Діалогічність філософії

1. Гуманітарна сутність філософії

І ДІАЛОГ ЯК ФОРМА ЇЇ САМОВИРАЖЕННЯ

Філософія посідає в людській культурі особливе місце. Будучи самосвідомістю вселюдської культури, вона розмірковує над феноменами, які потрапляють у предметну сферу як природничих, так і гуманітарних наук, виявляючи їхню значимість для окремої людини, людства в цілому з позиції постановки найбільш загальних, граничних, «вічних» питань. Водночас якою би проблемою не займався філософ, будь то питання логіки, онтології, етики чи естетики, у центрі його уваги завжди опиняється Людина, що мислить, живе, вірить, оцінює та перетворює світ. Це іноді дає спокусу позначити філософію як гуманітарну науку, слідом за бахтінським визначенням про те, що «гуманітарні науки – науки про людину в її специфіці, а не про безмовну річ і природне явище»¹, сказати, що філософія є однією з гуманітарних наук. Однак це також не зовсім точно, тому що філософія відмінна й від гуманітарних наук. Більш правильно міркувати про відмінність філософії від конкретних наук, як природничих, так і гуманітарних².

Конкретні науки, визначивши власний об'єкт дослідження, навіть якщо він не є проявом тільки природних закономірностей (наприклад людина), розглядають його поза системою інших, властивих йому зв'язків і відношень. Тому людина тут може трактуватись і як біологічний, і як біохімічний, і як механічний, і як соціологічний, і як історичний об'єкт відповідної науки. Це головна умова конкретно-наукового пізнання, що робить можливим у такий спосіб поглянути на досліджуваний феномен, щоб розкрити в ньому специфічно предметні закономірності, досліджувані даною наукою. Відносна однозначність поняттєвого апарату науки і пов'язана із цим точність і доказовість, яких вона прагне, досягається за рахунок сильного, іноді граничного «огрубіння» дійсності, в результаті якого створюється ідеалізований концептуальний каркас, що відрізняє одну науку від іншої.

Відповідно сфера застосування такої «сітки понять» досить вузька. Точність більшості наук – це завжди предметна точність, межею якої «є ідентифікація (а = а)»³, яка, звичайно, вища в природничих науках

¹ Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М., 1986. С. 300.

² На гносеологічних відмінностях між природничонауковою (і, ширше, – логіко-поняттєвою) та гуманітарною раціональністю ми зупинимося в гносеологічному розділі лекцій.

³ Бахтин М.М. К методологии литературоведения // Контекст – 1974. М., 1975. С. 205.

171

і більш розпливчаста в гуманітарних, але і там і там її прагнуть. Правда, і тут в абсолютному розумінні вона навряд чи досяжна, відносна, а вже тим більше не може поставати як критерій науковості, тому що сама «залежить від гносеологічних передумов і, отже, визначається виділеною (абстрагованою) предметною сферою та наявними методами її дослідження»¹. Тільки нерозуміння цього факту може лежати в основі тверджень, наприклад, про більшу точність природничих наук стосовно гуманітарних. Відразу виникає питання: точність щодо чого? І це справедливо не тільки по відношенню, наприклад, до філософії, але й при порівнянні інших наук. Наприклад, чи можна сказати, що математика більш точна, ніж фізика, чи навпаки?

Отже, будь-які науки точні, тобто більш-менш адекватні власній предметній сфері, й абсолютних критеріїв точності просто не існує. Не випадково саме в математиці (цій «найбільш точній з точних наук») увесь час тривають дискусії про характер доведення і точності². Цільова настанова на визначеність і точність знання притаманна всім наукам, у тому числі й гуманітарним, але в них її самоздійснення неможливе тією ж самою мірою. Понад те, якщо така міра «наукової об'єктивності» буде досягнута, то наука фактично втратить свій гуманітарний статус. Філософія відрізняється від інших галузей знання не за принципом розрізнення їхніх предметів, за типом відмінності, наприклад, фізики від соціології, а за тим, що вона досліджує те, що інші науки сприймають як усвідомлену чи неусвідомлену передумову, тобто найбільш загальні, граничні закономірності буття, чим не займається жодна з наук.

Філософія не прагне до точності на зразок окремих наук, і її найважливішою особливістю є менша однозначність і гнучкість використовуваних понять. Докори в тому, що на відміну від науки поняття філософії часто занадто багатозначні, туманні й невизначені, справедливі й лише відображають її специфіку. «Неточність» філософії компенсується її можливостями найбільш широко (тому що її предметна сфера – це сфера граничних загальних закономірностей) охоплювати буття. Так само, як «точність» математики недосяжна не тільки в гуманітарних науках, але навіть у багатьох природничих науках, де більш істотне значення має якісна (предметна) сторона

¹ Кузнецов В.Г. Диалектика точного и неточного в современном научном познании (Материалы «круглого стола») // Вопр. философии. 1988. № 12. С. 30.

