3. Моделі єдності світу

Та онтологічна проблематика, якою ми займалися протягом останніх сторінок, відноситься передусім до філософії природи (або загальної космології). Фактично ми обговорюємо тут загальнофілософську картину світу, нерозривно пов'язану із загальнонауковою і явно (чи неявно) її фундуючу.

Найбільш детально саме ця проблематика була розроблена у філософії діалектичного матеріалізму. Західним філософським школам, будь то феноменологія, екзистенціалізм і навіть неопозитивізм, які свідомо обмежили себе переважно методологічними питаннями, не вдалося домогтися такого результату в побудові філософії природи. Саме те історичне об'єднання матеріалізму та систематичного гегелівського ідеалізму дозволило, як вираження синтетичної сутності філософії, дати найбільш адекватну філософію природи, яка успішно поєднується із сучасною наукою¹. Зненацька для багатьох опонентів з'ясувалося, що виклики, які все жорсткіше кидає філософії - і в першу чергу онтології - сучасна наукова думка, може гідно прийняти саме ця філософська традиція. Вона заготовлювала свої схеми й логічні ходи думки ніби про запас, які сьогодні, приміром, буквально змушена повторювати (часто відтворюючи елементарні помилки типу послідовного редукціонізму!) сучасна англо-американська аналітична традиція.

Однією з центральних проблем філософії природи, яка й сьогодні аж ніяк не втратила своєї актуальності, постає проблема єдності світу. Понад те, у світлі «гіпертрофованої плюралізації філософського дискурсу», притаманної постмодерністським філософським ігрищам, вона більш ніж сучасна.

Почнемо з невеликого історичного екскурсу. Міркування людини над сутністю світу і принципами його устрою були характерні не тільки для розвинутої філософії і науки, а ставилися набагато раніше всередині архаїчної свідомості. Це дозволяє реконструювати особливу модель світу, яку услід за В.Н.Топоровим можна позначити як «міфопоетичну модель», тобто сукупність уявлень людини про світ, характерну для епохи, що передувала «виникненню цивілізацій Близького Сходу, Середземномор'я, Індії та Китаю. Основним способом осмислення світу і розв᾽язання суперечностей у цей період є міф, міфологія, трактована не тільки як система міфів.. . а й, головне, – як особливий тип мислення, що хронологічно й по суті протистоїть історичному та природничо-науковому типам мислення»².

¹ Можливо, деяким з «підготовлених» читачів не сподобався тут чіткий «діаматівський» присмак у наших міркуваннях. Однак на те є і об'єктивні, і суб'єктивні причини. До суб'єктивних можна віднести те, що автори сформувались у рамках марксистської парадигми, що панувала в країні, і несуть на собі печатку цього впливу. Зокрема, вони вдячні марксистській школі за гарну метафізичну виучку та прищеплений смак до систематичного мислення. Але є й цілком об'єктивна причина того, що автори свідомо й цілеспрямовано відштовхуються тут і далі від діаматівської спадщини. Річ у тому, що мало яка філософська школа XX століття може похвалитися настільки ж фундаментально розробленою філософією природи.

² Топоров В.В. Модель мира // Мифы народов мира. Т. 2. М, 1994. С. 162.

220

Ця модель пов'язана з інтуїтивним розумінням людиною єдності світу, Космосу та пошуками первинних основ цього світу, які (за відсутності наукового пізнання) формулюються в неявному та метафоричному вигляді, закріплюючись у міфологічних системах. Таке розуміння не можна ігнорувати, тому що воно лежить в основі людського сприйняття буття, котре пізніше реалізується в тому числі й у варіантах наукових моделей світу, у варіантах подальших філософських міркувань над таємницями світобудови. За відсутності можливості конкретного пізнання саме цілісність сприйняття дозволяла висувати здогади і пояснення, які пізніше несподівано ставали науково обґрунтованими.

