Простір і час

1. Становлення уявлень про простір і час

У ЛЮДСЬКІЙ КУЛЬТУРІ

Простір і час завжди цікавили людей. Ці феномени були екзістенціально близькі людині, тому що вона безпосередньо жила в них, але водночас вони поставали для неї і якоюсь зовнішньою силою, якій вона не могла протистояти і повністю освоїти. Невипадково їх раціональне розуміння залишається однією з найбільш складних проблем аж до наших днів. Не завжди уявлення про простір і час так сильно залежали від фізико-геометричних знань, як це характерно для сучасної свідомості, що дає привід замислитися над тим, а чи не є вони таким же минущим моментом історичного розвитку, який, можливо, буде незабаром подоланий? І чи не рано ми відкинули ті уявлення про простір і час, які панували в більш древні періоди людської історії? Тому для кращого розуміння простору й часу як найважливіших феноменів людської культури й істотних характеристик нашого особистого існування необхідно згадати й проаналізувати ті уявлення про них, які існували в минулому.

Одним із найважливіших атрибутів буття завжди був простір. Людина завжди живе у ньому, усвідомлюючи свою залежність від таких його характеристик, як розміри, межі, обсяги. Вона вимірює ці розміри, вона долає межі, вона заповнює обсяги, тобто вона співіснує з простором.

Міфологічний простір, у який первісно була занурена людина й уявлення про який їй ніколи не вдавалося зжити повністю, має цілий ряд важливих властивостей, на яких необхідно спеціально зупинитися.

В архаїчній моделі світу простір одухотворений і різнорідний. Це не хаос і не порожнеча. Він завжди заповнений речами. У цьому розумінні міфологічний простір завжди протистоїть хаосу. Водночас він і не фізична характеристика буття, а живий, пульсуючий та впорядковуючий світ первень, тоді як хаос є утвором, у якому порядок ще відсутній. Це певна причина, з якої далі будуть виникати різні властивості буття.

Тому якщо ми порівняємо різні «міфи творення», то в усіх побачимо процес поступового оформлення Хаосу, його перехід з неоформленого стану в простір як щось оформлене. Так, наприклад, у давньогрецьких міфах з Хаосу виникає «Еврінома, богиня всього сутнього», яка виявляє, що їй немає на що обпертися, тому вона відокремлює небо від моря, започаткувавши оформленню простору. В олімпійському міфі творення з Хаосу виникає мати-земля. У Гесіода в його філософському міфі творення все походить від союзу

325

Темряви і Хаосу¹. Отже, простір виникає як упорядкування хаосу за допомогою його заповнення різними істотами, рослинами, тваринами, богами й т.д. Це – по-особливому організована сукупність об'єктів і процесів.

Для міфологічного простору характерна властивість спірального розгортання стосовно особливого світового центру як певної точки, «через яку немовби проходить стріла розвитку, вісь розвороту»². Таке значення зберігається й у сучасній мові, зокрема, в російській, де простір асоціюється з поняттями, які позначають розширення, «простирання», «зростання». У російській традиції простір також стійко пов'язується з відкритістю, відсутністю меж, з тим, що виражається ємним полісемантичним словом «воля». Цей філологічний зв'язок поняття простору (і часу) з особливостями їхнього сприйняття в різних культурах використовує, наприклад, Г.Гачев для побудови концепції «національних варіантів» образів простору й часу³.

Крім того, простір розгортається організовано, закономірно. Він складається з частин, упорядкованих певним чином. Тому пізнання простору споконвічно засноване на двох протилежних операціях – аналізі (членуванні) та синтезі (поєднанні). У міфологічній свідомості це реалізується у вигляді особливих принципів. Наприклад, у річному ритуалі розчленовування жертви (образ старого світу) і потім збирання в єдине ціле її окремих частин на стику старого і нового року⁴ фіксується розпадання цього старого світу (просторово-часового континууму) і перехід до нового⁵. Водночас цей же момент лежить в основі більш пізнього розуміння «відносно однорідного й рівного самому собі у своїх частинах простору»⁶, що, у свою чергу, приводить до ідеї його вимірювання. Однак основною характеристикою міфологічного простору все-таки вважається різнорідність і перервність, тобто у першу чергу його якісна розчленованість, а не кількісна гомогенність.

