2. Закони діалектики: матеріалізм чи ідеалізм?

Не маючи можливості детально викласти діалектику Гегеля (це предмет спеціального аналізу)¹, відзначимо лише її деякі вузлові моменти.

Розглядаючи співвідношення ідеї та реальності, Гегель ставить проблему самої суті переходу від ідеального (логічного) до реального, від абсолютної ідеї до природи. У цьому розумінні гегелівський абсолют, або абсолютна ідея - це своєрідний логічний принцип, і він аж ніяк не існує у традиційному християнському теїстичному розумінні як особистий Бог, який творить світ вольовим актом. Правда, Гегель скрізь підкреслює, що це той же християнський Бог, але тільки філософськи осмислений «на рівні поняття».

Сама абсолютна ідея первісно занурена в нього всередину логічного ідеального простору і повинна якось вирватися відтіля. «Гегель обґрунтовує рух ідеї у позалогічний простір досить парадоксально: ідея саме тому, що вона завершена в собі, повинна сама вийти із себе та вступити в інші сфери»². Природа виявляється лише однією із цих сфер і відповідно етапом внутрішнього розвитку ідеї. «У пошуках визначеності й досконалості вона «вивільняє із себе» природу»³. Природа виявляється інобуттям абсолютної ідеї, її зовнішнім втіленням або відчуженою формою. «У природі ми не пізнаємо нічого іншого, крім ідеї, але ідея існує тут у формі озовнішнення (Entauserung), зовнішнього виявлення так само, як у дусі ця ж сама ідея є сутня для себе і така що становиться в собі й для себе»⁴.

Отже, природа пояснюється з ідеї, котра первісно лежить в її основі. Природний організм у всіх його матеріальних проявах маніфестує ідеальну субстанцію, що дала йому буття, а людський розум в актах пізнання здійснює процедуру «ідеалізації» природи, тобто виявлення її прихованого ідеального номологічного і функціонального змісту⁵.

Безумовно, ця думка по суті своїй ідеалістична, але чи настільки вона далека від матеріалізму, який же й сам визнає, що реальні закони природи сильно відрізняються від тієї ідеалізованої форми, в яку їх огортає пізнаючий людський розум? І який взагалі онтологічний статус природних законів, скажімо, постійної Планка чи структурно-математичних залежностей, котрі визначають гармонію розташування атомів у кристалі, зірок у галактиці чи досконалу форму раковин і морських зірок?

¹ Подібна робота вже значною мірою виконана історико-філософською думкою, у тому числі й російською. Вкажемо тільки на працю: Философия Гегеля и современность. М., 1973. Вона цікава своїм зіставленням гегелівської і марксистської діалектики. Серед праць найбільш глибоких теоретичних дослідників філософії Гегеля назвемо праці В.Ф.Асмуса, А.В.Гулиги, Е.В.Ільєнкова, М.Ф.Овсяннікова, І.С.Нарського, М.К.Мамардашвілі. З дореволюційних авторів безперечно центральною працею, присвяченою філософії Гегеля, варто визнати монографію: Ильин И.А. Философия Гегеля как учение о конкретно­сти Бога и человека. СПб., 1994.

² Быкова М.Ф., Кричевский А.В. Абсолютная идея и абсолютный дух в философии Гегеля. М, 1993. С. 118.

³ Там же. С. 119.

⁴ Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 1. М., 1974. С. 103–104.

⁵ Більш докладно ми поговоримо про цей гегелівський хід думки нижче, у лекції, присвяченій проблемам ідеальності нашої свідомості.

285

Яка реальність змушує матеріальні частки розташовуватись і взаємодіяти саме так, а не інакше, адже в самій матеріальній речовині та полі цих структурних залежностей виявити не вдається? Вони нам тілесно ніяк не дані, хіба що за допомогою комп'ютерного моделювання ми може наочно побачити віддалений аналог того, що прозріває в природі наш конструктивний і творчий розум. Але хіба хоч якась сучасна наука пояснила цю чудесну «когеренцію» між ідеями розуму, породженими в тиші наукових кабінетів, і самою природою?

