2. Основні парадигми тлумачення

ПРОСТОРУ Й ЧАСУ

У філософії та науці існували найрізноманітніші інтерпретації цих структур буття, тому ми виділимо тут лише ключові теоретичні позиції¹.

Простір розумівся як:

- протяжна порожнеча, в яку включалися всі тіла і яка від них не залежала (Демокріт, Епікур, Ньютон);

- протяжність матерії чи ефіру (Платон, Аристотель, Декарт, Спіноза, Ломоносов); форма буття матерії (Гольбах, Енгельс);

- порядок співіснування та взаємного розташування об'єктів (Ляйбніц, Лобачевський);

– Піфагор у своєму вченні про універсальність числа закладає основи точкової (або дискретної) концепції простору (та й часу теж) як такого, що складається з далі неподільних елементів². Логіко-математичну завершеність цей підхід отримує в теорії множин Г.Кантора;

- можливість «інтервального» (або недискретного) підходу до простору (й, відповідно, до часу) в негативно-скептичному ключі формулюють прихильники елейської школи, а в позитивному ключі - атомісти. Свою завершену форму він отримує в Декарта. Тут простір розглядається як нескінченно ділена «суцільність», як протяжна «інтервальність», яка не має чітких онтологічних меж;

- комплекс відчуттів і досвідних даних (Берклі, Мах) або як апріорна форма чуттєвого споглядання (Кант).

Час же трактувався як:

– субстанція чи самодостатня сутність, і із цим був пов'язаний початок дослідження його метричних властивостей (Фалес, Анаксімандр). Тут закладається субстанціальна концепція часу;

¹ Див. більш докладно про це: Мелюхин С.Т. Материя в се единстве, бесконечности и развитии. С. 140– 141; а також: Молчанов Ю.Б. Четыре концепции времени в философии и физике. М., 1977.

² Див. глибокий аналіз історичних взаємовідношень «точкової», заснованої на понятті числа, та «інтервальної», заснованої на понятті нескінченно діленого «простору», концепцій у вже згаданій праці П.А.Флоренського: Флоренский П.А., священник. Сочинения. В 4 т. Т. 2. М., 1996. С. 574–590.

330

– Геракліт порушує питання про плинність, неперервність і універсальність часу, закладаючи традицію його динамічного трактування;

– у цей же час Парменід, навпаки, говорить про незмінність часу, що видима мінливість – це особливість нашого чуттєвого сприйняття світу, а істинне буття має лише вічне теперішнє Бога. Це можна вважати виникненням статичної концепції часу;

– Платон закладає основи ідеалістичного реляційного трактування часу. У світі ідей час статичний, там панує вічність, а от для «неістинного» світу тілесних речей час динамічний і релятивний. Отут є минуле, теперішнє і майбутнє. Згодом ця лінія погляду на час як на інше божественної вічності, як на емпіричну тривалість буде розвинута в Августина, Гегеля, в російській філософії - у С.Н.Булгакова;

- тривалість існування та міра змін матерії (Аристотель, Декарт, Гольбах) або як форма буття матерії, що виражає тривалість і послідовність змін (Енгельс, Ленін). Матеріалістичний варіант реляційного підходу;

- абсолютна субстанціальна тривалість, однорідна для всього Всесвіту і не залежна ні від яких взаємодій і рухів речей. Класична субстанціальна концепція Ньютона;

- відносна властивість феноменальних речей, порядок послідовності подій. Класичний варіант реляційної концепції Ляйбніца;

- форма впорядкування комплексів відчуттів (Берклі, Юм, Мах) або апріорна форма чуттєвого споглядання (Кант).

Якщо тепер спробувати серед усіх перелічених вище програм дослідження феноменів простору й часу вичленувати найбільш загальні та ключові, то вони зведуться до трьох фундаментальних теоретичних альтернатив:

- точкова концепція простору й часу;

- інтервальна концепція простору й часу;

- субстанціальна концепція простору й часу, що визнає їх не залежний від речей характер або навіть перетворює їх на породжуючі первні буття;

- реляційна концепція простору й часу, що розглядає їх як щось похідне від взаємодії матеріальних речей і процесів;

- суб'єктивно-антропологічна концепція простору й часу, що пов'язує їхню наявність тільки з буттям людини і її свідомості;

- об'єктивно-природна, що постулює їхнє вкорінення в об'єктивному космічному бутті.

