- •Університетські лекції з метафізики
- •Лекція 3. Соціокультурні передумови
- •Лекція 4. Становлення і розвиток метафізичної
- •Ювілейне слово
- •Про метафізичний статус московського університету
- •Передмова авторів
- •Предметне
- •Самовизначення
- •Філософії
- •Лекція 1.
- •Вступ у предмет
- •1. Складності сприйняття предмета філософії:
- •Кола й парадокси розуміння
- •2. Проблема співвідношення теорії та історії філософії
- •3. Самовиправдання філософії,
- •4. Метафізична сутність і структура філософії
- •2. Гносеологічний рівень
- •3. Аксіологічний рівень
- •4. Праксеологічний рівень
- •Основні джерела виникнення філософії
- •1. Любов до мудрості як джерело
- •2. Філософія і міф
- •Соціокультурні передумови становлення філософії
- •1. Від міфу до філософії
- •2. Філософія і література
- •3. Між наукою та мистецтвом
- •4. Філософія і релігія
- •Становлення та розвиток метафізичної структури філософії
- •1. Розробка поняття метафізики в античності.
- •1.1. Пошуки субстанціального первня буття
- •1.2. Проблема буття і мислення
- •2. Розвиток метафізики в середні віки:
- •Особливості розвитку класичної філософії
- •1. Соціокультурні умови становлення
- •2. Основні моделі класичної філософії
- •2.1. Раціоналізм
- •2.2. Емпіризм
- •2.3. Просвітництво
- •3. Розквіт і криза класичної філософії
- •3.1. Критика догматичної філософії і.Кантом
- •3.2. Онтологія Гегеля як діалектика абсолюту
- •Двоїстий характер філософського знання
- •1. Філософія як раціонально-теоретична свідомість
- •2. Філософія як теоретичний світогляд
- •3. Функції філософії
- •Місце філософії в культурі та особливості її самовираження
- •1. ВзаєМовідношення філософії з релігією та мистецтвом
- •2. Особливості вихідного базису філософії
- •3. Специфіка мови у філософії
- •4. Проблема самообґрунтування філософії
- •Діалогічність філософії
- •1. Гуманітарна сутність філософії
- •2. Філософія як гранична інтерпретація
- •ОнтологІя
- •Базові категорії онтології
- •1. Категорія буття.
- •2. Субстанція і ключові ходи
- •3. Річ, властивість, відношення
- •Структурна організація буття
- •1. Співвідношення частини і цілого:
- •2. Розмаїтість структурних рівнів буття
- •3. Моделі єдності світу
- •Некласичні онтології другої половини XIX - XX століття: ієрархічні моделі буття
- •1. Криза класичних онтологічних моделей
- •2. Вчення про форми руху матерії
- •3. Шари буття м.Гартмана
- •1. Антропологічні версії онтології XX століття
- •2. Фундаментальна онтологія м.Гайдеггера
- •3. Інтегральні онтологічні моделі.
- •Рух як атрибут буття
- •1. Проблема руху в історії філософії
- •2. Діалектика і метафізика.
- •3. Рух і розвиток. Проблема прогресу
- •4. Основні моделі розвитку
- •Діалектика буття: розвиток і закони діалектики
- •1. Розвиток і детермінізм
- •2. Закони діалектики: матеріалізм чи ідеалізм?
- •3. Закон заперечення заперечення
- •4. Закон переходу кількісних змін у якісні
- •5. Закон взаємодії протилежностей
- •Діалектика буття: розвиток, порядок, свобода
- •1. Принцип детермінізму.
