Місце філософії в культурі та особливості її самовираження

1. ВзаєМовідношення філософії з релігією та мистецтвом

Подвійність предмета філософії дозволяє їй посідати особливе інтегративне місце в людській культурі. Вона перебуває ніби в центрі всіляких способів пізнання й осягнення буття, самосвідомості людини і суспільства.

Постаючи як раціональне пізнання буття, філософія, як ми показали вище, безумовно близька до науки як певного ідеалу, хоча філософська раціональність усередині філософії розуміється набагато ширше, так само як і поле застосування такої раціональності. Цілий ряд характеристик, розглянутих нами в попередній лекції, дозволяє розглядати філософію саме як специфічну (зі своїм предметом і особливими методами) раціонально-теоретичну свідомі0сть.

У той же час раціональність філософії – це не узагальнення типів наукової раціональності, тому що вона необхідно пов'язана з іншими формами духовного осягнення буття людиною. Тому важливим є, наприклад, її взаємовідношення з такою найважливішою частиною людської культури, як релігія. Тут подібності та відмінності мають інший характер, ніж у випадку з наукою.

Подібність полягає в тому, що, як і філософія, релігійний світогляд пропонує людині якусь систему цінностей – норм, ідеалів і цілей діяльності, відповідно до яких вона може планувати свою поведінку у світі, здійснювати акти оцінки та самооцінки. Як і філософія, релігія пропонує свою універсальну картину світу, в основі якої лежить акт божественної творчості. Ціннісний і універсальний характер релігійного світогляду зближають його з філософією, однак між двома цими найважливішими сферами духовної культури існують принципові відмінності.

Релігійні ідеї та цінності сприймаються людиною через акт релігійної віри – серцем, а не розумом, особистим і позараціональним досвідом, а не на основі раціональних аргументів, як це властиво філософії. Система релігійних цінностей має трансцендентний, тобто надлюдський і надраціональний характер, виходячи або особисто від Бога (як у християнстві), або від його пророків (як в іудаїзмі та ісламі), або від святих подвижників, які досягли особливої небесної мудрості та святості, як це характерно для багатьох релігійних систем Індії. Віруючий може при цьому не обґрунтовувати свого світогляду, в той час як процедура логічного обґрунтування своїх ідей обов'язкова для людини, яка претендує на філософський характер світогляду.

151

Відмінною рисою релігії слугує також наявність «осьових» релігійних текстів, які є джерелами абсолютних істин і абсолютних цінностей для прихильників даного релігійного напрямку. У цих текстах неможливо засумніватися, їхню божественну мудрість можна тільки нескінченно осягати й коментувати. Для індуїзму такими текстами є Веди й Бгагавадгіта, для іудеїв – Тора, для мусульман – Коран, для буддистів – Палійський канон, для християн поряд зі Старим Завітом особливе значення має Новий Завіт. Глибина розуміння релігійного тексту і релігійних істин залежить від особистих духовних особливостей того, хто пізнає, але ще більшою мірою від Божественної Благодаті, що дозволяє розкрити в тексті священний (анагогічний, якщо використовувати термін християнської теології) смисл. У цьому розумінні будь-який релігійний текст має езотеричний вимір, недоступний для непосвячених, якими би розумними й освіченими людьми вони не були.

На відміну від релігійних філософські тексти принципово екзотеричні й адресовані для розуміння всім бажаючим їх зрозуміти, незалежно від їх національної, культурної та релігійної приналежності. Звичайно, і в тлумаченні філософських текстів важливим є особистий біографічний і моральний досвід того, хто пізнає, однак набагато більш важливі тут схильність до метафізичних міркувань, навички систематичної рефлексії й уміння працювати з філософським текстом. Цьому значною мірою можна навчити на філософських факультетах університетів, і Божественна Благодать тут абсолютно ні до чого.

Є, звичайно, у філософії і свої «осьові» класичні тексти типу платонівської «Держави», «Метафізики» Аристотеля чи «Критики чистого розуму» Канта, однак жоден текст не виділяється в якості основного й не наділяється властивістю носія абсолютних істин. Набагато частіше, навпаки, він служить об'єктом критичного прочитання з боку нащадків. До речі, і традиційні «осьові» тексти релігій можуть бути об'єктом власне філософського розуміння. Та ж Бгагавадгіта – предмет численних філософських метафізичних інтерпретацій не тільки з боку індійської, а й усієї світової історико-філософської та філолофсько-теоретичної думки. У цьому випадку інтерпретація може мати історико-філологічний, компаративістський, власне метафізичний (або проблемно-теоретичний), але тільки не анагогічний характер.

