2. Філософія як теоретичний світогляд

Поряд із характеристиками філософії, що дозволяють її співвідносити з іншими формами раціонально-теоретичного знання, і насамперед з наукою, існує ряд її особливостей, які характеризують філософію як особливу форму теоретичного світогляду. Правда, варто обмовитися, що роздвоєння філософії на світогляд і теорію умовне й можливе лише в методичних цілях, тому що головна її особливість, як ми вже відзначали, полягає саме в єдності раціонально-теоретичних і ціннісно-світоглядних сторін.

Ми вже відзначали, що предметне поле філософії складається всередині глобального взаємовідношення між Світом і Людиною, в рамках якого існують особливості, що більшою мірою тяжіють до раціонального пізнання світу, вектор яких спрямований на побудову філософії як науки. Однак у

¹ Юдин Э.Г. Системный подход и принцип деятельности. М, 1978. С. 87.

² Там же.

139

межах цього ж взаємовідношення існує шар проблем, які мають більшою мірою світоглядний характер. І в тому і в тому випадку світогляд і теоретичність нерозривні.

Теорія філософії не може абстрагуватися від світоглядної проблематики, що й визначає її особистісний характер і впливає на багатство формульованих концепцій. У свою чергу філософський світогляд – це найбільш розвинена форма теоретичного світогляду, коли ціннісно-емоційні особливості взаємодії людини зі світом набувають характеру раціонального осмислення.

Світогляд (уже за етимології самого слова) – це систематизована сукупність поглядів людини на світ і на саму себе як діяльну частину цього світу. Зрозуміло, що такого роду сукупності можуть бути досить різноманітні, тому виділення типів і форм світогляду може здійснюватися за дуже різними основами.

Традиційно виділяють п'ять основних форм світогляду, що мають більш-менш виділену специфіку: міфологічний, релігійний, художній, науковий або натуралістський, і філософський. Такий розподіл має генетично-історичний характер і просто фіксує найпоширеніші форми світогляду, відображаючи характер їхнього становлення. Вони можуть поєднуватись у різних варіантах у свідомості конкретної людини.

Можна піти по іншому шляху. Всі перераховані форми світогляду мають щось спільне, що й дозволяє їх відносити до світогляду як такого. Цим спільним постає розв'язання основного питання світогляду, що дозволяє будувати різні системи ціннісно-світоглядних орієнтирів.

Відправною точкою тут виділяється повсякденний світогляд як деяка передумова більш високих світоглядних типів. Це погляд на світ, який має багато в чому випадковий характер і складається стихійно залежно від найрізноманітніших параметрів взаємодії людини зі світом. Це не систематична форма світогляду.

Забігаючи вперед, скажемо, що філософія, будучи формою розвиненого теоретичного світогляду, необхідно спирається і на цю форму. З одного боку, це пов'язане з тим, що в остаточному підсумку всі найбільш великі питання філософії так чи так народжуються з поглядів окремої людини й зовні простих і елементарних питань, які вона задає світу й самій собі. Філософія, міркуючи над цими проблемами, показує, що при зовнішній простоті вони виявляються не настільки простими для відповіді, так само як скрутними для дорослих людей раптом виявляються питання дітей з того чи того приводу.

З іншого боку, філософія не замикається в самій собі. Зрештою філософ покликаний саме відповідати на поставлені світоглядні проблеми. А якщо він відповідає, тобто є й суб'єкт, який очікує цієї відповіді. У цьому випадку філософ не може ігнорувати зазначених очікувань ні по суті, ні навіть за самою формою відповіді. Темний і відповідно незрозумілий філософ за великим рахунком філософом не є, і застосовувана інколи форма філософування «чим незрозуміліша, тим глибша» насправді є лише формою філософської бравади. Усі твердження про те, що мені байдуже, зрозуміють мене

140

чи ні, навряд чи є дійсним внутрішнім переконанням мислителя, а скоріше лише визнанням слабості самовираження його філософії. Тому філософські проблеми, «вийшовши» з повсякденної свідомості, в ідеалі повинні до неї й повернутися, причому в досить адекватній (що не значить примітивній) формі.

Якщо вважати повсякденний світогляд якоюсь нульовою точкою відліку, як найменш систематизований, то за мірою віддалення від нього виділяються три рівні світогляду.

Образно-емоційний рівень (мистецтво, міфологія, релігія), що виражається в образах і символах, зафіксованих у музиці, живописі, архітектурі, релігійному культі й т.д. Це, за висловом А.Н.Чанишева, «плід душі».

