Діалектика буття: розвиток і закони діалектики

1. Розвиток і детермінізм

В основі діалектичних уявлень про буття лежать дві фундаментальні філософські ідеї (або два принципи), нерозривно пов'язані між собою.

Перший принцип може бути названий принципом детермінізму, який говорить про те, що світ являє собою впорядковане ціле, а не безструктурний хаос (позиція індетермінізму). У ньому є стійкість і повторюваність, внутрішня пов’язаність і єдність.

Другий принцип можна позначити як принцип розвитку. Він, на перший погляд, заперечує попередній і стверджує, що світ є реальністю, що незворотно і якісно розвивається, де завжди виникає щось нове, чого не було раніше й що не вкладається в рамки попередніх уявлень. Однак принцип розвитку, ясно виражений ще Гераклітом у його знаменитій метафорі потоку, куди неможливо ввійти двічі, протистоїть насправді не детермінізму, а позиції його учня Кратіла, який стверджував, що в ту саму ріку неможливо ввійти навіть один раз. Плинний потік є іншим у кожну наступну мить часу. Із цієї тези випливав, як відомо, і песимістичний гносеологічний висновок Кратіла (персонажа однойменного платонівського діалогу), що всі незмінні імена людської мови помилкові й не відповідають світовій стихії нескінченного становлення. Відповідно позиція Кратіла - це типовий варіант індетермінізму - вчення, що заперечує впорядкований і закономірний характер сутнього. Хаос кратілівського і хаос ніцшеанського типу - лише різні грані єдиної індетерміністської позиції.

Послідовний же детермінізм і послідовно проведений принцип розвитку, у свою чергу, діалектично передбачають один одного. Метафізичні позиції Парменіда й Геракліта цілком сумісні, й не тільки сумісні - вони потребують один одного для своєї онтологічної та логічної повноти, де долається їх вихідна історична однобічність. Обґрунтуємо цю важливу діалектичну тезу.

З одного боку, рух і розвиток повинні мати якісь незмінні загальні закони, інакше в їх основі повинні лежати якісь ще більш загальні закони, які викликають їх до буття, що було б самосуперечливим. Отже, самі загальні закони розвитку повинні бути єдині й незмінні. Про це ми вже писали вище. Визнавати ж розвиток, але заперечувати наявність його об'єктивних і загальних законів неможливо, тому що будь-яке заперечення загальної закономірності саме

281

претендує на загальний і закономірний характер. Заперечення ж розвитку як такого спростовується самою висунутою тезою (якщо вона нова), а якщо вона не нова, а тривіально незмінна, отже, виключається можливість виведення з неї всяких нетривіальних і цікавих наслідків, адже розвитку-то немає! Звідси необхідно зробити висновок, що заперечувати розвиток неможливо, тому що це або самосуперечливо, або тривіально, що в будь-якому випадку логічно небезпечно для того, хто міркує. Отже, розвиток з необхідністю є, і він закономірний, а якщо закономірний - отже, є й незмінні загальні закони розвитку.

З іншого боку, впорядкованість і пов’язаність буття передбачає, що це буття не є абсолютною єдністю, позбавленою множинності та відмінності. У противному випадку в ньому не було б ніяких зв'язків, тому що для зв'язку потрібні принаймні два елементи, які хоча б чим-небудь відрізняються один від одного. Відмінності без усякої тотожності - це абсолютна незв'язність буття, тотожна абсолютному хаосу, а тотожність без усяких відмінностей - це абсолютна гомогенність, простота й одиничність буття. Недарма Микола Кузанський тонко зазначив, що хаос і пітьма позамежні для розуму через їх абсолютну недосконалість, а Бог - навпаки, у силу своєї абсолютної світлоносності, досконалості та повноти. Тому практично у всіх теїстичних філософських системах Богу традиційно приписуються такі предикати: одиничність, абсолютна єдність і простота.