Всі шість вищезгаданих програм (усередині кожної з них є ще й свої власні варіанти) перебувають між собою в досить складних взаєминах, і ми не будемо займатися тут їх комбінаторним метафізичним аналізом. Укажемо лише, що, наприклад, у межах субстанціальної концепції можуть розвиватись і точкові (Джордано Бруно) і інтервальні (Декарт) погляди на простір і час, а об'єктивно-природний підхід до простору й часу може бути як субстанціальним (Ньютон), так

331

і реляційним (Гюйгенс) і т.д.¹ Вищезгадані діалектичні опозиції справді є фундаментальними для розуміння природи простору й часу.

Сміємо припустити, що якщо коли-небудь і буде створена єдина синтетична науково-філософська теорія простору й часу, то вона повинна буде діалектично синтезувати (опосередкувати, як ми писали в попередній лекції) ці протилежності. Найбільш дивне тут те, що всі ці теоретичні альтернативи були геніально схоплені вже Аристотелем у четвертій книзі його «Фізики», так само як і проблема співвідношення скінченного та нескінченного в просторово-часових відношеннях, проблема онтологічного статусу минулого і майбутнього (над чим потім буде битись Августин), співвідношення часу і руху, часу і вічності й т.д.

Не буде великим перебільшенням сказати, перефразовуючи знамените твердження А.Н.Уайтхеда про філософію Платона, що всі європейські суперечки про природу простору й часу - не більше ніж коментарі до Аристотеля.

Послухаємо самого Аристотеля.

Ось, приміром, цілком чітка фіксація проблеми діалектики «перервності – неперервності» і її своєрідне інтервально-діалектичне розв'язання. «Час і неперервний через «тепер», – пише Аристотель, – і поділяється за допомогою «тепер»... У певному відношенні він відповідає точці, тому що точка і з'єднує довжину, і розділяє: вона слугує початком одного (відрізка) і кінцем іншого. Але якщо її брати в такому розумінні, користуючись однією точкою як двома, то вона необхідно зупиниться – якщо та сама точка буде і початком і кінцем. А «тепер» внаслідок руху переміщуваного тіла завжди інше; отже, час є числом не в розумінні (числа) однієї й тієї ж точки, оскільки вона і початок і кінець, а скоріше як краю однієї і тієї ж лінії...»^2.

А ось абсолютно точна фіксація Аристотелем діалектики суб'єктивного і об'єктивного стосовно проблеми існування часу, де потенційно прихована можливість і чисто антропологічних підходів у дусі Юма чи Канта: «Може виникнути сумнів: чи буде під час відсутності душі існувати час чи ні? Адже якщо не може існувати те, що рахує, не може існувати рахованого... Якщо ж нічому іншому не притаманна здатність рахунку, крім душі й розуму душі, то без душі не може існувати час, а хіба (лише) те, що є ніби субстратом часу»³.

Що стосується дилеми «субстанціальна – реляційна» концепції простору й часу, то тут Аристотель займає в цілому реляційні позиції, стверджуючи, що час – це число руху тіл, де універсальну міру задає вічний рух зірок по небосхилу, а простір – це зовнішні межі рухомих і перебуваючих у спокої тіл. Ні про який порожній і протяжний простір, як вважав, зокрема, Демокріт, говорити не доводиться⁴. Тут Аристотель наштовхується на парадокс: чи має якесь місце Всесвіт, адже його не обіймає

¹ Спектр основних наукових і філософських підходів до простору й часу у зв'язку з різними трактуваннями матерії в XVII–XVIII століттях докладно проаналізований у монографії: Гайденко П.П. Эволю­ция понятия науки (XVII–XVIII вв.). М., 1987.

² Аристотель. Сочинения. В 4 т. Т. 3. М., 1981. С. 150.

³ Там же. С. 157.

⁴ Там же. С. 133.

332

ніяке зовнішнє тіло, й, отже, у нього немає ніяких зовнішніх меж? Аристотель змушений дійти цікавого діалектичного висновку, що «Всесвіт ніде не перебуває»¹, але зате все перебуває в ньому. Це нагадує парадокс загальних законів розвитку, які самі повинні перебувати в незмінному стані.

