4. Філософія і релігія

Філософія – і про це ми вже говорили вище – не є формою чисто раціонально-теоретичної свідомості. Це лиш одна з її одежин. Істинний мудрець розуміє, що позараціональні компоненти осягнення

¹ Див.: Платон. Государство. VII 511 be // Т. IV. С. 319.

77

буття не менш важливі й значимі як для всієї культури в цілому, так і для окремої людини. Якщо наука більшою мірою спирається на раціонально-теоретичний підхід до світу, то абсолютно протилежний полюс ставлення до світу втілюється в релігії. І будь-яка форма філософії ніколи не може обійти мовчанням цей найважливіший феномен духовної культури людства, хоча б і беручи його як об'єкт критики.

В античній Греції, зліт якої відбувся набагато раніше, ніж виникло християнство, філософію (той же Піфагор) позначали як «божественну науку» (Аристотель). Але в греків Бог розглядався як філософський Бог, тобто як першооснова й передумова буття, в ролі світовлаштовуючого Розуму (Логоса чи Нуса)¹.

Відповідно, пізнати Бога остаточно було неможливо, як неможливо було остаточно пізнати першооснови і принципи. Вони все визначають у світі, але самі непізнавані. Конкретні античні боги були вторинні стосовно цих перших принципів устрою світу. Навіть Деміург у платонівському «Тімеї» творить світ, узгоджуючись з ідеальними, онтологічно існуючими до й незалежно від нього, взірцями. Позиція принципово неприйнятна для майбутньої християнської теоцентричної свідомості.

Отже, первісно теологія як наука про першопринципи, безумовно, відносилася до сфери філософського міркування і не могла не мати спекулятивного (рефлексивного) характеру, відпрацьовуючи при цьому відповідні логічні ходи і методи мислення, які пізніше так знадобляться християнській філософії².

Водночас філософ завжди виступає як критик, який у всьому сумнівається, у тому числі й в усталених культурних стереотипах. Не випадково за таку критику філософи часто зазнавали осуду. Сократ, як відомо, був засуджений за «розтління юнаків» і «безбожництво», яке він проповідував. За безбожництво були засуджені й Анаксагор, і Протагор, і Аристотель. При цьому всі вони в особистому плані були людьми віруючими й приносили жертви богам, але в першу чергу вони були все-таки філософами, а отже, безкорисливо шукали істину всупереч суспільним забобонам і навіть всупереч самим богам, якщо вони відмовлялися визнавати її примусовий і загальний характер. Античний Бог у період високої грецької класики міг зображуватись як завгодно: бути прекрасним і величним Зевсом, так само як і досить потворним Паном, але він не міг бути богом абсурду й алогізму.

¹ Концептуальні та філологічні відмінності між античними поняттями «нус» і «логос», які, безсумнівно, існують, нас у цьому випадку не хвилюють. При всій їхній відмінності тут виділяються й розумні форми діяльності людини, і характеристики розумного життя всього одушевленого та прекрасного античного космосу. Тут особливо показові «Логос» Геракліта і «Нус» Анаксагора.

² В принципі, вся наступна християнська апофатична традиція визначення Абсолюту явно присутня у неоплатонічних міркуваннях про Єдине, але логічно сходить до платонівських відкриттів взаємоопосередкованості категорій буття і небуття. Християнський догмат про творення «світу з нічого» дістане змістовну інтерпретацію в багатьох наступних богословів через відштовхування від античного розуміння «першої матерії» як «несущого ніщо» – меону, з якого Бог і творить усі речі. Зокрема, розвитком цих ідей була російська софіологія Срібного віку. Див., зокрема, розвиток цього сюжету в С.М.Булгакова у праці «Свет Невечерний». Сьогодні ця антична «творяща діалектика буття і ніщо» дивно відтворюється в натурфілософських шуканнях сучасної фізики, пов'язаних зі спробами інтерпретації сутності фізичного вакууму. На феномені повернення до деяких ключових ходів античної онтологічної думки ми ще зупинимося далі.

78

У цьому й полягає сутність не тільки античної, а й загалом світової філософії, філософського підходу до світу. Релігія розглядалась і розглядається в ній (за винятком деяких маргінально злісних атеїстичних творінь типу «Кишенькового богослов'я» Гольбаха) як дуже важливий компонент культури, але тільки як один з інших, не менш важливих компонентів.

