3. Істина і форми її інобуття

При гносеологічному підході до феномена істини необхідно уникнути двох крайностей: наївного об'єктивізму й догматизму, з одного боку, суб'єктивізму й релятивізму - з іншого. Треба, отже, постаратися дати таке визначення істині, яке враховує роль суб'єкта і не суб᾽єктивує істину; розуміє момент відносності й історичної обмеженості

¹ За винятком, мабуть, екзистенційного трактування істини в останньому онтологічному аспекті.

² Наприклад, М.Фуко заявляє, що «пізнання скоріше вкорінене в помилках життя, ніж відкрите назустріч істині світу» і що «помилка є коренем усього того, що, власне, й конституює людську думку та її історію» (Фуко М. Жизнь: опыт и наука // Вопр. философии. 1993. № 5. С. 52). У такій спрямованості на заміну істини поняттям помилки М.Фуко сходиться з К.Поппером, для якого процес пізнання - перманентне позбавлення від оман за допомогою процедури фальсифікації. Про неї мова нижче.

³ На думку якого істина – не більше ніж корисна фікція в боротьбі за життєве панування. «Істина, – пише Ф.Ніцше, – є той рід омани, без якого певний рід живих істот не міг би жити. Цінність для життя є останньою основою» (Ницше Ф. Воля к власти. М, 1994. С. 229).

531

будь-яких наших знань (як в індивідуальному, так і в соціальному планах), але при цьому не доводить цю відносність до релятивістських і в остаточному підсумку до скептичних тверджень.

Із цих позицій нам здається цілком розумним визначення істини як такого об'єктивного змісту наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Подібне розуміння сходить до марксиста В.І.Леніна, але воно може поділятися мислителями і зовсім інших філософських поглядів – наприклад Н.О.Лоським. За Н.О.Лоським, істина – це іманентне володіння ідеєю трансцендентної предметності.

В обох визначеннях підкреслені два важливі моменти.

По-перше, знання, що претендує на істинність, необхідно суб'єктивне (іманентне) за формою свого існування, тобто має людський вимір. Без живої людини говорити про істину в гносеологічному плані безглуздо.

По-друге, істинне знання об'єктивне (трансцендентне) у розумінні відсутності в його змісті суб'єктивно-психологічних домішок (суб'єктивістських домислів або, просто кажучи <отсебятины>).

Цілком ясно, що подібне гносеологічне розуміння істини, з одного боку, має регулятивно-цільовий характер, а з іншого боку - має відношення насамперед до знання поняттєво-раціонального типу й почасти до філософії. Гуманітарне ж раціональне знання (за винятком гуманітарних наук), а також позараціональні форми досвіду регулюються іншими аспектами істини, про які мова йшла вище (правда, одкровення, правота). Уточнимо подібне розуміння істини через її протиставлення думці, омані та брехні як формам інобуття істини.

Істина і думка <мнение>

У грецькій філософії істина стійко протиставляється думці (doxa). Найбільш послідовно це протиставлення проводить у своїх діалогах Платон (див. його знаменитий «Теетет»). Думка (гадка) – це знання суб'єктивного, повне психологічних і різного роду інших забобонів. У світі думок вигадливо перемішані істина й облуда. Але навіть якщо думка й істинна, те це завжди істина в собі, тобто необґрунтоване й украй проблематичне знання. Думка ж, яка перейшла з рангу істини в собі в ранг істини для нас, являє собою знання доведене, тобто засвідчене в якості незалежного від наших суб'єктивно-психологічних особливостей і домислів.

Світ думок – це світ юрби, світ суспільних химер, де завдяки сучасним засобам масової інформації доведення підмінене психологічним переконанням і навіть цілеспрямованим навіюванням. Світ скакаючих політичних рейтингів, штучно роздутих кумирів, миттєвої зміни суспільних смаків і пристрастей - все це навіть не «задоволення лоскотливого потягу висловити свою думку», як висловився про пресу ще Гегель у своїй «Філософії права^»1, а форма культивування перманентної

¹ Гегель. Сочинения. Т. VII. М. – Л., 1934. С. 339.

532

спів-думки <со-мнения> з усіма загрозами виникнення індивідуальних душевних розладів і масових психозів, якими так багата історія збіглого XX століття.

Світові думок протистоять доказові істини науки і філософського знання. Сфера наукової думки й функціонування наукових співтовариств - принаймні у своєму ідеальному призначенні - є сферою неупередженої аргументації, розумної смиренності свого суєтного марнославства й безкорисливого пошуку істини всупереч безумствам суспільної думки.

«Чим гірша думка, – проникливо зауважував Гегель, – тим вона своєрідніша, тому що дурне є цілком особливе і своєрідне у своєму змісті, розумне, навпаки, є саме собою загальне»¹. Вчений тим самим утілює критичний і раціональний первень у культурі – ту саму орієнтацію на свідомість, без якої неможливе існування людини як мислячої істоти. Звичайно, такого роду розуміння науки, як показують сучасні дослідження, залишається значною мірою ідеальним розумінням. Навіть у логіці й математиці особистісний первень (факти біографії вченого, його національна приналежність і т.д.), а також усякого роду культурно-історичні настанови і забобони² повністю неусувні з тканини наукової діяльності. Однак у кожному разі наука - це сфера існування доказового знання й логічно аргументованого мислення.

