3. Шари буття м.Гартмана

Одним із тих, хто найбільш яскраво розв᾽язував завдання «реабілітації онтології», був німецький філософ Микола Гартман².

Основний пафос його концепції полягає в обґрунтуванні необхідності систематичного мислення, але не як традиційно натурфілософського, а як

¹ Див., наприклад: Мелюхин С.Т. Материя в ее единстве, бесконечности и развитии. М., 1966.

² Втім, у певному розумінні М.А.Гартмана можна назвати і російським філософом. Він німець прибалтійського походження, закінчив Петроградський університет, учасник семінарів Введенського, Лапшина і Лоського. Як указує Б.В.Яковенко, реалістичні й онтологічні настрої в російської філософії були більш сильними, і Гартман перевіз їх у Німеччину, ставши фактично якимось символом загального філософського процесу «повернення до онтології». Див.: Яковенко Б.В. История русской философии. М., 2003.

235

передусім проблемного. Системність тут зберігається, але при цьому вона не прагне постати як якась завершеність, що притаманне традиційним системним філософським побудовам. У філософських дослідженнях, говорить філософ, повинні об'єднатися настанова на цілісність (що може привести до завершеності конструйованої системи) і водночас настанова на принципову відкритість (тобто незавершеність системи). У цьому розумінні помилковість усіх філософських концепцій, будь то ідеалізм, матеріалізм, прагматизм або психологізм, не дозволяє їм ураховувати заслуги у справі досягнення істини іншими і визнавати той факт, що філософія не може бути завершеною.

Отже, головним постає метафізичність підходу, який відображає сам характер безперервного «прогресивного» дослідження. «Тому що проблеми змінюють тільки одіяння, їх зміст залишається однаковим, вони багаторічні. Зате їх турбує нерозв'язний залишок, з одного боку, їхня неспростовність – з іншої. Метафізичними у цьому розумінні є всі проблеми, які ухиляються від прямих розв'язань, абсолютно байдуже, в якій сфері філософії вони перебувають. Фактично вони розсипані в усіх сферах, розташовуючись усюди на задньому плані пізнаваного»¹.

Відповідно до цього проблемного метафізичного принципу повинні відповідати і традиційні сфери філософії, і передусім онтологія. Онтологію вже не можна будувати як якусь завершену систему, тому що у вченні про буття відображається сама мінливість природного світу. Онтологія необхідно повинна враховувати «багатошаровість» буття і той факт, що ні гносеологія, ні філософська антропологія не можуть виступати від імені всієї філософії, тому що розкривають лише якийсь один аспект взаємин людини зі світом.

Ці шари буття, пише М.Гартман, узаємозалежні, але не своїми закономірностями, які специфічні для кожного шару, а самим буттям, самою «гетерогенністю шарів буття». «Більш високий шар завжди має більш високу оформленість і закономірність. І завжди в його формах і закономірностях зберігається нижчий шар. Але цього недостатньо для формування більш високого шару, в кожному більш високому шарі приєднується нова й автономна форма і закономірність»². Фактично тут Гартман веде мову про те ж, про що говорив і Ф.Енгельс. Між шарами буття (формами руху матерії, за Енгельсом) існує наступність, але і якісна відмінність щаблів сходження від одного шару до іншого. Тобто для цих шарів характерна певна ієрархічність. Це значить, що «нижча закономірність повинна якось зберігатись у більш високому, тобто повинна виявлятись як підпорядкований момент у більш високому шарі буття, хоча не будучи достатньою для його своєрідності»³. Вище тут завжди залежить від нижчого, але, розвиваючи ідеї Гартмана, можна сказати, що водночас вище набуває рис складності, які відрізняють його від нижчого, що створює навіть якісь можливості незалежності від нього. Тому, наприклад, в основі соціуму безумовно лежать необхідні фізичні та біологічні передумови,

¹ Гартман Н. Систематическая философия в собственном изложении // Фауст и Заратустра / Пор. с нем. СПб., 2001. С. 221.

² Там же. С. 241.

³ Там же. С. 246.

236

але воно якісно інше та підкоряє в окремих випадках у самому собі закономірності нижчих шарів вищим соціальним нормам і цінностям. Соціальне тут придушує або витісняє біологічні інстинкти.

Точно так само індивід, який базується і на органічному, і на біологічному, і на духовному шарах буття, сам собою «переростає» їх, привносить у себе цю саму індивідуальність особистості. «Він не може сам досягти необхідного рівня, у нього вкладена праця поколінь. Ніхто не винаходить собі власну мову, ніхто не придумує собі власну науку. Однак він може у певних межах свободи здобувати і, мабуть, як ведений, над цим виростати»¹. Понад те, людина ніби фокусує в собі всі попередні шари буття і тим самим пов'язана з усіма структурами світу. Філософія повинна постаратись охопити ці різноманітні «буттєві стосунки», щоб претендувати на осягнення повноти світу і самої людини. «Отже, треба було зрозуміти людину, включаючи її свідомість, виходячи з її вбудованості в цілісність реального світу. У такий спосіб дійшли до старої проблеми онтології, тобто тієї науки, яку колись заради теорії пізнання відсунули й від якої зрештою зовсім відмовилися»².