Не випадково в архаїчній свідомості для простору характерна культурна значимість місця, в якому може опинитися людина. Центр простору – це завжди місце особливої сакральної цінності. Усередині географічного простору він ритуально позначається якимись особливими знаками, наприклад, каменем⁷, храмом або хрестом. Периферія простору – це зона небезпеки, яку в казках і міфах, які відображають зазначене розуміння, повинен подолати герой. Іноді це навіть місце поза простором (у якомусь хаосі), що фіксується у виразах «іди туди, не знаю куди». Перемога над цим місцем і злими силами позначає факт освоєння простору, тобто «прилучення його до космізованого й організованого «культурного» простору»⁸.

¹ Див.: Грейвс Р. Мифы Древней Греции. М., 1992. С. 5–23.

² Топоров В.В. Пространство // Мифы народов мира. Т. 2. М., 1994. С. 340.

³ Див.: Гачев Г. Наука и национальные культуры. Ростов н/Д, 1992.

⁴ Що характерно для багатьох культур і зберігається в знятому вигляді також і в оздобленні сьогоднішнього новорічного столу.

⁵ Див.: Топоров В.В. Указ. соч. С. 341.

⁶ Там же.

⁷ На кшталт віщого каменя на перехресті доріг. Цей мотив виразно присутній, наприклад, у російських билинах. Досить згадати про три поїздки богатиря Іллі Муромця.

⁸ Топоров В.В. Указ. соч. С. 341.

326

Таке розуміння в знятому вигляді зберігається й у наш час. Досить указати на особливого роду ритуальні культурні простори, де наша поведінка повинна підпорядковуватися фіксованим вимогам і традиціям. Так, на цвинтарі неприпустимі сміх і танці, а в дружній святковій компанії на лоні природи, навпаки, дивно виглядає кислий і похмурий вираз обличчя. Тут культурна якість простору задає і певну якість наших внутрішніх переживань, і певну якість поведінки, хоча суто фізично чи геометрично дані фрагменти земного простору нічим не відрізняються від інших його ділянок.

Ще однією важливою властивістю архаїчних уявлень про просторовий устрій буття є його не тільки «горизонтальна», а й «вертикальна» стратифікація. Практично у всіх світових міфологічних системах простір ділиться на підземний, земний і небесний, де живуть душі покійних людей і темні істоти підземного світу, пов'язані з хаосом і смертю; смертні люди; і безсмертні боги. Кожен із цих трьох вертикальних просторів поряд із загальними властивостями (опозиція центру та периферії, динамічність, якісність) має й свої особливості. Простір підземного світу в цілому ворожий і чужий для людини, земний - буденний і звичний, а надземний - завжди чудесний і благодатний. Траєкторія руху вниз завжди просторово несприятлива і вимушена, напрям же нагору, навпаки, бажаний і сприятливий.

Нарешті, найважливішою властивістю міфологічного простору є те, що він не відокремлений від часу, утворюючи з ним особливу єдність, позначувану як хронотоп. Приміром, у надземному світі час тече повільніше, ніж у земному, немов наближаючись до вічності. У силу цього герой міфу може довідатися там про свою прийдешню долю та майбутні події земного плану. Кілька днів, проведених там, можуть рівнятися земному року і навіть десятиліттям.