Від релігійного світогляду варто чітко відрізняти релігійну філософію, що репрезентує особливий тип філософської рефлексії, котра відповідає головним ознакам філософського мислення. Це критичне й систематичне мислення, вільне від догматичних церковних шор. І це раціональне мислення, тому що являє собою спробу саме раціональної побудови цілісного релігійного світогляду. Блискучі зразки подібної філософії дала вітчизняна релігійно-філософська традиція на рубежі століть. Тут досить згадати імена B.C.Соловйова й П.А.Флоренського, Н.О.Лоського й С.Л.Франка, братів С.Н. і Е.Н.Трубецьких і т.д.

Від релігійної філософії варто відрізняти теологію (або богослов'я). Остання в ряді своїх розділів може використовувати мову, методи і результати філософії, однак завжди у межах визнаних церковних авторитетів і вивірених

152

догматичних визначень. Не буде великою помилкою назвати релігійну філософію теологією за межами догматичних визначень, а теологію – релігійним філософуванням у межах догматичного визначення.

Розділ філософії, що займається вивченням природи релігійного досвіду, його місця в культурі й людському бутті, зветься філософією релігії. Ясно, що філософією релігії може глибоко й професійно науково займатися не тільки віруюча людина, а й філософ-атеїст.

Взаємовідношення між філософією та релігією змінюються від епохи до епохи, від культури до культури, варіюючись від стану мирного співіснування і майже розчинення одне в одному (як у ранньому буддизмі) й закінчуючи непримиренною конфронтацією, як це було властиво Європі XVIII століття. У цей час набирає силу тенденція до взаємоповажного діалогу між філософією, релігією та наукою з метою формування синтетичного світогляду, що гармонійно синтезує сучасні наукові факти й теоретичні узагальнення з перевіреними століттями релігійними цінностями та фундаментальними ходами систематичної філософської думки.

Зближення філософії і релігії з цілого ряду питань не здається з професійного погляду таким уже незвичайним і пов'язане з самим характером спекулятивного мислення. Справді, і філософи, і теологи необхідно торкають загальних метафізичних проблем, таких, наприклад, як проблеми необхідності Абсолюту або Абсолютного первня, першопричини, буття і т.д.¹ І ті й ті міркують про критерії моральності або істини, добра й краси. Для сучасного періоду цікава тенденція наростаючого діалогу між релігією та природознавством, особливо у сфері проблем сучасної космології, трактування розумності Космосу й т.д.

У цей процес загальнокультурного синтетичного діалогу органічно вбудовується мистецтво, яке трактується нами тут у найширшому розумінні як спосіб художнього освоєння буття. Його багато що зближає з філософією. Ще починаючи з античності, про що ми писали вище, філософія несе в собі художню спадщину міфу й античної літератури. Фундаментальні філософські ідеї і в подальшому найчастіше висловлюються в художньо-символічній формі (образотворчій, словесній і навіть музичній), а багато великих діячів літератури і мистецтва є водночас не менш великими філософами-мислителями. Досить указати на Парменіда й Тита Лукреція Кара, на Леонардо да Вінчі й Ґете, на Достоєвського і Ніцше, Тютчева і Скрябіна, Розанова і Германа Гессе, Ешера і Мігеля Унамуно. Мистецтво, як і філософія, дає зразки цілісного світогляду й своєрідно обґрунтовує

¹ Див., наприклад: «Ми, залишаючись у межах сучасного фізичного світогляду, маємо визнати Космічний Логос. Не все навіки незмінне. Раніше доводили стійкість всесвіту – Ньютон, Лаплас, у середній період це говорили одна фізика і натурфілософія, у XIX столітті закликали до песимістичного висновку про неминучість кончини світу. Ми змушені або заперечувати життя взагалі – але це немислиме, тому що існування не доводиться тим незаперечним фактом, що п´ята не стирається, – або ж треба визнати Вищу Істоту, яка зберігає світ. Отже, ми змушені визнати ідею творчості, а в малих або більших розмірах – це неважливо. Думка про Провидіння все більш і більш утверджується. Наука найближчого майбутнього вся буде виходити з ідеї творчості й Надприродної Сили, яка все пронизує і всі робить живим» (Флоренский П.А. У водоразделов мысли. Черты конкретной метафизики: Собр. соч. В 4 т. Т. 3 (2). М., 2000. С. 404).

