3. Рух і розвиток. Проблема прогресу

У світі присутні всілякі типи і види мінливості. Найбільш загальна їхня градація може бути здійснена як поділ їх на якісні та кількісні. Цей поділ, звичайно, має відносний характер, тому що реально якісні та кількісні зміни взаємозалежні й зумовлюють одна одну. Кількісні зміни – це насамперед механічні процеси, пов'язані з переміщенням тіл, зміною їх енергії. Вони є об'єктом насамперед окремих наук. Якісні зміни пов'язані зі зміною структури самого предмета, їх перетворенням в інший предмет.

Всередині якісних змін, у свою чергу, можна виділити зворотні та незворотні зміни. Прикладом перших є зміни агрегатних станів. Так, наприклад, вода переходить при відповідних умовах у лід і навпаки. Ці зміни також досліджуються конкретними науками. Філософію в першу чергу цікавлять незворотні якісні зміни, які й називаються розвитком. Розвиток як одну з характеристик буття вивчає діалектика, на підставі чого останню часто й визначають як учення про розвиток, тим самим підкреслюючи той факт, що розвиваються як буття в цілому, так і всі процеси в ньому. Таке трактування буття як такого, що перманентно розвивається, де рух (зміна взагалі) може бути розглянутий як окремий і вироджений випадок

270

розвитку, сьогодні поділяють багато вчених і філософів, які стоять на позиціях глобального еволюціонізму.

Як атрибут буття розвиток характеризується рядом фундаментальних рис. Насамперед це загальність, яка означає, що на всіх рівнях буття є розвиток, хоча й має різний якісний характер. Останнє твердження дискусійне. Є погляди, які говорять про загальність руху, але не розвитку, тому що не всі предмети, наприклад, неорганічної природи, розвиваються. Однак якщо враховувати ознаку якісної зміни стосовно розвитку, то твердження про загальність розвитку нам здається справедливим, тому що подібні зміни характерні для всіх рівнів буття. Інша справа - диференційований характер даних якісних змін. Світ являє собою ієрархічну цілісність, а тому процеси розвитку на різних рівнях мають різний характер і вимагають самостійного вивчення.

Розвиток характеризується також незворотністю, що розуміється «як виникнення якісно нових можливостей, які не існували раніше»¹. І, нарешті, для розвитку характерна спрямованість змін. Це означає, що розвиток базується на взаємозв'язку елементів системи, а тому будь-які, навіть такі, що здаються випадковими зміни мають взаємозалежний характер, тобто виникають як результат деяких взаємодій і породжують, у свою чергу, інші зміни. Розвиток як спрямована зміна забезпечує наступність «між якісними змінами на рівні системи, акумулятивний зв'язок наступного з попереднім, певну тенденцію в змінах... і саме на цій основі появу в системі нових можливостей»².

Однак спрямованість розвитку сьогодні трактується й більш радикально - як телеологічний рух систем будь-якої природи, особливо живих систем, певними кращими траєкторіями (паттернами, як їх іноді називають у синергетиці), немовби прагнучи досягти певної мети. Особливу роль у спрямованих процесах розвитку відіграє цільова детермінація, про що ми вже не раз говорили. Ця цільова детермінація може бути підсумком попередньої еволюції даної системи, ніби квінтесенцією її минулого досвіду, коли відбираються такі еволюційні й адаптивні механізми, які забезпечують активне пристосування та виживання системи в зовнішніх умовах. Тут система (організм, вид, біоценоз і т.д.) ніби зберігає у своїй пам'яті набір поведінкових структур і реакцій, які в нормальних і стабільних умовах можуть «мовчати» і не діяти, але миттєво активізуються й починають працювати при мінімальних натяках на зміну ситуації.

Це, зокрема, так зване «випереджаюче відображення», коли, наприклад, дерева скидають листи, орієнтуючись на величину світлового дня, а не на зміну температури навколишнього середовища. Більш складні випадки цільової детермінації в процесах розвитку, про які ми говорили вище у зв'язку з відкриттями сучасної синергетики, - це наявність скінченної кількості сценаріїв

¹ Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. М., 1997. С. 449.

² Там же. С. 450.

