а взагалі світ. На цю проблему зв'язку мови і конкретної культури звернув увагу А.Ф.Лосєв, коли аналізував особливості латинської мови. Так, латинська мова в силу великої кількості приголосних звуків набуває більш жорсткого і менш гнучкого характеру стосовно грецької, що свідчить «про якусь волю та активність мовної свідомості» (Лосев А.Ф. Эллинистически-римская эстетика I–II вв. н. э. М., 1979. С. 29). Це надає мові римлянина піднесеного та войовничого тону, наповнює її синтаксис методами підпорядкування та розсудковості. Тому вже в самій мові, в її семантичному і навіть фонетичному ладі можна відчути приналежність мовця до цілком певної культури навіть на рівні прийнятих культурних стереотипів сприйняття. «Якщо «бесіду» німець розуміє як розумову поживу (Untеrhaltung), француз - тільки як постійний рух, забаву і розвагу (conversation), «живий» грек - як «спішну сходку» (homilia), то позитивний римлянин знаходить у ній «зв'язок» (sеrmo, від sеrеrе - «зв'язувати»)» (там же. С. 32).

³ Гачев Г. Наука и национальные культуры. Ростов н/Д, 1992. С. 21.

340

А в німецькій мові Raum пов'язується з поняттям чистоти, порожнечі й обмеження, навіть фонетично. Простір - це фактично <от-странство>.

І тому, доходить висновку Гачев, Декарт не хотів вимірювати простір, як це робили представники іншої культури – Кеплер або Галілей. Для нього простір – це розтікання як таке й зовсім неважливо куди. Тоді як для германця важливіше зрозуміти саму адресу цього розтікання. А це різні передумови пояснення світу. «Отже, за Декартом, важливіше витягнення, ніж куди витягатися: саме витягнення й творить собі «місце». У германстві ж важливіше й інтимніше – Домівка буття: зі стінами й порожнечею всередині – для життя, волі, душі, духу»¹.

Ньютон же, навпаки, пішов по шляху розриву матерії-повноти і простору. Він «зібрав її в згустки – міста часток: тіла з певними масами. Далі і їх скасував, замінивши математичними точками в центрі ваги тіл, так, що й поняття маси позбавилося зовсім свого, самостійного смислу, а стало лише коефіцієнтом...»^2. На відміну від міфопоетичного уявлення світ у фізичній картині став безглуздим, вимірюваним і обмеженим простором і часом.

Не менш важливі мовні відмінності у фіксації феномену часу. В англійській мові дане поняття також походить від слова «поширювати» <простирать>, у латинській – «тягти» (згадаймо російський вираз «тянуть время»), а в німців «інше поняття часу – як рубаного відрізка: час – строк; це вічність – тягнеться, триває»³. Цікаво, що російське слово «время» за рядом етимологічних версій складається із двох слів: найдавнішого індоєвропейського кореня r-аr (обертати, крутити, упорядковувати, творити, де скрізь, до речі, цей найдавніший сакральний корінь прослуховується) і «мя», тобто буквальне слово «время» означає «те, що обертається довкола мене». Тут підкреслюється присутність суб'єктивного первня у сприйнятті часових відношень, про що ми вже писали й на чому ми ще зупинимося.

Отже, різні розуміння часу породжують і здебільшого різні розуміння світу. І тут дійсно варто замислитись, а чи не був правий І.Кант, кажучи про простір і час як апріорні форми нашого розсудку, який за допомогою їх інтерпретує світ відповідно. Ну а оскільки індивідуальний розсудок властивий конкретній особистості, то і його схеми багато в чому визначаються соціокультурними обставинами. Отже, простір і час розрізняються в культурному розумінні «по горизонталі», тобто в різних одночасних культурах.

Але існують і «вертикальні відмінності» в тлумаченні простору й часу, коли нам важко проникнути у спосіб думки людей попередніх епох. Так, наприклад, у Древньому Китаї час трактувався не як якась послідовність рівномірних і спрямованих у майбутнє подій, а навпаки, як сукупність неоднорідних відрізків. Тому історичний час отримує свої особисті імена, пов'язані з життям конкретних людей, насамперед імператорів⁴.