- •2. Основні детермінаційні зв'язки
- •3. Категорії детермінізму
- •4. Сутність і грані свободи
- •5. Досвід діалектичного визначення:
- •6. Буттєві виміри свободи
- •6.1. Етичний вимір свободи
- •6.2. Пізнавальний аспект свободи
- •6.3. Екзистенціальний вимір свободи
- •6.4. Політична грань свободи
- •6.5. Економічні аспекти свободи
- •Простір і час
- •1. Становлення уявлень про простір і час
- •2. Основні парадигми тлумачення
- •Розмаїтість просторово- часових рівнів буття
- •1. Соціокультурне сприйняття часу й простору
- •2. «Нефізичні» уявлення про час
- •3. Духовно-екзистенціальний
- •Теорія пізнання
- •Предмет і основні проблеми теорії пізнання
- •1. Місце і значення теорії пізнання
- •2. Метафізичність теорії пізнання
- •3. Фундаментальні проблеми
- •Основні теоретико- пізнавальні стратегії
- •1. «Песимістичні» доктрини
- •2. Конструктивні теоретико-пізнавальні доктрини
- •2.1. Реалістичні доктрини
- •3. «Платонічні»2 теорії пізнання
- •4. Іманентистські теорії
- •4.1. Іманентний суб'єктивізм
- •4.2. Іманентний об'єктивізм3
- •4.3. Платонічний іманентизм
- •5. Трансценденталізм
- •6. Сучасна гносеологічна ситуація
- •Суб'єкт і об'єкт пізнання. Сутність знання та його атрибутивні характеристики
- •1. Критика суб'єкт-об'єктної дихотомії
- •2. Об'єкт пізнання
- •3. Суб'єкт пізнання
- •4. Сутність, загальна динаміка
- •Мова і пізнання
- •1. Специфіка наукового та філософського
- •2. Базові характеристики мови як цілісної системи
- •3. Функції мови
- •4. Функціональні модальності мови
- •5. Онтологічний філософський підхід до мови
- •Гносеологічних досліджень
- •1. Методологічні труднощі вивчення свідомості
- •1.1. Самоочевидність і предметність, яка вислизає
- •1.2. Складності дослідження свідомості
- •2. Основні антиномії свідомості
- •3. Визначення свідомості
- •Структура свідомості
- •1. Основні сфери свідомості
- •2. Рівні свідомості.
- •3. Системоутворююча «вісь» свідомості.
- •4. Діалектика розвитку уявлень про власне «я»
- •Онтологічний статус явищ свідомості. Проблема ідеального
- •1. Ідеальність свідомості
- •2. Ідеальність природних процесів
- •3. Матеріальність свідомості
- •4. Перспективи дослідження свідомості
- •Чуттєве та раціональне у пізнанні. Види раціонального пізнання
- •1. Становлення проблеми:
- •1.1. Сенсуалістичні варіанти розв'язання
- •2. Чуттєве пізнання.
- •3. Аспекти раціональності.
- •3.1. Позанауковий ірраціоналізм
- •3.2. Науковий ірраціоналізм
- •3.3. Філософський ірраціоналізм
- •4. Види раціонального пізнання
- •4.1. Логіко-поняттєве раціональне пізнання
- •4.2. Логічне мислення
- •4.3. Ціннісно-гуманітарне пізнання1
- •Позараціональні види досвіду
- •1. Інтуїтивне знання у повсякденному досвіді,
- •1.1. Чуттєва інтуїція
- •1.2. Емоційна інтуїція (емпатія)
- •1.3. Раціональна (інтелектуальна) інтуїція
- •2. Містичне знання
- •3. Релігійне знання
- •4. Екзистенційно-життєвлаштовуюче знання
- •5. Природа екзистенційних категорій
- •Істина в теорії пізнання
- •1. Аспекти категорії «істина»
- •1.1. Онтологічний аспект
- •1.2. Логіко-семантичний аспект
- •1.3. Ціннісно-екзистенційний аспект
- •2. Гносеологічне розуміння істини і її концепції в історії філософії
- •2.1. Класична (чи кореспондентська) концепція
- •2.2.Апріористська концепція
- •2.3. Когерентна теорія істини
- •2.4. Прагматистська концепція
- •2.5. Конвенціоналістська концепція
- •2.6. Екзистенціалістські концепції
- •3. Істина і форми її інобуття
- •3.1. Процесуалъність істини
- •4. Критерії істини
- •4.1. Практика як критерій істини
- •4.2. Емпіричні критерії істини
- •4.3.Логічні критерії
- •4.4. Специфіковані теоретичні критерії
- •4.5. Краса як критерій істини
- •5. Проблема універсальних критеріїв істини
2. Філософія і література
Фактор подвійності філософії та поєднання в ній, уже від самого моменту становлення, раціонально-теоретичних і ціннісних компонентів проявлявся в античності в особливому взаємозв'язку між філософією і літературою. Дослідження даної проблеми також дозволяє нам усвідомити деякі особливості самої філософії.