Для нас модель такого розуміння являє собою вторинний, віддалений від реальності рівень. Ми можемо лише реконструювати, тобто системно відтворити на сьогоднішньому рівні людської свідомості, ті уявлення про світ, які були характерні для архаїчної свідомості, досягаючи цього шляхом його зворотного перекодування, через аналіз міфологічних текстів, поєднаних із сучасними даними науки.

У результаті перед нами постає універсальна картина світу, побудована цілком на інших засадах, ніж це здійснюється в абстрактно-поняттєвому сприйнятті, характерному для сучасного мислення. У центрі її лежить цілісне поняття світу як єдності людини і середовища її перебування. «У цьому розумінні світ є результатом переробки інформації про середовище й саму людину, причому «людські» структури і схеми часто екстраполюють на середовище, що описується мовою антропоцентричних понять»¹.

Об᾽єктивності в сучасному розумінні тут не могло бути, і реальність мала суб'єктивований, вторинний характер. Це була фактично сконструйована реальність. Міф як оформлення зазначеного підходу до світу являв собою не просто якусь розповідь про нього (про реальні події), а якусь ідеальну модель, що інтерпретує ці події через систему героїв і персонажів. Тому реальним ставали саме вони, а не світ як такий. «Поруч із міфом не могло бути у свідомості не-міфу, якоїсь безпосередньо даної реальності... Міф це пізнавальне позначення»². Не маючи можливості докладно торкатися цієї проблеми, відзначимо лиш основні риси цієї міфопоетичної моделі світу, які, природно, являють собою лиш особливого роду реконструкцію.

Зазначена універсальність і цілісність уявлень про світ у міфологічній свідомості була зумовлена слабким розділенням суб᾽єктно-об᾽єктних стосунків. У результаті світ уявлявся абсолютно єдиним, у якому людина і природа невіддільні одна від одної. Це породжувало тотальне уявлення про світ як про живий організм (органіцизм), «як про наскрізь живу річ, яка виключає омертвіння будь-якої її частини, утверджуючи в силу цього безперервність руху, зміни в навколишньому світі»³.

У свідомості архаїчної людини панує принцип ототожнення всього з усім і насамперед повна тотожність природи і людини, що дозволяє

¹ Там же. С. 161.

² Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. М., 1978. С. 30.

³ Соколов В.В. Введение в классическую философию. М., 1999. С. 8.

221

пов'язати воєдино зовні далеко розташовані одна від одної речі, явища і предмети, частини людського тіла і т.ін.

Для цієї моделі характерне розуміння єдності просторово-часових відношень, які постають у якості особливого впорядковуючого первня космосу. Світ упорядковується просторово, через сакральні, вузлові точки простору (священні місця), і в часовому відношенні, шляхом виділення сакральних точок часу (священні дні й свята). Вузлові точки простору й часу (святі місця і святі дні) задають особливу причинну детермінацію всіх подій, знову ж пов'язуючи воєдино системи природних і, наприклад, етичних норм, виробляючи в кожній з них особливу космічну міру, якої має дотримуватися людина.

Космос розуміється водночас як якісна і кількісна визначеність. Кількісна визначеність описується за допомогою особливих числових характеристик, через систему сакральних чисел, які «космологізують найбільш важливі частини всесвіту і найбільш відповідальні (ключові) моменти життя (три, сім, десять, дванадцять, тридцять три і т.ін.), і несприятливих чисел як образів хаосу, безблагодатності, зла (наприклад тринадцять)»¹. Якісна визначеність проявляється у вигляді системи персонажів міфічної картини світу, які протиставляються один одному.