Навіть теологи по суті займають двоїсту позицію. З одного боку, вони повинні вірити і займатись обґрунтуванням своєї догматично строго визначеної віри, а з іншого вони – мислителі, які в тому числі й віру повинні робити об'єктом раціонального і доказового філософського дослідження. Хоча б для того, щоб бути чесними перед самими собою. І які б при цьому не робилися застереження, сама спроба обґрунтовувати істинність буття Бога блюзнірська з послідовно релігійних позицій. Вона відображає сміливе бажання людини пізнати таємниці буття, а не брати нічого на віру, а якщо вже у щось віриш, то постаратися випробувати віру раціональними аргументами.

Філософа ніколи не може задовольнити емоційний вигук Тертулліана: «Вірую, тому що абсурдне». До речі, батько церкви явно лукавить: у його власній апологетичній богословській творчості багато досить твердих і часом влучних аргументів проти опонентів-язичників. У принципі сама фраза Тертулліана спростовує себе ж, тому що є своєрідним доказом «від абсурду», просто сформульованим в епатажній формі.

Звідси зрозуміла й позиція церкви як релігійного соціального інституту. Незалежний у судженнях теолог (а вже тим більше вільний релігійний філософ¹) для неї навіть небезпечніший від атеїста, тому що може підривати її зсередини, привносячи творчий сумнів у віру та руйнуючи тим самим догматичні церковні підвалини. До речі, істинно віруючому, яких не так уже й багато, філософські аргументи не страшні. Він вірить у силу власної віри. Понад те, щирість такої віри полягає саме в її безоглядності. Не спочатку чудо, а потім віра, як це вимагав один з розп'ятих: «Яви нам чудо. Спасися». Навпаки, спочатку віра, стверджував Христос, і для віруючого може відбутися будь-яке чудо, навіть воскресіння.

Нижче ми ще спеціально торкнемося природи релігійного пізнавального досвіду. Тут же відзначимо, що істинна віра, на відміну від механічної обрядовості та церковної «нормальної віри», завжди заснована на «іманентній вірі серця», позамежній для зовнішнього раціонального розуміння. Для останнього вона завжди залишиться незрозумілим і трансцендентним об'єктом. Про таку віру серця по суті завжди говорили і говорять усі видатні святі, праведники й подвижники усіх світових релігій. До такої віри треба ставитися делікатно й утримуватися від поспішних суджень (а тим більш осудів!), тому що незрозуміле тобі сьогодні може відкритись й стати очевидним завтра в силу твого нового внутрішнього досвіду.

Але у філософії є свій вагомий антитертулліанський контраргумент проти будь-яких насильницьких і зовнішніх спроб нав'язати релігійне вірування: «Все, що не доведене, абсурдне для розуму. Доведи мені істину твоєї віри,

¹ На відмінностях між теологією та релігійною філософією ми зупинимося нижче.

79

якщо ти претендуєш на володіння нею, обґрунтуй її». Філософ за визначенням зобов'язаний вимагати раціональні аргументи, особливо, до речі, релігійний філософ, для якого віра серця і теоретичний розум попросту не можуть розходитися один з одним. Якщо ж ти віруюча людина, а філософськи обґрунтувати свою віру не можеш, тоді не проповідуй і не нав'язуй її іншим, а смиренно мовчи, тому що про особисту віру не сперечаються – її поважають у собі та в інших, за винятком випадків, коли хтось чинить блюзнірськи або ображає предмет твого чи чужого вірування.

Водночас треба ще раз відзначити, що філософія не може обійти чи ігнорувати Бога, хоча б у силу того, що у світі більшість людей є віруючими. Філософ повинен думати і міркувати про Бога, тому що це «приклад усякого сутнісного філософствування: воно не дає притаманної знанню достовірності, але відкриває власному буттю самості вільний простір його розв'язання»¹.

Резюмуємо наш аналіз становлення античної філософії, котра настільки важлива для розуміння специфіки філософії як такої, тому що всі перелічені тенденції далі розвиваються в її історії, аж до сьогоднішнього дня.

По-перше, стародавні греки закладають традицію, коли предметом філософських міркувань постає загальне і нескінченне в бутті як такому, а не його окремі частини й особливі властивості, як у науках. Відповідно розвиваються різні варіанти пошуків першооснови буття, і в першу чергу йде становлення онтологічної проблематики, що ми будемо досліджувати у відповідній частині курсу.