271

еволюції в неорганічних системах, механізми реалізації генетичної інформації, спрямований характер еволюції Всесвіту. Що стосується генотипу, то великою загадкою є те, що ті чи ті блоки ДНК починають працювати у строго визначений час і в строго визначеному ключі, немов підкоряючись якійсь єдиній цільовій програмі, що веде до становлення дорослої особини. Це завжди змушувало й змушує біологів говорити про «генетично преформовану морфу», про реальність аристотелівських «цілей-ентелехій»¹, про морфічні поля² і т.д.

Ще більш значний вплив цільової детермінації в людському бутті, коли вся наша поведінка сьогодні значною мірою визначається нашим баченням завтрашнього дня. Наявність ясних, високих і разом з тим досяжних цілей – це найважливіша умова гармонічного розвитку як окремої людини, так і всього суспільства в цілому. Тут однаково небезпечні й утопізм і конформізм, про що ми ще будемо мати можливість поговорити в майбутньому. У цілому ж на сучасному етапі розвитку науки ми маємо всі підстави сказати, що доцільність також є найважливішим атрибутом розвитку, що зовсім не виключає моментів випадковості й стохастичності в цьому процесі.

Отже, можна сказати, що розвиток – це впорядкована і закономірна, незворотна і спрямована зміна об'єкта, пов'язана з виникненням нових тенденцій існування системи. Поняття розвитку дозволяє простежити джерела виникнення того чи того явища, його генетичний зв'язок з іншими явищами, а отже, здійснювати прогнози діяльності людини, розвитку суспільної структури, напрямку розвитку світу, космосу і т.д.

Із проблемою спрямованості розвитку пов'язане розуміння прогресу і дискусії з проблеми як самого цього поняття, так і його застосовності до різних явищ. Насправді будь-яке визначення працює в межах конкретного контексту, виконуючи відповідні функції в даній пізнавальній ситуації. Тому абстрактно сперечатися про поняття прогресу - справа досить безглузда.

Є дослідники, які заперечують це поняття як прояв ідеї телеологізму, тобто передвизначеності розвитку³. Інші визнають його як особливий рід ціннісної критеріальної настанови і т.д. Наприклад, у теологічних міркуваннях мета може бути задана Богом, і природа тоді розвивається відповідно до наперед визначеного божественного плану, прагнучи його реалізувати. У деяких випадках використання поняття «прогрес» є досить відносним і не характерним, наприклад, для процесів неорганічної природи, де поступальність змін здійснюється в межах замкнутої системи і нова якість начебто б не виникає. До такого роду процесів можна віднести найрізноманітніші циклічні зміни. У цьому випадку можна сказати, що природа

¹ Див.: Кузин Б.С. О принципе поля в биологии // Вопр. философии. 1992. № 5.

² Див.: Шелдрейк Р. Новая наука о жизни // Дельфис. 2001. № 4; 2002. № 1–4.

³ Ще раз підкреслимо в цьому зв'язку, що наявність цілей ще зовсім не означає, що ці цілі обов'язково повинні здійснитись, і це також ніяк не підриває людської свободи. Приведемо приклад. Призов в армію в роки Великої Вітчизняної війни з метою здобути перемогу над ворогом абсолютно збігався з вільним вибором людини захищати свою Батьківщину й виконувати при цьому накази командира.

272

інертна, байдужна до тих понять, за допомогою яких людина її описує, вона просто є як факт буття.

Правда, останнім часом у зв'язку з відкриттями в тій же синергетиці наш погляд на циклічні й нееволюційні процеси в неорганічній природі серйозно змінюється. Багато що змушує визнати неорганічні процеси також незворотними і такими, що мають прямий стосунок до еволюції, хоча частіше й у негативному, руйнівному ключі. Сама людина, зокрема, здійснює в неживій природі такі зміни і продукує такі речовини, які до неї там ніколи не зустрічалися. Кислоти, важкі елементи, шлаки, жорсткі електромагнітні випромінювання - до людини їх не було в неорганічній природі в чистому вигляді, і вони, як з'ясовується, здатні впливати на живі форми.

Цікаві, зокрема, такі факти: природний гранітний масив має слабке радіаційне тло, сприятливе для живих істот. Але варто тільки цей масив підірвати або піддати сильним механічним деформаціям, як при тому ж самому кількісному радіаційному тлі він починає здійснювати якісно інший - згубний вплив на живі організми. У результаті продуктивність живих систем у такому районі починає незворотно падати.

