5. Закон взаємодії протилежностей

Він виражає саму суть процесу розвитку. Його в марксизмі навіть іменували ядром діалектики. На те є кілька причин.

297

По-перше, навіть найбільш швидке й поверхневе міркування на повсякденному рівні показує, наскільки фундаментальну роль відіграють протилежні властивості, тенденції та аспекти оточуючого нас світу: світло і пітьма, народження і смерть, високе і низьке, праве і ліве, чоловіче і жіноче, минуле і майбутнє, любов і ненависть, своє і чуже. Аналіз цих пар бінарних опозицій, їхнє своєрідне осмислення та розв'язання становлять внутрішній мотив розгортання будь-якого міфу й цілих міфологічних систем у різних народів. Видатний внесок у структурно-діалектичну реконструкцію міфу вніс видатний французький етнолог і культуролог К.Леві-Строс¹.

По-друге, науковий аналіз навколишнього світу від самого моменту зародження раціональної людської думки приводив до такого важливого висновку: вся структура і динаміка як космічного цілого, так і індивідуального людського існування з необхідністю виводять на фундаментальні пари протилежностей, які окреслюють крайні точки, ніби логічні межі того, що ми можемо про різні форми і прояви буття помислити, до чого нам треба прагнути й чого уникати. Це протилежності площини і точки, спокою і руху, асоціації і дисоціації атомів, асиміляції і дисиміляції речовин, спадковості і мінливості, особистого і суспільного, війни і миру, доброго і злого, гідного і недостойного. Тут неважко бачити, що ці базові пари категорій лежать у фундаменті всього спектру наук - від логіки і фізики до політології та педагогіки. Навіть якщо наукова думка нічого знати не хоче про діалектику, забороняє суперечності в бутті та в пізнаючому їх мисленні, вона в кожному разі буде несвідомо (чи позарефлексивно) діалектичною. Навіть для заборони суперечностей їх же необхідно спочатку помислити.

По-третє, філософська думка завжди звертала увагу на значення взаємодії протилежностей у бутті й у пізнанні. Починаючи від Платона, філософський розум на відміну від розсудку пов'язувався зі здатністю до діалектичного мислення, що досліджує різні взаємовідношення, в яких можуть перебувати основні протилежності світового життя. Не тільки боротьба протилежностей, але їхнє ритмічне чергування та взаємний перехід одна в одну поступово висуваються в центр філософської уваги.

Вчення про збіг протилежностей стане однією з найбільш яскравих рис філософії Миколи Кузанського, а їх антиномічна інтерпретація в «Критиці чистого розуму» принесе славу І.Канту. Нарешті, Гегель почне свою величну спробу побудувати цілу філософську систему на базі вчення про діалектику протилежностей, їх взаємозаперечення та синтез. Філософія не могла обійти проблему суперечностей і ще з однієї важливої причини. Річ у тому, що виникнення та розв᾽язання суперечностей становлять саму суть руху нашого логічного мислення. Як тільки філософська думка рефлексивно оберталася на саму себе, так відразу проблема існування і взаємодії протилежностей виходила на перший план, будь то аристотелівський

¹ Див.: Леви-Строс К. Структурная антропология. М, 1983; Він же. Первобытное мышление. М, 1999. Демонстрації того факту, що ця архаїчна стихійно-діалектична логіка мислення зберігається й у межах ранньої грецької філософії, можна знайти у працях: Богомолов А.С. Диалектический логос: становление античной диалектики. М., 1982; а также: Топоров В.Н. О космологических источниках раннеисторичсских описа­ний // Труды по знаковым системам. Вып. 6. Тарту, 1973.

298

основний закон буття у вигляді недопущення суперечностей або ж, навпаки, об'єктивно сутня діалектично суперечлива структура світового Розуму в спадщині неоплатоніків або того ж Миколи Кузанського.