¹ Там же. С. 22.

² Там же. С. 23.

³ Там же. С. 24.

⁴ До речі, за древньокитайськими уявленнями, і знаменитий 60-річний циклічний календар людям дарує легендарний імператор Хуан-ді – Жовтий Предок.

341

Відповідно таке розуміння часу вимагало й іншого уявлення про простір. Замкнутий простір і циклічний час - ось модель світу, в якому живе людина. Тому майбутнє розглядалося в Китаї не як щось таке, що стоїть попереду і ще нездійснене, а, скоріше, як щось таке, що вже було й досі неперевершене за своєю досконалістю. До нього ще належить повернутися після нинішнього періоду загального хаосу й занепаду. Виняткове шанування предків у Китаї також пояснюється тим, що покоління відходили в досить своєрідне просторово-часове небуття, що існує паралельно і постійно чинить або благий, або шкідливий вплив на світ людей.

А.Я.Гуревич, досліджуючи проблему сприйняття часу в древніх скандинавів, також відзначає його істотні відмінності від сучасних уявлень. Час тут «не тече лінійно і без перерв, а являє собою ланцюг людських поколінь. Річ у тім, що час відчувається і переживається цими людьми... ще значною мірою циклічно, як повторення»¹. Час – це передусім плин життя людей, він індивідуальний. Це закріплюється навіть у практиці укладання договорів, які «зберігають силу, доки вони живі». З таким розумінням часу пов'язане й переконання людей у тому, що вони можуть впливати на час через систему сакральних дій. Отже, на відміну, наприклад, від сучасних уявлень фізики, що минулого вже немає, майбутнього ще немає, а є лише теперішнє, древні скандинави розуміли, що минуле хоча й минуло, проте колись повернеться. «Майбутнього ще немає, але разом з тим воно вже десь таїться, внаслідок чого провидці здатні його з упевненістю пророкувати. Час мислився подібним до простору: віддалене в часі (в минуле чи майбутнє) уявлялося настільки ж реальним, як і віддалене в просторі»².

Крім «соціокультурної навантаженості» уявлень про простір і час складність розуміння цих категорій пов'язана ще й з тим, що людина у своєму житті оперує ними постійно, вона іманентно занурена у просторово-часовий потік власної свідомості. І суб'єктивні сприйняття простору й часу не менш, а набагато більш важливі для людини, ніж абстрактне й відчужене розуміння їхнього фізичного смислу. Дійсно, якщо ви когось чекаєте, то для вас час тече повільніше, стрілки годин начебто зупиняються. Понад те, якщо в цей момент виміряти ваш пульс або тиск крові, то можна зафіксувати зміни цих об'єктивних фізичних параметрів. Так що психологічне переживання не менш важливе, ніж об'єктивні чинники. У певному розумінні ми можемо вплинути на час.

Так, наприклад, якщо ви зайняті якоюсь справою і день пролітає для вас швидко – отже, він наповнений подіями. Зате через деякий час, згадуючи всі ці події, ви ніби розтягуєте минулий час, вам є що згадати. І навпаки, якщо день болісно тягнеться від неробства й відсутності значимих подій, то через деякий час вам нема чого згадати, і тоді кажуть про те, що час минув непомітно. У цьому випадку правомірно говорити про суб'єктивно-психологічне переживання часу³.

¹ Гуревич А.Я. Средневековый мир. Культура безмолвствующего большинства. М., 1990. С. 77.

² Там же. С. 81-82.

³ Це суб'єктивно-психологічне переживання часу не слід повністю ототожнювати з духовно-екзистенціальним часом, про що мова йтиме в заключній частині цієї лекції.

342

«Якби швидкість сприйняття й обробки інформації людиною значно пришвидчувалася, то всі зміни у зовнішньому світі здавалися б їй відносно вповільненими»¹.

Отже, розглядаючи з філософської позиції простір і час як форми прояву буття, ми можемо виділяти в ньому відносно самостійні рівні, щодо яких відбувається специфікація даних категорій. Тобто якісні характеристики цих рівнів значною мірою змінюють загальні уявлення про простір і час, наповнюючи їх конкретним змістом.