Фундаментальна опозиція «час і простір як незалежні первні» (субстанціальна концепція) і «час і простір як щось похідне від взаємодії рухомих тіл» (реляційна концепція) отримують свій всебічний розвиток і обґрунтування в наступні епохи. Зупинимося на ній докладніше, з огляду на значимість цієї дилеми не тільки для філософії, а й для науки.

Субстанціальна концепція. У науковій моделі світу, починаючи з Ньютона і Галілея, час і простір розглядаються як особливого роду сутності, як певні нетілесні субстанції, які існують самі собою, незалежно від інших матеріальних об'єктів, але здійснюють на них істотний вплив. Вони являють собою ніби вмістище тих матеріальних речей, процесів і подій, які відбуваються у світі. При цьому час розглядається як абсолютна тривалість, а простір як абсолютна довжина.

На таке трактування простору й часу спирався Ньютон при створенні своєї механіки. Ця концепція превалює у фізиці аж до створення спеціальної теорії відносності. У філософії можливі як ідеалістичні варіанти розв'язання цієї проблеми, коли, наприклад, простір трактувався як особлива субстанція, породжена духом, так і матеріалістичні, в яких простір розумівся як субстанція, що існує або поряд з матерією або ж виконує породжуючі субстанціальні функції.

Реляційа концепція. Простір і час у ній розглядаються як особливого роду відношення між об'єктами і процесами. Частина філософів у межах даної концепції трактують простір і час як феноменальне виявлення взаємодії ідеальних сутностей-монад (об'єктивний ідеалізм Ляйбніца і Н.О.Лоського), інші - як форми буття і продукти взаємодії матеріальних об'єктів і процесів (наприклад, діалектичний матеріалізм).

Фізика, аж до появи теорії Айнштайна, базувалася на субстанціальній концепції простору й часу, хоча в межах філософії були присутні, як ми показали вище, й інші уявлення. Чому так відбулося? Тому що на даному історичному відрізку саме субстанціальні уявлення можна було наповнити конкретним фізичним змістом. Тому мова йде не про те, які уявлення були найбільш істинними, найбільш адекватними буттю, а про вибір тих уявлень, які за конкретними науковими критеріями могли бути вписані в обрану наукову модель. Уже це додає відносності не тільки ньютонівському, а й загалом будь-якому фізичному опису світу, робить неспроможними їхні претензії на універсальний і абсолютно об'єктивний характер.

Фундаментом класичної фізики була механіка. Світ становить у ній систему взаємодіючих часток або цеглинок матерії - атомів.

¹ Там же.

333

Їх рух підкоряється законам класичної ньтонівської динаміки. Основна властивість атомів - їх матеріальність або речовинність. Система взаємодіючих атомів і їх конгломератів утворюють речовинне буття в цілому.

Простір, який існує поза й незалежно від свідомості людини, – це нематеріальне буття. «За своїми властивостями він повністю протилежний речовині чи матерії, будучи водночас умовою її буття»¹. Це якесь вмістище, в якому відбувається рух атомів. Час абсолютний, тому що «порядок подій у часі має раз і назавжди даний і абсолютний характер, цей порядок охоплює всі фізичні події, які коли-небудь, мали, мають або будуть мати місце у Всесвіті»². Тому з погляду ньютонівської фізики простір і час - передумови, які самі собою не повинні аналізуватися. При цьому абсолютною та самодостатньою сутністю постає простір, який передує як речовині, так і часу.

З філософського погляду це було дуже сильне спрощення буття та поширення на нього властивостей окремої його частини. Ю.Б.Молчанов наводить такий приклад. Атоми є різними об'єктами, якщо вони перебувають у той самий момент часу в різних точках простору. І навпаки, якщо вони розташовуються в одній точці простору, то це один об'єкт. Властивості локальної частини екстраполювалися тут на увесь світ. Передбачалося, що він так улаштований скрізь. Міркування досить типове для вчених і сьогодні.