Нарешті, з XIX століття, коли предметом наукового вивчення стали складноорганізовані системи, що розвиваються, стало зрозуміло, що їхнє теоретичне пізнання неможливе без виявлення джерел і рушійних сил їхнього розвитку у вигляді тих або тих протилежних конституюючих сторін і тенденцій. Економіку не можна зрозуміти без суперечностей, притаманних самому товару. Історію будь-якого суспільного організму не можна реконструювати без виявлення протиборства політичних сил і соціальних груп, які мають полярні суспільні інтереси. У культурі завжди діалектично сусідять традиція та інновація, у розвитку мови - надперсональна мова й індивідуальна мова, синхронія і діахронія, у психіці - усвідомлювані і неусвідомлювані, логічні і позалогічні компоненти. У біології організм виявляє діалектику спадковості й мінливості, асиміляції і дисиміляції речовин. У фізиці ми змушені аналізувати діалектику речовини і поля, хвилі і корпускули, маси і прискорення. Не дивно, що механізми виникнення, розвитку та розв᾽язання різноманітних видів суперечностей у бутті та пізнанні з тієї пори стають не тільки предметом подальших досліджень у різних філософських традиціях (від марксизму до неогегельянства, від екзистенціалізму до негативної діалектики Франкфуртської школи), але все зростаючою мірою і в конкретних наукових дисциплінах.

Нині існують численні класифікації суперечностей у бутті й у пізнанні. Виділяються зовнішні та внутрішні, формально-логічні (яких треба позбуватися, тому що з них випливає все, що завгодно) і діалектичні (які треба всебічно аналізувати і конструктивно розв᾽язувати), основні та похідні, антагоністичні та неантагоністичні суперечності й т.д. Однак головним у дослідженні суперечностей розвитку є не класифікації, яких може бути величезна кількість, а насамперед самі механізми розв᾽язання суперечностей. Сформулюємо в цьому зв'язку кілька ключових тез щодо сутності та механізмів розв᾽язання діалектичних суперечностей, спираючись на ті результати, які були отримані в різних діалектичних дослідженнях XX століття:

1) під діалектичною суперечністю варто розуміти взаємодію протилежних властивостей, сторін, процесів у системі, що постають джерелом і рушійною силою її розвитку;

2) суперечності діють на всіх структурних рівнях буття, як у його матеріальних, так і в духовних вимірах, причому ніде й ніколи не існують в одиничному вигляді (хіба що в голові пізнаючого суб'єкта!), а являють собою генетичну й функціональну єдність, де розв᾽язання одних суперечностей може бути засобом-підставою для розв᾽язання інших, більш загальних системних суперечностей;

3) діалектичні суперечності можуть розв᾽язуватися різними шляхами. Можлива перемога однієї з протилежностей над іншою, що, втім, ніколи не залишає незмінною і саму перемігшу протилежність, тому що вся

299

система переходить у нову якість. Типовий приклад - перемога у військовому конфлікті якоїсь однієї зі сторін або перемога медицини над якою-небудь раніше невиліковною хворобою. Інший досить типовий спосіб розв᾽язання суперечностей - діалектичне зняття обох сторін суперечності в межах нової системи або нового якісного стану системи, яка виникла в результаті розв'язання суперечності. Боротьба рабів і рабовласників завершилася крахом рабовласницької системи і появою нових суб'єктів історичної творчості в межах феодальних стосунків. Хвильова та корпускулярна теорії світла, що тривалий час боролись одна з одною, виявилися знятими в межах єдиної корпускулярно-хвильової теорії.

Однак однією з найважливіших форм розв'язання діалектичних суперечностей є опосередкування, гармонійне взаємопроникнення її сторін у якійсь третій ланці, що поєднує обидва протилежні первні¹. На важливість розв'язання суперечностей через опосередкування звертав увагу ще Ф.Енгельс. «Діалектика, що... визнає... поряд з «або – або» також «як те, так і інше» й опосередковує протилежності, – є єдиним у вищій інстанції методом мислення, що відповідає нинішній стадії природознавства»², – писав він у своїй знаменитій «Діалектиці природи».

Таке опосередкування сторін суперечності означає не її розв᾽язання-усунення, а розвиток обох її сторін, виявлення тих потенційних рушійних сил, які були закладені у вихідній, безпосередній взаємодії сторін суперечності.

Такою є історична суперечність між суб'єктом і об'єктом, яка, щораз розв᾽язуючись у знанні, все ж таки щораз відтворюється на новому і більш складному рівні, вимагаючи нового і більше точного знання.

