Особливості розвитку класичної філософії

1. Соціокультурні умови становлення

І ОСНОВНІ РИСИ КЛАСИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ

Класична модель філософії сформувалася під впливом тих уявлень про її сутність і завдання, які були закладені ще в античній філософії, але які були істотно доповнені деякими змінами в культурі. Соціокультурним тлом розвитку філософії постали тенденції, які стали виникати в культурі вже пізнього середньовіччя¹ і які особливо розцвіли в ній у період Нового часу.

Передусім це ідеї гуманізму, які є своєрідним культурним протестом проти панування релігії. Результатом цього стає критика середньовічного способу життя і мислення. Обґрунтовується ідея відродження людини на основі духу античності. Відмова від теологічного варіанту філософії середньовічного типу здійснюється як протиставлення вільного філософування, поєднаного з поезією та літературою, університетській догматичній філософії. Не випадково ця тенденція пов'язана з іменами великих поетів, таких, наприклад, як Данте Аліг´єрі й Франческо Петрарка.

Уже сам факт, який об’єднує у творчості однієї людини поезію та філософію, є знаменним. Він ніби вказує на шлях гармонії, яким повинна іти кожна людина. Як у своїх поетичні творах, так і у філософських трактатах мислителі проводять ідею цінності земного життя, критичного ставлення до офіційної релігії та її представників і, головне, постулюють нове ставлення до Людини, до її почуттів і розуму, до її неповторної індивідуальності та до її загального призначення у світі. По всій Італії виникають гуртки гуманістів, у яких обговорюються й розвиваються ці погляди і які стають в опозицію до університетської теології, що дотримується колишніх схоластичних традицій. Відбувається «перевідкриття» Платона, розвиток ідей Аристотеля. Філософи досліджують проблему людських почуттів і взаємин, розглядаючи людину як цілісну істоту, якій властива розумність, але яка не може жити поза тілесними бажаннями й афектами.

Під впливом таких настроїв поступово відбуваються зміни усередині самої релігії. Зусиллями таких мислителів, як Лютер, Кальвін, Мюнцер, закладаються ідеї реформації церкви, які виходять далеко за її рамки, набуваючи

¹ Про ключові фігури цього періоду – У.Оккама і Н.Кузанського – ми писали в попередній лекції.

109

загальнокультурного характеру. Тут відбувається відродження споконвічних новозавітних учень, які будуються на простих і зрозумілих принципах і близьких до мирського життя кожної людини. Вони протиставляються недоступній для більшості віруючих догматиці середньовіччя.

У релігії підсилюється раціоналістична тенденція з елементами античного сприйняття світу і роллю в ньому Людини. Наслідком Реформації стають глибокі зміни в духовно-релігійній сфері, в політичному ландшафті Європи та в економіко-соціальних структурах. Виниклий протестантизм у соціальній сфері призводить до становлення нової етики, яка виправдовує працю в будь-якій її формі та підприємництво, що стає елементом загальної моральної цінності.

І, нарешті, для епохи Відродження характерною ознакою є бурхливий розвиток науки. Саме в цей період зусиллями Леонардо да Вінчі, Коперніка, Галілея, Кеплера й інших формуються основи сучасного природознавства, сучасний образ науки. «Тезі Томаса Аквінського «мале знання про найвищі речі краще, ніж найдетальніше знання про речі низькі й дрібні» Галілей протиставляє принцип: «Я волію знайти одну істину, хоча б і про незначні речі, ніж довго сперечатися про найбільші питання, не досягаючи ніякої істини»¹. Для Кеплера та Галілея наука має займатися відношеннями, які можна виразити числом, її істини бажано загорнути в математичну форму, тому що сама книга природи написана мовою математики. Традиційно що ж питання про сутність світу, про сенс життя й т.д., що вважалися науковими, принаймні відсуваються на другий план, як такі, що не піддаються строгому науковому аналізу. Розвиваються ідеї нескінченності світу й Космосу (Копернік, Джордано Бруно), поєднані з ідеями творчої активності самої природи.