Фізика, безумовно, дає опис світу, але, як і будь-яка інша наука, спирається лише на ті знання та уявлення, які вона може узагальнити на даному етапі. З філософських позицій зрозуміло, що цих даних завжди буде недостатньо, а отже, така картина світу не може претендувати на повноту. Понад те, ця картина світу досить відносна і суб'єктивна, тому що дуже часто базується на введенні сил і уявлень, які є нічим іншим, як якимись умоглядними конструкціями, створеними саме для заповнення недостатності фізичного обґрунтування. Вони іноді навіть не відповідають критеріям науковості, на яких будується сама дана концепція, і тому на певному етапі розвитку науки просто відкидаються як ефемерні.

Так, наприклад, ньютонівська фізика вводить поняття ефіру в якості особливого універсального середовища. Уважалося, що ефір пронизував усі тіла, і ним був заповнений простір. За допомогою цього поняття, як здавалося, вдавалося пояснити всі відомі тоді явища у фізичному світі. При цьому фізики тривалий час просто ігнорували той факт, що сам ефір залишався недосяжним для фізичного експерименту. Створилася парадоксальна ситуація, коли в основі експериментальної фізичної науки лежала підстава, яка емпірично не була підтверджена, а отже, відповідно до критеріїв цієї науки була за межами наукового пізнання.

Поняття одночасності в класичній фізиці трактувалося також відповідно до субстанціальної концепції часу. Одночасними вважалися всі ті події, які сталися в одну мить часу. З погляду здорового

¹ Молчанов Ю.Б. Четыре концепции времени в философии и физике. М., 1977. С. 52.

² Там же.

334

глузду це дійсно так, і тому навіть на думку нікому не спадало, що це необхідно обґрунтовувати. Однак пізніше виявилося, що це не так.

У другій половині XIX століття наукові відкриття змушують учених перейти до реляційного трактування простору і часу. Розвивається класична електродинаміка, що базується на відмові від принципу далекодії, тобто миттєвого поширення світла. Річ у тому, що в класичній фізиці світло поширювалося в особливому світлоносному середовищі - ефірі. Згідно з єдиною теорією електромагнітного поля рух Землі відносно світового ефіру повинен впливати на швидкість поширення світла. Починаючи з 1881 року, спочатку один Майкельсон, а потім з 1887 року разом з Морлі, ставлять серію дослідів з метою емпіричного підтвердження цієї ідеї (в історії науки ці досліди ввійшли під ім'ям їх авторів як «досліди Майкельсона - Морлі»). Однак результат дослідів виявився негативним, швидкість при всіх вимірюваннях залишалася постійною.

Лоренц і Фіцджеральд пояснили це «скороченням розмірів рухомих тіл і вповільненням ходу рухомого годинника^»1, що було спробою «врятувати» класичну фізику. І це було не випадково, тому що в противному випадку з результатів досліду випливали такі висновки, неможливі для вчених, які дотримуються класичних фізичних уявлень:

1) «Земля нерухома» - що явно суперечило науці, котра експериментально обґрунтувала факт руху Землі;

2) «Ефіру нема» - що також суперечило науці, тому що за допомогою поняття ефіру був зроблений ряд відкриттів і пояснена безліч явищ, наприклад, у межах хвильової теорії світла.

У 1905 році А.Айнштайн викладає свою спеціальну теорію відносності, успішно розв'язуючи накопичені суперечності, але заперечуючи при цьому існування ефіру.

Постулатами його теорії є такі:

1) спеціальний принцип відносності, за яким закони природи незмінні в усіх інерціальних системах відліку, тобто в системах, які перебувають у стані спокою чи рівномірного та прямолінійного руху;

2) принцип граничності. У природі не може бути взаємодій, які перевищують швидкість світла.

З даної теорії випливав цілий ряд висновків, які стосуються розуміння простору й часу, що вже існували у філософії в межах реляційних уявлень.

Насамперед змінювався смисл категорій часу і простору. Простір і час постали як відносні властивості буття, що залежать від різних систем відліку. Виявилося, що простір і час мають фізичний смисл тільки для визначення порядку подій, пов'язаних матеріальними взаємодіями. Крім того, простір і час виявились іманентно взаємозалежними (знаменитий чотиривимірний простір А.Мінковського), а всі події у світі стало можливим трактувати як такі, що відбуваються в просторово-часовому континуумі.