Людина сприймає світ у різноманітних формах, і суб'єктивне переживання світу на рівні первісної свідомості стає передумовою виникнення цілого шару ідеально-образного буття, «яке відтепер починає суперечливо жити поруч із реальною, непомітною для свідомості дійсністю. Так з мимовільного, біологічно властивого людині пізнання світу виникає зв'язана система світовідчування, що продовжує жити у вигляді відомих форм культури»3.
Вийшовши з міфу, філософія ще сповнена цими художніми сприйняттями і тому являє собою скоріше форму поезії, ніж строгого наукового трактату. Але зразки цієї поезії містять у собі в явному вигляді розвинені філософські ідеї. Як відзначала О.М.Фрейденберг, досліджуючи античність, ми ніби присутні при народженні самої культури. Тут усе ще перемішано, і з цієї суміші виникають нові форми духовної творчості, в тому числі й поняттєве мислення. «Але де ця культура бере свій матеріал? Вона його бере з себе самої ж. Усе старе вона перегартовує в нове; те, що було зовнішнім, що лежало зовні, вона робить своїм внутрішнім конструктивним матеріалом. Жодна епоха у світі не була такою конструктивною, як античність»4.
Міф і пов'язаний з ним образ були дуже ефективні на рівні сприйняття та роботи уяви, реалізуючись у вигляді особливого роду художніх творів, поем, афоризмів і т.д. На цьому етапі й філософські міркування облачались у поетичні одежі, що часто так приваблює нас сьогодні в античності. Вся досократівська філософія – це насамперед форма поетичної творчості. І іншого бути не могло. Філософія тільки формується. Її базові категоріальні структури, які лежать в основі породження раціональних смислів (понять), ще не викристалізувалися5.
1 Фукидид. История. М., 1999. С. 85.
2 Платон. Собр. соч. В 4 т. Т. 1. М, 1990. С. 146.
3 Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. М., 1978. С. 21–22.
4 Там же. С. 16.
5 Розвинена грецька категоріальна рефлексія починається, як відомо, з Платона (діалоги «Софіст» і «Парменід») і з Аристотеля (трактат «Категорії»).
72
Тому вона намагається реалізуватися передусім як форма літературної творчості, що є певною перешкодою для розвитку абстрактного мислення. За образами й метафорами було важко вловити чіткий смисл і логіку. Можливо, саме поетична форма міркувань не дала Парменіду більш докладно розібратись у діалектиці буття і небуття, про що ми ще поговоримо.
Словом, не випадково філософія починає пошук оригінальної форми самовираження, адекватної власному предмету. Спочатку це перехід до прози. Аристотель відзначає, порівнюючи Гомера й Емпедокла, що в них «немає нічого спільного, крім розміру. Тому першого правильно називати «поетом», а другого – натурфілософом [«фізіологом] скоріше, ніж поетом»1. Лактанацій журиться про те, що Емпедокла «не знаєш, куди й віднести: до поетів чи до філософів»2. Філософи навіть складають натурфілософські гімни, що властиво, на думку античних авторів, особливо Парменіду й Емпедоклу. Ці пошуки самовираження, суміш поезії та прози ще наповнені афористичністю, що вельми утрудняє виявлення логіки міркувань. Філософи вже готові всьому давати визначення, але не можуть відірватися від поетичної пуповини. З іншого боку, логічний апарат ще настільки слабкий, що за допомогою поетичної мови і метафор набагато легше домогтися роз'яснення та розуміння.
