Діалектика буття: розвиток, порядок, свобода

1. Принцип детермінізму.

ДЕТЕРМІНІЗМ І ІНДЕТЕРМІНІЗМ

Перед філософами всіх часів і народів завжди поставало найважливіше онтологічне питання, без якого не можна було побудувати цілісного і раціонального світогляду: чи є буття якимсь упорядкованим утвором або ж світ постає не як цілісний Космос, а як киплячий хаос? Уже в усіх міфологіях цей мотив боротьби хаосу та Космосу, божественного порядку і стихійного безладу світу звучить досить чітко. По суті архаїчний міф і ритуал ставлять своїм головним завданням підтримку світового порядку і захист його від натиску хаотичних стихій і енергій. Особливу роль тут відіграють опозиції центру та периферії, верху й низу, де з першими частинами опозицій пов'язуються світлоносні та гармонійні, а з нижніми – темні та хаотичні первні світового буття. У тих просторово-часових межах, які відвойовані у світового хаосу, панує універсальний детермінізм, загальна пов᾽язаність і можливість взаємного перетворення речей: жаба тут може стати царівною, герой здатний миттєво перенестися за тисячі кілометрів, потрапити на дев'яте небо чи в царство мертвих. У міфі речі й тварини говорять, природа відчуває і живе, все пов'язане з усім нерозривними чудесними нитками й усе значиме, тому що за кожним дрібним явищем буття таїться великий і цілісний всесвітній смисл. Ось як описує П.А.Флоренський це цілісне архаїчне бачення світу, що зберігається ще й згодом у рамках народної культури: «Вся природа одушевлена, вся жива, у цілому й у частинах. Усе пов'язане таємними узами між собою, все дихає разом одне з одним. Ворожі й доброчинні впливи йдуть з усіх боків. Ніщо не бездіяльне: але, однак, усі дії та взаємодії речей-істот-душ мають в основі рід телепатії, зсередини-діючу, симпатичну спорідненість. Енергії речей втікають в інші речі, і кожна живе в усіх, і всі – в одній»¹. П.А.Флоренський відзначає, що це живе міфологічне бачення повноти і пов᾽язаності світу багато в чому втрачається в наступній раціоналістичній традиції. Суть цієї раціоналістичної детерміністської програми, що протистоїть детермінізму міфу, цілком чітко виражена вже Демокрітом: «Жодна річ не відбувається марно, але все в силу причинного зв'язку й доконечності»².

¹ Флоренский П.А., священник. Сочинения. В 4 т. Т. 3 (2). М, 1999. С. 151.

² Цит. за: Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. М., 1981. С. 188.

304

Філософський і науковий детермінізм будь-яке явище розглядає як результат дії деяких причин, які призвели до його виникнення, так само як і саме це явище може досліджуватись як причина інших явищ. При цьому філософські позиції тут можуть значно відрізнятись одна від одної, особливо коли мова заходить про граничні основи зумовленості світу. В одних філософів існування світу пов'язане із природними причинами, в інших творцем його є Бог або світовий розум. І навіть якщо сам Бог у силу своєї трансцендентності перебуває поза дією принципів детермінізму, проте створений ним світ їм з необхідністю підкоряється. У противному випадку ні про Бога, ні про світ взагалі не можна було б нічого раціонально помислити і виразно сказати. При цьому, звичайно, в релігійній картині світу обов'язково присутнє чудо, нез'ясоване <произволение> Боже, що вторгається у звичний порядок речей. Однак і саме це Божественне вторгнення не можна визнати недетермінованим, тому що в ньому, за вченням теологів і релігійних філософів, завжди є вищий смисл і доцільність. Винятком тут є теологічна позиція Тертулліана з його «вірую, тому, що абсурдне», та філософський окказіоналізм Мальбранша, де всі події у світі виявляються прихованими актами Божественної волі.

Отже, кожна, будь то ідеалістична чи матеріалістична філософська система, побудована на принципах раціонального пояснення буття, з необхідністю визнає закономірний характер загальної зумовленості явищ і процесів у світі. Навіть індетермінізм, який розглядається як альтернатива детермінізму, реально, як правило, або базується на запереченні якої-небудь однієї характеристики детермінізму, наприклад, причинних зв'язків, або вважає, що даний принцип не має загального об'єктивного характеру¹. Послідовних індетерміністів в історії філософії було небагато. Крім Тертулліана й Мальбранша до них можна віднести Шопенгауера, Е.Гартмана, Ніцще, та й то з відомими застереженнями, а також скептико-софістичну античну традицію. Сучасний постмодерністський умонастрій також можна в цілому кваліфікувати як індетерміністський. Своєрідний варіант індетермінізму, де не заперечується закономірна впорядкованість буття, розвиває І.О.Лоський. Для нього у світі немає ніякої об'єктивної зовнішньої детермінації (це – ілюзія пізнаючої науки), а є тільки вільні акти вибору численними монадами траєкторій своєї особистої еволюції. Ці акти вільного вибору здійснюються ними на основі об'єктивно сутнього ідеального прошарку світового буття², який містить логічні, математичні й номологічні залежності, що визначають життя світового цілого.

