2. Особливості вихідного базису філософії

Важливою особливістю проблемного поля філософії постає широкий вихідний базис, на який вона спирається у своїх рішеннях. Про взаємозв'язок філософії і науки й про важливість наукових знань для розвитку філософії ми вже докладно говорили, тому в цій частині нашого викладу ми акцентуємо увагу на інших аспектах буття, які є вихідним базисом філософії і яким ми поки приділили явно недостатню увагу.

Оскільки філософія має особистісний характер, то рефлексивна позиція філософа часто збігається з його реальними життєвими настановами і поведінкою в суспільстві. Аналіз таких ситуацій, коли теоретичні міркування і практична поведінка перебувають у гармонійній єдності, являє собою особливий інтерес, дозволяючи говорити про своєрідну філософію вчинку. Це – ще одне найважливіше джерело філософії.

Наведемо тільки один приклад. На початку XX століття філософи, учені, взагалі культурні діячі заговорили про кризу західної культури. Однією з винуватниць цього була оголошена філософія, котра занадто затеоретизувалася, пішла в абстракції, забувши про цілісну особистість і інтерпретуючи її всього-на-всього як позбавлений емоцій трансцендентальний суб'єкт. Філософія, забувши про цінність живого вчинку і цінність практичного добра, відірвалася від інтересів окремої людини. Багато філософів самі звернули увагу на цю ситуацію, запропонувавши в результаті чергові теоретичні рецепти виходу з кризи. Запропонував такий рецепт і Альберт Швайцер (1875–1965), який, однак, спробував власну теорію реалізувати в житті.

Для Швайцера філософія не має смислу, якщо вона не доповнюється діяльнісним імпульсом, який постає як стимул поведінки окремого

155

людини. Таким імпульсом для нього самого стала розвинена ним концепція «благоговіння перед життям». Особистим прикладом він спробував установити етичні принципи своєї концепції. Така практична (але не прагматична) позиція філософа незвична для європейської філософської традиції, що розглядає філософа насамперед як теоретика, свідомо вилученого з життя і зайнятого рефлексією над світом у тиші власного кабінету. Позиція Швайцера стала своєрідним поверненням до античної моделі філософії, а ще точніше – до сократівської традиції.

Практична діяльність філософа, як уважав Швайцер, полягає у співчутті та реальній допомозі іншим людям, особливо тим з них, які з тих або тих причин опинилися ніби ізольованими від суспільства. У цьому розумінні людина була для нього не абстрактним суб'єктом, а конкретною істотою, що заслуговує діяльної любові та співчуття. Ось його життєве та філософське кредо: «В людстві завжди живе прагнення до ідеалу. Але лише мала частина цього прагнення відкрито проявляється в дії... Доля багатьох – це більш-менш бездушна праця, якою вони заробляють на життя й задовольняють потреби суспільства, але в якій вони не можуть або майже не можуть виявити своїх людських якостей, тому що ця праця жадає від них дещо більшого, ніж бути гарними людськими машинами. Але немає людини, якій би не представився випадок віддати себе людям і виявити тим самим свою людську сутність. Урятувати своє людське життя всупереч умовам свого професійного життя може всякий, хто скористається будь-якою можливістю бути людиною, роблячи що-небудь особисто для своїх братів, які потребують допомоги, якою б скромною не була її діяльність. Така людина стає на службу духовності й добру...»^1.

Дивно (а це відбувається не так уже й часто), але А.Швайцеру вдалося втілити принципи своєї філософії у власному житті. Будучи надзвичайно талановитою людиною, граючи з п'яти років на роялі, а з десяти на органі, він стає дуже яскравим виконавцем органної музики і настроювачем кращих органів Європи. Здобувши освіту в страсбурзькому університеті, він стає філософом і теологом, і все це у двадцять років. Починаючи з цього моменту, він піддає своє життя найжорстокішим випробуванням, намагаючись втілити свої етичні принципи в життя. Кинувши блискучу кар'єру музиканта, він стає лікарем і їде в Африку лікувати хворих проказою, лише зрідка приїжджаючи в Європу.