Істина й омана, істина й облуда

Пошук істини невіддільний від оман і появу різного роду хибних уявлень. Про крайні позиції (К.Поппер, М.Фуко), що абсолютизують значимість оман і позбавлення від облуди у пізнанні, ми говорили вище. Афористичне вираження подібної позиції можна знайти у російського письменника Леоніда Андрєєва, якому належить фраза, що «істина - це омана, яку ще не встигли довести». Однак між оманою і облудою існує фундаментальна різниця.

Омана являє собою навмисне зведення невірних уявлень у ранг істинних або навмисне приховування істини від інших людей. В основі омани завжди лежить суб'єктивний і корисливий розрахунок, пов'язаний із прагматичным використанням (прихованням) знання у власних цілях. Соціально-політичною формою існування омани є цілеспрямована дезінформація, коли для обману окремої людини, якоїсь соціальної групи (наприклад, конкуруючої фірми) або навіть уряду ворожої держави використовується спеціальний набір знань і технічних засобів.

Крайньою і, мабуть, найнебезпечнішою для суспільства формою дезінформації є спроби маніпулювати суспільною свідомістю за рахунок спеціальних візуальних і мовних методик у ЗМІ. Психологічні й соціальні наслідки такого роду маніпуляцій (через їхню новизну) стали об'єктом підвищеної наукової уваги лише в останні 30-40 років. Виникнення

¹ Там же. С. 337.

² Типу віри І.Ньютона в те, що книга природи написана мовою математики.

533

феномена віртуальної комп'ютерної реальності ще більше загострює цю проблему.¹

Від омани і дезінформації варто відрізняти облуду. Під облудою можна розуміти ненавмисне трактування істинного знання як хибного, а хибного – як істинного, що випливає як зі складності та невичерпності об'єкта, так і з історичної обмеженості суб'єкта пізнавальної діяльності. Оману варто непримиренно дезавуювати, а від облуд терпляче й методично позбуватися, знаючи, що вони відтворяться знову.

Без облуд неможливе знаходження істини і її кристалізація. Недарма найбільший поет Індії Рабіндранат Тагор написав: Перед помилками ми закриваємо двері. В сум᾽ятті Істина: «Як мені ввійти тепер?»

У науці може навіть скластися ситуація, коли вчений все життя розробляє і захищає помилкову гіпотезу. Це може привести до важкої душевної кризи й навіть самогубства (такі трагічні сторінки зберігає історія науки), однак якщо вчений помилявся щиро, був відданий своєму покликанню й не використовував підлих антинаукових засобів у боротьбі з опонентами, то користь, принесена ним науці й суспільству, безсумнівна. Він не тільки «закрив» тупикові ходи думки у своїй галузі знань, тим самим відгородивши від помилок наступні покоління вчених, але і вніс прямий вклад у їхнє виховання, тому що немає кращої агітації за науку, ніж особистий приклад вірного їй служіння.

Важливо відзначити, що одним із найпоширеніших джерел облуд у науці та філософії є вихід істинного знання за межі його застосовності. Так званий принцип конкретності істини стверджує, що істина найчастіше має предметні межі, виходячи за які, вона трансформується у свою протилежність – в облуду.

Типовий приклад облуд такого роду - це спроба 3.Фрейда пояснити культурні та соціальні процеси на основі відкритих ним закономірностей несвідомого психічного життя індивіда. Іншою причиною облуд слугує не екстраполяція отриманих знань на інші предметні галузі, а огульне заперечення існування останніх як нібито несумісних з відкритою істиною. Приміром, вчений-фізик заявляє, що явищ телепатії не існує тому, що науці не відомі фізичні взаємодії, які могли б їх переносити. Так само тривалий час учені не могли повірити в подільність атома, оскільки це, мовляв, вело до «знищення матерії».

Після цих зауважень ми можемо уточнити дане вище визначення істини. Істина - це такий об'єктивний зміст наших знань, який засвідчений (доведений) у якості незалежного від суб'єктивно-психологічних компонентів, не виходить за межі своєї застосовності й не претендує на остаточний і завершений характер.

¹ Див. про механізми маніпуляції свідомістю і методи дезінформації в і дотепер не застарілій кн.: Техника дезинформации и обмана. М., 1978. Про гносеологічні наслідки глобальної комп'ютеризації див.: Философия техники: история и современность. М., 1997.

534

Таку дефініцію легко проголосити, однак життя завжди чинить опір занадто жорстким схемам і тезам. Як показує історичний досвід, знання завжди прагне вийти за межі своєї застосовності й тільки завдяки цьому виявляє як елемент своєї абсолютної істинності в межах даної конкретної предметної сфери, так і свою відносність за межами її. В остаточному підсумку лише історія виявляється здатною розсудити: зуміли ми чи ні докопатися до істини, позбувшись як суб'єктивних помилок, так і забобонів, які нав'язуються історичним часом, у якому нам довелося жити.