² Так, наприклад, Моріс Клайн (відомий математик і історик математики, член редколегії багатьох відомих математичних журналів, який багато років очолював математичний факультет Нью-Йоркського університету і відділ Математичного інституту ім. Куранта), досліджуючи проблему невизначеності математичного знання й оцінюючи, зокрема, особливості математичного доведення, наводить ряд висловлень відомих математиків із цього приводу: «Строго кажучи, того, що прийнято називати математичним доведенням, не існує... Будь-яке доведення являє собою те, що ми з Літтлвудом називаємо газом, – риторичні завитушки, призначені для психологічного впливу... засіб для стимуляції уяви учнів» (Годфрі Харолд Харді). «Цілковито ясно, що ми не мали й, очевидно, ніколи не будемо мати критерію доведення, не залежного ні від часу, ні від того, що потрібно довести, ні від тих, хто використовує критерій... у математиці не існує абсолютно істинного доведення, хоча широка публіка переконана у протилежному» (Реймонд Луїс Уйдлер). «За моїм переконанням, остаточний вигляд, якого набула філософська думка, не може спиратися на точні твердження, котрі становлять основу спеціальних наук. Точність ілюзорна» (Альфред Норт Уайтхед). Отже, доходить висновку М.Клайн: «Доведення, абсолютна строгість і тому подібні поняття – блукаючі вогники, химери, «які не мають пристановища в математичному світі». Строгого визначення строгості не існує... Те що колись вважалося невід'ємною особливістю математики – незаперечний висновок з явно сформульованих аксіом, – назавжди відійшло в минуле. Невизначеність і здатність припускатися помилки властиві логіці тією мірою, якою вони обмежують можливості людського розуму» (див.: Клайн М. Математика. Утрата определенности. М., 1984. С. 363–364).

172

досліджуваних об'єктів, не завжди доступна математичній кількісній обробці. І це також сказано не в докір математиці, а в плані констатації відносності поняття математичної точності з загальногносеологічних позицій.

Наукова об'єктивність і точність (як гранична характеристика адекватної відповідності предметної сфери) природничих і математичних наук реалізується як своєрідна «байдужність» до досліджуваного об'єкта. Вчений відстороняється від цілісної внутрішньої сутності об'єкта, і об'єктивність досягається за рахунок надзвичайно сильного огрубіння досліджуваної дійсності. Такий підхід ефективний при дослідженні недуховних утворів, але занадто спотворює реальний стан справ, наприклад, при дослідженні людини, культури, суспільства. У такому опредметненні досліджуваних феноменів полягає сила науки і гарантія практичної реалізовуваності її результатів (для створення інвалідної коляски розуміння людини як сукупності важелів більш ефективне, ніж філософські міркування), але в цьому і її неминуча слабкість, пов'язана з неможливістю вийти за межі предметної сфери. Саме це породжує й агресивну експансію науки, спрямовану на розв'язання будь-яких проблем, коли їхня нерозв'язаність або нерозв'язуваність пояснюється лише тимчасовим чинником або відсутністю матеріальних умов (засобів, приладів і т.д.). Наука точна всередині предметної сфери, але абсолютно неточна й завжди неповна стосовно дослідження сутності об'єкта. При дослідженні деяких об'єктів і феноменів людської культури такий обмежений підхід просто неправомірний.

Зазначене ставлення до об'єкта дослідження приводить до того, що найбільш адекватною формою конкретно-наукового знання є монолог: «Інтелект споглядає річ і висловлюється про неї. Тут тільки один суб'єкт – який пізнає (споглядає) і говорить (висловлюється). Йому протистоїть тільки безмовна річ»¹. Філософ має перед собою як об'єкт дослідження людину, від якостей якої він повністю абстрагуватися не може, навіть якщо сутність її реалізована в якихось відчужених структурах (тексти, інші твори). Тому формою вираження гуманітарного знання є діалог, у якому активність обох сторін (суб'єкта й об'єкта) дуже висока і важлива не точність, яка досягається за рахунок сильного огрубіння, а глибина проникнення в досліджуваний об'єкт. «Пізнання тут спрямоване на індивідуальне. Це сфера відкриттів, одкровень, дізнавань, повідомлень. Тут важлива і таємниця, і неправда (а не помилка)»². І це не недорозвиненість гуманітарної сутності філософського пізнання, як схильні вважати сцієнтистськи налаштовані мислителі, а його найважливіша особливість.