Особистість А.Швайцера, філософа і теолога, мистецтвознавця і музиканта, лікаря і вченого, можливо, одного з останніх універсальних геніїв людства гьотевського масштабу, на жаль, була тривалий час мало відомою в нашій країні. І це не випадково. У рамках будь-якої тоталітарної системи вчинок окремої людини розглядається як наслідок якихось загальних державних детермінант. Подвигом уважається виконання свого загальнодержавного обов'язку і, навпаки, будь-яке відхилення від цього трактується як провина або навіть злочин.

Здійснення вчинку, що виходить з особистих мотивів (якщо вони якось не збігаються із загальними настановами), розглядається найчастіше як

¹ Цит. за: Зазюкин И. Смена. 2001. № 5.

156

випадковість, яка не має етичного майбутнього й у більшості випадків порушує вихідні ідеологічні принципи. Такі індивідуальні вчинки у найкращому випадку кваліфікувалися тоталітарною пропагандою як ідеалістичний гуманізм, який відволікає людину від реальних справ і не здатний впливати на суспільство в цілому. Відповідно життя Швайцера, яке було в істинному значенні слова подвигом, не вписувалось у викладену схему й розглядалося радянською ідеологією як приклад абстрактного (тобто неважливого) гуманізму. Настільки ж марною та шкідливою представлялась атеїстичній радянській ідеології діяльність християнських святих і подвижників, праці російських релігійних філософів і поетів. Але ж життя багатьох із них настільки співзвучні життю та подвигу Швайцера – згадаємо тільки священика Павла Флоренського й хірурга, священика, неабиякого християнського мислителя-філософа Луку Войно-Ясенецького.

Історія зайвий раз показала, що такі люди, як Швайцер, тримають наш світ. Виявилося, що індивідуальний учинок може набути загальнолюдської цінності й мати величезний практичний вплив на суспільство. Подвиг Швайцера був оцінений не відразу, але зараз на його прикладі виховують майбутні покоління, а сам він є в сучасній західній культурі хрестоматійним прикладом гуманістичної особистості. Саме на вчинках таких людей багато в чому базується сучасна правова держава, що набула форми конституційної демократії і ставить на перше місце пріоритет прав вільної особистості.

Філософія стає об’єднуючою ланкою культури, коли створювані нею теоретичні принципи реалізуються в активній життєвій позиції людини, яка їх проголошує. Це своєрідна, за висловом Бахтіна, «філософія вчинку». Вона не є лише чистим умоглядом у дусі знаменитої вимоги Спінози, яка висувається до діяльності філософа: «Не плакати, не сміятись, а розуміти». У цьому випадку філософія залишається незавершеною і навіть дисгармонуючою як з реальним світом, так і з внутрішнім світом окремої людини.

Учинок, за яким стоїть власне розуміння світу, перетворює теоретичну рефлексію на факт світового буття, тим більш значимий, чим більш свідомим і відповідальним цей учинок є. Такий учинок, узгоджений з філософськими переконаннями, найбільшою мірою переконливий для інших людей і не вимагає додаткових обґрунтувань. Це схоже на перевірку медиком дії невідомих ліків на самому собі, ціною в окремих випадках власного життя, коли важко запідозрити вченого в якихось зовнішніх, корисливих інтересах. А бажання допомогти іншим, досягти істини, навпаки, зримо виступає на перший план.

Широка вихідна база пояснює й особливе ставлення філософії до повсякденного пізнання й особливо самопізнання людини.