Нарешті, розвиток так званих нанотехнологій, коли людина здатна цілеспрямовано змінювати атомарну структуру речовини – хіба це не приклади незворотних якісних змін на рівні неживої природи? А можливість знищення біосфери й літосфери Землі в результаті ядерної катастрофи – хіба це не приклад (аби тільки він залишився гіпотетичним!) незворотних якісних змін? І хіба людина в ролі вирішального чинника такої еволюції (чи, на жаль, інволюції) хоч щось змінює в такій тезі? Скоріше, ми повинні визнати, що людина за рахунок своєї діяльності здатна підвищувати (прогрес) або, навпаки, знижувати (регрес) еволюційний рівень будь-яких систем нижчої природи, тобто дійсно виступати найважливішим чинником еволюції всіх шарів світового цілого.

Однак широке використання понять прогресу й доцільності без уточнення їхнього значення стосовно конкретних систем є часто не що інше, як бажання людини штучно приписати природі доцільний характер, некритично нав'язати їй свої людські властивості. У свій час Ф.Бекон назвав подібну антропоморфізацію довкілля «ідолами роду». Вульгарним прикладом цього може слугувати матеріалістична теза про те, що природа породила людину, щоб людина могла досхочу черпати її ресурси для задоволення своїх безмежних матеріальних потреб і могла експериментувати з нею, як їй заманеться, щоб задовольнити свою абстрактну наукову допитливість, на зразок того, як експериментує дитина, з наївною безсердечністю відриваючи крила в метелика, щоб з'ясувати, а що з нею зрештою буде. Однак може бути й вульгарний релігійний антропоморфізм, коли стверджують, що Бог створив корову, щоб нею могла харчуватися людина.

Багато ж у чому оцінка тих або тих змін, як прогресивних, так і, навпаки, регресивних, є лише ціннісною настановою дослідника. Тому коли намагаються виділити універсальні критерії прогресивного розвитку,

273

то вони виглядають або занадто загальними, що дозволяє підігнати під них будь-які зміни, або, навпаки, занадто вузькими, які описують лише якісь локальні процеси змін. В останньому випадку для неорганічної природи такими критеріями постає міра ускладнення структури системи, для органічної природи – розгортання функціональних можливостей системи і підвищення міри її системної організації¹. Однак навіть ці локальні критерії прогресу насправді занадто відносні й абстрактні для того, щоб з їхньою допомогою можна було б досить ефективно диференціювати процеси змін.

Стосовно суспільства ситуація ускладнюється ще й тим, що різні спроби визначення суспільного прогресу локалізуються не тільки самою сферою дослідження, а й тими теоретичними моделями, з яких виходять при описі суспільства.

Тому, наприклад, з позиції марксистських соціальних теорій фундаментальним критерієм прогресу постає спосіб виробництва, і виходячи з цього будується весь ланцюжок оцінок прогресивного розвитку, в результаті якого його вершиною і вираженням повинен був стати комунізм. Однак у цьому випадку виникає маса теоретичних неузгодженостей. Зокрема, виявляється, що побудова суспільства на такій основі може водночас супроводжуватися найжорстокішим придушенням свободи особи.

Інші концепції декларують, навпаки, критерієм суспільного прогресу саме свободу особи, яка в межах співтовариства людей, по-перше, не може бути абсолютною, а по-друге, має своїм зворотним боком саме загрозу особистості. У суспільствах демократичного типу злочинність має широкий, повсякденний характер, загрожуючи життю окремої людини, тоді як у тоталітарних державах така небезпека набагато нижча (хоча тут злочин здійснюється проти всього народу в цілому).

Крім того, людина схильна абсолютизувати форму своєї буттєвої реалізації, забуваючи при цьому, що хоча вона і є зі свого людського погляду частиною особливого соціального світу, вона, проте, - лиш одна зі структур буття, світу, природи. Тому прогрес тієї чи тієї соціальної системи здійснюється в межах природних законів, підкоряється їм, і будь-які побудови критеріїв прогресу можуть миттєво бути спростованими навіть суто природними явищами. Це типова трагічна ситуація, перед якою завжди стоїть людина й на яку звертав увагу ще Кант. Будучи скінченною істотою, людина прагне пізнавати нескінченне і несумірне її масштабам, неминуче при цьому підганяючи все навколишнє під свої власні виміри.