На відміну від гіпотетичного абсолютного хаосу й гіпотетичного трансцендентного Божественного буття реальне світове буття (однаковою мірою і матеріальне й ідеальне) це єдність у відмінностях і пов’язаність різного. Але процес розрізнення єдиного і єднання різного саме і є найбільш абстрактним діалектичним визначенням феномена розвитку. Завдяки йому буття впорядковане різними способами на різних рівнях - у межах від гранично досконалих до гранично недосконалих форм сутнього, від людини до найдрібнішого кварка, від вищого - свідомого - єднання автономних і творчих окремішностей до нижчої форми єднання, де зовнішнім механічним способом об'єднані якісно однакові елементи, практично позбавлені відмінностей. Так, духовне єднання людей на основі спільних коренів цілей діяльності якісно відрізняється від єдності атомів у якому-небудь камені або цілому гірському масиві.

Понад те, без послідовно проведеного принципу розвитку походження, структурний і функціональний зв'язок між подібними, здавалося б, абсолютно різними пластами і формами світового цілого залишилися б абсолютною загадкою¹, і вже тим більше позбавленими смислу стають принципові для нас, людей, питання: хто ми, звідки й куди ми йдемо? Без ідеї спрямованого й загального розвитку, без ідеї прогресу (з усіма тими принциповими застереженнями, які були зроблені в попередній лекції) сам світовий порядок перестає таким бути, тому що не може бути таких що не розвиваються цілісностей і безглуздого, позбавленого цілей порядку. Такими можуть бути тільки сумативні та механічні системи, а також системи з органічною і навіть розумною цілісністю, що перебувають у стані деградації та розпаду, але вони, у переважній більшості випадків, є продуктами діяльності самої людини, яка забула про справжні цілі та цінності існування.

¹ Див. про моделі єдності світу в лекції 10 розділу II.

282

Нерозривний діалектичний зв'язок принципу розвитку і принципу детермінізму, еволюції та загальної організованості на загальнонауковому рівні підтверджують і творчо конкретизують:

а) парадигма глобального еволюціонізму з різними інтерпретаціями антропного принципу;

б) синергетична парадигма з негентропійними моделями еволюції та розкритими механізмами самоорганізації;

в) шар ноосферних досліджень, пов'язаних з вивченням нових властивостей живої речовини і роллю інформаційних процесів в існуванні та розвитку життя в Космосі;

г) сучасні моделі та експериментальні результати у фундаментальних науках – у фізиці¹, біології² і т.д.

Особливо слід зазначити заслуги системного руху, де зв'язок організованості та розвитку був підданий протягом XX століття докладному теоретичному осмисленню (піонерськими тут були праці А.А.Богданова з розробками тектології «загальної організаційної науки»)³, і сьогодні можна говорити про існування цілого ряду підходів до дослідження системних закономірностей розвитку⁴.

Існує омана, найчастіше притаманна представникам природничих наук, що наукові відкриття здатні радикально змінити наші погляди на загальні закономірності розвитку. Іноді, однак, ця нотка прослизає навіть у працях таких шанованих нами великих теоретиків-філософів, як П.П.Гайденко. Вона пише, що «сучасні уявлення про системи, які історично розвиваються, вносять багато конкретного в досить ескізні й абстрактні ідеї Гегеля. Понад те, є й такі нові аспекти, які не були представлені ні в гегелівській концепції розвитку, ні в її наступних розробках у неогегельянстві та марксизмі. Їх відкрило сучасне природознавство - фізика нерівновагих процесів, нелінійна динаміка і синергетика. Це ідеї когеренції та кооперативних ефектів. Філософські підходи, які вгадують ці характеристики, можна виявити скоріше в східних культурах, аналізом яких гегельянська традиція зазвичай нехтувала»⁵.

Якщо із твердженням про те, що сучасні наукові дослідження істотно конкретизують і збагачують гегелівські уявлення про розвиток, можна погодитися, то твердження про їх «ескізність» викликає заперечення.

По-перше, будь-які філософські та наукові моделі ескізні, тому що, як ми пам'ятаємо, спрощують і схематизують реальність. Питання, отже, не в ескізності, а в тому, наскільки евристичні за своїм пояснюючим і передбачаючим

¹ Див., наприклад, сучасні моделі «темної матерії», про які ми вже згадували. Вони дозволяють говорити про Всесвіт як універсально зв'язану систему: Родионов Б.У. Материя Всеединства // Дельфис. 2001. № 3. Див. также работу Л.В. Лескова: Лесков Л.В. На пути к новой картине мира // Сознание и физическая реальность. 1996. № 1–2.

