2. Діалектика і метафізика.

РУХ ЯК СУТНІСТЬ БУТТЯ

Отже, рух сам собою суперечливий. Він містить у собі моменти мінливості та стійкості, перервності та неперервності.

¹ Чанышев А.Н. Курс лекций по древней философии. М., 1981. С. 168.

² Аристотель. Физика // Аристотель. Соч. В 4 т. Т. 3. М., 1981. С. 103.

³ Там же. С. 321.

262

Виникає проблема можливості опису даної суперечливості мовою логіки. Або, інакше кажучи, проблема того, як описати діалектичну суперечливість об'єкта формально несуперечливо. Міркуючи про рух або інші явища буття, ми повинні це здійснювати мовою понять, тобто будувати певний концептуальний каркас, який неминуче буде значним спрощенням реального стану справ. Це дозволяє нам міркувати несуперечливо, виходячи з правил традиційної логіки, але водночас виникає проблема, як поєднати онтологічну суперечливість (суперечності світу як такого) і мисленнєву несуперечливість. Або, інакше кажучи, як логічно несуперечливо відобразити діалектику руху, діалектику світу в цілому¹.

Справді, для того щоб щось пізнати, ми необхідно повинні спростити ті реальні процеси, які є у світі. Отже, для того щоб пізнати рух, ми неминуче повинні його призупинити, предметно проінтерпретувати. І тут виникає можливість абсолютизації свідомо спрощеного розуміння та його екстраполяції на рух у цілому, що часто й лежить в основі різного роду метафізичних тлумачень (у розумінні протилежності тлумаченню діалектичному, цілісному).

Саме в такий спосіб і виникає метафізична концепція руху, яка, по-перше, заснована на абсолютизації однієї з протилежних сторін руху й, по-друге, зводить рух до однієї з його форм. Сутність руху найчастіше зводиться до механічного переміщення. Механічне переміщення можна описати тільки шляхом фіксації даного тіла у певному місці в деякий момент часу. Тобто проблема руху зводиться до опису більш фундаментальних структур буття - простору й часу. А простір і час можна уявити двояко, що й було зроблено іонійською та елеатською школами в античності.

Або необхідно визнати існування «неподільних» простору й часу, або, навпаки, визнати їхню нескінченну подільність². Або визнати відносність усіх просторово-часових характеристик при абсолютності самого факту руху тіл, або, як це пізніше зробив Ньютон, увести поняття переміщення тіла з однієї точки абсолютного простору в іншу. Тобто ввести додаткові категорії абсолютного простору й часу, всередині яких реалізуються конкретні види руху. При цьому кожна з протилежних позицій всередині себе виявиться суперечливою.

Зенон геніально схопив дану проблему, показавши «що якщо при описі руху виходити з того чи того погляду на структуру простору й часу, то однаково несуперечливого опису руху не вийде, а, отже, раціональне відображення руху буде неможливим»³. Інакше кажучи, в основі цих поглядів лежать абсолютно різні гносеологічні припущення. Але відображуваний у наших думках рух (як і все інше)

¹ Більш докладно про цю проблему див.: Петров Ю.А. Диалектика отображения движения в научных по­нятиях и теориях // Диалектика научного познания. М., 1978. С. 429-454.

² Там же. С. 441.

³ Там же.

263

не є буквальною копією реальних процесів, реального руху. Він узагалі є зовнішнім процесом і не залежить від наших думок.

Отже, зазначена суперечливість є властивістю певної слабкості нашого мислення, змушеного для побудови теоретичної концепції вводити ті чи ті гносеологічні припущення, які можуть значно «спростити» реальність. І не просто вводити однобічні теоретичні «спрощення», а абсолютизувати їх і ототожнювати з реальністю як такою. Тому Аристотель одночасно просто й геніально відзначає, що зенонівські апорії розв᾽язуються дуже просто, досить перейти межу. Межу мислимих розчленовувань і схематизації простору й часу, яких у самій реальності немає.