Тільки Сократ і Платон надають філософським міркуванням більш універсального, а отже, менш залежного від образів і від художньої форми вираження характеру. Відбувається конституювання раціоналістичної грецької філософської традиції як такої, заснованої на поняттєвому мисленні та ще більшій відірваності її від своїх первісних літературних коренів. Виникає найперший різновид того, що ми зараз називаємо філософською рефлексією. Ця сократівська рефлексія йде рука в руку зі знаменитою сократівською іронією.
В основі філософської рефлексії лежить критичний аналіз висловлень опонента й самокритичне ставлення до самого себе. І, як це не дивно, першим об'єктом критики стають мистецтво і література. Поетична уява і політ фантазії погано узгоджуються з систематичною роботою абстрактної філософської думки. Раціонально-поняттєвий підхід неминуче стає у філософії чільним, торкаючись усіх сфер людської культури аж до моралі. Сократ навіть доводить цю традицію до деякого абсурду, взагалі відмовившись від письмової форми вираження своїх ідей. Тільки проза, тільки розмова зберігає, на його думку, життєвість самовираження філософії. «Погана особливість писемності, воістину подібної з малярством: її породження стоять, як живі, а запитай їх – вони величаво й гордо мовчать»3.
Зазначимо попутно, що вже тут, а ще більшою мірою у творчості софістів і кініків, лежать джерела критичного ставлення до письма й до тексту, так притаманного сучасному постмодернізму. Причому в тих же кініків позиції набагато більш радикальні, ніж це намагаються представити постмодерністи.
1 Фрагменты ранних греческих философов. Ч. 1. М., 1989. С. 339.
2 Там же.
3 Платон. Федр. 275d // Co4. 2. С. 217.
73
У чому Сократ дійсно має абсолютний пріоритет, так це в тому, що саме з нього починає вироблятись і найбільш, на наш погляд, адекватна форма самовираження філософії, а саме – діалог. Сократіовський діалог, щоправда, по суті ще таким не є. Це своєрідний монологічний діалог. Діалог у тому розумінні, що беруть участь як мінімум дві людини, але філософствує насправді лиш один Сократ (а найчастіше – Платон, який говорить вустами свого вчителя). Це форма провокаційного діалогу, коли опонент Сократа постає в якості своєрідної «боксерської груші», на якій філософ вигострює свою логіку. Поступово діалог стає головною формою опису філософської дискусії. Але якщо в Платона це ще синтез літератури і філософії, поезії і логіки, то пізніше в класичній традиції – це діалог ідей як таких, здійснюваний на високому рівні абстракції. Поетичне зовсім відходить на задній план, і діалог стає чисто філософським жанром. Він перетворюється в царство філософської діалектики як творчого проти-річення, в якому шліфуються та взаємно коректуються позиції опонетів1.
Тим не менше, і це прекрасно, від «літературної спадщини» філософії повністю позбутися не вдалось, і строга логіка не придушила поетичну принадність. Ми знаємо цілу плеяду філософських геніїв, які органічно пєднували філософський умогляд із художнім дарунком. Це М.Фічіно й Данте Аліг´єрі, Ф.Бекон і Д.Дідро, Ф.Ніцше і B.C.Соловйов.
Показово, що саме в межах російської філософії, котра завжди тяжіла до грецької філософії й особливо до її сократичної лінії, кількість філософуючих літераторів і схильних до занять літературою філософів була особливо велика. Одні фігури прозаїків Л.Н.Толстого і Ф.М.Достоєвського, поетів Г.Р.Державіна і Ф.І.Тютчева, літературних критиків і публіцистів В.Г.Бєлінського й О.І.Герцена чого вартують! Та й саме пізнє народження всесвітньо значимої російської філософії з духу її всесвітньо значимої літератури у другій половині XIX століття хіба не перегукується із закономірностями становлення грецької філософії? І хіба геній Пушкіна не витає незримо над усією російською філософією, на зразок генія Гомера, духовно живлячого всю античність?