Ми згадували, що однією з причин кризи класичної філософії був її відрив від інтересів окремої людини і, навпаки, що сучасна філософія часто абсолютизує індивідуальний людський досвід. Для філософських висновків повсякденний (життєвий) досвід людей справді

157

важливий. Філософія, як ми відзначали, має одним із своїх завдань висування системи ціннісних орієнтирів, за якими повинні жити людина і суспільство. Вона не повинна замикатися в самій собі. Борючись із забобонами здорового глузду, філософія не ігнорує те позитивне, що в ньому є. Це допомагає їй зорієнтуватися на корінні інтереси людини, у тому числі й на закономірності ціннісно-емоційного переживання як власного, так і навколишнього буття. Якщо наука прагне максимальною мірою відволіктися від суб'єкта пізнання, від людини, що додає «чистоти» її теоріям, то філософія принципово від людини невіддільна, розглядаючи її внутрішній світ як найважливіший матеріал для рефлексії. Пізнаючи саму себе (згадаємо знаменитий заклик Сократа), людина глибше пізнає й інших людей, і навколишній світ. Нагромадження та філософське рефлексивне осмислення досвіду самопізнання (своєрідна рефлексія над рефлексією) постають важливою умовою розвитку і самої філософії, і всієї людської культури в цілому.

До цього ми в основному мали на увазі раціональну філософську рефлексію, що збігається з філософуванням як таким і постає в різних формах. Тут же ми зробимо акцент на самопізнанні як на особливого роду рефлексії, що не завжди збігається з раціональними процедурами, а здата мати екзістенціально-інтроспективний і духовно-моральний характер. В актах такої рефлексії ми центруємося на «Я» у різних іпостасях його буття і немовби заглядаємо в безодні власної душі, що збігається, як стверджують багато сучасних психологів, з безоднями Космосу.

Нагадаємо в цьому зв'язку, що увага до мислячого «Я» призвела до становлення спекулятивної метафізики Парменіда, а увага до тілесних умов буття людини, нерозривно пов'язаних із природним світом, багато в чому започаткувала філософію природи в мілетській школі. Продовжуючи розвивати цю рефлексивну лінію, філософія, починаючи з Сократа, звернулася до внутрішнього психологічного світу людини і її ціннісних переконань, що через праці пізніх стоїків (особливо Сенеки) резюмувалося в розвинених формах моральної християнської рефлексії. Тут досить згадати євангельське розрізнення духу і душі, «внутрішнього» (духовного) і «зовнішнього» (тілесного) людини, потенційного «образу Божого», прихованого в кожній особистості, й актуально досягнутої «богоподібності».

Починаючи з ранніх варіантів християнської моральної філософії та психології, неухильно розгортається і набирає сили антропологічний складник метафізичного знання, що виходить на перший план у післягегелівській європейській філософії. Саме в цей період раціональна рефлексія ніби на час відступає на другий план, неспроможна перед позараціональними глибинами людського єства. Це дає поштовх загостреній екзистенціальній рефлексії та становленню екзистенціальної філософії як такої. Особливу роль тут, так само як і в становленні теоретичної аксіології, знов-таки відіграють романи Достоєвського. Показово, що в західній філософській традиції майже не знають російської філософії як такої, але зате всі знають і цінують Достоєвського¹.

¹ Згадаємо про загадкове висловлення А.Ейнштейна, яке досі хвилює дослідників, про те, що найбільше для створення теорії відносності йому дав не Мах, а Достоєвський.

158

Навіть Г.-Г.Гадамер – патріарх європейської філософії XX століття – прямо заявить, що практично вся німецька філософія XX століття «вийшла з Достоєвського». І в цьому судженні не буде перебільшення, тому що саме в Достоєвського (і меншою мірою в Ніцше і К´єркегора) екзістенціально-антропологічне джерело філософського знання виявило всю свою трагічну глибину і новизну. Самопізнання в романах великого російського письменника стало поводирем усієї світової філософії ще незвіданими метафізичними стежками. Через художній роман, а не абстрактний філософський трактат утверджується третя лінія онтології поряд зі спекулятивною метафізикою та філософією природи – метафізика людського буття, такого що триває <временящегося>, екзистує (за висловом М.Гайдеггера), тобто постійно виступає за свої межі та здійснює нескінченні трагічні зусилля осягнути саме себе, тим більш марні, чим більш це буття протиставляє себе природі, іншій людині й розуму. Втім, про специфіку людського буття та механізми ми ще докладно поговоримо в подальшому.