Отже, культура доби Відродження характеризується глобальною зміною загальносвітоглядних основ, принаймні європейської свідомості, на всіх її рівнях від релігійного, до художньо-естетичного, від філософського до повсякденного. У центрі світосприймання опиняється вже не Космос античності, не Бог середньовіччя, а Людина. На зміну античному космоцентризму й середньовічному теоцентризму приходить антропоцентристська загальносвітоглядна настанова.

Відповідно в метафізиці починає кристалізуватись її друга найважливіша частина – теорія пізнання як філософське вчення про істинне знання, а в самій онтології – все виразніше проступати проблематика, пов'язана з особливостями людського існування, без урахування яких виявляється неможливим ні послідовно будувати філософію природи, ні з’ясовувати ідеально-метафізичні первні буття, у тому числі міркувати й про Бога. Саме жива, насамперед розумно пізнаюча людина володіє ключами від небесних і земних таємниць. Ніщо не може приховатися від її шукаючого, пізнаючого погляду, але сподіватися відтепер вона має не на трансцендентного Бога, а на свої земні таланти і сили, на створені нею самою і ретельно перевірені методи і принципи аналізу.

¹ Швырев B.C. Проблема отношения науки и метафизики в современной англо-американской философии науки // Проблемы и противоречия буржуазной философии 60–70-х годов XX века. М., 1983. С. 30–31.

110

Всі перераховані процеси приводять до становлення тієї традиції у філософії, котру ми далі будемо позначати як класична модель¹. Для даної філософської традиції, що охоплює період від Декарта до Гегеля (а отже, від середини XVII до середини XIX століття), характерним є уявлення про філософію як про форму раціонально-теоретичної свідомості, за допомогою якої можна пояснити найрізноманітніші явища духу й природної дійсності.

В її основі лежить систематичне й цілісне пояснення світу, що ґрунтується «на глибокому чутті природної впорядкованості світобудови, наявності в ній гармоній і порядків (доступних раціональному осягненню)»². Це, у свою чергу, призводить філософів до висновку про принципову настанову на раціональну пізнаванність світу, якими б умовами не обмовлявся сам шлях досягнення істинності. Людина при цьому розглядається як особливий суб'єкт пізнання, очищений від своїх особистісних характеристик і виступаючий у якості конструюючого, мислячого первня. Якщо спробувати позначити сутність даної традиції однією формулою, то нею стане «панування Розуму». Безумовно, за такий тривалий історичний період з'являлися й концепції, що випадають за рамки зазначеної традиції, але основна, магістральна лінія філософських міркувань будувалася все-таки на приматі раціонального пояснення світу, людини і місця людини у світі.

Настанова на систематичність проявляється в тому, що перед нами постають, як правило, всеосяжні філософські системи, які містять у собі буквально все, що на даному історичному етапі доступне раціональному філософському дослідженню. Найвищою мірою це виявилось у філософській системі Гегеля, який представив фактично енциклопедичну для свого часу картину становлення людського духу.

Більшість представників класичної філософії так або так розглядають філософію як єдине ціле. Це дозволяє критично переосмислювати попередні філософські концепції, розглядаючи свою систему як закономірний етап загального процесу розвитку філософії. Як писав із цього приводу Гегель, «історія філософії показує... що уявлювані різними філософські вчення являють собою лиш одну філософію на різних щаблях її розвитку...»^3. Саме тут починає формуватись уявлення про нерозривну органічну єдність історії та теорії філософії, про що ми писали у Вступі. Вона простежується вже у Ф.Бекона, Г.В.Ляйбніца й ряду інших мислителів цього періоду, досягаючи чіткого формулювання та послідовного застосування в гегелівській філософській системі. Надалі цей плідний загальнометодологічний принцип поєднання теоретичного й історичного ракурсів осягнення предмета дістане назву «принцип єдності логічного й історичного».

¹ Ми, трохи модифікуючи, використовуємо термін «класична філософія» у значенні, якого надала йому група російських філософів у 1970-і рр. Див.: Мамардашвили М.К., Соловьев Э.Ю., Швырев B.C. Классика и современность: две эпохи в развитии буржуазной философии // Философия и наука. М., 1972.