¹ Молчанов Ю.Б. Четыре концепции времени в философии и физике. М., 1977. С. 106.

335

Звідси був зроблений принциповий висновок, що самі простір і час акциденціальні, тобто похідні від конкретних фізичних подій і взаємодій. Простір і час не є незалежними онтологічними сутностями. Реальна тільки фізична подія, яку можна описати в просторово-часових характеристиках.

Відповідно проблема встановлення одночасності подій це лише конвенція, угода шляхом синхронізації годинника за допомогою світлового сигналу. «Події, що відбуваються в різних точках простору, можуть бути одночасні в тому розумінні, що будь-якій події, що відбувається в даній точці, поставлено у відповідність одну і тільки одну одночасну з нею подію, що відбувається в інший»¹.

У філософському плані теорія відносності викликала шквал суб'єктивно-антропологічних інтерпретацій у діапазоні від суб'єктивного ідеалізму беркліанського штибу до неокантіанського трансценденталістського конструктивізму. Загальний зміст інтерпретацій айнштайнівських відкриттів зводився тут до того, що час і простір не об'єктивні, а є лише результатом нашої конвенції. Однак сам Айнштайн із такими суб'єктивістськими трактуваннями не погоджувався. Якщо, наприклад, Мах говорив про те, що простір і час - комплекси наших відчуттів, то Айнштайн обмовлявся, що фізичного смислу простору й часу надають реальні процеси, які дозволяють встановити зв'язок між різними точками простору.

Отже, у філософському плані простір і час постали як найважливіші атрибути буття, що становлять собою функцію фізичних відношень між об'єктами. Цікаво, що пізніше, в загальній теорії відносності, простір і час дістали в Айнштайна трохи іншу інтерпретацію, котру ряд дослідників визнали поверненням на новому рівні до субстанціальної моделі. Там усі тіла в Космосі, що мають масу, постали як результат викривлення єдиної породжуючої субстанції - простору-часу. І до цього часу ряд фізиків послідовно розвиває цей субстанціалістський підхід, вважаючи основою фундаментальної фізичної теорії не частки і поля, а єдиний айнштайнівский простір-час². Тут відбулося своєрідне повернення на новому рівні до платонівського ототожнення простору і матерії, запропонованого ним у діалозі «Тімей».

У сучасній фізиці суперечка між субстанціальною та реляційною концепціями простору й часу триває зі змінним успіхом. Приміром, прихильниками першої моделі виступають розробники різних концепцій фізичного вакууму, а прихильниками другої – послідовники теорії фізичних структур, які кладуть в підставу фізичних теорій не вакуум, не фізичні поля і не простір-час, а взаємодію елементарних часток³.

Незважаючи на всі розбіжності між філософами і вченими з приводу природи простору й часу, останні мають цілий ряд атрибутивних,

¹ Молчанов Ю.Б. Указ. соч. С. 115.

² Див. докладніше про основи сучасних фундаментальних фізичних теорій у монографії: Влади­миров Ю.С. Фундаментальная физика, философия и религия. Кострома, 1996.

³ Див. працю зазначеного автора (Владимиров Ю.С), який розробляє саме теорію фізичних структур.

336

тобто невід'ємних від них, властивостей, прийнятих більшістю дослідників.

Атрибутивні властивості простору:

1) протяжність, яка означає рядоположеність і співіснування різних елементів. Це означає, що до кожного елемента можна додати або відняти інший елемент простору. Протяжність породжує структурність об'єктів, яка проявляється в системі внутрішніх зв'язків, що збирають елементи в єдине ціле;

2) наявність тією чи тією мірою властивостей перервності та неперервності. Неперервність проявляється в характері переміщення тіл від точки до точки та в поширенні впливів за допомогою полів як процес передачі речовини, енергії, інформації. Дискретність (перервність) забезпечує відносно роздільне існування тіл у природі, їх виділеність;

3) розмірність. Видимий нами світ має тривимірний характер. Однак багато фізиків уважають, що всі створювані в науці n-мірні простори не є лише абстракціями, зручними для опису, а їм відповідають реальні простори на рівні мікро- і мегасвіту. Втім, наскільки обґрунтовані подібні гіпотези - покаже майбутнє;

4) ієрархічність. На різних структурних рівнях природи просторові відношення мають свою специфіку й відносну автономію, що не зводиться, зокрема, до фізичних параметрів. Про це мова в нас піде в наступній лекції.