Рівень переходу від образу до поняття, для якого характерне змішання «слів повсякденної мови і філософської термінології»¹.

Поняттєво-безпристрасний рівень, який базується на раціональних знаннях наук. «Світогляд третього рівня – це «плід розуму». Це світогляд комп'ютера. Він виражається й у словах повсякденної мови, і у формулах і схемах»². Тут Чанишев дуже тонко помітив, що даний тип світогляду може мати справді науковий характер, що характерно для мовних засобів вираження наук. Це те, що іноді позначають як натуралістський світогляд. Але водночас він може поставати і як якась імітація, коли поняттєві засоби науки просто заповнюють повсякденну мову. В останньому випадку це все той же повсякденний світогляд, лише «переодягнений» у наукові поняття й схеми.

Інша основа для розподілу – це розв'язання основного питання світогляду, тобто питання про взаємовідношення Людини і Світу, «Ми» і Світобудови, «Я» і Всесвіту і т.ін. Це ті форми світогляду, в основі яких лежить те чи те розв'язання питання про взаємовідношення «об'єкта світогляду» (світ) і «суб'єкта світогляду» (індивід, людина). У цьому розумінні «світогляд – не проста сукупність знань про світ у цілому й не проста сума наук. Світогляд може складатись і з сукупності оман»³. Понад те, суб'єкт як носій світогляду може поєднувати у своїй свідомості кілька типів і видів світогляду, наприклад, релігійний і натуралістський, філософський й релігійний, суміш «знань і оман. Питання тут, отже, полягає, на відміну від науки, не у ставленні до істини, а мета – не в досягненні істини, а в «співвідношенні позалюдської світобудови і такої активної, цілепокладаючої, розумної сили, як люди, питання про співвідношення «Воно» (світобудова) і «Ми» (люди)»⁴.

Виходячи з розв'язання цього основного питання, можна виділити два типи світогляду.

Антропоморфно-соціоморфний світогляд, коли світ пояснюється шляхом перенесення на нього форм людського спілкування та психічних властивостей індивіда.

¹ Чанышев А.Н. Философия древнего мира. М., 1999. С. 9.

² Там же.

³ Там же. С. 7.

⁴ Там же. С. 8.

141

Натуралістсько-редукціоністський світогляд, коли «люди усвідомлюють себе і суспільство, переносячи на себе й суспільство закони природи, світобудови як такої»¹.

Якщо співвіднести рівні світогляду і два виділених типи, то можна виділити види світогляду залежно від варіантів їхнього поєднання.

У першому, тобто образно-емоційному рівні світогляду, можна виділити основні й похідні типи світогляду.

Основні – це варіанти художнього світогляду, що виражаються в системі образів. Він підрозділяється на суб'єктивно- і об'єктивно-художній.

Суб'єктивно-художній (перший рівень і перший тип), у якому «зображуване значною мірою підмінюється породжуваним ним суб'єктивним враженням і слугує відтворенню стану людини»². Наприклад, імпресіонізм у малярстві, лірика в поезії й т.д. Це метафорично умовний тип світогляду. На його базі виникають похідні типи світогляду, в основі яких лежить суб'єктивно-художнє сприйняття світу. Це релігія і міфологія.

Об'єктивно-художній світогляд реалізується як натуралістсько-реалістичний, у якому на образно-емоційному рівні людина пояснюється через оточуючий її світ і природу.

Третій рівень світогляду – рівень наук. Зовні можна було б назвати цей рівень науковим, у розумінні істинного відображення справ. Але насправді це не так, тому що цей світогляд базується на предметному розумінні істини і світу. Він науковий у розумінні істинності лише стосовно вузької частини буття. Тоді як цілісне буття поєднує в собі і знання, і переживання світу, і має бути виражене і образами, і поняттями.

Другий, тобто перехідний, рівень світогляду – це деяке поєднання емоційного та раціонального. Це «плід розуму душі» (Чанишев). Це і є рівень філософії.

Розв’язання основного світоглядного питання споконвічно задає подвійність предмета філософії, про яку ми говорили вище. Філософія в ідеалі – це гармонічне співвідношення душі і розуму. Зрозуміло, що таке поєднання може також тяжіти або до душі, або до розуму. Відповідно в першому випадку ми отримуємо художньо-поетичні форми філософії, у другому – сцієнтизовані.

Обидві крайності небезпечні. Гарантом проти обох крайностей виступає власне синтетичний філософський первень, проти зайвої міфологізації – логіка; гарантією же від зайвого онауковлення – образно-символічні варіанти раціонального розв'язання її вічних проблем. Відповідно різні типи філософування тяжіють до різних рівнів світогляду.