² Швырев B.C. Проблема отношения науки и метафизики в современной англо-американской философии науки // Указ. соч.

³ Гегель. Энциклопедия философских наук. Т. 1. М., 1974. С. 99.

111

По-особливому розумілося в класичній філософії співвідношення світу і людини. Світ мислився перейнятим ідеєю гармонії, доцільності, природного порядку. В ньому знов особливу роль стало грати число і пропорція, структура і міра. Відбувалося своєрідне відродження піфагорійського погляду на світобудову. Людина при цьому розглядалась як істота універсально діяльна й універсально пізнаюча, здатна проникати своєю думкою в гармонію світового цілого. Як тілесний індивід людина була непорівнянною зі світом. Але як мислячий суб'єкт, який раціонально інтерпретує та конструює світ і немовби очищений від тлінних і індивідуальних властивостей, він ставав йому сумірним. Тому світ представлявся доступним пізнанню простими й раціональними способами, тому що сам був створений за раціональними законами. Звідси випливає прагнення вподібнити філософське пізнання математичному, зробити його настільки ж простим і ясним. Це виражається навіть термінологічно в «геометричному методі» Спінозы, в «демонстративних» методах Локка, в «правилах для керівництва розуму» Декарта, в апріорних схемах Канта й в інтелектуальній інтуїції Фіхте.

Особливо варто сказати про таку найважливішу рису новоєвропейської філософії, як інтенція суб'єкта, що пізнає, на рефлексивне осягнення власного арсеналу прийомів і методів пізнання, на перетворення мислення, що пізнає, в центральний об'єкт метафізичних досліджень. Середньовічна теологія, центрована на механізмах і умовах богопізнання, змінюється своєрідною світською філософською «теологією розуму», коли він перетворюється на деміурга буття й фактично посідає місце Бога. Відповідно самопізнаючий розум, який рефлексивно освоює свої глибини, поступово поглинає всі інші предметні поля філософських досліджень. При цьому для самого себе він виявляється абсолютно прозорим, і немає в ньому такої глибини, куди б не міг проникнути промінь його рефлексії. Найбільш зримо ця тенденція виявиться в німецькій класичній філософії. «Рефлексія» і «раціональне самопізнання» – ось ключові метафізичні слова, частота вживання яких неухильно наростає протягом усього цього історичного періоду від Декарта до Гегеля.

У класичної філософії набуває завершеної форми і загальний метафізичний метод філософування, який при найрізноманітнішому його змістовному наповненні можна визначити як особливе, доказове й систематично розгорнуте у вигляді філософського тексту міркування мислителя над граничними основами устрою світу і місці в ньому людини; над пізнанням і його границями; над ціннісними орієнтирами людської діяльності. Філософський Розум не може бути несистематичним і неясним – він зобов'язаний світлоносно проясняти для людини основи і цілі її життєдіяльності.

Таке розуміння філософії вело й до особливого трактування її місця та призначення в суспільстві. Філософ виступав не від свого особистого імені, а ніби від імені Розуму, від імені законів устрою світу, а тому міг претендувати на роль повчаючого суб'єкта. Звідси такий високий просвітительський пафос класичної філософії та віра в те, що, роз'яснивши людям, що і як треба робити в цьому світі, ми можемо справді побудувати його за гармонічними і простими законами.

112

Зворотною стороною цього було уявлення про людей як якусь інертну масу, наповнену всілякими забобонами, від яких філософ і повинен цю маса рятувати. Це надавало філософським «рецептам» своєрідного схоластичного характеру та менторського тону. Страждання та переживання окремої людини були поза філософськими інтересами, тому що мали занадто конкретний, індивідуальний характер і були пов'язані, на думку філософів, лише з тим, що людство не має достатніх знань.

Це створювало ситуацію відірваності філософії від реальних проблем людини, надавало їй самоцінного і автономного характеру. Філософ ніби замикався від світу у своїй умоглядній філософській системі, часто підмінюючи аналіз реальних процесів і проблем побудовою ілюзорних світосхем і обмежуючись тим безжиттєвим і зарозумілим резонерством про істину, благо й красу, від якого ніхто довкола не стає ні кращим, ні мудрішим.