Тому кажучи, наприклад, про час, ми в жодному разі не повинні розуміти його тільки у фізичному і навіть у природному смислі. Час «є міра соціально-історичного й усякого іншого буття, міра соціально-історичного й усякого іншого його зв'язку та послідовності. Як така міра він може бути виміряний й полічений в тих або тих абстрактних одиницях: рік, місяць, година чи ще в більш абстрактних одиницях частоти коливань атома якого-небудь зручного для цього елемента, але він завжди є щось інше й більше, ніж цей рахунок і це вимірювання. Він є мірою людського життя й людського його визначення»².

Оскільки світ являє собою ієрархічний, багаторівневий утвір, ми можемо виділяти й відповідні цим рівням специфічні просторово-часові відношення.

Наприклад, ми можемо говорити про історичний або соціальний час.

Він досить своєрідний. Це не просто фізичний час, перекинутий на історію. Для природничих наук час - це сукупність однорідних відрізків. А історія, події в ній принципово неоднорідні. Є періоди, коли час ніби застигає, а є періоди таких історичних перетворень, коли в життя одного покоління ніби вміщаються цілі століття. До того ж історія розвивається так, що насиченість подіями і змінами постійно наростає, тобто історичному часу властиво прискорювати свій хід. Для історика не так уже важливо, скільки років витратив Цезар на завоювання Галлії, а Лютер на здійснення реформації, у будь-якому випадку не більше одного свідомого життя. Тому історичний час - це виділена тривалість, плинність конкретних подій з погляду їхнього значення для людей як свого, так і нашого часу.

Г.С.Кнабе наводить приклад трактування часу в Римській державі. У Римі величезну цінність і культурне значення мала система водопостачання, причому рівень його був такий високий, що до кінця I ст. н.е. все населення було повністю забезпечене водою³. Однак значимість води була настільки високою для життя людей, що в культурі назавжди закріплюється острах її недостачі або відсутності, що надає їй і пов'язаним з нею людям і предметам священного характеру. Це, у свою чергу, визначає сакральний характер усієї системи водопостачання

¹ Мелюхин С.Т. Материя в ее единстве, бесконечности и развитии. С. 147.

² Трубников Н.Н. Время человеческого бытия. М., 1987. С. 19.

³ На кожного жителя Риму припадало від 600 до 900 літрів води, тоді як на початку XX століття в Петербурзі – 200 літрів, а в Нью-Йорку – 520. Див.: Кнабе Г.С. Историческое время Рима // Г.С.Кнабе. Материалы к лекциям по общей теории культуры и культуре античного Рима. М., 1993. С. 285.

343

Древнього Риму, якою керують спеціально виділені магістрати-цензори із числа найбільш довірених сенаторів (своєрідні жерці). Така система зберігається в Римі дуже довго, навіть незважаючи на те, що проблема забезпечення водою вже давно відпала.

Тобто держава свідомо зупиняє час (як якусь минулу сукупність подій) і поширює його дію вже на цілком інше життя, зберігаючи жорсткі правила та регламентації, які втратили свій практичний смисл. «На рівні технічних уявлень ранньоімператорської доби, раціональної організації міського господарства та повсякденного побуту таке поводження з водою здається абсолютно незрозумілим. Воно знаходить собі пояснення все в тій же логіці «зупиненого часу» чи навіть «часу, спрямованого назад». На зорі своєї історії римляни бачили в джерелах і ріках або богів, або їхні помешкання. Сакральне ставлення до джерел води відображало характерне для замкнутої маленької древньої общини обожнювання не природи загалом, а саме своєї, місцевої природи»¹.