Частіше ж за все заперечення об'єктивного характеру зв'язків і взаємовпливів здійснюється щодо суспільних процесів і людського буття, пов'язаного з вільним вибором. Така позиція простежується вже в Канта: для нього в природі панують жорсткі й необхідні зв'язки (правда, вони привносяться туди конструктивною діяльністю нашого розуму), а людська поведінка - сфера вільного вибору та внутрішнього морального законодавства.

¹ Див.: Алексеев П.В., Панин А.В. Диалектический материализм. М, 1987. С. 276.

² Див.: Лосский Н.О. Свобода воли // Лосский Н.О. Избранное. М., 1991.

305

Близький різновид індетермінізму притаманний В.Віндельбанду, який у «Свободі волі» жорстко розводить причинове теоретичне пояснення природних процесів і вільне волевиявлення особистості, котра здійснює акти вибору й оцінки. Індетермінізм у поглядах на суспільне життя проявляється в Т.Карлейля та Н.К.Михайловського, в інтерпретації культури і духовних феноменів - у Н.А.Бердяєва. Він вводить уявлення про Ungrund - темну безодню буття - джерело людської свободи поряд із Божественним порядком. Поза причиновими й іншими детерміністичними мережами опиняється екзистенція в побудовах Сартра і Ясперса. Про людську свободу ми ще поговоримо в наступній лекції.

Однак індетермінізм підживлюється не тільки з боку філософських вишукувань, а й структурами наукового дискурсу, особливо починаючи з останньої чверті XIX століття. В якості його джерел варто вказати на стохастичні процеси в термодинаміці, на принцип невизначеності в квантовій механіці, причому в інтерпретації Копенгагенської школи прямо використано цей термін. У біологічній же науці джерелом індетерміністських ідей слугує непередбачуваний характер мутацій, у сучасній синергетиці – особлива роль хаосу в процесах самоорганізації. Абсолютизація ролі хаосу Іллею Пригожиним навіть викликала свого часу полеміку серед самих розроблювачів синергетичної парадигми¹.

Однак ніде індетерміністська настанова не здобуває в науці жорсткого характеру. Скрізь можна скоріше говорити про діалектичне розширення принципу детермінізму й остаточне наукове подолання того його метафізичного різновиду, який дістав назву «лапласівського детермінізму» за іменем його найбільшого та найавторитетнішого теоретика.

Лапласівський детермінізм у якості свого філософського праобразу має детермінізм демокрітівського типу, однак викликається до життя не натурфілософськими міркуваннями, а реальною практикою науки XVII-XVIII сторіч, яка розвивається під знаком безумовного панування класичної механіки Ньютона. До відмітних рис лапласівського детермінізму відносяться:

- зведення всього різноманіття зв'язків буття (і, відповідно, форм детермінації) до причиново-наслідкових зв'язків;

- твердження, що будь-який наслідок породжується однією-єдиною причиною, що дістало назву «монокаузалізму»;

- заперечення випадкових явищ і зв'язків у природі й ототожнення випадковості з тим, необхідної причини чого ми не знаємо;

- розуміння свободи як пізнаної необхідності.

Найбільшим недоліком лапласівського детермінізму є неминуче випливаючий з нього фаталізм, тому що якщо всі явища і події однозначно й необхідно визначені минулими причинами, тоді ні про яку свободу вибору в даний момент часу не може бути й мови. Ми абсолютно жорстко наперед детерміновані у своїй поведінці. Однак цей неприйнятний для нашої моральної та творчої свідомості висновок - не єдиний недолік

¹ Див.: Пригожин И. Философия нестабильности // Вопр. философии. 1991. № 6; Князева Е.Н., Курдю­мов С.П. Синергетика как новое мировидение // Вопр. философии. 1992. № 12.

306

лапласівського детермінізму. У ньому є один парадокс, який був помічений ще в античності супротивниками демокрітівського детермінізму¹. Якщо у світі все доконечне, то звідси випливає, що все у світі водночас і абсолютно випадкове, тому що ніякої різниці між щоденним рухом сонця небосхилом і, скажімо, брудним шматком паперу, гнаним поривом вітру, не існує. Це однаково доконечні, але, отже, й однаково випадкові події, між якими неможливо встановити онтологічної різниці. В результаті світ позбавляється глибини та ієрархічності, а, отже, й смислу, перетворюючись у механічну мішанину причин і наслідків. По суті тут відбувається одна принципова помилка - з абсолютно вірного засновку, що немає безпричинних явищ, робиться помилковий висновок, що ця причина діє доконечно (з необхідністю).