Тут криється джерело всіх метафізик у негативному розумінні, коли реальність однобічно й розсудково препарується, а потім ці однобічні концептуальні схеми ототожнюються з нескінченно багатим і діалектичним об'єктом. У результаті метафізичній (у розумінні своєї недіалектичності) думці властиво жорстко протиставляти ідеалізовані описи, які повинні бути діалектично синтезовані або ж, навпаки, чітко і послідовно розведені. Міць раціональної думки виявляє тут свою пасивність і слабість. Бажання мислити строго і несуперечливо, навпаки, обертається нездатністю розв'язувати справжні й усувати мнимі логічні суперечності.

З цих філософських позицій і деякі зенонівські апорії (свідомо чи ні – це окреме історико-філософське питання¹) формулюються на принципі змішання різних типів ідеалізації. Тому замість черепахи й Ахіллеса потрібно говорити про відповідні математичні точки, які позначаються іменами «Ахіллес» і «черепаха», котрі не мають реальних властивостей даних об'єктів. Інакше кажучи, не можна обґрунтувати якесь положення, якщо вихідні поняття всередині нього будуються на різних гносеологічних припущеннях, зокрема, змішуються емпіричні (реальні) об'єкти (Ахіллес і черепаха), а простір трактується математично. Відповідно в цьому випадку ми стикаємось із суперечністю в різних відношеннях, що виникли внаслідок недостатньо гнучкої гносеологічної рефлексії. Що ж стосується апорії «стріла», то тут необхідно бачити найглибшу діалектичну єдність руху і спокою, перервності та безперервності простору.

В цілому ж метафізичне уявлення про рух, що зводить його до одного з видів руху (механічного) й абсолютизує якийсь один із ракурсів його бачення, було історично виправданим, хоча й значно спрощувало його розуміння. Діалектика як протилежний спосіб раціонально-поняттєвого освоєння буття ґрунтується на іншому розумінні пізнання. Воно розглядається як складний процес, у якому суб'єкт пізнання (людина) і об'єкт пізнання перебувають в особливих взаєминах. Суб'єкт пізнання володіє

¹ Гіпертрофована парадоксальність мислення Зенона цілком з'ясовна. Його власне філософське завдання парадоксальне - апологетичне (захист учителя) і водночас руйнівне (демонстрація слабкості позиції опонентів). Тому не дивно, що парадокси Зенона - різного ступеня глибини й інтелектуальної опрацьованості.

264

творчою активністю, тому він не тільки й не просто споглядає світ (хоча й такий варіант вставлення до світу можливий), а постає як якась активна сторона цього процесу, що вибірково ставиться до світу, вибираючи з нього цікавлячі явища, перетворюючи їх в об'єкти пізнання.

Отже, результат пізнання не є якимсь дзеркальним відображенням, а являє собою певну інформацію про ту чи ту сферу буття. У цьому розумінні предметом будь-якої науки є заздалегідь інтерпретована дійсність, нетотожна з буттям. Ставлячи експеримент, проводячи якісь досліди над предметами і явищами світу, вчений уже самими цими процедурами ніби препарує дійсність, у певному відношенні суб᾽єктивує її. Так, наприклад, фізик шукає і знаходить у природі фізичні закономірності, відволікаючись від усіх інших, які для нього як фізика не здаються важливими. Хімік або біолог - відповідно хімічні чи біологічні. Соціолог відволікається від біологічних властивостей людини, яка цікавить його як елемент соціальної системи, що виконує певні функції. Подібним чином учений досліджує будь-які предмети і явища, і, як справедливо відзначав К.Ясперс, у цьому розумінні меж у пізнанні не існує й предметом наукового дослідження може бути що завгодно - від неживого предмета, природного процесу до людини і таких її властивостей, як мислення, свідомість і т.д.

Учений немовби надягає окуляри, які відповідають його предмету, і бачить світ крізь їхню призму, відволікаючись від того, що для нього неістотне в досліджуваному предметі, і, навпаки, виділяючи істотне. Будь-який предмет, будь-яке явище світу нескінченно різноманітні, але коли вони стають об'єктом пізнання, вони ніби повертаються до пізнаючого лиш однією стороною. Тут, щоправда, першорядне значення відіграє діалектичне усвідомлення вченим того факту, що його опис - не єдиний з можливих, і він у всякому разі не може ототожнюватись із предметом як таким. У цьому плані самокритичний дослідник - це вже наполовину діалектик.