Пізнання в гуманітарній науці постає як осягнення чи розуміння смислів, закладених у досліджуваному явищі. Досягається це на особливому ідеальному рівні, що реалізується через діалог текстів. Текст є особливою смисловою єдністю, або смисловою цілісністю. Зрозуміти текст і через нього цілісний смисл явища – це не те ж саме, що й пізнати його. Пізнати – у вузькому розумінні

¹ Бахтин М.М. К методологии литературоведения // Контекст-1974. М., 1975. С. 206.

² Там же. С. 204–205.

173

означає накласти на досліджуваний об'єкт якусь пізнавальну форму або структуру, свідомо позбувшись його цілісного смислу.

Сучасний філософ найчастіше має справу не з буттям як таким, не із сукупністю якихось об'єктивних явищ або феноменів, а з їхніми смислами, зафіксованими у текстах. За допомогою тексту буття говорить з нами. Цілісність тексту, тобто поява в ньому смислу, який відсутній у тій сукупності знаків, з якої він складається, виникнення нового ніби з нічого є найважливішою особливістю, з якою неминуче має справу представник гуманітарного пізнання, у тому числі й філософ.

Як відзначав Бахтін: «Усяка система знаків (тобто всяка мова)... принципово завжди може бути розшифрована, тобто перекладена на інші знакові системи (інші мови)... Але текст (на відміну від мови як системи засобів) ніколи не може бути перекладений до кінця, тому що немає потенційного єдиного тексту текстів. Подія життя тексту, тобто його справжня сутність, завжди розвивається на рубежі двох свідомостей, двох суб'єктів»¹. Тому пізнання тексту здійснюється в діалоговій формі. Це немовби загальне комунікаційне поле двох свідомостей, а в більш широкому розумінні – двох культур. У такому діалозі глибинне значення тексту (не формально-логічне) визначається всім соціокультурним контекстом, який дослідник-гуманітарій також повинен ураховувати.

Абсолютно адекватне розуміння тексту неможливе, що й породжує як наслідок нескінченну множину його тлумачень. Текст містить якусь (навряд чи чимось обмежену) потенційну множину смислів, які осягаються людьми, що вносять у ці смисли своє власне «Я», ознаки власної культури. Повністю адекватне розуміння тексту у вузькому розумінні (як досягнення смислової тотожності, повної адекватності) змогла б гіпотетично досягти тільки людина, яка його створила (автор), і то якби вона постала перед нами як якийсь ідеальний учасник діалогу з самим собою, що перебуває в подібній просторово-часовій ситуації. Він зовсім не призначений для абсолютного розуміння. Як ідеальна модель абсолютного розуміння – це сфера тотожності, яке, навіть якби воно було можливим, являло б собою нудне, дзеркальне розуміння, що припускає збіг життєвих просторів суб'єктів. Розуміючий суб'єкт у цьому випадку «не може внести нічого свого, нічого нового в ідеально зрозумілий твір»². Але такого збігу досягти неможливо, так само як неможливо ототожнити життєві простори окремих людей або їх суспільних сукупностей. Будь-яке реальне розуміння смислів тексту є особливою взаємодією в рамках діалогу, суб'єктами якого можуть бути як окремі особистості, так і цілі культури.

Отже, можна сказати, що будь-яке розуміння тексту здійснюється через його особистісну інтерпретацію, що являє собою адаптацію не менше двох індивідуальних «Я» чи культур одна до іншої. Інтерпретація – це пошук смислу крізь призму власного «Я». Тому точність тут не може

¹ Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М., 1986. С. 300–301.

² Він же. К методологии литературоведения // Указ. соч. С. 204.

174

бути єдиним критерієм адекватності тієї чи тієї інтерпретації. Переклад Пастернаком Шекспіра – це вже окремий, самостійний твір, а не просто постановка однієї системи знаків в однозначну відповідність до іншої. Понад те, формальна точність може спотворити розуміння смислу¹. Передача смислу може бути іноді здійснена за рахунок таких мовних засобів і прийомів сприймаючої культури, які при першому погляді можуть здатися навіть спотворенням². У гуманітарній інтерпретації важлива передача смислу, а це неминуче пов'язане з пошуком механізму смислоутворення сприймаючої культури, на відміну, наприклад, від математичного пізнання, що не утруднює себе цим і відображає сутність об'єкта за давно визначеною, наприклад, кількісною характеристикою. Твердження, що в якомусь творі є 25 000 знаків, відображає певне знання структури тексту, але лише за його кількісною характеристикою.