² Див.: Шелдрейк Р. Новая наука о жизни // Дельфис. 2001. № 4; 2002. № 1–4.

³ Богданов А.А. Всеобщая организационная наука (тектология). М, 1989.

⁴ Див.: Урманцев Ю.А. Девять плюс один этюд о системной философии. М., 2001; Винограй Э.Э. Основы общей теории систем. Новосибирск, 1993.

⁵ «Круглый стол» журналов «Вопросы философии» и «Науковедение», посвященный обсуждению книги B.C. Степина «Теоретическое знание» // Вопр. философии. 2001. № 1.

283

потенціалом філософські моделі. Що ж стосується гегелівських уявлень про механізми розвитку, то вони досить детально продумані й адаптовані до досить різнорідного емпіричного матеріалу, у тому числі й стосовно до кооперативних ефектів у біології та соціумі. Для цього досить перечитати гегелівську Енциклопедію філософських наук.

По-друге, всі сучасні стратегічні ідеї типу «глобальної еволюції», «системної цілісності», «синергії» та «когеренції» - це прямий вплив діалектичних ідей німецької класичної філософії (насамперед Гегеля), які тільки сьогодні виявляють весь свій евристичний потенціал. Авторам доводилося розмовляти із професійними біологами, які щиро вважають, що в теоретичному плані біологічна думка ще й наполовину не освоїла багатства гегелівських ідей про сутність життя й еволюції.

По-третє, тільки тривала історія розвитку всіх сфер культури здатна підтвердити, що у філософській спадщині того чи того мислителя вічне, а що суєтне. Із цих позицій історія підтвердила велич Гегеля, незважаючи на безперервну, більше ніж півторастолітню критику його ідей. Багато його лютих недругів благополучно відійшли в історичне небуття, а от гегелівські ідеї продовжують жити й стимулювати наукову творчість. Ніякі ж дані сучасної науки, якими б революційними вони нам не здавалися, ніяк не спростовують загальних законів діалектичного розвитку, у тому числі й багатьох їхніх аспектів, установлених Гегелем. Наука на це просто не здатна в силу її предмета, мови і методів.

До цього ми переважно критикували цього великого представника німецької класичної філософії за логічний преформізм, зневагу даними конкретних наук, спекулятивність міркувань і т.д. Тепер же настав час підкреслити, що діалектична концепція Гегеля, на наш погляд, залишається вершиною діалектичної думки, що, до речі, багато в чому визначило й сильні сторони діалектико-матеріалістичної моделі розвитку, що базується на даній системі¹.

Гегелеві вдалося надати діалектиці системного характеру і виявити загальні закони розвитку: він має спіралеподібний характер, ним рухають діалектичні суперечності, а його феноменальним виявленням завжди будуть зміни якісних параметрів речей і процесів, які виникають через стрибки і перериви поступовості. Більшість наступних концепцій діалектики – від її матеріалістичних (як у марксизмі) до ідеалістичних (як в А.Ф.Лосєва і С.Л.Франка) варіантів – у тій або тій формі в основу своїх побудов кладуть категорійний апарат і діалектичні відкриття гегелівської філософії².

¹ Зокрема, існують дослідження, що демонструють майже повний збіг логіки першого тому «Капіталу» Маркса, принаймні розділів про діалектику товару і грошової форми вартості, з відповідною логікою розгортання гегелівської «Феноменології духу».

² Взагалі треба відзначити, що в цей час спостерігається певний ренесанс стосовно гегелівської філософії. Це відзначають і сучасні західні філософи, про що, зокрема, говорив нам при особистій зустрічі в січні 1998 року Х.Г.Гадамер. Він відзначав, що, з одного боку, повернення до Гегеля - результат своєрідного подолання етапу захоплення постпозитивізмом К.Поппера в Німеччині. А з іншого боку - відображення критичного ставлення до тієї хвилі деконструктивізму і постмодернізму, що прокотилася Заходом і Росією і яка, незважаючи на всю її популярність, у багатьох випадках виявляється змістовно набагато біднішою від концепції Гегеля, у тому числі й у загальних питаннях, які стосуються проблеми тексту, його інтерпретації та сприйняття.

284