Яка наукова теорія раціонально витлумачила дивну нематеріальну «кооперацію» між елементами і частинами матеріальних систем, яка визначає дивовижну красу та гармонію оточуючого нас Всесвіту?

Навіть і даючи інше, ніж Гегель пояснення вищенаведених загадок природи і механізмів її пізнання, ми однаково не можемо не захоплюватися величною спробою німецького мислителя створити цілісну філософію природи, виявити загальні закони розвитку суспільства і людського духу. Не вважаючи даний об'єктивно ідеалістичний підхід єдино можливим, не можна не відзначити, що гегелівська діалектика, опираючись на досягнення всієї попередньої філософської традиції, вплинула на весь наступний розвиток науки і філософії, привела до виникнення особливої діалектичної культури мислення, що дала блискучі метафізичні результати. Філософський аналіз проблем з позиції діалектики виявився однією з найбільш ефективних форм філософської рефлексії над світом, що дозволяє розглядати його як особливу цілісну систему, що розвивається за специфічними універсальними закономірностями.

Водночас діалектичний метод виявив разючу ефективність і при розв'язанні теоретичних проблем конкретних наук. Тому перш ніж перейти до аналізу елементів діалектичної моделі розвитку, вкажемо на видатних учених, які керувалися діалектичним методом і зуміли одержати загальнозначущі наукові результати. В економічній науці це К.Маркс, у фізиці – Н.Бор, у психології – Л.С.Виготський, у біології – І.І.Шмальгаузен і Дж. Бернал, у лінгвістиці – Ф. де Соссюр і М.С.Трубецькой, у теорії держави і права – Н.Н.Алексєєв¹, в історії культури і вивченні міфології – О.Ф.Лосєв і К.Леві-Строс.

Цей список учених можна було б і продовжити. Для нас же важливо тут підкреслити той момент, що вчений - людина прагматична, націлена на конкретний науковий результат. Якщо метод таких результатів не дає, то від нього вчені попросту відмовляються. Отже, діалектичний метод був ефективний, незважаючи на те, в якій інтерпретації він використовувався тим або тим мислителем - у матеріалістичній, як у Л.С.Виготського, ідеалістичній, як у раннього О.Ф.Лосєва періоду «Античного Космосу і сучасної науки», або ж специфічно східній, як у Н.Бора. Автори глибоко переконані в тому, що вже якщо між ідеалізмом і матеріалізмом взагалі немає ніяких підстав виривати

¹ Укажемо на блискучий і зважений діалектичний підхід цього євразійського автора до розуміння цивілізаційної своєрідності Росії у праці: Духовные предпосылки Евразийской культуры // Алексеев Н.Н. Русский народ и государство. М., 1998.

286

непрохідну прірву, то це тим більше безпідставно стосовно різних метафізичних інтерпретацій діалектики.

Її поділ на ідеалістичну і матеріалістичну діалектику досить умовний. І той і інший варіант дозволяють ефективно пояснювати реальне та ідеальне буття, ну хіба що метафізичні акценти будуть розставлені по-різному. Тому марксистське перекидання Гегеля з голови на ноги являє собою лише філософське спрощення уявлення про буття, що не змінює суті концепції, але робить її менш логічною. Це своєрідна інтерпретація ідеалістичної системи в матеріалістичному дусі. Проте, якщо подумки відмежуватися в одному випадку від абсолютної ідеї як першооснови, а в іншому - від наполегливих повторів матеріалістичних заклинань, то залишиться досить струнка система діалектичних законів і категорій, які, з одного боку, дозволяють нам успішно розробляти найважливіші онтологічні теми, а з іншого боку - служити ефективним засобом аналізу та розв'язання цілком конкретних пізнавальних, соціальних, ціннісних і екзистенціальних проблем.