Найважливішим вихідним матеріалом для філософії постає й переосмислення власної історії. Є якийсь фундаментальний зв'язок між індивідуальним часом людського буття й історією філософії, між екзистенціальним і історичним становленням наріжних філософських смислів. Без занурення індивідуальної свідомості філософа в цей історичний потік становлення ідей і метафізичних систем він не зможе відкрити нові ходи філософської думки і знайти духовних соратників, а вся історія філософії у свою чергу починає іскритися новими смислами і проблемними глибинами, коли до неї доторкається рефлексивно розвинена й духовно обдарована філософська індивідуальність.

Таке індивідуально-теоретичне ставлення до історії у філософії визначає особливий характер наступності в ній. Як справедливо відзначав Ф.Енгельс, філософія «володіє як передумовою певним мисленнєвим матеріалом, який переданий їй її попередниками і з якого вона виходить... Економіка тут нічого не створює заново, але вона визначає вид зміни і подальшого розвитку наявного мисленнєвого матеріалу, але й навіть це вона робить здебільшого непрямо»¹. Звідси випливає одна з найважливіших функцій філософії, а саме критично-аналітична робота з переробки історико-філософського матеріалу, який не може бути лише застиглим пам'ятником людської думки.

Треба, однак, відрізняти таку начотницьку й часто ідеологічно задану історію ідей від сумлінної та професійної історії філософії, для якої важливий і цінний насамперед сам історико-філософський процес у всій своїй складності й неоднозначності. Тут вивчаються його конкретні тексти і персоналії, традиції, концептуальний переклик ідей, образів і інтуїцій, що встановлюються в кропіткому історичному дослідженні, де є свої методи, історико-філософські школи і визнані авторитети. Це – своєрідна емпірична академічна історія філософії, без якої не може

¹ Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Т. 37. С. 419.

159

існувати професійне філософське співтовариство. Тут зберігаються норми професійного філософування й закладається гарний філософський смак. Від цієї емпіричної історії варто відрізняти теоретичну історію філософії, що ставить своїм завданням намалювати загальну закономірну картину розвитку історико-філософського процесу (або якихось окремих його тем, проблем, шкіл), установити його внутрішню логіку й основні зовнішні впливи. Кращі теоретичні історії філософії належать перу великих філософів-теоретиків: Гегелеві, Віндельбанду, Кассіреру, Расселу, Лосєву. У радянський період розвитку нашої історико-філософської науки крім А.Ф.Лосєва особливо варто виділити історико-філософські праці В.Ф.Асмуса і А.С.Богомолова, які були не тільки блискучими знавцями історії філософії, а й її сучасної теоретичної проблематики.

Від теоретичної історії філософії потрібно відрізняти інтерес до історії філософії з боку філософа-теоретика. Філософ-теоретик по-особливому ставиться до спадщини. Для нього сам процес аналітичної критики є органічною частиною філософського дослідницького мислення. Мета такої критики – не відкидання того, що було досягнуто філософами багато сторіч назад¹ (як і не абсолютизація його як єдино істинного), а пошук того неминущого, котре може стати джерелом нових міркувань. Філософи минулого для нього – вічні супутники і мудрі співрозмовники, а не ідоли, на яких треба молитись (як це властиво ставленню радянської філософії до Маркса й Леніна), і не духовні тирани, які заслуговують хіба що повалення (як це властиво ряду філософів-постмодерністів). Історія тут – каталізатор власної оригінальний думки, і теоретика часто хвилює не те, що сказав філософ, а те, що залишилося недоговореним і недоведеним.