С іншого боку, у більш пізні епохи ставлення до історії змінюється й виникає інше, динамічне сприйняття часу в римському суспільстві, коли минуле розглядається лише як пройдений етап для сьогодення, втрачаючи властивості якої-небудь стійкості й значимості. Як писав Овідій:

Время само утекает всегда в постоянном движенье,

Уподобляясь реке; ни реке, ни летучему часу

Остановиться нельзя. Как на волну набегает,

Гонит волну пред собой, нагоняема сзади волною, –

Так же бегут и часы, вслед возникают друг другу,

Новые вечно, затем, что бывшее раньше пропало,

Сущего не было – все обновляются вечно мгновенья.²

Отже, час трактується, що й відображено в назві поеми Овідія, як зміна станів, як постійні метаморфози (перетворення). Час рухається поступально, «лінійно, прямо і тільки вперед, від споконвічного хаосу, через нескінченні перетворення, наближаючись до наших днів – днів торжества Риму, римської цивілізації та римського напівбога-імператора»³. До речі, таке сприйняття часу завжди характерне саме для імперських держав, які розглядають себе як певну вершину світового суспільного розвитку. Звідси й супровідні їхні гасла, що закливають у тій або тій формі «підкоряти» час.

Простір також несе в собі не тільки фізичні уявлення, але й найглибший людський смисл. Дуже глибокі й тонкі міркування провадить П.А.Флоренський, показуючи зв'язок уявлень про простір з духовним станом епохи, який реалізовувався у творах мистецтва, і роблячи

¹ Див.: Кнабе Г.С. Историческое время Рима // Г.С.Кнабе. Материалы к лекциям по общей теории культуры и культуре античного Рима. М., 1993. С. 287.

² Цит. за: Кнабе Г.С. Историческое время Рима // Там же. С. 295.

³ Там же. С. 296.

344

доходячи висновку про те, що кожна епоха обирає відповідну їй систему просторово-часових координат¹.

Для людини простір завжди постає насамперед як певний локалізований (індивідуальний) простір, як більший – державний, етнічний простір, і, нарешті, як якийсь світовий, космічний простір. Кожен із цих просторів поряд із фізичними характеристиками має свій власний смисл, який, до речі, не завжди доступний представникові іншої культури або іншого етносу. Він часто й самим носієм даної культурної традиції не усвідомлюється в явній формі, а частіше проявляється стихійно, в силу звички².

Наприклад, сидячі місця в громадському транспорті в Росії стихійно уступаються людям похилого віку, жінкам, особливо вагітним, і дітям. Росіянин так поводиться й за рубежем. Але цей смисл сидячого місця відсутній у Японії й у США. Якщо в США ви поступилися місцем жінці, то це може бути проінтерпретоване прямо протилежно, особливо якщо жінка феміністка: не як галантність і знак поваги, а навпаки, як прояв її дискримінації за статевою ознакою.

Людина іншої культури, не знаючих цих неявних культурних смислів локальних просторів (таких як помешкання, ритуальні та громадські місця та ін.), може опинитись у смішній і безглуздій ситуації, наприклад, не знявши головний убір або занадто галасливо виражаючи свої емоції, там де цього не варто було б робити. Отже, ми живемо не просто в географічному просторі, що складається з безликих місць взагалі, а в особливому культурно-смисловому просторі, який складається з різних значущих місць, які здійснюють прямий вплив на нашу поведінку і напрям думок. Не тільки ми формуємо простір, упорядковуємо його згідно з нашими цілями і бажаннями, але й він активно формує нас. На основі цього ефекту будується, зокрема, все мистецтво сучасного дизайну. Один з його розділів так і називається «просторовий дизайн».

Г.С.Кнабе наводить приклад особливої ролі та значення розуміння жилого простору, без знання смислів якого ми просто не зможемо зрозуміти іншу культуру в силу часової чи просторової віддаленості від неї. Так, наприклад, римське місто, яке з фізичного, геометричного, тобто з погляду своїх

¹ «Так, у єгипетському мистецтві, особливо в мистецтві кам'яного віку, явно пануючою була довжина, горизонталь, причому Єгипет став уводити, але досить підпорядковано, висоту. Грецьке мистецтво характеризується повною рівновагою довжини і висоти, тобто горизонталі та вертикалі, причому намічається, але підпорядковано, глибина. Мистецтво християнське висунуло вертикаль і дало їй значну перевагу над іншими координатами; середньовіччя підсилює цю стилістичну особливість християнського мистецтва й дає вертикалі повну перевагу, причому цей процес спостерігається в західній середньовічній архітектурі й у східній середньовічній фресці. Ренесансне мистецтво, зробивши спробу повернутися до еллінської врівноваженості вертикалі та горизонталі, не втримується тут і робить поступово пануючою - глибину, що розростається в безмірність і дурну нескінченність, поступово забиваючи всі інші координати, спочатку ж серед них є, як пережиток готики, деяка перевага вертикалі над горизонталлю.