Підводячи деякий підсумок, можна сказати, що простір у міфологічну добу трактувався не як фізична характеристика буття, а являв собою своєрідне космічне місце, в якому розгорталася світова трагедія ворогуючих один з одним богів, персоніфікованих добрих і злих сил природи, людей, тварин і рослин. Це було вмістище всіх предметів і подій, життя яких було в просторі певним чином упорядковане й підпорядковане загальним закономірностям. Це був образ насамперед культурного простору, що був ієрархічно впорядкованим і якісно різнорідним, а тому і його окремі місця були наповнені специфічними смислами і значеннями для людини. Звідси пізніше з'явиться знаменитий шекспірівський образ світу як театру, на сцені якого розігрується нескінченна трагедія життя, а люди виступають як актори.

Від часу людина відчувала у стародавні часи ще більшу залежність, тому що з ним було пов'язане розуміння смерті: зупинки як її індивідуального часу, так і неминучого зникнення всього, що для неї було значиме й дороге у світі: від рідних і близьких до улюблених речей. Людина іманентно жила в цьому часі й боялася його. У давньогрецькій міфології Крон, один із синів-титанів Урана, за намовлянням матері, яка мстила за скинутих у Тартар

327

синів-кіклопів, повстає проти батька й оскопляє його серпом. Це дає можливість пізніше трактувати ім'я «Крон як Chronos – «батько-час» з його невблаганним серпом»¹. Цей образ невблаганності серпа часу як нищівної сили, перед якою ніщо не може встояти, міцно входить у людську культуру. Крон отримує владу над Землею, знаючи, однак, за пророкуваннями, що його повинен скинути одні із синів. Тоді він пожирає всіх синів, але одного з них - Зевса, вдається сховати. Зевс зрештою перемагає Крона, і ця перемога мала настільки величезне значення, що трактується як початок нового часу, часу царювання олімпійців.

Отже, час в архаїчній міфологічній свідомості – це передусім якийсь «першочас», який ототожнюється з «праподіями», своєрідними цеглинками міфічної моделі світу². Це надає часу особливого сакрального характеру зі своїм внутрішнім смислом і значенням, яке вимагає особливої розшифровки. Пізніше зазначені «першоцеглинки» часу перетворяться у свідомості людини в уявлення про початок світу, або початкову добу, що може конкретизуватися протилежно: або як «золотий вік», або як первісний хаос.

Міфічний час має властивість лінійності. Він первинно розгортається з нульової точки, з моменту творення світу. До часу першотворення не було й самого часу³, «проте ця модель поступово переростає в іншу – циклічну модель часу»⁴. Властивість циклічності (повторюваності) часу, підживлюється повсякденним побутом і практикою господарської діяльності (добові, місячні, сезонні, річні, дванадцятирічні та інші цикли), поступово глибоко закріплюється у свідомості людини й фіксується в різного роду календарних і сезонних ритуальних святах, заснованих на відтворенні подій міфічного минулого, що підтримують порядок і гармонію світового цілого.

Отже, підводячи деякі підсумки міфологічним уявленням про простір і час, ми отримуємо далеко не тривіальні висновки, які не дозволяють ці уявлення розглядати як породження примітивної свідомості. Особливо це стосується розуміння тісного взаємозв'язку простору і часу, циклічності та лінійності в існуванні світу. Просторово-часовий континуум у міфологічній свідомості постає як основний параметр устрою Космосу. В Космосі є особливого роду сакральні точки (місця), які являють собою центри світу. В образно-метафоричній формі це є точки «початку в часі, тобто часу творення, відтвореного в головному річному ритуалі, відповідно - сакрально відзначених точок

¹ Грейвс Р. Мифы Древней Греции. М, 1992. С. 24–25.

² Див.: Мелетинский Е.М. Время мифическое // Мифы народов мира. Т. 1. М., 1994. С. 252–253.

³ Цей мотив найбільш чітко звучить у знаменитому ведійському «Гімні про створення світу»:

Не було ні смерті, ні безсмертя тоді, Не було ні ознаки дня (чи) ночі,

Дихало, не коливаючи повітря, за своїм законом Щось Одне,

І не було нічого іншого, крім нього.