Історія філософії не є, як іноді стверджують, історією помилок і оман, які робило людство, міркуючи над буттям, а являє собою значиму форму самосвідомості конкретно-історичної епохи, що відображає важливий етап духовного становлення людства в цілому. Одночасно це завжди досить об'єктивний метафізичний фрагмент у єдиній філософській картині буття, фрагмент істини, які так щедро розкидані дорогами сторіч. Філософ-теоретик ніби відправляється цією дорогою назад, аби знайти ці фрагменти для складання єдиного «метафізичного панно» (якщо йому властива синтетична спрямованість метафізичного духу) або ж заради того, щоб пізнати в результаті знахідки щось нове в самому собі (якщо йому властива аналітична й індивідуалістична спрямованість метафізичного духу).

Особистісний характер філософії, її принципова відкритість, незавершеність, неможливість побудови єдиної й абсолютно істинної філософської системи, а також особливе й багатозначне ставлення до власної історії – все це зумовлює глибоку специфіку філософської проблематики. Більша частина філософських проблем має циклічний і вічний характер. Філософські проблеми постійно мігрують з

¹ «Людина, яка судить про кожного філософа не за тим, що є неминущим, прогресивним у його діяльності, а за тим, що було неминуче минущим, реакційним, судить за системою, – така людина краще б мовчала» (Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Т. 38. С. 108).

160

епохи в епоху (у цьому розумінні рухаються по колу, вірніше, навіть по спіралі) і їх розв'язання ніколи не досягає завершеності.

Пов'язано це знову ж із граничністю постановки філософських проблем, які розв’язуються лише щодо даного часу, даної доби і даної культури. Найбільш глибокі з цих окремих розв’язків залишаються в традиції назавжди, постаючи джерелом нових філософських інтерпретацій і приросту знання. Вічні проблеми мають важливу властивість одержувати в кожну добу й нове нюансування, будучи своєрідною породжуючою проблемно-смисловою філософською матрицею. Такі, наприклад, проблеми смислу життя, критеріїв моральності, критеріїв прекрасного, проблема сутності буття, джерел знання, проблема свободи й ін. «Людська думка постійно переосмислює їх у світлі нового досвіду, нових знань стосовно унікальної конкретної ситуації»¹. Це дає множині самих полярних філософських концепцій об’єднуючий первень. Філософія в цілому постає як позачасовий діалог мислителів усіх епох і поглядів, усередині якого зіштовхуються найрізноманітніші точки зору й синтезуються в єдиному загальнолюдському мисленнєвому процесі протилежні концепції. У рамках цього загального діалогу відбувається повернення до «старих» проблем і відкриття нових.

При цьому для філософії важливим залишається не тільки розв'язання проблеми, але і її постановка. У цьому розумінні філософ немовби ставить проблеми для майбутніх поколінь, намагаючись розв'язувати вже поставлені. І постановка нової проблеми, і переформулювання старої мають цінність часом не меншу, ніж їхнє розв'язання. Тому що розв'язання найчастіше має відносний характер, а постановка проблеми може набути вічного – надіндивідуального і надчасового – тобто граничного метафізичного характеру, здатного будирувати творчу думку в далеких нащадків. У філософських проблем є ще ряд важливих рис:

- рефлексивність, тобто одна якась важлива проблема неминуче «аукається» з усіма іншими фундаментальними проблемами, немовби має потребу в їхньому розв'язанні, щоб бути розв’язаною самій. Звідси – непереборне прагнення філософії до побудови цілісних філософських систем;

- зв'язок із традицією, у рамках якої проблема ставиться і розв’язується. Ряд фундаментальних проблем у різних традиціях дістають часом радикально різне розв'язання, що ми бачили на прикладі проблеми субстанції, а локальні проблеми, визнані в одній традиції, у рамках іншої можуть бути оголошені псевдопроблемами;

- цілком особливий характер мови, якою проблема ставиться і розв’язується.