При викладі законів і категорій діалектики ми будемо гранично лаконічні й обмежимося тут в основному проблемами так званої «об'єктивної діалектики», як її називали в діалектичному матеріалізмі. При всій відносності та спірності цього терміна в ньому є певний смисл, тому що він фіксує спрямованість діалектичної думки не на дослідження діалектики пізнавального процесу та логічних засобів осмислення діалектично суперечливих об'єктів, про що ми говорили в попередній лекції, а на універсальні закони розвитку будь-яких об'єктів і процесів у всіх стратах буття – від природної до спекулятивно-метафізичної. Це, на наш погляд, тим більше виправдано, що у російській філософській традиції давнього і недавнього минулого накопичено гігантський теоретичний матеріал з історії і теорії діалектики¹. Крім того, діалектичну природу категоріальної структури нашого мислення і принципи розумного мислення ми проаналізуємо в гносеологічному розділі наших лекцій.

Отже, відштовхуючись від інтерпретації класичної гегелівської спадщини, як правило виділяють три загальних закони діалектики: закон заперечення заперечення (або закон спіралеподібного характеру розвитку), закон переходу кількісних змін у якісні та закон єдності і боротьби протилежностей, який, на наш погляд, точніше було б іменувати «законом взаємодії протилежностей», з огляду на те, що фундаментальні протилежності буття (на кшталт матеріального і ідеального, чоловічого і жіночого, лівого і правого, внутрішнього і зовнішнього і т.д.) можуть і не боротись одна з одною, а навпаки, досить гармонійно одна одну збагачувати.

Закони діалектики не існують відірвано один від одного, а реалізуються як грані (аспекти) єдиного процесу розвитку чи, якщо змінити ракурс зору на гносеологічний, дозволяють усебічно зрозуміти й описати процес розвитку.

¹ Вельми цінними з висоти минулих років бачаться дискусійні публікації в серії «Над чим працюють і про що сперечаються філософи», присвячені законам діалектики: Диалектическое противоречие. М., 1979; Диалектика отрицания отрицания. М., 1983.

287

Взяті разом, вони можуть бути інтерпретовані як незмінна породжуюча матриця будь-яких процесів розвитку, які коли-небудь були, є чи відбудуться в майбутньому. Ці закони можна вподібнити Всесвітнім Правилам Гри, за якими «живе-грає» Космос, наша земна цивілізація, її окремі націй, культури, соціальні спільноти, ідеї чи неповторні екзистенції. Тут екстенсивно скінченні за кількістю закони породжують потенційно нескінченну множину конкретних варіантів і сценаріїв розвитку на всіх рівнях буття, по-різному проявляючись на цих рівнях.

Іншими словами, закони діалектики є типовим прикладом конкретно-загальної єдності, не відірваної від своїх особливих форм, а навпаки, здатних збагачуватися цією особливістю й тому нескінченно різноманітно виявляти свої сутнісні риси на рівні своїх одиничних проявів. Ясно, що вичерпати аспекти і форми прояву цих загальних законів розвитку людство не зможе ніколи, але це аж ніяк не заважає йому нескінченно уточнювати їх загальний метафізичний смисловий зміст.

У плані демонстрації єдності трьох законів можна сказати, що будь-який предмет або явище являє собою певну якість, де є єдність протилежних конститутивних тенденцій і сторін. У результаті кількісного нагромадження суперечливих тенденцій і властивостей усередині цієї якості виникає нерозв'язна суперечність. Розвиток предмета здійснюється через заперечення даної якості, але зі збереженням деяких властивостей у новій утвореній якості. «Брунька зникає, коли розпускається квітка, – писав Гегель, – і можна було б сказати, що вона спростовується квіткою; так само з появою плода квітка визнається хибним наявним буттям рослини, а в якості її істини замість квітки постає плід. Ці форми не тільки розрізняються між собою, а й витісняють одна одну як несумісні. Однак їхня плинна природа робить їх водночас моментами органічної єдності, в якій вони не тільки не суперечать один одному, а один так само необхідний, як і інший; і тільки ця однакова необхідність і становить життя цілого»¹.