Отже, якщо доповнити характеристику цієї традиції ще одним словом, то ємною формулою, що позначає її сутність, буде: «Розум і Просвіта». Для цієї традиції як і раніше характерним буде підкреслений інтерес до метафізики, але вже в єдності двох її частин: онтології та гносеології. З Р.Декарта і Ф.Бекона можна починати відлік її самостійного розвитку, про що у нас піде окрема розмова в третьому розділі лекційного курсу. У центрі ж онтологічних шукань цього періоду виявляється поняття субстанції, її співвідношення з Богом і розв'язання проблеми загального устрою світу. Зокрема, тут чітко формулюється питання про те, одна чи кілька субстанцій лежать в основі буття.

Саме у зв'язку з чітко поставленою проблемою субстанції у новий етап узаємин вступлять дві основні онтологічні лінії – спекулятивно-метафізична та натурфілософська. Остання отримає потужний імпульс для свого розвитку, що буде пов'язане з пануванням ньютонівської класичної механіки. Не випадково сам Ньютон назве свою основну працю «Математичні первні натуральної філософії». Однак і логіко-спекулятивна метафізика, зосередившись на проблемі субстанції, відтепер отримає своє чітке проблемне оформлення. Не схоластичні міркування про буття й абсолют узагалі й не довільна гра граничними категоріальними смислами – дозвільне заняття келійних «тонких докторів», а цілком визначений і націлений пошук такого роду (чи родів) буття, що лежить в основі всіх інших видів буття та забезпечує можливість їхнього раціонального пізнання з єдиних позицій – ось істинна мета існування спекулятивної метафізики в новоєвропейській філософії.

Показово, що багато великих філософів цього періоду є мислителями аристотелівського складу (Ляйбніц, Кант, Гегель). Вони органічно поєднують у собі дар великого вченого-теоретика з талантом спекулятивного умогляду та смаком до систематичного діалектичного міркування. Але є філософи з явним домінуванням або логіко-спекулятивного мислення (Гегель, Фіхте), або, навпаки, натурфілософського мислення типу П.Гассенді. Однак цікавим є те, що відтепер жорстко розірвати дві ці онтологічні лінії не вдається практично нікому. Пояснення цьому може бути знайдене двояке.

113

По-перше, бурхливий розвиток конкретних наук про природу змушує систематично філософськи осмислювати й логічно обґрунтовувати натурфілософські побудови, а умоглядні спекуляції з приводу Бога й ідеальних сутностей поза врахуванням натуралістичного компонента виявляються неможливими. «Немає позаприродного розуму, як нема й нерозумної природи» – ось ключовий принцип, який змушує дві іпостасі онтології тісно переплітатися між собою.

По-друге, якщо в центрі філософських міркувань опиняється не Бог і не Космос, а людина в єдності її тілесних і розумних характеристик, то відтепер просто неможливо міркувати про субстанціальні основи буття, повністю ігноруючи тілесно-фізичні, так само як і ідеально-розумні його виміри. Інша справа, що перед новоєвропейською метафізичною думкою відкривається об'єктивна можливість створення різних і навіть полярних субстанціально-онтологічних моделей залежно від того, який із двох протилежних первнів – тілесно-матеріальний або ідеально-духовний – буде взято за основу. Ясно при цьому, що вибір тілесно-матеріальної субстанції як первня приведе до домінування натурфілософських онтологічних міркувань, а примат ідеальних первнів буття висуне на перший план спекулятивно-метафізичні побудови з більшою «питомою вагою» теологічної проблематики. Втім, як ми побачимо нижче, тут можливі і антиномічні, і досить гнучкі синтетичні ходи онтологічної думки.

Звернемо увагу читача й на той очевидний факт, що двом основним онтологічним лініям (натурфілософській і спекулятивній) починають досить чітко відповідати і дві базові гносеологічні новоєвропейські настанови – раціоналістична й емпіристська, але обидві вони в унісон співають гімн людському розуму, філософії, науці та просвіті. Разом, пліч-о-пліч, вони борються з умоглядною схоластикою, містикою та церквою.