Атрибутивні властивості часу:

1) тривалість, тобто триваюча послідовність змінюючих один одного станів, які не зводяться до миттєвостей-точок «тепер». У природі немає нічого застиглого, все рухається і триває в часі;

2) спрямованість і незворотність, які означають, що час протікає з минулого, через теперішнє до майбутнього. Минуле - всі ті події, котрі здійснилися. Воно впливає на теперішнє та майбутнє. Майбутнє - ті події, які можуть відбутися, виникнувши із теперішнього. Теперішнє охоплює всі події та системи, які реально існують. Отже, взаємодія можлива лише при одночасному існуванні об'єктів. Об'єкти, які існували в минулому, недоступні впливу, тому що вони перейшли в інший стан. Ми можемо лише змінювати наші уявлення про минуле, що, звичайно, може й змінити трактування деяких подій дня сьогоднішнього. На майбутнє ж впливати можливо, створивши систему причин і передумов виникнення якоїсь події. Але доти, поки вона не реалізована, вона залишається лише в потенційному вигляді. Викладене трактування напряму часу називається динамічним.

Існує й статична концепція, котра стверджує, що минуле, теперішнє і майбутнє існують одночасно, вони рядоположені, а отже, між ними можлива і взаємодія. Понад те, перебіг часу тут можна уявити з протилежним знаком, як такий, що тече з майбутнього в минуле. Втім, слово «тече» тут не дуже доречне. Скоріше, цей погляд на час можна вподібнити до людини, яка йде вдосвіта стежиною.

337

Їй назустріч випливають із туману деякі об'єкти (події майбутнього). Спочатку вона їх бачить смутно (віддалене майбутнє), потім - у міру наближення - все чіткіше (найближче майбутнє), поки вони не пропливуть поруч із нею (теперішнє) і не залишаться за спиною (минуле). У цій концепції майбутнє немовби реально існує в якомусь особливому прошарку простору й лише поступово проявляється в теперішньому в міру розгортання нашої «життєвої лінії». Якою б фантастичною не здавалася така модель, результати сучасної синергетики з її особливою увагою до цільової детермінації й до феномена майбутнього змушують ставитися до неї досить серйозно.

З позиції динамічної концепції, так само як і статичної, час у будь-якому випадку розгортається і має напрям, неважливо, тече він сам від реального минулого до гіпотетичного майбутнього, чи це ми рухаємося з реального теперішнього до реального майбутнього. Однак у будь-якому випадку фізичне обґрунтування цієї спрямованості часу являє собою велику складність.

Для її розв'язання потрібно розвести поняття незворотності фізичних процесів і часу. Ми живемо у світі незворотних фізичних процесів, у межах яких існують зворотні фізичні зміни і їх різна спрямованість. Незворотність часу означає й одиничність його напряму. В минуле повернутися за жодних умов неможливо. Там нічого не можна змінити, хоча пізнавати минуле все більш об᾽єктивно і повніше ми спроможні.

Існує кілька шляхів емпіричного обґрунтування напряму часу. Це термодинамічні й статистичні процеси, які незворотні. А також процес розсіювання електромагнітного випромінювання. Нарешті, багато сучасних дослідників пов'язують незворотність і спрямованість часу з процесом розширення нашого Всесвіту та глобальною еволюцією природи від неживої речовини до появи людського розуму.

При цьому безсумнівним емпіричним фактом є наростання темпів еволюції в міру переходу до все більш високих рівнів організації живих істот і розширення просторового ареалу їхнього впливу на навколишні сфери. У цьому плані в розумної і духовної людини справді не повинно бути ні просторових, ні часових меж удосконалення. І, можливо, нинішня видима скінченність її буття в просторі й у часі - не більш ніж ілюзія недосконалої свідомості, яка незабаром зміниться ясним усвідомленням безмежності творчих можливостей людини.

Соціокультурним і іншим специфічним аспектам прояву просторово-часових відношень на різних рівнях буття й буде присвячена наша наступна лекція.

338

ЛЕКЦІЯ 17.