У цілому ж характер пізнавальної діяльності людей націлений на те, щоб за допомогою створеної системи ідеалізованих об'єктів (наукової теорії) виявити закони дійсності в чистому вигляді. Для того щоб ми змогли побудувати інвалідну коляску, нам зовсім не треба мати повне уявлення про сутність людини, а досить інтерпретувати її як систему важелів, тобто виділити ту істотну особливість людини, яка забезпечує способи її механічного пересування в просторі. Понад те, якби ми спробували для реалізації цього завдання використати інший предметний рівень у розумінні людини, наприклад, сприймаючи її як сукупність хімічних процесів або як елемент суспільної системи, то це значно утруднило б нам виконання поставленого завдання. Сам собою такий спосіб «предметного препарування» дійсності не несе в собі нічого негативного і є лише фактом пізнавальної діяльності. Однак у деяких випадках він стає надто самостійним, немовби відривається від покладеного в його основу «спрощення», переростає предметні рамки і претендує на опис і пояснення явищ, які мають більш широкий характер. Так, наприклад,

265

редукціоністський принцип пізнання в біології був досить ефективним доти, поки ця наука перебувала на емпіричній стадії, але із цих позицій не можна пояснити сутність людини як біосоціальної істоти.

Діалектичний підхід до процесу пізнання полягає в тому, що світ трактується як особливий мінливий процес, пізнаючи окремі сторони якого, ми повинні пам'ятати про допущені предметні «спрощення», розуміючи їх обмеженість і відносність поширення на пізнання буття в цілому. Так само, як і претензії якої-небудь філософської системи на істину в абсолютній інстанції. Цей метод пізнання заснований на розумінні різноманіття світу, на бажанні виявити закономірності цього різноманіття, встановити зв'язок різних сторін у явищах.

Виходячи із цього, можна логічно несуперечливо відобразити будь-які реальні суперечливі процеси, у тому числі й рух, але при цьому необхідно враховувати, по-перше, можливість різних варіантів відображення, у тому числі й суперечних один одному. Це можуть бути суперечності в різних відношеннях, при уважному аналізі цілком сумісні між собою. Але часто це протилежності в тому самому відношенні, які не усунути однією тільки аналітичною роботою і тонкими дистинкціями. Навпаки, ці об'єктивні, але однобічно схоплені протилежності, які повинні бути діалектично синтезовані в межах більш широкого розуміння даного предмета чи процесу.

Відповідно й об'єктивний момент спрощення, ідеалізації дійсності в пізнанні також не треба абсолютизувати. Досягнення багатомірного й цілісного розуміння предмета забезпечується саме органічним, а не механічним поєднанням різних ракурсів його теоретичного бачення. Справжня діалектичність - це синонім синтетичного й об'єктивного схоплювання предмета в єдності його конституюючих і рушійних протилежностей, у його істотних зв'язках і опосередкуваннях.

При цьому діалектичний образ предмета також не можна зводити в абсолют, розуміючи, що сам цілісний предмет зазнає історичних змін і, отже, його істинна картина сьогодні може стати помилковою та однобічною завтра. Щось подібне відбулось у марксизмі XX століття, коли цілком вірна діалектична картина розвитку капіталістичного суспільства, дана К.Марксом для XIX століття, була некритично й механічно екстрапольована на цілком нову історичну реальність XX століття. У результаті геніальний зразок теоретичного синтезу, яким є «Капітал» Маркса, був метафізично канонізований і перестав пояснювати реальні процеси, які відбуваються в капіталістичному суспільстві.

По-друге, необхідно розуміти генетичну та ієрархічну єдність різних типів руху, що відображаються математичними, логічними й змістовними гносеологічними засобами, тому що все це – відображення того самого об'єкта, описуваного різними способами.