Дана модель світу заснована на власній логіці бріколажу², тобто досягнення поставленої мети манівцями, через подолання деяких особливих життєво важливих протилежностей, що «мають відповідно позитивне та негативне значення» (небо – земля, день – ніч, білий – чорний, предки – нащадки, парне – непарне, старший – молодший, життя – смерть і т.ін.)³. Отже, світ первісно трактується діалектично, і досягти якої-небудь мети прямо (напролом) не можна (щоб увійти в хатинку баби-яги, ми не обходимо будинок, що логічно було в нашій реальності, а просимо сам будинок розвернутися «до нас передом, до лісу задом»). Діалектика протилежних первнів, протилежно спрямованих дій і явищ дозволяє створити цілу систему класифікації світу (певний аналог філософської системи категорій), котра в міфопоетичній моделі й постає засобом упорядкування буття, «відвойовуючи нові частини хаосу та космологізуючи його. Всередині ж космічно організованого простору все пов'язане одне з одним (сам акт думки про такий зв'язок є для первісної свідомості вже об'єктивацією цього зв'язку: думка  річ); тут панує глобальний і інтегральний детермінізм»⁴.

Всі ці уявлення при певній інтерпретації, як ми побачимо нижче, переходять пізніше й у народжувану філософію, що особливо помітно при створенні різного роду класифікаційних рядів світу і систем конфронтуючих первнів (ряд елементів, які лежать в основі світу, боротьба протилежностей як рушійна сила розвитку і т.д.).

¹ Топоров В.В. Модель мира // Мифы народов мира. Т. 2. М, 1994. С. 162.

² Від одного зі значень фр. bricolе – «відскік кулі на більярді», «рикошет» або «вдавання до вивертів».

³ Топоров В.В. Указ. соч.

⁴ Там же. С. 163.

222

Можна вказати й на виниклі згодом «моделі єдності світу», які мали місце у філософії та науці¹. Термін, використовуваний, наприклад, С.Т.Мелюхіним, здається нам досить ефективним, тому що вказує на певну рівноправність варіантів різних картин світу. Навіть якщо цих моделей не було б в історії філософії, ми цілком могли б їх логічно сконструювати. Зупинимося на деяких найбільш важливих із цих моделей.

Речовинно-субстратна модель убачає єдність світу в єдності фізико-хімічного субстрату і властивостей. Дані сучасної науки показують, що об'єкти неживої природи у всьому Всесвіті складаються з однакових хімічних елементів. Розкриття внутрішньої структури атома й відкриття все нових елементарних часток дозволяють порушувати питання про створення єдиної теорії елементарних часток, що описує субстратну єдність елементів. У біології генетичні дослідження показують, що в основі всіх живих організмів лежить генетичний код, що складається з чотирьох амінокислот. Установлюється тотожність фізико-хімічної будови живої і неживої матерії і т.д.² Нарешті, встановлено, що всі речовини й елементи світу взаємопов᾽язані за допомогою електромагнітних, гравітаційних і інших полів.

У функціональній (або номологічній) моделі єдність світу пояснюється наявністю та функціюванням єдиних законів. Говориться про те, що у світі реалізується якийсь універсальний зв'язок. Так, Піфагор говорив про божественні математичні закони гармонії та світового порядку. Ляйбніц, виходячи з ідеї єдиних божественних математичних законів, уважав, що можна їх звести в систему рівнянь і на основі цього пояснювати будь-які явища. Лаплас, виходячи з визнання універсальних законів, говорив про інтеграцію знання та можливість абсолютного пізнання світу. Ця концепція дістала згодом назву «лапласівський детермінізм», що означає, що якби вдалося пов'язати в єдине ціле всі знання про світ, усі параметри тіл і зафіксувати їх у єдиних рівняннях, то можна було б створити єдину формулу, що охопила б усі прояви і всю розмаїтість світу. У межах викладених вище моделей окремі закони окремих сфер буття механічно поширюються на розуміння світу в цілому. В результаті Всесвіт уявляється абсолютно однорідним утвором, що приводить до висновків про можливості повного й остаточного його пізнання. Однак це суперечить і духу філософії, як вічному прагненню до мудрості, і наявним у даний час науковим фактам. Зокрема, виявляється, що універсальний зв'язок реально обмежений швидкістю поширення взаємодій (принцип близькодії), скінченністю часу існування об'єктів і скінченністю енергії об'єкта.