Отже, кожна координата має в тому чи тому мистецтві ту чи ту виразність і проявляє собою те чи те духовне прагнення епохи. Уже ця одна обставина повинна наводити на думку про різні способи сприймати, розуміти й зображувати час залежно від духовного характеру доби» (Флоренский П.А. История и философия искусства. М., 2000. С. 191).

² Саме філософії дано піддавати раціональній рефлексії ці несвідомо функціонуючі уявлення про простір і час, у силу чого вона й здатна виконувати функції вищої форми самосвідомості даної національно-культурної традиції. Див. докладніше: Иванов А.В. Уровни русского самосознания // Вестн. МГУ. Сер. 12. Социально-политические исследования. 1993. № 6.

345

просторових характеристик відрізняється від іншого міста тільки кількісними показниками, завжди несе в собі смисл священного міста, що цими показниками ніяк не визначається. Місце побудови міста «обирається богами», і ця обставина породжує цілу систему ритуалів як при початку будівництва міста, так і в подальшому житті всередині нього як в особливому, священному просторі.

Місто – це закритий простір, не тільки від ворогів, а й від чужоземних богів. Місто персоніфікує собою насамперед життя, тому «його опоганювало б усяке зіткнення зі смертю. Всередині міста було заборонено не тільки ховати мертвих, а й з'являтися збройним солдатам. Збройна армія сіяє руйнування й сама піддана йому. Її завдання – боротися з темними силами зовнішнього світу, від яких місто якраз і прагне вкритися за своїми стінами»¹. Тому виходячи з міста, наприклад на війну, людина ніби втрачала на час свої мирні функції хлібороба і здобувала властивості воїна - жорстокість, ненависть і відвагу. Відповідно, повертаючись у місто, вона «надягала» оболонку мирного громадянина, для чого, наприклад, у Древньому Римі необхідно було пройти перед вівтарем Януса.

Указані властивості локального простору часто переносились і на розуміння світу в цілому (всього простору), надаючи народу, який живе в цьому локальному просторі, винятковості, обраності та нетерпимості до інших народів. Причому обидві ці властивості людина повинна була демонструвати. З іншого боку, особливе розуміння призначення Риму (його передвизначеність бути володарем світу) по-особливому інтерпретувало й деякі властивості простору. Він уявлявся «динамічним, мислився як постійно розширюваний, і розширення це було засноване не тільки на завоюванні, а на сакральному праві»².

Якщо вже мова зайшла про римську культуру, то зазначимо, що паралельні та перпендикулярні вулиці, прямокутні квартали і велика центральна площа в багатьох великих європейських містах - це пряма спадщина римського трактування міського простору, а ще точніше - форма організації простору в римському військовому таборі. І це не дивно, тому що саме навколо укріплених римських військових таборів починали організовуватися багато торговельних і ремісничих європейських центрів.

Цікаво, що у Древній Греції та у Древній Індії міста мали іншу просторову організацію. Наприклад, древні індійські міста мали концентричну і променеву організацію простору за рахунок відповідних розбіжних вулиць. Подібну «східну» структуру має і Москва. У певному розумінні правий був російський мислитель Г.П.Федотов, який побачив в історії Росії момент боротьби між азіатською Москвою і європейським Петербургом³, який, до речі, був спланований Петром абсолютно по-римськи. Там усе організоване паралельно і перпендикулярно.

¹ Кнабе Г.С. Историческое пространство Древнего Рима // Указ. соч. С. 254.

² Там же. С. 265.

³ Див.: Федотов Г.П. Три столицы // Федотов Г.П. Судьба и грехи России (избранные статьи по философии русской истории и культуры). В 2 т. Т. 1. СПб., 1991.