153

пропоновану систему цінностей. Один із найбільш геніальних прикладів художнього філософування у світовій культурі з надзвичайно тонким і глибоким образно-метафізичним і образно-психологічним утворенням – «Легенда про великого інквізитора» з роману Ф.М.Достоєвського «Брати Карамазови»¹. Той же роман Достоєвського – найважливіший твір для розуміння екзистенціальних глибин людського буття та механізмів їхнього пізнання. Не випадково, наприклад, цей роман Достоєвського входить у програму навчання слідчих і фахівців із кримінальної психології, не кажучи вже про те, що його зовсім неможливо обійти в курсах етики й аксіології, з огляду на те, що в цьому романі великий російський письменник веде явну і неявну теоретичну полеміку з ключовими системами європейської аксіологічної думки – від Декарта й Канта до марксистського матеріалізму й волюнтаризму ніцшевського штибу.

Особливу близькість до філософії виявляє сучасний кінематограф. За допомогою кінематографічних засобів можна не тільки блискуче екранізувати ті ж філософські романи Достоєвського (до безсумнівних досягнень вітчизняного кінематографа можна віднести екранізації «Братів Карамазових», «Злочину і покарання», зовсім недавню багатосерійну екранізацію «Ідіота»), але й створювати авторські картини з винятково глибоким філософським змістом, який змушує посилено і творчо працювати нашу метафізичну думку. Тут вічні проблеми людського буття ставляться і розв’язуються в настільки драматичній і яскравій формі, що здатні буквально перевернути наше єство. Такі картини Андрія Тарковського й Феліні, Куросави й Копполи. Вони здатні розбудити рефлексивні здатності людини і змусити серйозно замислитися над тим, що раніше ніколи не становило предмет її систематичних міркувань. Словом, не буде великою помилкою сказати, що мистецтво – наймогутніший засіб проникнення в граничні сфери світового й екзистенціального буття й одночасно найважливіший об'єкт онтологічних, гносеологічних і аксіологічних міркувань.

Однак незважаючи на всю близькість, між філософією і мистецтвом усе-таки пролягає глибока межа. Річ у тому, що мова філософії – це насамперед мова філософських категорій і по можливості строгих доказів. Емоції, апеляції до особистого досвіду, фантазії та уяви – тут скоріше виняток, аніж правило. Але саме без цього не може існувати справжнє мистецтво. Його стихія – особистісне переживання та співпереживання, сповідь і пристрасть, поле фантазії та емоційний катарсис (очищення). Мова мистецтва в літературі й малярстві, театрі й танці, дизайні й кінематографі – це мова художніх образів, метафор і символів, які принципово виключають строге й однозначне розуміння, так бажане для філософії. Звичайно, і у філософії можуть існувати найглибші символи й образи типу знаменитої платонівської печери, статуї Кондільяка, млина Ляйбніца чи соловйовської Софії. Однак вони – найчастіше лише вихідний об'єкт для наступної

¹ Див. більш докладно про можливості сучасного метафізичного та політологічного тлумачення цього твору Достоєвського у праці одного з авторів цього лекційного курсу: Иванов А.В. Глобаль­ный сценарий великого инквизитора // Вестн. Рос. филос. о-ва. 2002. № 1.

154

раціональної інтерпретації; ніби образно-смисловий «ген» для наступного дискурсивного розгортання цілісного філософського світогляду.

Підсумовуючи, можна констатувати, що філософія в чомусь схожа, а в чомусь різна з усіма іншими найважливішими сферами духовної культури (або сферами духовної творчості) людини. Це зумовлює її центрально-цементуюче місце у духовній культурі людства, що не дозволяє цій культурі розпастись у дурну множинність ворогуючих між собою ідей, цінностей і світоглядів. Саме в цьому проявляється вже зазначена нами подвійність філософії.

Як раціонально-теоретичний переважно утвір філософія постає самосвідомістю й усіх видів теоретичної діяльності, і всіх видів духовної діяльності, що лежать за межами раціонального осягнення буття. Це робить її найважливішою формою самосвідомості всієї людської культури і найважливішою формою її творчого самовираження.

Двоїстий характер філософії і ті функції, які вона виконує в культурі, породжують і цілий ряд її додаткових специфічних особливостей, які ми розглянемо нижче.