По-третє, кожний з перерахованих аспектів відображення руху спрямований на розв'язання власних теоретичних і практичних завдань і пов'язаний з конкретним розумінням істини.

266

По-четверте, лише філософія в її діалектичному варіанті здатна дати повне і несуперечливе розуміння сутності руху (і його різних варіантів) як особливого діалектичного процесу, що поєднує в собі протилежні й суперечливі компоненти¹. Тому зовсім не випадково, що в того ж Ф.Енгельса в «Діалектиці природи» філософське діалектичне мислення часто ототожнюється з теоретичним мисленням як таким, тому що для цілісного розуміння будь-якого об'єкта в будь-якій науці його бажано розглянути в генетичному ключі й у єдності його протилежних атрибутів. Ця вимога стає імперативною, коли ми маємо справу з такими складними видами руху, як біологічна, соціальна чи історія розвитку ідей.

Отже, у діалектичній концепції рух розглядається як особливий суперечливий процес, який поєднує в собі моменти стійкості та мінливості, перервності та неперервності, єдності та ієрархічної співпідпорядкованості, що відображає ієрархічність і цілісність світового буття, неважливо, говоримо ми про об'єктивні чи суб'єктивні його складники. Рух розуміється тут як загальний і найважливіший атрибут світобудови, що включає в себе всі процеси зміни, які відбуваються у світі, будь то природа, суспільство, пізнання чи рух нашого духу. Як відзначав Гегель, «так само, як немає руху без матерії, так не існує матерії без руху»². Втім, з не меншою підставою і будь-який матеріаліст заявить, що «як не може бути ніякого духовного життя без руху, так і будь-яке осягнення об'єктивних форм руху неможливе поза рухом нашої думки». Як і завжди, матеріалізм і ідеалізм сходяться докупи, якщо послідовно проходять своїми шляхами до логічного кінця.

Усяка зміна, у свою чергу, є результатом взаємодії предметів, подій або явищ світу через обмін матерією, енергією та інформацією. Саме це дозволяє нам досліджувати різноманітні види руху через їх енергетичні чи інформаційні прояви. Для всякого об'єкта існувати означає взаємодіяти, тобто впливати на об'єкти і зазнавати на собі впливу інших. Тому рух - це загальна форма існування буття, що виражає його активність, загальну пов᾽язаність і процесуальний характер. Не буде натяжкою висловити ще більш загальну онтологічну тезу: рух є синонім світового космічного життя, взятого в єдності його матеріально-субстратних і ідеально-інформаційних компонентів.

Відзначимо на закінчення теми «рух» кілька цікавих діалектичних парадоксів, пов'язаних із загальним характером руху та його відношенням до спокою.

Перший з них стверджує, що самі загальні закони руху повинні бути незмінними, тобто перебувати у стані спокою. У противному випадку їх не можна визнати загальними, тому що джерелом їхнього руху тоді повинен бути визнаний якийсь ще більш загальний закон. У буддійській філософській традиції такий загальний закон руху вподібнюється нерухомому центру бурхливого урагану або нерухомої осі дзиґи, що обертається з величезною швидкістю. Зазначимо, що

¹ Тут ми даємо певну інтерпретацію концепції Ю.А.Петрова. Див.: Петров Ю.А. Диалектика отображения движения в научных понятиях и теориях // Там же. С. 454.

² Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. Т. 2. Философия природы. М., 1975. С. 64.

267

в такому визнанні незмінності загальних породжуючих законів руху немає ніякої метафізичності й абсолютності в поганому розумінні. Річ у тому, що саме пізнання таких законів - нескінченний, постійно поглиблюваний процес, який може припинитися тільки зі смертю творчої і мислячої істоти, якою є людина.

Другий парадокс руху і спокою в XX столітті був тонко проаналізований О.Ф.Лосєвим. Він задався питанням: а як мислити об'єкт, який рухається з нескінченною швидкістю? Звичайно, такий рух начебто забороняється висновками спеціальної теорії відносності А.Айнштайна. Однак ми знаємо, що може минути деякий час, і самі висновки спеціальної теорії відносності можуть бути переглянуті. Так ньютонівський принцип далекодії був переглянутий на користь принципу близькодії, але немає ніяких гарантій, що принцип далекодії не буде найближчим часом реабілітований, тим більше що такого роду судження вже висловлюються в середовищі самих фізиків.

