2. Проблема співвідношення теорії та історії філософії

Безумовно, що найважливішою передумовою навчання філософії є вивчення історії ідей, які в ній виникали. Як відзначав К.Ясперс: «Щоб прийти до філософії, потрібно пройти шлях через її історію. Цей шлях для окремої людини є немовби сходження вверх стовбуром великих оригінальних творів»¹. Але філософія – це вільне мислення, тому тексти, через які нам представлена світова філософія, є лиш умовою самостійного мислення. У цьому розумінні можна сказати, що без історії філософії не може бути засвоєна філософія, але філософія, у свою чергу, не може бути зведена лише до історії філософії.

На перший погляд теза про те, що філософія може бути зведена до її історії, виглядає досить переконливою. Справді, що таке філософія, як не історія ідей конкретних філософів? Понад те, здається, що саме послідовне, хронологічне вивчення філософських поглядів і дає нам об'єктивне уявлення про її розвиток. Отже, освоєння філософії це лише вивчення філософських ідей, котрі були в історії людської культури. Однак уже тут виникають вельми серйозні суперечності й труднощі.

Насамперед як же вивчати цю саму історію філософії? Варіантів же дуже багато. Ясперс радить обирати тексти великих мислителів. Якщо ви уважно освоюєте твір великого філософа, то неминуче прилучитеся до всієї проблематики світової філософії. «Можна сказати, що вже в одному великому творі закладено все. Спираючись на одне з великих творінь, самостійно проробляючи його, піднімаються в ціле царство філософії»². Водночас той же Ясперс указує, що є дві фігури, яким надається перевага для занурення в тканину філософського дослідження, – це Платон і Кант. Тобто первинною-то виявляється зовсім не історія філософії як така, а в цьому випадку – теоретичні уявлення самого Ясперса про сутність і призначення філософії.

Отже, роль історії філософії інша, ніж, наприклад, роль історії якоїсь із наук. Для вивчення сучасного стану фізики або хімії нам зовсім не обов'язково знати історію розвитку цих наук. У свою чергу, у філософії ми ніколи не зможемо вказати на якусь новітню філософію, котра увібрала б у себе всю попередню. Щодо науки ми можемо з деякими застереженнями сказати, що остання наукова теорія водночас є і найбільш істинною. У філософії така ситуація принципово неможлива, хоча конкретні претензії такого роду регулярно виникали. Відповідно в науці історія реалізується як якийсь перелік відкриттів і знахідок, які призвели до розвитку даного виду знання, в деякому розумінні це якийсь реєстр або архів наукових відкриттів. А у філософії навряд чи взагалі можливий якийсь загальний і відсторонено-об´єктивний виклад її історії. Не випадково дуже багато мислителів

¹ Ясперс К. Указ. соч. С. 150.

² Там же. С. 179–180.

29

ніби пишуть свою власну історію філософії, немов закидаючи в минуле суб'єктивну «теоретичну сітку» із заздалегідь відомим «історичним уловом».

Це породжує інше питання: наскільки взагалі можливий об'єктивний виклад історії філософії? Історію пише конкретна особистість, яка перебуває у певній соціокультурній ситуації, яка належить до тієї чи тієї культури. Виявляється, що навіть дотримання загальновизнаного хронологічного принципу досить утруднене, і людина пише історію, виходячи зі своїх внутрішніх симпатій і антипатій. Значення одних фігур він виділяє, а інших применшує. Понад те, історія може створюватися під тиском певних ідеологічних парадигм. У так званих «наукових» працях з історії філософії, створених у західноєвропейській культурі, ви можете не зустріти навіть згадування про російську філософію. І навпаки, у відповідних підручниках, створених у російській культурній традиції, цей аспект може бути «роздутий» до непристойності. Отже, історія філософії набуває «місцевого» колориту і залежить від тих уявлень, які існують у конкретно-історичній культурі.

Отже, історія філософії – це завжди певна інтерпретація реального історичного процесу, що лише комуфлює історію ідей у пропоновані самим автором концептуальні одежини. Є персоніфіковані варіанти її викладу, коли перед нами постають філософи, згруповані за ступенем їхньої значимості та величини з позиції автора даної історії, що зовсім не гарантує нам істинності змальованої ним історичної панорами. Проти таких варіантів виступав Гегель, який звертав увагу на те, що це лише суб'єктивні трактування, які в найкращому разі являють собою систему розповідей з історії філософії. Така історія філософії перетворюється в «предмет дозвільної цікавості або, якщо завгодно, у предмет інтересу вчених ерудитів. Тому що вчена ерудиція полягає саме в тому, щоб знати масу неважливих речей, тобто таких речей, які самі собою беззмістовні й позбавлені всякого інтересу, а цікаві для вченого ерудита тільки лише тому, що він їх знає... Що може бути більш непотрібним від ознайомлення з рядом лише голих думок? Що може бути більш байдужним?»^1.