346

До речі, ніде так не відчуваєш штучність та інородність прямих міських кутів живому простору природи, як десь у пустельних гірських районах Центральної Азії, наприклад, у Західній Монголії. Тут прямокутний багатоповерховий будинок справляє абсолютно неприродне враження на тлі гір і хмар, де немає жодного прямого кута. Він тут абсолютно недоречний. І навпаки: кругла біла юрта¹, яка стоїть біля підніжжя засніжених піків Монгольського Алтаю, справляє винятково гармонічне враження, постаючи найважливішим чинником формування центральноазіатського культурного ландшафту². Дивно, як з монгольських гірських перевалів цілком по-іншому сприймається і простір у цілому. Він разюче контрастує зі звичним міським замкнутим окоемом і навіть із сільським рівнинним ландшафтом. Виникає відчуття, що тут перед людиною немає ніяких штучних границь і меж.

Гірський пейзаж безмежний, вічний і мудрий, він відкритий на всі чотири сторони і не протистоїть людині як щось зовнішнє, далеке й холодне. Зовсім навпаки: це зрозуміла й близька безмежність, куди ти вселений природно й органічно (чи не звідси й мудре російське слово «вселенная»?) і де видно, як вічне небо дотикається до вічної Землі. Тут падають окови соціальної суєти і суємудрія, й ти чітко розумієш, що може відійти в небуття вся сучасна технічна цивілізація з усіма її атомними реакторами і комп'ютерами, можуть канути в лету і всі живучі нині племена, але ці гори й ущелини як стояли, так і будуть стояти до кінця часів. Вони - над бурхливими хвилями історичного часу і вище від багатьох наших розхожих просторових смислів на кшталт обивательської тези: «Мій дім - моя фортеця». Тут, у пустельних горах, зримо прилучаєшся до зовсім іншої просторово-часової сфери буття, що називається духом. Про неї мова в нас піде наприкінці цієї лекції.

¹ Юрта – це не просто житло, а й ціла просторово-часова модель світобудови, чітко фіксуюча низ і верх, центр і периферію в структурі світового цілого й у людському бутті. Димохід асоціюється з Божественним Небом. Через нього проникають у внутрішній простір юрти душі немовлят, і через димохід відлітають на небо душі покійних. Через димохід полум'я підносить на небо людські молитви, і через нього до мудрих доходять новини з вищих небес. Вхід монгольської юрти завжди зорієнтований на південь, а вівтарна частина з реліквіями - на північ. Вогнище - священна центральна частина юрти, де горить вогонь і готують їжу. Ліва сторона від входу - чоловіча; права - жіноча. «У чоловічій половині юрти, - пише відомий монголознавець Н.Л.Жуковська, - зберігається скотарський і мисливський інвентар (сідло, рушниця, батіг, пристосування для таврування худоби, бурдюк з кумисом і т.д.), що має відношення до специфіки чоловічої праці в кочівників. На жіночій половині - господарське начиння (чашки, чайники, піали, цебра), шафи, запаси продуктів, жіноче рукоділля, ящик з аргалом для вогнища й т.д.» (Жуковская Н.Л. Кочевники Монголии: Культура. Традиции. Символика. М., 2002. С. 17). Прибулі гості завжди розташовуються у внутрішньому просторі юрти відповідно до свого статевого та соціального статусу. Чим вищий ранг гостя, тим ближче сидить він до її північної частини з правого чи з лівого боку. Категорично забороняється наступати на поріг юрти. Тим самим і тут підкреслюється особливий статус межі, що відокремлює внутрішній сакральний простір від зовнішнього світу.

² До речі, сучасні дослідження з культурного ландшафту, що розгортаються на стику мистецтвознавства, культурології, географії та філософії, дають надзвичайно важливий матеріал зі способів організації простору та переживання часу в культурі різних етносів, зокрема, кочових і землеробських народів. З великої кількості публікацій на цю тему виділимо дві фундаментальні монографії: Веденин Ю.А. Очерки по географии искусства. М., 1997; Шишин М.Ю. Ноосфера, культура, культурный ландшафт. Барнаул, 2003.

347