Такі суперечності між суспільством і природою, особистістю і суспільством, централізмом і місцевим самоврядуванням у державі, свободою і служінням, обов'язком і схильністю в екзистенціальному бутті особистості. Їх не можна розв'язати шляхом перемоги однієї сторони над іншою, так само як і зняттям їх у межах якоїсь нової якості.

Такі по-справжньому рушійні та конститутивні протилежності соціального й екзистенціального буття мають гармонійно опосередковуватися, тобто розв᾽язуватись у таких суспільних формах, політичних, державних і екзистенціальних справах і рішеннях, де збереження природи є економічно ефективною і соціально значимою діяльністю; суспільство створює максимально сприятливі умови для суспільно значимих видів праці, а не для збагачення олігархів і пройдисвітів; держава приростає силою та самобутністю своїх регіонів, а регіони відчувають державну підтримку своїх регіональних творчих ініціатив; людина вільно і свідомо служить якимсь вищим цілям і знаходить таку справу обов'язку, яка відповідає її особистим екзистенціальним схильностям. Це немовби вічні і творчі - «божественні» (смисл такого терміна стане ясним трохи згодом) - суперечності буття,

¹ У межах радянської філософії ідею опосередкування протилежностей розвивав З.М.Оруджев. Див.: Кумпф Ф., Оруджев 3. Диалектическая логика. М, 1979.

² Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Т. 20. М., 1961. С. 527–528.

300

що змушують і суспільство, й особистість сходити вверх щаблями вдосконалення;

4) опосередкування протилежностей полягає не тільки у появі конкретних (матеріальних або ідеальних) третіх членів, у яких поєднувалися б характеристики обох протилежних сторін. Важливий евристичний смисл ідеї опосередкування діалектичних суперечностей полягає в тому, що функцію третього члена часто виконує інша діалектична суперечність, розв'язання (чи нерозв'язання) якої сприяє (чи перешкоджає) розв'язанню основної суперечності.

Отже, опосередкування сторін суперечності іншою суперечністю є ключем до розуміння їхньої системної дії як рушійної сили розвитку. Наведемо відповідний приклад. Так, існує об'єктивна і загальна суперечність між загальнонаціональними і приватно-корпоративними інтересами у сфері економічного життя. Зрозуміло, що на рівні законодавчих органів і виконавчої влади повинні бути знайдені такі загальнодержавні юридичні, політичні та господарські форми її опосередкування, які б гармонізували й синтезували ці інтереси. Однак таке опосередкування так назавжди й отримає тільки паперове розв'язання, якщо ця загальна і рушійна суперечність соціального та економічного буття не буде розв᾽язана-опосередкована на рівні десятків, сотень і тисяч своїх особливих форм у різних галузях виробництва, на цілком конкретних фабриках і фірмах. Але це-то й означає, що у сфері цієї загальної суперечності опиняється практично кожен живий і екзистуючий суб'єкт соціальної творчості, а цілісна система її розв'язання може бути представлена у вигляді величезного розгалуженого древа суперечностей, де загальне, переломлюючись в особливому, визначає одиничне, але, у свою чергу, залежить від розв'язання цих особливих і одиничних суперечностей.

Тут буде доречно також звернутися до модного нині поняття «стійкого розвитку», що широко ввійшло у науковий обіг після екологічної конференції 1992 року в Ріо-де-Жанейро. Якщо в цьому сумнівному терміні¹ і є якийсь смисл, то тільки в плані того, що глобальна суперечність між суспільством і природою повинна розв᾽язуватися за рахунок прогресивного опосередкування її сторін в обох з відзначених вище значеннях;

5) існує особливий клас суперечностей, які С.С.Аверінцев свого часу точно назвав диявольськими дилемами. На противагу цим диявольським дилемам ми й назвали вищенаведені рушійні суперечності буття божественними.

Свій термін С.С.Аверінцев увів, аналізуючи знамениту дилему Ф.М.Достоєвського про те, «чи вартує загальна гармонія людства сльозинки хоча б тільки однієї замученої дитини». До такого ж типу диявольських дилем відноситься також питання: «Кого треба більше любити - дружину чи матір?». Існує й більш прозаїчний варіант диявольської дилеми: «Чому надати перевагу: збереженню непорочно чистої природи Гірського Алтаю з паралельно низьким рівнем достатку

¹ Тому що будь-який розвиток завжди пов'язаний з перетворенням попередньої якості, а отже, й з принциповою нестійкістю будь-яких систем.