Знаючи про цю недовговічність наукових істин, але й не бажаючи абстрактно натурафілософувати, філософія дозволяє собі творчо промислювати можливі логічні сценарії розвитку подій і гіпотетичні форми існування, які можуть бути у Всесвіті. Відштовхуючись від цієї методологічної максими, А.Ф.Лосєв постулював таке: істота чи об'єкт, які рухається в Космосі з нескінченною швидкістю, буде.... перебувати у стані спокою відразу в усіх точках простору. Іншими словами, рух, доведений до свого абсолюту, переходить у свою абсолютну протилежність - в абсолютний спокій. Це почасти пояснює той факт, що кулястий Бог Парменіда неподільний і перебуває у стані спокою, так само як простий і незмінний християнський Абсолют, за вченню ряду теологічних доктрин. Ми не збираємося обговорювати тут проблему того, існують у Космосі об'єкти, які рухаються з нескінченною швидкістю, чи ні. Ніяких логічних заборон на подібний вид буття і руху в Космосі немає. Якщо ж такий рух буде коли-небудь фізично виявлений і зафіксований, то, швидше за все, він буде мати безпосереднє відношення до природи людської думки, що, до речі, передбачив ще один із семи грецьких мудреців (а саме Фалес), заявивши, що «найшвидший від усього розум, тому що він усе оббігає».

Не дивно, що проаналізовані вище труднощі й парадокси, пов'язані з категорією руху, послужили потужним стимулом розвитку діалектичної думки, починаючи ще з періоду античності. Особливі заслуги Зенона, Платона й Геракліта в цьому процесі ми вже відзначали. При цьому необхідно підкреслити, що від самого початку свого існування й донині діалектика як філософське вчення про єдність і взаємодію протилежностей розроблялась і на Сході, і на Заході¹, і в матеріалістичному, і в ідеалістичному, і в онтологічному, і в гносеологічному, і в натурфілософському, і в спекулятивно-метафізичному аспектах. Існує плеяда геніальних діалектиків

¹ Існують дослідження, котрі показують, що діалектика дійсно є загальним методом і стихію філософування, без якого неможлива філософська рефлексія. Інша справа, що акценти в діалектиці та у взаємовідношеннях протилежностей розставлялися по-різному в Європі (домінанта боротьби протилежностей), у Китаї (домінанта чергування протилежностей, ритмічної зміни їхнього лідерства) і в Індії (ідея злиття протилежностей у нерозривну єдність). Див.: Элиаде М. Космос и история. М., 1987; Григорьева Т.П. Дао и логос (встреча культур). М., 1994.

268

у світовій філософії, кожен з яких вніс фундаментальний вклад у її теорію. В індійській традиції це буддійський мислитель Нагарджуна, ведантисти Шанкарачар᾽я, Рамануджа і Шрі Ауробіндо Гхош, у китайській – даоський мислитель Чжуаньцзи, легіст Сунь цзи, філософ синтетичного складу Ян Ванмін. У європейській філософській традиції геніальними діалектичними фігурами височіють Плотін і Микола Кузанський, Ляйбніц і Гегель, К.Маркс і А.Ф.Лосєв, Т.Адорно і Е.В.Ільєнков.

На жаль, об'єктивна й синтетична історія діалектики ще не написана, але автори впевнені, що така робота коли-небудь обов'язково буде здійснена й, швидше за все, у Росії, чия діалектична традиція кінця XIX - XX сторіччя не тільки зуміла значною мірою узагальнити діалектичні досягнення попередніх епох і усіх культурно-географічних світів (Заходу, Сходу й самої Росії), але й внести в теорію діалектики свій особливий і досить значний вклад. Тут досить згадати спроби побудови загальної системи філософських категорій у діалектичному матеріалізмі, вчення про діалектика руху А.Ф.Лосєва й А.С.Богомолова, діалектичну розробку проблем діалектики природи у працях Б.М.Кедрова і т.д. Екзистенціальна діалектика була предметом тонкого аналізу Н.А.Бердяєва й М.А.Бахтіна, діалектика суспільних стосунків становила предмет пильної уваги С.Л.Франка й Г.В.Плеханова.