«Афористичні та ірраціоналістичні форми філософії – відхилення від норми»³. Звичайно, не в тому розумінні, що вони не потрібні чи не мають до неї стосунку,

¹ Див. більш детально: Чанышев А.Н. Философия древнего мира. С. 9.

² Там же. С. 9–10.

³ Там же. С. 13.

142

а в тому, що вони відходять від філософії як раціонально-теоретичного світогляду, тобто виходять за межі систематичного й доказового філософського мислення, ніби за межі норм філософської рефлексії.

Відповідно філософський матеріалізм тяжіє до третього, онауковленого рівня світогляду. Це найчастіше не наближає, а може навіть віддаляти його від розв'язання основних світоглядних питань.

Філософський ідеалізм часто, навпаки, тяжіє до першого, тобто образно-емоційного рівня світогляду, що може утруднювати розуміння його раціональної сутності. «Філософський ідеалізм відрізняється від соціоантропоморфічного світогляду за формою. Філософський матеріалізм – і за формою, і за змістом»¹. Звідси і їхнє розмежування. Якщо ірраціоналістичні форми можуть уживатися з ідеалізмом, то онауковлені варіанти філософії протистоять і тому й тому, що, втім, ще зовсім не гарантує їх самих від своєрідної форми «наукового ірраціоналізму», про яку ми поговоримо нижче, у гносеологічному розділі лекційного курсу.

Отже, філософія поєднує в собі розум і уяву, наукове та міфологічне розуміння світу, будучи незвідною до жодної з цих форм. Тому філософія спирається як на раціоналістичні форми свідомості (науки), так і на образно-духовне освоєння буття за допомогою релігії, поезії, мистецтва й т.д. Це проявляється навіть у багаторівневому характері філософської мови, про що мова в нас піде в наступній лекції.

Рівень	Тип
	I	II
3	Псевдонауковий світогляд	Науковий світогляд
2	Філософський ідеалізм	Філософський матеріалізм
1	Суб'єктивно-художній світогляд, міфологічний світогляд, релігійний світогляд	Об'єктивно-художній світогляд

Схема з підручника А.Н.Чанишева «Философия древнего мира» (М.: Высшая школа, 2003. С. 13).

Крім типів філософських світоглядів, які випливають з того чи того характеру розв'язання філософських проблем і специфічних акцентів у її співвідношенні з іншими сферами духовної культури, існують також численні філософські течії, що виводять свій родовід з ідей того чи того класика філософської думки або зі своєрідності використовуваної філософської методології. Ці два останніх принципи класифікації є найпоширенішими й універсальними в плані академічної атрибуції та аналізу філософських напрямків.

Так, дотепер існують такі дуже впливові течії у філософії, як марксизм, фрейдизм і неотомізм, які шанують як безумовні авторитети Карла Маркса, Зиґмунда Фрейда і Томаса Аквінського. Деякі течії подібного роду стали надбанням історії: неоплатонізм і неопіфагореїзм, неокантіанство і неогегельянство, картезіанство і ляйбніціанство.

¹ Там же.

143

Що ж стосується ідентифікації своїх філософських ідей за характером використовуваних методів, то діалектика, феноменологія, герменевтика, структуралізм і постструктуралізм, аналітична філософія є досить впливовими напрямками сучасної філософської думки.

Можливі й інші основи класифікації існуючих і наявних у минулому типів філософських світоглядів.

Існує кілька спроб в історії філософії дати універсальну класифікацію типів філософських світоглядів, зокрема, у німецького мислителя В.Дільтея та російського філософа Н.О.Лоського.

Досить цікавою і глибокою є теоретична класифікація, запропонована останнім часом вітчизняним філософом Г.Г.Майоровим. Він виділяє три універсальних типи ідейних філософських орієнтацій: софійний, епістемний і технематичний¹.

Перший тип сходить до Піфагора з його класичним розумінням філософії як любові до мудрості й до платонівської спрямованості розумної душі до трансцендентних основ буття. Виразником цього типу в історії філософії виступив Платон, який дав нам приклад найбільш інтегративної форми філософії, в якій об'єднані раціональні та позараціональні засоби вираження філософської ідеї. «Ось чому в центрі його уваги перебуває теорія ідей – теорія, покликана довести, що філософський ерос і прагнення людини до повноти буття, тобто до безсмертя й досконалості, не необґрунтовані й що досконале і повне передує недосконалому й неповному як логічно, так і онтологічно... Платон вважав за необхідне використати у шукуванні абсолютного всі взагалі доступні людству виражальні засоби і прийоми: логос і міф, епос і драму, поезію і прозу, трагедію і комедію, риторику і діалектику, аналіз і синтез і т.ін.»². Таке розуміння філософії стало на рубежі XIX–XX століть самовираженням російської релігійної філософії.