Проблема пізнання, відзначає Гартман, також не може бути розв᾽язана без розв'язання проблеми категорій в онтологічній перспективі. Будь-яка гносеологія повинна бути заснована на онтології, або, за виразом філософа, гносеологія повинна бути фундирувана онтологією. «Справді, ніхто не мислить заради думки. Це було б безплідне мислення. Навпаки, сама думка існує заради чогось іншого. А це інше є сутнє»³. Отже, пізнання це один із видів буттєвого відношення «між сутнім об'єктом і таким же сутнім суб'єктом»⁴. Пізнання не змінює предмета (це був би вже вчинок), а розкриває його сутність. А це прямий вихід у сферу онтології.

Цілий ряд труднощів, які були в гносеологізмі, досить легко долаються із залученням онтологічного підходу. Стають зрозумілими множинність видів знання та ракурсів осягнення світу, тому що конкретні види знання охоплюють лиш одну сторону нескінченно багатого предмета. При цьому предмет (фізичний або ідеальний) не є чистим конструктом нашої думки. Він має власне буття і вбудований в об'єктивну ієрархію буття світового. Звідси стає зрозумілою неможливість як вичерпного опису буття, так і хибність релятивізму. Множина знань про предмет не означає множинності існування самого предмета. Саме об'єктивне і багатомірне буття немовби чинить опір як абстрактному субстанціалізму класичного типу, так і сваволі суб'єкта, що пізнає.

Необхідне повернення до онтології, закликає Гартман, але з урахуванням усього того, що відбулось у філософії в період панування гносеологізму: «...Онтологія сьогодні стала зовсім іншою фундируючою основою, ніж могли бути старі теорії універсалій»⁵. Можна в такий спосіб резюмувати завдання, які

¹ Там же. С. 249.

² Гартман Н. Старая и новая онтология // Историко-филос. ежегодник. М., 1988. С. 321.

³ Гартман Н. Познание в свете онтологии // Западная философия. Итоги тысячелетия. Екатеринбург, 1997. С. 471–472.

⁴ Там же. С. 473.

⁵ Там же. С. 482.

237

ставить перед філософією Гартман: від універсальної онтології, через її гносеологічну критику, – до нової онтології, через критику гносеологізму.

Нова онтологія не може не враховувати розвитку наук і будувати свою систему на чисто умоглядних первнях, видумуючи якісь субстанціальні пов᾽язуючі принципи. Останні замінені конкретними законами, які є у світі і які досліджують науки. Отже, в основі онтологічної системи повинна лежати не породжуюча субстанціальність, а діалектика, що пов'язує в єдину систему різнорівневі об'єкти і процеси. Світ, отже, виявляється багатошаровим, і всі шари між собою взаємозалежні. Більш високі визначають більш низькі й т.д. «Метафізика, побудована на одному-єдиному принципі або на одній-єдиній групі принципів (як її раніше завжди конструювали), є тому неможливою. Всі сконструйовані картини єдності світу неправильні – як «метафізика знизу», так і «метафізика зверху» (виходячи з матерії чи духу)»¹. Метафізика повинна будуватися на пізнанні природного устрою світу, який сам собою багатошаровий. «Головних шарів чотири: фізично-матеріальний, органічно-живий, душевний, історично-духовний. Кожен із цих шарів має свої власні закони і принципи. Більш високий шар буття цілком будується на більш низькому, але визначається ним лише частково»².

«Що ж таке буття в цілому?» – ставить запитання Гартман. Іти по шляху класичної філософії шляхом абстрактного конструювання цього поняття вже не можна, але можна аналізувати можливі відношення, які є між реальним і ідеальним буттям. Отже, пише Гартман, «модальний аналіз – ядро нової онтології. Все інше відноситься до вчення про категорії»³. Далі необхідно виділити фундаментальні категорії (загальні принципи) і принципи окремих шарів буття. У такій буттєвій картині немає ідеального буття як породжуючої субстанції (так само як немає і матеріальної), а є духовний шар, який є лиш однією з площин єдиного буття, в яку включаються мова, право, моральність і т.д.