Зрозуміло, що й характер якостей, і форми розв᾽язання суперечностей, і спрямованість розвитку цілого будуть досить сильно відрізнятися, скажімо, в неорганічній природі й у сфері людського духу, що, однак, зовсім не виключає принципової номологічної єдності між ними. Одне з лих метафізичного мислення (у розумінні антидіалектики) – невміння розбиратись у діалектиці субстанціально стійкого й акциденціально мінливого, загального й одиничного, сутнісного і виявленого, необхідного і вільного. Тут скрізь, як писав той же Гегель, «містяться однобічні... і виключаються протилежні визначення. Це взагалі строге «або – або», відповідно до якого стверджують, наприклад, що світ скінченний або нескінченний, але неодмінно лиш одне із цих двох»².

Іноді говорять, що є основні, а є неосновні закони діалектики, виражені парами граничних категорій типу «сутність - явище», «необхідність - випадковість», «можливість - дійсність»,

¹ Гегель Г.В.Ф. Феноменология духа // Соч. Т. IV. М., 1959. С. 2.

² Він же. Энциклопедия философских наук. Т. 1. М., 1974. С. 139.

288

«причина – наслідок», «форма - зміст» і т.д. Таке твердження не стільки помилкове, скільки надлишкове, тому що всі філософські категорії, якими оперує наше мислення, схоплюють найважливіші протилежні сторони буття. Шляхом прояснення їхнього категоріального змісту ми виявляємо якісь важливі універсальні закономірності функціювання, розвитку й упорядкованості навколишнього світу. Однак є чітко зафіксовані філософською категорійною мовою універсальні закономірності розвитку, а є категорійні онтологічні смисли (на кшталт виділених вище категорійних пар), які описують різні аспекти буття, але все-таки більше стосуються характеристики типів зв'язків, які існують у світі.

Іноді також запитують: чому універсальних законів три, а не два і не п'ять? Питання досить схоластичне і другорядне, з огляду на те, що в радянський період на філософський факультет МГУ і в Інститут філософії РАН приходили від філософськи мислячих громадян нашої держави цілі пачки листів, де відкривалися четвертий і п'ятий або ж один-єдиний всеосяжний закони діалектики. Цінність подібних вишукувань була найчастіше нульовою. Але якщо вже ми задали самі собі це питання, то, мабуть, можна було б відповісти так: двох законів розвитку – мало, а чотирьох – уже забагато¹.

Три закони розвитку подібні до трьох граней тетраедра - одного з п'яти правильних багатокутників Платона і мінімальної (за кількістю граней) об'ємної фігури, здатної стійко спрямовуватися вверх. Можна було б відповісти і словами П.А.Флоренського, який, аналізуючи християнську Трійцю, відзначив, що трійка і троїстий ритм - улюблене числове співвідношення в природі, таємниця якого назавжди залишиться прихованою. Втім, не можна повністю виключити можливість знаходження як четвертого закону діалектики, так і одного-єдиного, до якого можна було б звести наявні. Останній і так досить очевидний, виходячи з того, що ми говорили вище: у світі існує закон загального вдосконалення всіх придатних для цього форм. Однак конкретизацією цього єдиного і одного закону в усякому випадку будуть всі ті ж три закони діалектики, які описують:

а) джерела і рушійні сили (закон взаємодії протилежностей),

б) механізми (закон переходу кількісних змін у якісні),

в) загальну архітектоніку² (закон заперечення заперечення) розвитку. Тому перейдемо тепер до короткої характеристики цих законів і виведення з них деяких цікавих наслідків.