По-друге, філософія спирається на раціональні пояснення явищ і сутності речей. Вона не констатує, а саме пояснює, тобто будує поняттєву систему обґрунтування, виробляючи свою особливу категоріальну мову, свої особливі методи і позбуваючись тим самим і від елементів поезії, і від белетристики. У цьому плані будь-яка філософія, навіть у її найбільш ірраціоналістичних варіантах, по суті раціональна. Однак родовий зв'язок філософії з мистецтвом і літературою остаточно не рветься ніколи, а проявляється з винятковою повнотою й силою в окремі епохи і в окремих народів. Причини цього – у непереборній наявності ціннісно-емоціонального та екзистенціального вимірів філософського знання.

По-третє, мета філософії – досягнення істини, але за умови ясного розуміння неможливості її абсолютного й вичерпного осягнення. Тому філософія є ніколи незавершуване прагнення до абсолютного. Націленість на раціональний пошук абсолютних першооснов буття, на осягнення світу і людини в їхній цілісності також відрізняє її від науки, споконвічно зайнятої пошуками окремих і відносних істин. «Відчути у досвіді ціле як ціле, використовуючи тільки розум (логос) і раціональний метод, стало великим відкриттям грецької філософії. Воно структурно визначило розвиток західної культури»².

¹ Яспсрс К. Введение в философию. С. 52.

² Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Т. 1. Античность. СПб., 1997. С. 12.

80

Отже, філософія Древньої Греції є класичним зразком формування філософії як двоїстої форми свідомості, що гармонійно поєднує в собі раціонально-теоретичні та ціннісно-емоціональні компоненти осягнення світу людиною.

І, нарешті, антична філософія, як і вся давньогрецька культура, становлять для нас особливий інтерес, тому що з них виросла сучасна цивілізація з усіма своїми проблемами, лихами й надіями.

На завершення даної лекції вкажемо на деякі загальні зовнішні чинники, які призвели до виникнення філософії й на Заході, і на Сході. Вони досить докладно проаналізовані в історико-філософській літературі, тому ми будемо гранично короткі.

Філософія як спроба знайти раціональний і цілісний світогляд зароджується приблизно в той самий час (VII-VI століття до н.е.) у трьох різних регіонах Землі – у Китаї, Індії та Греції. Вона приходить на зміну міфу як первинній синкретичній формі світогляду в принципово нових історичних умовах, коли:

- відбувається революція в продуктивних силах суспільства, пов'язана з відкриттям залізоплавильних технологій і, відповідно, різким підвищенням ефективності всіх видів діяльності – від сільського господарства і полювання до ведення воєнних операцій;

- у суспільстві з'являється елітарна верства людей, вільних від матеріального виробництва і присвячуюючих себе винятково управлінській та духовній діяльності. Це політики, державні радники, судді, вчені, медики, філософи, військова і торговельна еліта, які домагаються в суспільстві високого соціального статусу не за рахунок спадкоємних привілеїв (як це було властиво родовій аристократії та жрецькій корпорації), а за рахунок своїх особистих дарувань і життєвої енергії;

- у цей період різко розширюються торговельні зв'язки між різними країнами і регіонами Землі й, відповідно, духовні контакти між народами. Світ замкнутих племінних міфологічних комплексів і позбавлених раціонального обґрунтування магічних культів перестає задовольняти світоглядні запити допитливої людини, яка відкрила для себе інші народи і зовсім інші системи вірувань, найчастіше набагато більш продумані;

- розвиток державних утворів як з монархічним, так і з демократичним політичним устроєм висуває нові вимоги як до особистих якостей державної людини (необхідність ясно викладати й привселюдно аргументувати свою позицію), так і до характеру законотворчої діяльності, тому що розвиток письмового права вимагає несуперечності, послідовності й систематичності в мисленні, а також раціональної організації письмових джерел права;

- еволюція наукового знання (астрономії, агротехніки, математики, медицини, географії) заходить у суперечність із міфологічним комплексом ідей, де нестача позитивних відомостей з лишком компенсується фантазіями і марновірствами, а прихильність «вірі батьків» активно перешкоджає інноваціям.

81

У цих умовах і виникає філософія як особлива сфера духовної культури, покликана дати цілісний і граничний (на відміну від конкретних наукових знань) і раціонально обґрунтований (на відміну від міфу) світогляд. Не сліпа віра в богів і священні тексти, а розумна філософська віра, що здобувається через напружені міркування про вічні проблеми людського існування, – ось мета і смисл філософії, яким вона залишається вірна з тих далеких часів аж до нашого часу.

До дослідження феномена кристалізації власне метафізичної проблематики у філософії, і знов-таки на прикладі Древньої Греції, ми тепер і переходимо.

ЛЕКЦІЯ 4.