Всі шари буття переплетені між собою і певним чином субординовані, де «категорії більш низького шару проникають у більш високий, і істотна їхня частина залишається там... Повторення більш низьких категорій у більш високих шарах буття становить єдність світу; поява нових категорій на більш високих шарах (категоріальне novum) становить його незвідну розмаїтість. Не можна все у світі звести до одного знаменника. Звідси крах усієї моністичної метафізики»⁴. Виходячи з цієї онтології можна, на думку Гартмана, пояснити всі явища світу, включаючи духовні утвори. Причому діалектика полягає в тому, що більш низькі категоріальні принципи постають основою більш високих, їхнім необхідним фундаментом, а більш високі хоча й залежать від перших, але постають як більш самостійні, «вільні», тому що здатні впливати на низькі. Отже, наприклад,

¹ Гартман Н. Старая и новая онтология // Историко-филос. ежегодник. С. 322.

² Там же.

³ Там же.

⁴ Там же. С. 323-324.

238

поняття свободи волі людини є не просто чиєюсь суб'єктивною декларацією та основою для сваволі, а лише відображенням того об'єктивного факту, що особистість розташовується на іншій площині буття, ніж природні об'єкти. Об'єктивні ідеї та цінності, без яких немислиме повноцінне людське буття, також утворюють певний шар світового буття, що не зводиться не до суб'єктивно-психологічних актів, за допомогою яких ці ідеї та цінності творяться й застосовуються. Постулювавши наявність такого шару, Гартман продовжує лінію спекулятивної метафізики як найважливішого розділу онтології й, зокрема, негативно розв᾽язує проблему Божественного буття, тому що, на його думку, існування Бога не сумісне зі свободною волею та моральністю людини¹.

Необхідно відзначити, що гартманівська ідея багатошаровості буття немовби плавала в повітрі, так само як і міркування з цього приводу Ф.Енгельса. Історія в силу відомих соціокультурних обставин ніби здійснила тут цікавий експеримент. Західні вчені, котрі здебільшого не могли знати праці Енгельса (які були опубліковані лише в радянський час), творчо сприйняли ідеї М.Гартмана. А в Радянському Союзі так само меншою мірою були знайомі з працями М.Гартмана, але ідеї взаємозв'язку вищих і нижчих форм руху матерії, ті наслідки, які можна було зробити з цього філософського вчення, також були творчо сприйняті багатьма вченими.

Наведемо варіант такого творчого розвитку ідей Гартмана Конрадом Лоренцем. Він відзначав, що вчення Гартмана показує повний збіг «онтологічно обґрунтованих поглядів з поглядами філогенетика, який черпає своє знання з порівняльного й аналітичного вивчення живих організмів... Воно побудоване не на дедуктивній спекуляції, а на емпіричному матеріалі й узгоджується з явищами і різноманіттям нашого світу, не розриваючи його на різнорідні складові частини»².

У зв'язку з цим Лоренц розглядає ідеалістичну гносеологічну настанову як перешкоду для наукового дослідження. Необхідно не протиставляти реалізм ідеалізмові у науковому дослідженні, а поєднувати їх. «Ще й у наші дні реаліст дивиться лише на зовнішній світ, не усвідомлюючи, що він – його дзеркало. Ще й у наші дні ідеаліст дивиться лише в дзеркало, відвертаючись від реального зовнішнього світу. Напрям зору заважає обом побачити, що в дзеркала є невідображаючий зворотний бік – сторона, що ставить його в один ряд з реальними речами, які воно відображає. Фізіологічний апарат, функція якого полягає у пізнанні зовнішнього світу, не менш реальний, ніж цей світ»³.

Не знаємо, чи розумів це Лоренц, але перед нами в явному вигляді сформульована теорія відображення як основа пізнавального процесу в діалектичному матеріалізмі. Така спільність між різними онтологічними системами, які тяжіють до ідеалізму (Гартман) і до матеріалізму (марксизм), є досить

¹ Див. найдетальніше обґрунтування цієї тези в кн.: Гартман Н. Этика. СПб., 2002.

² Лоренц. К. Оборотная сторона зеркала. М., 1998. С. 278.

³ Там же. С. 260.

239

знаменною і свідчить, по-перше, про правильність трактування буття як ієрархічної цілісності й, по-друге, про можливість синтезу цих некласичних підходів.

До слабких же сторін гартманівської стратифікаціоністської онтології можна віднести антиеволюційне, статичне трактування буття, в силу чого залишається незрозумілим походження різних онтологічних рівнів (особливо духовного). Крім того, явно повинна бути якась субстанціальна і навіть субстратна єдність між різними шарами світового буття, інакше вони ніяк не могли б бути пов'язаними між собою.

240

ЛЕКЦІЯ 12.

НЕКЛАСИЧНІ ОНТОЛОГІЇ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XIX - XX СТОЛІТТЯ:

ЕКЗІСТЕНЦІАЛЬНО-АНТРОПОЛОГІЧНІ

МОДЕЛІ І РОСІЙСЬКА СОФІОЛОГІЯ