Наступна наукова і філософська традиції спростували всі наведені пункти лапласівського детермінізму. Це той рідкісний випадок в історії, коли сталося майже повне заперечення системи попередніх ідей. Велику роль у такому спростуванні зіграли органіцистські ідеї Ляйбніца і Ґете, діалектичний підхід до проблем детермінізму в німецькій класичній філософії та в марксизмі, а також філософські індетерміністські уявлення другої половини XIX - початку XX століття вкупі з тими науковими фактами, які ми наводили вище. Сьогодні можна говорити про якісно нове, діалектичне розуміння принципу детермінізму, істотно збагаченого помірними індетерміністськими ідеями. Головне в ньому - погляд на світ як на багаторівневу цілісність, що розвивається, де не тільки є місце для людської свободи і творчості, але останні повинні бути визнані найважливішим детермінуючим чинником існування та еволюції цієї цілісності, принаймні її земного фрагмента. До специфічних рис сучасної детерміністської настанови може бути віднесене:

1) визнання об'єктивного характеру випадкових зв'язків у природі та суспільстві, які не можуть бути протипоставлені необхідним зв'язкам, а утворюють із ними нерозривну діалектичну єдність. Хаос і невизначеність є атрибутами самого буття і постають об'єктивною онтологічною основою людської індивідуації, свободи і творчості, хоча в них же кореняться можливості безмірності та сваволі;

2) поняття «детермінізм» ширше від поняття «причиновість», тому що сюди включаються непричинові типи зумовлювання. Як приклад непричинового зумовлювання можна вказати на інші типи зв'язків (або форм детермінації), що існують у світі, а саме на функціональну, системну та цільову детермінацію. З приводу кількості та якості форм детермінації у світі серед авторів різних філософських шкіл існують різночитання. Одна з найдетальніших типологій, корисних навіть у плані критичного розгляду, дана канадським філософом М.Бунге²;

3) різні форми детермінації мають різне значення на різних рівнях світового буття. Так, значення цільової детермінації зростає від рівня до

¹ Опоненти говорили, що «Демокріт уважає причиною розпорядку в (усьому) сутньому випадок» (цит. за: Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. М., 1981. С. 189).

² Див.: Бунге М. Причинность. Место принципа причинности в современной науке. М, 1962.

307

рівня і набуває особливого значення в людському існуванні й у суспільстві. Функціональні й системні зв'язки починають відігравати особливу конструктивну роль на рівні біологічних систем;

4) той самий тип зв'язків проявляється по-різному в різних прошарках світового буття. Характер його дії на кожному більш високому прошарку стає усе більш складним і опосередкованим іншими типами зв'язків. Так, на рівні суспільних процесів системна детермінація не може бути відірвана від численних функціональних залежностей, що визначають взаємодію елементів у системі, а також від причинових і ціннісно-цільових детермінант;

5) причинові зв'язки як головні у світовому бутті мають нелінійний (розгалужений та імовірнісний) характер і, якщо розглядати їх в єдності з іншими формами детермінації, вимагають нелінійної – сценарної – логіки наукового мислення¹ як сучасного варіанту прояву діалектичного мислення. Одним із перших мислителів, який теоретично вгадав її появи і сам практично нею користувався, був П.А.Флоренський. Ось як він образно описував це «мережеподібне» чи «синархічне» мислення: «Теми набігають одна на одну, наганяють одна одну, відтискують одна одну, щоб, відзвучавши, поступитися потім місце новим темам. Але в нових – звучать старі, вже колишні. Виникаючи у ще не чуваних розвитках, різноманітно переплітаючись між собою, вони подібні до тканин організму, різнорідних, але таких що утворюють єдине тіло: так і теми діалектично розкривають своїми зв'язками й перекличками єдність первинного споглядання. У складанні цілого кожна тема виявляється так чи інакше пов'язаною з кожною іншою: це – кругова порука, ритмічний перебій взаємопроникаючих одна одну тем. Тут жодна не панує, в жодній не слід шукати родоначальницю. Теми не нанизуються тут послідовним рядом, де кожна ланка more geometrico (геометричним способом. – Прим. авт.) виводиться з попередньої. Це – дружне суспільство, в якому кожен розмовляє з кожним, підтримуючи, всі разом, взаємно навчаючу розмову. Поєднуючі стосунки тут багаторазові, життєво-органічні, на противагу формальним, обчислюваним і враховуючим зв᾽язкам раціональних систем (ясно, що Флоренський має тут на увазі раціональність класичного типу. – Прим. авт.), причому самі системи напрошуються на уподібнення канцелярському механізму, з зовнішніми й убогими, але точно визначеними заздалегідь відношеннями. Навпаки, та ритміка думки, якої прагне автор, різноманітна й складна множинністю своїх підходів; але в усіх дихає одне дихання: це – синархія»².