Смисл поняття прогресу в його найбільш загальній формі як розвитку від нижчого до вищого, можна доглянути, мабуть, у тому, що він становить особливу ціннісно-світоглядну настанову, що дозволяє людині, котра осмислює ті чи ті процеси в природі й суспільстві, усвідомлювати себе, перспективи свого розвитку та розвитку людства в цілому, наповнюючи загальне визначення

¹ Див.: Алексеев П.В., Панин А.В. Диалектический материализм. М., 1987. С. 191–194.

274

прогресу новим змістом залежно від тієї соціокультурної ситуації, в якій вона опинилася, що надає її життю оптимістичного й цілеспрямованого характеру. З цих позицій необхідно визнати, що й абстрактне заперечення прогресу, відмова від пошуку його абсолютних критеріїв є щонайменше сумнівною філософською настановою. Логічним підсумком такої позиції стає руйнівний релятивізм, квієтизм, а в найгіршому разі - пряма апологія пороку. Без поняття прогресу життя багато в чому втрачає смисл, тому що не можна ж особисто вдосконалюватися й боротися за вдосконалення свого соціального оточення, якщо з погляду світового життя - це найчистіша нісенітниця і ніякого прогресу немає.

З іншого ж боку, заперечення прогресу і будь-яких його критеріїв - дуже часто сугубо ціннісне самовиправдання для тих, хто звик миритись із соціальною несправедливістю або виправдувати власні недоліки. Інша справа, що необхідно уникнути тих пасток у тлумаченні прогресу, про які ми говорили вище. Для цього представляється можливим:

- по-перше, визнати, що загальний прогрес може супроводжуватися тривалим локальним регресом і навіть загрожувати загальною деструкцією системи. Ніякої жорсткої передзаданості у світі не існує, у ньому є місце і для випадковості, і для свободи, і для хаосу;

- по-друге, єдині критерії прогресу повинні по-різному проявлятися на різних рівнях світового буття, іноді маючи латентний характер, і лише в людському суспільстві набувати видимої та свідомої форми;

- по-третє, варто відмовитися від спокуси сформулювати критерії прогресу на всі часи, тому що їх пізнання має нескінченний характер і буде весь час уточнюватися;

- по-четверте, універсальні критерії прогресу повинні мати діалектичний характер, щоб при своїх однобічних абсолютизаціях саме й породжувати регресивні наслідки.

Ми, звичайно, нескінченно далекі від думки, що зможемо ці універсальні й діалектичні критерії точно сформулювати, однак ризикнемо винести їх на суд читача, щоб стимулювати творчі дискусії. Зрештою лекції в академічній університетській аудиторії – це не тільки донесення до студентів твердих істин (тоді не потрібна була б і філософія), скільки стимуляція творчого мислення. В якості гіпотетичного універсального критерію прогресу можна запропонувати такий: світовий прогресивний розвиток здійснюється убік усе більш творчого індивідуального буття й одночасно зміцнення єдності цього індивідуального буття з оточуючими буттєвими формами.

Ясно, що тільки на рівні людини буття досягає творчої свободи, моральної відповідальності за свій вибір і свідоме прагнення до єдності з іншими людьми і навколишнім світом. Чим вище ми рухаємося еволюційними шаблями, тим більш чітким стає не тільки процес індивідуації (що, втім, досить очевидно), але і єдність набуває все більш свідомого і міцного характеру. Останнє зовсім не є очевидним, що дало підставу Шелеру і М.Гартману говорити про слабкість духовного буття порівняно з

275

фізичним. Однак це далеко не так. Ніякі природні катастрофи поки не зуміли винищити рід людський на нашій планеті, однак людське свідоме єднання в праці допомагає ефективно перетворювати лик Землі: дробити граніт і навіть алмаз, плавити метали й повертати ріки назад, змінювати генотип живих істот і навіть впливати на структуру атомів. Так яке ж буття більш сильне і єдине? Інша справа, що егоїзм без єдності й відповідальності, так само як і тоталітарна єдність без усякої індивідуальності, здатні породити небачений регрес і здичавіння, стати причиною катастрофи глобального порядку (військової, екологічної, культурної). На жаль, саме в умовах такої постійної загрози людство й перебуває протягом усього XX і на початку XXI століття.

У певному розумінні людина - це не тільки вінець, а й завжди потенційне фіаско світового буття.

Залишаючи осторонь украй складне поняття прогресу, повернімося до категорії «розвиток». Серед безлічі концепцій, що позитивно розв᾽язують питання про мінливість світу і його незворотний якісний розвиток¹, можна виділити ряд основних моделей.