301

його населення або ж економічний розквіт регіону через будівництво ГЕС на ріці Катунь, але з неминучою шкодою природі?». Ці дилеми тому й названі диявольськими, що немов би сам сатана підштовхує нас до здійснення фатального вибору, хоч обирати-то тут у жодному разі не можна. Будь-який однобічний вибір буде аморальним і руйнівним. Тут потрібно або усунути порочні умови, які призвели до виникнення диявольських дилем, або радикально змінити невірний вихідний погляд.

Підбиваючи підсумок нашому аналізу діалектичних суперечностей і шляхів їх розв'язання, підкреслимо творчий характер діалектики, відсутність у ній раз і назавжди даних рішень. Усе, що було викладене вище, – лише загальна діалектична схема¹, а ось її застосування і наповнення – це вже нескінченний процес, тому що ніякі стрибки і суперечності, ніякі заперечення ніколи не повторюються буквально, а щораз вимагають самостійного творчого аналізу та вольових зусиль із боку пізнаючої та діючої особистості.

Закінчуючи наш огляд діалектичної теорії розвитку, зупинимося на графічному символі, яким часто ілюструють сутність усієї діалектики. Мається на увазі символ спіралі, що розкручується. Закон заперечення заперечення, що визначає архітектоніку розвитку, так іноді й іменують «законом спіралеподібного розвитку». Спіраль - взагалі одна з найпоширеніших структур у природі: від подвійної спіралі ДНК до спіральної форми галактик. Стосовно ж діалектичної теорії спіраль, яка розгортається, якнайкраще ілюструє синтетичний характер діалектики, яка органічно знімає всі інші концепції розвитку, тобто зберігає їх позитивні та усуває негативні риси.

Справді, спіраль синтезує теорії круговороту, тому що в ній є присутнім коло, і теорії лінійного розвитку, тому що в ній є безсумнівна поступальна спрямованість. Одночасно в ній є і певне повернення назад, до попередньої якості, тобто відображений і момент регресу. Нарешті, кожен оборот спіралі, що надбудовується над попереднім з порожнім простором між витками, досить точно схоплює раціональні моменти емерджентної концепції. Однак сам рух спіральної лінії неперервний, тобто цілком ураховує здорові моменти еволюціоністського підходу до розвитку. Що стосується супранатуралістичної теорії розвитку B.C.Соловйова і Н.О.Лоського, то досить надати висхідній спіралі конусоподібного характеру, щоб ми одержали ніби платонівський наочний ейдос цієї моделі розвитку. Втім, має світовий розвиток саме такий характер чи інший, на це питання ми надамо можливість відповісти тим, хто прийде після нас.

Для нас же набагато важливіше те, що закони діалектики і її категорійний апарат у цілому є важливою частиною світової та російської філософської культури. Вони утворюють своєрідний поняттєвий каркас, який дозволяє нам діалектично й цілісно дивитися на світ, не допускаючи огульних заперечень і не впадаючи при цьому в догматизацію якихось тверджень. Діалектика допомагає нам творчо осмислювати рушійні суперечності буття і не ставати жертвою

¹ До речі, аж ніяк не претендуюча на повноту.

302

диявольських дилем. Вона, нарешті, радить не абсолютизувати досягнутого сьогодні знання, тому що завтра ми обов'язково пізнаємо щось принципово нове. І в цьому випадку навіть не важливо, будується таке розуміння на ідеалістичній основі, коли світ постає інобуттям абсолютного духу, як це було в Гегеля, і коли дані закони були лише законами саморозвитку поняття, або ж на матеріалістичній основі, коли закони діалектики трактуються як загальнофілософські закони самої матеріальної дійсності. І в тому і в іншому випадку цінність і ефективність діалектичного підходу анітрошки не втрачається. Навпаки, це лише підтверджує багатство діалектичного погляду на світ, де цілісність досягається лише поєднанням протилежностей і їхнім прогресивним опосередкуванням.

ЛЕКЦІЯ 15.