Не звертаючись більше до імен, дамо тут лише побіжний начерк еволюції діалектичної проблематики. Діалектика як особливий спосіб осягнення буття пройшла в Європі кілька стадій розвитку¹, пов'язаних з еволюцією як філософії, так і суспільства, культури в цілому. Спочатку це була діалектика відношень і зв'язку, що було характерно для давньогрецької натурфілософії, коли абсолютизувався момент взаємозв'язку у світі. Для античності було характерним інтуїтивне уявлення про чуттєво-матеріальний Космос, у якому все було взаємозалежне. Світ розглядався як особливого роду цілісність. Саме в античності зароджується традиція діалектичного пояснення взаємозв'язків світу, що реалізується у вигляді якоїсь універсальної категоріальної системи. Як відзначає А.Ф.Лосєв, антична філософія почалася з інтуїтивної діалектики, що була безпосередньо пов'язана з міфом, який дозволяє поєднувати непоєднуване в єдине ціле. Неоплатонізм уже долає зазначену інтуїтивність, включеність діалектики всередину самого міфу як форми цілісного пояснення буття й фактично розробляє теоретичну діалектику². Особливу роль тут відіграє Прокл із його «Першоосновами теології». До речі, в нього першого з'являється й елемент «діалектичної гри» граничними категоріальними смислами, що підмінює іноді реальний предмет обговорення.

Далі це – діалектика руху, характерна для періоду від Нового часу до початку XIX століття, коли досліджується конкретна форма руху (механічна), але відступає на другий план принцип взаємозв'язку. Й, нарешті, діалектика

¹ Див. більш докладно зазначену вище працю А.С.Богомолова, багатотомну серію, видану в СРСР у 1970-і роки за назвою «Історія діалектики», а також праці, написані в руслі марксистської діалектичної логіки: Ильенков Э.В.Диалектическая логика. Очерки истории и теории. М., 1979; Оруджев З.М. Диа­лектика как система. М., 1973. На останній праці ми й засновуємо наш короткий аналіз.

² Див.: Лосев А.Ф. История античной философии. М., 1989. С. 192–199.

269

розвитку XIX-XX століть, яка у найбільш розвинутій формі реалізується в гегелівській системі й ряді сучасних концепцій, таких, наприклад, як екзистенціалізм і марксизм. Важливим стимулом для розвитку діалектики як філософського методу пізнання з метою з'ясування граничних основ буття був розвиток окремих наук, новітні відкриття яких немовби розривали їх вузькі предметні сфери, змушуючи стикатися різні науки і створюючи такі міждисциплінарні напрями досліджень, предметом яких була сфера на стику двох або більше наук.

Виникнувши первісно як поняття, що позначає мистецтво вести суперечку, міркувати, діалектика реалізується як особливий філософський метод, як певна культура міркувань, діалогу, заснована на виявленні в цілісному предметі його суперечливих сторін і властивостей і, навпаки, вбачає в зовні протилежних речах і явищах моменти єдності та взаємозв'язку. В окремих випадках, як ми вже відзначали на прикладі Прокла, діалектичний підхід теж може бути абсолютизований, що приводить до відмови від розуміння конкретності істини й необхідності обґрунтування висунутих тверджень. У цьому випадку діалектика вироджується в мертву гру дозвільного розуму, в те схоластичне жонглювання категоріями, яким так страждала марксистська філософія доби застою. Про діалектику і про діалектичний розум ми ще спеціально поговоримо в гносеологічному розділі роботи, а ефективність методу діалектики як найважливішого засобу рефлексивної роботи філософського розуму автори постараються показати й на прикладі розв'язання аксіологічних метафізичних проблем.