Цит. за: Бонгард-Левин Г.М. Древнеиндийская цивилизация. Философия, наука, религия. М., 1980. С. 45.

⁴ Мелетинский Е.М. Указ. соч. С. 253.

328

простору – «святинь», «священних місць» і часу – «священних днів», «свят»¹.

Інакше кажучи, первісний хаос упорядковується за допомогою вихідних просторово-часових відношень і заснованих на них структуроутворюючих ритуальних діях. Все це визначає причинові схеми світового розвитку за допомогою якоїсь міри, «якій усе відповідає і якою все визначається, світового закону типу rta у Древній Індії, Діке чи логосу в стародавніх греків, Маат у древніх єгиптян і т.ін.»².

Ми не випадково приділили таку велику увагу міфологічним поглядам на простір і час. Панування фізичних моделей приховало від нас той факт, що людина мала колись зовсім інші просторово-часові уявлення. Вони, як показують сучасні наукові дослідження, містили в собі глибокі інтуїтивні здогади і прозріння, істинність яких, звичайно, вже на іншому фактичному та концептуальному матеріалі, наука підтверджує тільки сьогодні.

Це дозволяє стверджувати, що невірно судити про якісь загальні проблеми і закономірності світового буття з позицій тільки фізичної картини світу, яка, як виявляється, зазнає більш різких і швидких змін, ніж загальнофілософські чи навіть міфічні уявлення про світ. Для цього досить зіставити сучасні фізичні теорії та фізичний погляд на світ XVIII століття. Вони разюче відрізняються одне від одного, й особливо в розумінні просторово-часових відношень. Як це не парадоксально, але архаїчний погляд на них глибший, цікавіший і евристичніший для сучасного наукового дискурсу, ніж механістичні наукові моделі часу й простору.

Не дивно, що в силу своєї принципової значимості для людини категорії простору й часу від самого початку метафізичних (і передусім онтологічних) шукань філософії виявляються на першому плані. Залишаються вони в центрі філософської уваги й до цього часу, породивши цілий вал відповідної літератури. При цьому ніяк не можна сказати, що метафізичні уявлення про час і простір набули сьогодні якогось закінченого характеру. Скоріше, ми могли б солідаризуватися з одним із класиків їх аналізу Аврелієм Августином (354–430 р.), який писав: «Що ж таке час? Якщо ніхто мене про те не запитує, я знаю, що таке час; якби я захотів пояснити тому, хто запитує – ні, не знаю...»^3.

Вказані складності в розумінні категорій простору й часу надають даній проблемі широкого, комплексного характеру. Тому філософське розуміння простору й часу, з одного боку, завжди поєднане з розвитком усього комплексу наук (а не однієї тільки фізики) і враховує їхні позитивні результати, а з іншого боку - спирається на власні теоретичні напрацювання в руслі цілісного онтологічного підходу до їх тлумачення.

Багатоаспектний зміст категорій простору й часу та не затихаючі довкола цього наукові й філолофсько-онтологічні суперечки говорять про дуже

¹ Топоров В.В. Модель мира // Мифы народов мира. Т. 2. М., 1994. С. 162.

² Там же.

³ Августин Аврелий. Исповедь. М., 1992. С. 167.

329

важливі факти: по-перше, про те, наскільки глибоко вкорінені наші сьогоднішні філософські уявлення про буття (і в тому числі уявлення про простір і час) у товщі всієї людської культури, включаючи і її раціональні, і позараціональні компоненти; і, по-друге, про те, наскільки тісно всередині самої філософської онтології переплетені проблеми філософії природи, спекулятивної метафізики й антропології. Як ми побачимо нижче, специфічна просторово-часова визначеність властива і природним процесам, і культурному й духовно-екзистенціальному буттю людини. Тут же ми проаналізуємо основні філософські та наукові програми їх інтерпретації.