У принципі ж пошук єдиних і загальних законів світобудови - своєрідних Єдиних Всесвітніх Правил Гри - цілком природний, і в цьому напрямку завжди буде працювати думка людини. У якомусь розумінні саме на це претендує сьогодні й системний підхід, і синергетична

¹ Див. більш докладно в кн.: Мелюхин С.Т. Материя в ее единстве, бесконечности и развитии. М., 1966. С. 61–75.

² Див.: Алексеев П.В., Панин А.В. Диалектический материализм. М., 1987. С. 164.

223

парадигма¹, й сучасні астрофізичні та космологічні шукання, та й власне онтологічні шукання у сфері філософії природи. Інша справа, що тут потрібно, по-перше, ясно розуміти принципову історичну неповноту й обмеженість усіх подібних спроб; по-друге, враховувати невичерпне різноманіття проявів цих загальних законів, яке ніколи й нікому повністю не вдасться охопити поглядом, хіба що Господу Богу, якщо тільки він існує. По-третє, орієнтуватися на діалогічні стосунки між наукою та філософією, коли натурфілософські наукові побудови спираються на хоча б мінімальне знання філософської традиції; а професійна філософія природи заснована на знанні сучасних наукових фактів і теоретичних моделей. Цілком можливо, що ми вступили в епоху побудови синтетичної науково-філософської картини світу, де жорсткі грані між наукою та філософією будуть усе більше втрачати смисл.

Інша модель єдності світу, що стає нині досить популярною і набуває сильного наукового підтвердження, зветься генетичною. Тут стверджується, що світ є цілісністю, що еволюціонує за єдиними законами на основі спільного вихідного субстрату й у цілком визначеному єдиному напрямку. В якомусь розумінні тут відбувається діалектичне зняття і субстратної, і номологічної моделей єдності світу. Потужний імпульс цей підхід отримує з боку синергетики, яка розкриває універсальні закономірності самоорганізації систем у Всесвіті. Ще більш серйозним підтвердженням цієї моделі є антропний космологічний принцип. Нині в різних формулюваннях його приймає переважна більшість космологів і астрофізиків. У своїй сильній версії антропний принцип говорить, що Всесвіт улаштований так, щоб на певному етапі його еволюції з'явився спостерігач. Іншими словами, базові структури і константи мегасвіту такі, що з необхідністю приводять до появи мислячої істоти, здатної здійснювати раціональну реконструкцію її історії та поставати в ролі її фундаментального свідомого еволюційного чинника. Звідси випливає і вся сучасна доктрина так званого глобального еволюціонізму, де наявність братів по розуму, які набагато перевищують сучасну людину за своїм інтелектуальним і духовним рівнем, уже не здається мареннями фантастів і релігійною утопією.

І, нарешті, крім перелічених вище залишаються численні класичні субстанціальні моделі єдності світу, про які ми багато говорили вище. Враховуючи систематичний і сторіччями шліфований характер ключових ходів онтологічної думки, здається, що їх рано списувати з рахунків, з огляду і на безсумнівний ренесанс інтересу до питань філософії природи, і на певну обмеженість некласичних онтологій, про що ми поговоримо в наступній лекції.

¹ Ось, наприклад, як формулюються універсалістські претензії синергетики у працях О.М.Князєвої та С.П.Курдюмова. «Сьогодні, - пишуть ці автори, - ми перебуваємо на шляху до соціосинергетики або гомосинергетики. Ми намагаємося побудувати... синергетику з людським обличчям. Ми рухаємося до синергетики, яка вміє підходити і знає, як підходити до людської культури, до розуміння феномену людини у всіх його різноманітних проявах, до розкриття таємниць людської художньої та наукової творчості, пізнання, здоров'я, освіти, комунікації, вбудовування людини в найближче і більш віддалене соціальне та культурне середовище» (Князева Е.Н., Курдюмов С.П. Антропный принцип в синергетике // Вопр. философии. 1997. № 3. С. 70).

224

ЛЕКЦІЯ 11.