На противагу він пропонував створювати послідовну теоретичну історію філософії, що повинна бути незалежною від пристрастей автора. Але тоді виникає необхідність єдиної об'єктивної наукової основи для такого викладу історії. Зокрема, у Гегеля такою постає єдиний історико-філософський процес, у якому кожна концепція є лиш етап загального становлення філософської самосвідомості. У цьому випадку на перший план виступає якийсь смисловий стрижень (наприклад, той же абсолютний ідеалізм або матеріалізм), на який нанизуються філософські ідеї, що й дасть нам в остаточному підсумку історію філософії. Але тут знову виникає питання про критерії вибору смислового стрижня, що далеко виходить за рамки самої історії, вимагає виявлення її внутрішньої сутності, зв'язку з іншими формами свідомості, з наукою,

¹ Гегель Г.В.Ф. Лекции по истории философии. Кн. 1. СПб., 1993. С. 78.

30

релігією, мистецтвом і т.д. Виявляється, що єдність історії філософії в будь-якому його варіанті «не є фактичним станом, але є певною ідеєю. Ми шукаємо цю єдність, однак досягаємо лише партикулярної єдності окремих сфер... Жодна конструкція історії філософії як раціонально вибудуваний ряд позицій не збігається з історичною фактичністю»¹.

Інша проблема пов'язана з тим, що будь-яка історія неминуче набуває характеру своєрідного зібрання пам'ятників, додаючи їй елементів догматизму. У цьому розумінні практично будь-який підручник з філософії є реалізацією цього принципу. Він виконує лише вузьку навчальну мету, пов'язану з отриманням деяких знань із метою їхньої репродукції на іспиті чи заліку. Така форма філософії та її викладу також потрібна, проте вона має занадто мало спільного з вільною філософською думкою, зводячи все її багатство лише до однієї авторської інтерпретації. Однак необхідно розуміти, що «ніякий філософ, навіть найбільш великий, не є власником істини»².

Філософія, як ми пізніше спробуємо показати, вже за своїм визначенням не може стояти на місці, не може виступати як система єдиних, усіма прийнятих знань, як це іноді здійснюється в рамках наукових теорій. Філософія – це вічно формоване знання, всередині якого відбувається зіткнення суперечних концепцій, і результатом цього аж ніяк не є їхнє відкидання за законом виключеного третього. Понад те, наявність жорстко конкуруючих теоретичних альтернатив – це стійкий стан філософії, що свідчить про її життєвість у ту чи ту історичну добу, в тому чи тому соціально-культурному середовищі.

Ставлення до історії філософії тільки як до пам'ятника може привести, як відзначав ще І. Кант, лише до сліпого повторення того, що вже було зафіксовано в людському мисленні. Або, як відзначав Гегель, об'єктивна і ніби застигла історія філософії являє собою лише марне «блукання серед могил». Як це не парадоксально, спроба все більш об'єктивного й буквального викладу історії філософії може витіснити саму філософську рефлексивну, творчу роботу розуму, замінивши все простим коментуванням.

Філософія, розглянута як чиста історія ідей, залишає відкритим питання: чи відбувається реальний приріст філософського знання чи філософи увесь час не виходять за рамки раз і назавжди заданої проблематики? І якщо проблемний і концептуальний фонд філософії все-таки оновляється, то що є причиною цього? Що спонукає мислителя до концептуальних проривів, до народження нових ідей? Невже тільки особиста сваволя та випадкові збіги історичних обставин? Повторимо ще раз. Філософія – це вільна творчість, і філософ «як самостійний мислитель має застосовувати свій розум вільно та оригінально, а не рабськи наслідувально»³. І він повинен бути в остаточному підсумку впевнений, що його нові побудови мають загальну й об'єктивну значимість.

¹ Ясперс К. Указ. соч. С. 141.

² Там же. С. 153.

³ Кант И. Логика. Пособие к лекциям // Кант И. Трактаты и письма. М., 1980. С. 333.

31

Виходячи ж з позиції гіпертрофованого історизму, можна дійти сугубо негативного висновку, що немає взагалі ніякої єдиної та закономірної історії філософії, тому що немає єдиного та об'єктивного смислового стрижня, що пов'язує різноманітні думки в єдине знання. Скільки філософів, стільки й думок, а історія філософії являє собою лише ланцюг геніальних помилок і оман, де ніяке твердження не набуває статусу остаточно істинного.