Епістемна філософія починається від Аристотеля і прагне надати філософії наукового характеру з націленістю на позитивні результати й строгі логічні докази. Виразником і цієї філософської традиції став учень Платона – Аристотель, який спробував обґрунтувати філософію саме як теоретичну науку, насамперед як метафізику, що стало класичним образом філософії на багато століть, включаючи нинішні. «Витлумачивши її як епістему, затиснуту в лещата формальної логіки, Аристотель позбавив її споконвічної духовної самобутності, перетворив з поезії в нудну прозу, з творчості любові в роботу розуму»³.

Ми навели цей висновок Г.Г.Майорова, з яким, однак, повністю погодитися не можемо. Нам здається, що раціональна робота розуму не є нудною роботою і приносить не менше задоволення, ніж поезія, і творчості тут не менше. І так само як поезія може бути примітивна й навіть суха, так і, навпаки, теорія може бути досить виразною. Тому це скоріше питання особистих пристрастей і оцінок. Інша справа, що абсолютизація

¹ Див.: Майоров Г.Г. Философия как искание абсолюта. Опыты теоретические и исторические. М., 2004.

² Там же. С. 41–42.

³ Там же. С. 46.

144

цієї традиції справді приводить до позитивістських і сцієнтистських варіантів філософії, що є скоріше перекручуванням аристотелівського підходу.

Нарешті, технематична лінія починається зі спадщини кініків і софістів. Ця філософія зорієнтована не стільки на знаходження мудрості й одержання доказового знання, скільки на суб'єктивну філософську самореалізацію та самоствердження, на технічну витонченість мови, інтелектуальну гру й епатаж суспільної думки. Втіленням технематичних традицій слугує сьогодні так звана постмодерністська філософія.

З огляду на органічну причетність філософії до різних сфер духовної творчості (до релігії, мистецтва, науки), історичне й національне варіювання її теоретичних тем і ціннісним уподобань, а також виняткову широту (практично нескінченність) її предметних інтересів (від внутрішніх переживань людини до проблеми божественного буття), не слід дивуватися винятковій розмаїтості типів філософських світоглядів, які по-різному, часом діаметрально протилежно розв’язують її вічні проблеми.

Більш докладні класифікації онтологічних, гносеологічних і аксіологічних доктрин будуть дані у відповідних розділах лекційного курсу.

Залишаючи осторонь суперечки про переваги тієї чи тієї класифікації, задамося головним і набагато більш важливим питанням: а які причини такого, практично невичерпного різноманіття філософських поглядів і підходів? Як ставитися до такої ідейної різноголосиці людині, яка тільки вступає на філософський шлях? Кому вірити? За ким іти в ситуації перманентної дискредитації філософських авторитетів?

Відповідь може бути тільки однією: ставитися до факту нездоланного філософського плюралізму спокійно і з розумінням непереборності особистісного виміру у філософській творчості, про що ми вже писали, але на чому вважаємо за необхідне зупинитися ще раз.

Філософія – краща школа самостійної і творчої думки, неоціненна підмога особистості, котра хоче розумно, вільно та відповідально формувати світогляд і прокладати свій життєвий шлях. Різноманіття філософських систем, породжених геніальними особистостями, відповідає розмаїтості людських характерів, де кожен може знайти близьку йому духовну тональність. При цьому геніальні філософські осяяння, так само як і геніальні філософські омани – це лише дороговказні віхи нашого осягнення нескінченного Космосу й занурення в космос власної душі. Філософія не пропонує остаточних рішень, а прилучає до нескінченного і вічного; не дає заспокоєння, але завжди запрошує в нову дорогу.

При цьому філософія – це зовсім не царство нескінченного ідейного плюралізму, де можна говорити все, що заманеться. У ній є глибинна єдність різноманітного, абсолютно необхідні загальні результати й постулати, які можуть дати тверду опору в житті й принести безпосередню практичну користь. Ця практична користь філософії, якої ми почасти торкались у Вступі, резюмується в існуванні особливих функцій філософії, які не в силах виконати ніяка інша сфера духовної культури.

145