Інша позиція, навпаки, абсолютизує можливість існування когось ідеального розуміння філософії, її сутності й завдань у вигляді завершеної істинної теорії. Тут протилежністю історичного плюралізму й релятивізму в поглядах на філософію є настільки ж тупикова позиція абсолютного об'єктивізму й антиісторизму. Річ у тому, що тут виникають усі ті ж питання: що таке істина і які її критерії? Чи однакові вони для будь-яких епох і культурних традицій? Де гарантії того, що саме в даній філософській теоретичній моделі істина дійсно втілилася? Чи можна осягати світ, буття, спираючись на подібні, по суті ірраціональні постулати? Отже, подібна позиція могла б бути справедливою лише в одному випадку – якби хтось міг досягти абсолютної істини, абсолютно істинного знання. Однак останнє також неможливе, якщо ми виходимо з розумної та самокритичної позиції і не сприймаємо філософію як релігію, котра вправі базуватися на недовідних абсолютних передумовах. Занадто впевненим в істинності своїх філософських положень Гегель пропонує згадати слова апостола Петра, які він сказав Ананієві: «Дивися, ноги тих, які тебе винесуть, стоять уже за дверима». Або, переносячи це на ґрунт наших міркувань: «Дивися, система філософії, що спростує та витіснить твою, не змусить себе довго чекати; вона неминуче з'явиться так само, як вона неминуче з'являлася після всіх інших філософських систем»¹. Річ у тому, що зазначена претензія на абсолютну істину також залишається лише думкою, котра може стояти від істини на досить великій відстані.

Отже, обидва протилежні висновки, що філософія повністю може бути зведена до її історії і немає ніякої теорії та, навпаки, що неможлива об'єктивна історія філософії (чи в силу того, що нема й не може бути теорії, котра адекватно описує весь шлях розвитку філософії, чи в силу того, є єдина істинна теорія, що виключає переказ минулих оман), є типовими крайніми позиціями. Як часто буває за наявності деякої кількості альтернативних варіантів розв'язань тієї чи тієї проблеми, відповідь на неї лежить десь посередині, тому що кожен варіант базується на частковій істині, котра, однак, набуває тут абсолютного значення. Тому відповідь на дану загальну проблему пов'язана з розв'язанням питань про особливості самого історико-філософського процесу та специфіку філософії як особливої форми теоретичного знання.

З одного боку, людству все-таки вдається більш-менш об'єктивно описати розвиток філософії, щоправда, варіантів такого роду описів досить багато. А це дозволяє міркувати про користь альтернативних історій філософії.

¹ Гегель Г.В.Ф. Лекции по истории философии. Кн. 1. С. 82.

32

З іншого боку, безсумнівно існує й теоретична частина філософії, що є базовою стосовно інших її компонентів, у тому числі й стосовно історико-філософських інтерпретацій. Однак і тут філософський простір заповнений альтернативними теоретичними концепціями і моделями.

Центральною проблемою нашого курсу і є з'ясування того, що таке філософія саме як особливого роду теорія, що водночас означає відповідь на питання про те, що таке філософія взагалі. Різноманіття концепцій, які існують у філософії, лише зовні руйнує уявлення про неї як про єдиний історичний процес. Філософія являє собою більш складний тип єдності, що включає в себе розмаїтість. Це своєрідна й органічна єдність різноманіття. Розмаїтість філософських систем і в діахронічному (історичному), і в синхронічному (теоретичному) планах характеризує не відсутність у філософії єдиного предмета, а специфіку існування та розвитку філософії.

Річ у тому, що філософія не має характеру однолінійного прогресивного розвитку, а отже, в ній ми практично не знайдемо загальнозначущих результатів, які фокусуються в новітній теорії, як це характерно для окремих наук. Тут остання за часом наукова теорія водночас може бути більш істинною стосовно попередніх.

Розвиток філософії здійснюється за іншим принципом, коли постановка та розв'язання проблем у ній здійснюються в рамках єдиного філософського проблемного поля. Це розмаїтість усередині єдності або єдність у непереборній розмаїтості, що зберігає всередині себе в тому числі й ті філософські уявлення, які були вироблені в більш ранні часи. Тому у філософії, з одного боку, немає повністю застарілих ідей, так само як і немає абсолютно нових. Це одна з особливостей філософії, що дозволяє всім філософам (і тим, які були, і тим, які є) вести філософський діалог один з одним поверх просторово-часових і культурно-національних границь. По суті різноманітні філософські концепції – лише різні шляхи осягнення філософської істини за винятком внутрішньо суперечливих (ірраціональних) і відверто аморальних.

Отже, філософія завжди реалізується як єдність історії і теорії, це лише дві сторони одного предмета. Тому розрив цих аспектів призводить як до спотворення самого предмета філософії (абсолютизація цих аспектів), так і до спотворення викладу історії філософії (підпорядкування реального історико-філософського процесу абсолютизованим схемам або відмова від усякого концептуального обґрунтування своїх історичних побудов).